Гетьманщина в роки правління Івана Виговського та Юрія Хмельницького

                Самостійні роботи

                    з дисципліни:

     «Психологія ділового мовлення»

                                           Виконала:

                                                              Студентка групи 029-18

                                                              Бовтько Ангеліна

Самостійна робота №1

«Розвиток наукових знань про психіку. Мозок і психіка »

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди - донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за Тюрмою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п'ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери І до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше -з особистістю. Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.

Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. 

Самостійна робота №2                                                                          «Наукова,  життєва та народна психологія»

Наукова психологія - це галузь науки, що досліджує процеси виникнення, функціонування й розвитку психіки як форми активного відображення навколишньої дійсності. Тобто наукова психологія тлумачиться як галузь науки в цілому, яка застосовує загальнонаукові прийоми пошуку, тлумачення і верифікації психологічних фактів та явищ. Результатом у науці є встановлений науковий факт, закон, модель того чи іншого процесу.

Кожна людина зазнає певного впливу народної психології. Народні казки, міфи, прислів’я, приказки, художні твори містять описи психічних явищ, характерів тощо. Разом з тим народна психологія має обмежену сферу використання – міжлюдські стосунки, які вона досить успішно регулює. При реформуванні суспільства доцільно використовувати особливості народної психології, національного менталітету, загальнолюдські цінності.         Життєвий досвід, життєва психологія - база для наукової психології. Наукова психологія спирається на життєвий психологічний досвід, витягує з нього свої завдання і на останньому етапі життєвим досвідом перевіряється.                                                                                   Основна відмінність життєвої і наукової психології - як і характер знання. Життєві знання і досвід зазвичай більш конкретні, носять інтуїтивний характер і частіше невисокого культурного рівня: засновані на природних спостереженнях, випадкових роздумах, часто негативні і безвідповідальні, сильно схильні моді, настроям, страхам і чуток, багато в чому ірраціональні. Наукові психологічні знання - продумані, узагальнено, раціональні, обґрунтовані професійним наглядом і організованим експериментом.

Народна психологія — людська здатність пояснити і передбачити поведінку і психічний стан інших людей, часто загальними лінгвістичними термінами, на відміну від технічної або наукової мови. Вона складається з безлічі загальних припущень і уявлень, котрі часто знаходяться в фоновому режимі наших операцій. Традиційно, народна психологія зосереджена на тому, як звичайні люди без формального навчання в різних академічних областях науки, тлумачать різні психічні стани. Вона містить всі припущення, що стосуються відносин в умовах людської поведінки, психічних станів і навколишнього середовища. Народна психологія часто має значну роль в наших відносинах з іншими людьми, поясненнями і передбаченнями поведінки інших людей. Народну психологію можна порівняти з народною медициною.

Самостійна робота №3                                                                                    «Початкові етапи пізнавального процесу. Відчуття і сприймання»

Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції. Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх абсолютного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об'єктів. “За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять” — у цьому висловлюванні Л. Пуанкаре вдало (хоч і не зовсім точно) вказано межу між логікою та інтуїцією.

Інтуїція дає початкове знання про об'єкт (“винаходить”), логіка ж розгортає з цього початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні (“доводить”). Неточність Пункаре полягає в дещо спрощеному розумінні ним “доведення” як нетворчого акту. Насправді ж логіка “винаходить” не в меншій мірі, ніж інтуїція. Прикладом цього може слугувати майже увесь зміст математичного знання або відкриття більшості елементарних часток.

Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друге - самі ці сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція також і “доводить”, тільки доведенням інтуїтивних положень слугує не логічне міркування, а очевидність.

Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно виявляється при зустрічі пізнання з новою сферою буття, серед дослідників проблеми інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки. Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею.       Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Крім того, відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі: людина відчуває порушення у функціонуванні внутрішніх органів, положення і рух свого тіла й окремих його частин.

Відчуття як образи, що відбивають окремі властивості предметів, виникають під час діяльності будь-яких органів чуття. Наприклад, коли людині дуже недовго показують предмет, вона бачить пляму певного кольору, але не може сказати, що це за предмет.

Поняття про сприймання. Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їх сукупності і взаємозв'язку.

Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і яв Характерні особливості сприймання. Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в акті об'єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і дотик. Без участі руху наші сприймання втрачають властивість предметності.

Самостійна робота №4

«Відчуття та сприймання як активні процеси пошуку й обробки інформації»

Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їх сукупності і взаємозв'язку.
    СПРИЙМАННЯМ називається відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття.
    Результатом сприймання є цілісний образ об'єкту. Наприклад, взявши в руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу, запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.
    Проте дослідження показують, що сприймання не зводиться до простої сумації відчуттів, а складає якісно нову ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється і опосередковується наявними в особистості знаннями, її минулим досвідом. Отже, сприймання є надзвичайно складним психічним процесом. Тому не дивно, що цілий ряд питань, пов'язаних з його протіканням, не зважаючи на значні зусилля з боку багатьох вчених, не розв'язані і досі.
    Як же відбувається людське сприймання ?
    Пошуки відповіді на це питання можна побачити уже в роботах старогрецьких вчених Епікура, Демокріта, Аристотеля, Евкліда та ін.
    Зір здійснюється з допомогою променів, що виходять з очей і ніби ощупують предмети, подібно до того як сліпий пізнає форму предметів шляхом ощупування їх рукою чи палицею'' (Евклід).
    На жаль ця правильна думка про активність сприймаючого рецептора в епоху Відродження була замінена хибною, за якою образ виникав у результаті впливу зовнішніх агентів на пасивно сприймаючі органи чуття.
    Психофізіологія Х1Х ст. Виходила з ілюзії, що дослідження сприймання повинно базуватися на вивченні будови периферичних рецепторних апаратів і фізіологічних принципів їх роботи. Стосовно до зору це значить, що вивчення проекції образу предмета на сітківці може пояснити сприймання видимого світу.
    Гештальтисти, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення сприймання, висунули свою концепцію центральних механізмів формування перцептивного образу ( Келлер). Вони перенесли сприймання із сіткового на мозковий рівень, зберігши при цьому пороки старої психофізіології. Розглядаючи процеси формування образу сприймання як пряме відображення фізіологічних процесів структуроутворення, що ніби проходять у нервовій системі, вони прийшли до хибного розв'язання проблем сприймання.
    Критичний аналіз цих поглядів зробили в своїх роботах вітчизняні психологи С.Л. Рубін штейн, О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін та ін. На його основі був розроблений принципово новий підхід до вивчення проблеми сприймання. Виходячи із сєченівського розуміння рефлекторної природи сенсорних процесів, вони почали розглядати сприймання як своєрідну дію, спрямовану на обстеження об'єкту сприймання і на створення його копії, його подібності.
    Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес пізнання, воно залежить від особливостей суб'єкта : його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм їх істинності є практична діяльність людини.
    Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина. Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об'єкту, її бажання, інтереси, почуття тощо.
    Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають аперцепцією.
 

Самостійна робота №5

«Пам’ять .Види пам’яті ,їх особливості»

Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

Види пам’яті

В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.

Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.

Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.

Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.

Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.

Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.

За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.

Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.

Умовами успішного запам’ятовування є:

   багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

   розбиття матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;

   розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) – спирається на розуміння суті матеріалу.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

Види відтворення

Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Види відтворення:

   впізнавання;

   згадування;

   пригадування.

Індивідуальні особливості пам’яті

Індивідуальні особливості пам’яті: швидкість, точність, міцність запам’ятовування та готовність до відтворення.

Швидкість – визначається кількістю повторень, потрібних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

Точність – характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, та кількістю допущених помилок.

Міцність – виявляється в тривалості зберігання завченого матеріалу (або повільністю його забування).

Самостійна робота №6

«Поняття про увагу .Види уваги»

Увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслухаючись або вдивляючись у щось, вона не чує, що до неї звертаються, не помічає перешкод на дорозі.

У психології розрізняють мимовільну, довільну та після довільну увагу.

Усі різновиди уваги тісно пов'язані між собою і за певних умов переходять одні в одних.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачене, за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи той аналізатор організму. Вона властива і людині, і тваринам, хоча виникнення її в людини якісно відрізняється від мимовільної уваги тварин.

Людина, на відміну від тварини, може опанувати свою мимовільну увагу, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження.

Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення — все те, що чомусь хвилює нас

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов, залежно від сили впливу сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи основній діяльності.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосередити свою свідомість на потрібній діяльності протягом досить тривалого часу.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями.

У довільній увазі провідним є вибір предмета зосередження, засобів дій, який супроводжується боротьбою мотивів.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рир мимовільного зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою.

Самостійна робота № 7

«Природа та властивості уваги. Розвиток і виховання уваги»

Фізіологічний механізм уваги складний. Неабияке значення тут має ретикулярна формація - сіткоподібне утворення, яке посилює значущі сигнали, пропускаючи їх у кору мозку, і гальмує інші. Це сприяє відсіву стимулів, що досягають зони чіткого усвідомлення. Повніше уявлення про динаміку уваги дає можливість скласти відкрите І.П. Павловим явище, назване осередком оптимального збудження. Один значущий подразник або їх комплекс викликає за законом індукції нервових процесів гальмування в суміжних ділянках кори головного мозку. Об'єкти, імпульси яких доходять до зони оптимального збудження, відображаються у свідомості людини, а ті об'єкти збудження, які потрапляють у загальмовані ділянки кори, залишаються поза увагою Стійкість уваги - це тривалість зосередження уваги на одному й тому самому об'єкті чи предметі. У багатьох випадках увага не досить стійка. Зокрема вона не може довго затримуватися на якомусь нерухомому об'єкті. Спробуйте пильно подивитися на чорну крапку на чистому аркуші паперу. Це може продовжуватися лише кілька секунд. Ви або забудете про крапку і будете думати про щось інше, або вона почне «розпливатися» у ваших очах.

Властивістю, протилежною стійкості, є коливання уваги. Експерименти показали, що увага піддається періодичним мимовільним коливанням. Періоди таких коливань дорівнюють у середньому 2-3 с, досягаючи максимум 12 с. Під час сприймання зрізаної піраміди людина бачить її то випуклою, то ввігнутою. Але такі незначні за тривалістю періоди коливання уваги не є загальною закономірністю. Було помічено, що в одних випадках увага характеризується частими періодами коливання, в інших - значно більшою стійкістю

Інша властивість уваги - переключення, є, на думку деяких дослідників, зворотним боком розподілу уваги. Переключення уваги - це свідоме й осмислене перенесення уваги з одного об'єкта на інший. Ця властивість уваги означає здатність швидко орієнтуватися в ситуаціях. Легкість переключення уваги в різних людей різна: одні легко і швидко переходять від однієї діяльності до іншої, в інших «входження» в нову діяльність відбувається важко. Це залежить від багатьох умов: співвідношення між попередньою та наступною діяльністю, ставлення суб'єкта до кожної з них тощо. Чим цікавіша діяльність, тим легше на неї переключатися і навпаки.

Самостійна робота №8

«Мислення ,інтелект, уява і творчість»

Мислення в чистому вигляді, як абсолютно незалежний самодостатній психічний процес, реально не існує, воно невіддільне від сприйняття, уваги, уяви, пам’яті, мови тощо. Крім того, невиправдано називати мисленням наші найпростіші реакції, що усвідомлюються: однозначні характеристики, механічні переліки і повторення, потоки туманних образів, розпливчатих спогадів, випадкових асоціацій.

Інтелектуальна активність – це специфічно людський спосіб пристосовуватися до умов свого існування. За визначенням американського психолога Векслера, що створив у 1939 році першу систему вимірювання інтелекту дорослої людини, інтелект – це глобальна здатність розумно діяти, раціонально мислити і добре справлятися з життєвими обставинами.

Біологічний інтелект – це найбільш фундаментальний аспект інтелекту. Він є фізіологічною, нейрологічною, біохімічною й гормональною основою пізнавальної поведінки, тобто в основному пов’язаний зі структурами і функціями кори головного мозку; без них неможлива ніяка усвідомлена поведінка, вони ж відповідають за індивідуаль- Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів 79 ні відмінності інтелекту.

Соціальний інтелект – інтегральна інтелектуальна здібність, яка визначає успішність спілкування і соціальної адаптації. Соціальний інтелект об’єднує і регулює пізнавальні процеси, які пов’язані з відображенням соціальних об’єктів (людина як партнер, групи людей).

Уява - психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори.

Зв'язок уяви і творчості. Специфіка процесів уяви полягає в тому, що вони не відтворюють окремі враження в тих же поєднаннях і формах, в яких вони були сприйняті і збережені у вигляді минулого досвіду, а будують з них нові поєднання і форми. В цьому проявляється глибокий внутрішній зв'язок уяви і творчості, яке завжди спрямоване на створення нового - матеріальних цінностей, наукових ідей або художніх образів.

Існують різні види творчості: наукове, технічне, літературне, художнє та ін. Жодне з них неможливо без участі уяви. У своїй основній функції - передбачення того, що ще не існує, уяву обумовлює виникнення інтуїції, здогади, осяяння як центральної ланки творчого процесу. Вченому уяву допомагає побачити досліджуване явище в новому світлі. В історії науки є безліч прикладів виникнення образів уяви, реалізованих згодом в нові ідеї, великі відкриття і винаходи.

Самостійна робота № 9

«Мислення як процес»

Мислення як процес означає: 1) воно розгорнуте в часі; 2) воно складається з якісно відмінних етапів; 3) воно включає в себе різні блоки якостей, до складу яких входять його операції, прийоми, регуляція; 4) воно протікає на якісно різних рівнях. Мислення здійснюється послідовно та припускає активність людини (іноді навіть великі зусилля). Розкриємо ці основні аспекти мислення як процесу.

Розгорнутість мислення у часі означає, що відкриття сутності явищ трапляється не одномоментно, а поступово, протягом деякого часу, від досить невеликого до років та десятиріч. Це результат структури мислення, яке включає в себе декілька етапів та передбачає наявність великого набору різноманітних операцій та прийомів.

Сам процес мислення можна поділити на три великих стадії-етапи: 1) початковий етап;

2) «стрижень процесу» – саме процес мислення;

3) фінальний етап

Відзначимо, що ці стадії можуть не чітко йти одна за одною, а здійснюватися паралельно, а також на стадії процесу вирішення завдання може виникнути необхідність повернутися на початкові етапи.

Отже, способи мислення – це ті конкретні дії, «цеглинки», операції із яких складається канва мислення як процесу. Вони досить різноманітні і повного їх переліку не існує. Проте можна виділити деякі основні, найбільш типові. Їх зручніше розділити на дві великі групи: операції мислення (порівняно більш прості) та прийоми мислення (дещо більш складні та зазвичай включають в себе «сплав» декількох операцій). Операції мислення, у свою чергу, зручно розділити на дві підгрупи: елементарні та складні.

Зазначимо, що в психології іноді зустрічається різночитання: те, що один автор відносить до операцій, інший – до прийомів і навпаки. Отже, питання про склад, класифікацію і співвідношення різних способів мислення у сучасній психології не є остаточно вирішеним.

Елементарні операції мислення. До цієї підгрупи відносяться наступні елементарні «цеглинки», із яких складається процес мислення: аналіз, порівняння, синтез, узагальнення й абстрагування.

Процес розв’язання задачі за тривалістю може бути різним: від кількох секунд до декількох років (наприклад, розв’язання наукової проблеми) й може мати різну успішність: оптимальне розв’язання, часткове розв’язання, відсутність рішення, обґрунтування неможливості розв’язання за даних умов; набір якісно різних рішень та ін.

При цьому типовий перебіг розв’язання задачі зазвичай включає в себе такі блоки (елементи) процесу мислення:

1) способи мислення, що включають в себе операції (більш прості способи) та прийоми (більш складні способи);

2) фонтанування різних підходів до розв’язання, поглядів на задачу, перебір різноманітних способів;

3) організованість, упорядкованість, цілеспрямованість та контроль за процесом розв’язання.

Самостійна робота № 10

«Поняття про мислення . Класифікація видів мислення »

Мислення - пізнавальний процес, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності.

За допомогою мислення ми користуємося тоді, коли не можемо отримати інформацію, спираючись на роботу тільки органів почуттів. У подібних випадках доводиться отримувати нове знання за допомогою мислення, вибудовуючи систему умовиводів. Так, глянувши на термометр, повішений із зовнішньої сторони вікна, ми дізнаємося, яка температура повітря на вулиці. Для того щоб отримати це знання, не обов'язково виходити на вулицю. Побачивши сильно гойдаються верхівки дерев, ми робимо висновок, що на вулиці вітер.

Крім двох зазвичай фіксуються ознак мислення (узагальненість і опосередкованість) важливо вказати ще на дві його особливості - зв'язок мислення з дією і з промовою.

Мислення тісно пов'язане з дією. Людина пізнає дійсність, впливаючи на неї, розуміє світ, змінюючи його. Мислення не просто супроводжується дією або дію - мисленням; дія - це первинна форма існування мислення. Первинний вид мислення - це мислення в дії або дією. Всі розумові операції (аналіз, синтез тощо) виникли спочатку як практичні операції, потім стали операціями теоретичного мислення. Мислення зародилося у трудовій діяльності як практична операція і лише потім виділилося в самостійну теоретичну діяльність.

Найпоширенішою класифікацією в сучасній психології є так звана трійка - виділення трьох видів мислення за його формою: наочно-дійове (практично-дійове), образне (наочно-образне) та словесно-логічне (або поняттєве, вербальне, дискурсивне, теоретичне). Ці види мислення подаємо в тій послідовності, в якій вони розвиваються в людини як у філогенезі (тобто історично), так і в онтогенезі (тобто в індивідуальному розвитку).

Наочно-дійове мислення — мислення відбувається в ситуації сприймання конкретних об'єктів чи перетворення ситуації за допомогою рухового акту.

Наочно-образне мислення — мислення, в змісті якого переважають образи та певною мірою узагальнені уявлення про об'єкти.

Абстрактно-логічне мислення — мислення з опорою на поняття, що відбувається за допомогою логіки.

Самостійна робота № 11

«Особистість. Людина-індивід»

Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Самостійна робота № 12

«Типи темпераменту і його властивості»

Темперамент — це сукупність індивідуальних властивостей психіки; характеризує динаміку психічної діяльності. У психології розглядають чотири типи темпераменту.

Холеричний темперамент (за характеристикою І. П. Павлова) — явно бойовий тип, задерикуватий, легко і швидко дратується. Для холериків характерна циклічність у діяльності і переживаннях. Вони з усією пристрастю здатні віддаватися справі, захопитися нею, відчуваючи приплив сил, готові перебороти й дійсно переборюють будь-які труднощі на шляху до мети. Та ось виснажилися сили, пропала віра у свої можливості, наступив «слинявий настрій». Воля холерика напориста, але виявляється поривами, він відрізняється також підвищеною дратівливістю й емоційною реактивністю. Запальний, різкий у відносинах, прямолінійний, здатний доводити справу до великого напруження.

Сангвінічний темперамент — гарячий, дуже продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього багато цікавої справи, тобто є постійне збудження. Коли ж такої справи немає, він стає млявим. Для сангвініка характерні рухливість, легка пристосовуваність до умов життя, що змінюються; він швидко знаходить контакт із людьми, товариський, не відчуває скутості в спілкуванні з новими для нього людьми, незалежно від їхнього авторитету. У колективі сангвінік веселий, життєрадісний, охоче береться до живої справи, здатний до захоплення. Однак, розвиваючи кипучу діяльність, він може так само швидко охолонути, як і швидко захопитися, якщо справа перестає його цікавити, якщо вона вимагає терпіння або має буденний характер. У сангвініка почуття легко виникають і легко змінюються.

Флегматичний темперамент — спокійний, завжди рівний, наполегливий і завзятий трудівник життя. Завдяки урівноваженості нервових процесів і деякій їх інертності флегматик легко залишається спокійним навіть у найважчих обставинах життя. За наявності гальмування, що врівноважує процес збудження, йому не важко стримувати свої імпульси, пориви, чітко дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи в роботі, не відволікатися з дріб’язкових приводів; завдяки цьому він може виконувати справу, що вимагає рівної витрати сил, тривалого і методичного напруження. Флегматик поважний, він не витрачає дарма сил: розраховуючи свої сили, він доводить справу до кінця. Він рівний у стосунках, у міру товариський, не любить даремної балаканини. Недоліком флегматика є його інертність, малорухливість.

Меланхолічний темперамент — це явно гальмівний тип нервової системи. Для меланхоліка, мабуть, кожне явище життя стає гальмівним його агентом, він ні у що не вірить, ні на що не сподівається, в усьому бачить лише погане, небезпечне. Слабкість процесів збудження і гальмування при їхній неврівноваженості (перевага гальмування) призводить до того, що будь-який сильний вплив загальмовує його діяльність (позамежне гальмування). Меланхолік схильний піддаватися переживанню з незначного приводу. Меланхолік дещо замкнутий, нетовариський. Його лякає нова обстановка, нові люди, він бентежиться і губиться при встановленні з ним контакту, а тому схильний замикатися в собі, залишатися на самоті. У спілкуванні з незнайомими людьми соромливий, нерішучий, боязливий. Однак у спокійній, звичній обстановці меланхолік може бути хорошим трудівником, успішно справлятися з життєвими завданнями, вирізнятися тактовністю¹⁸ .

Реакції темпераменту на подразник можуть бути простежені на такому прикладі. Життєва ситуація полягала в тому, що чотири чоловіки з чітко вираженими типами темпераменту спізнилися до театру.

Холерик — вступив у суперечку з білетером, намагаючись проникнути в партер на своє місце; він запевняв, що годинник у театрі поспішає, намагався відтіснити білетера і проскочити на своє місце.

Сангвінік — відразу зрозумів, що в партер не пустять, але на верхні яруси потрапити простіше і пішов туди.

Флегматик — побачивши, що до зали не пускають, подумав: «Перша картина завжди нецікава, піду в буфет і там дочекаюся антракту».

Меланхолік — «Мені завжди не везе. Так рідко вибираюсь до театру й то невдало». І поїхав додому.

Яскравіше типи темпераменту виявляються в дитячому віці. Про це свідчать різні психологічні дослідження. Так, зокрема, з 39 школярів (10–15 років), узятих як об’єкт дослідження, у 33 виявилися яскраво виражені риси темпераментів, «комбіновані» — у 6 осіб. З «чистих» типів сангвініків — 9 осіб, холериків — 10, флегматиків — 9, меланхоліків — 5.

Темперамент людини в процесі життєдіяльності може «маскуватися». Психологія встановила, що процес формування характеру відображається на перетворенні темпераменту. Певною мірою умови середовища впливають на властивості типу нервової системи (основи темпераменту).

Психологічна характеристика типів темпераменту визначається його властивостями: а) сензитивність (підвищена чутливість до подій, що відбуваються; визначає силу найменших зовнішніх впливів, необхідну для виникнення психічної реакції, а також швидкість цієї реакції); б) реактивність (визначає ступінь мимовільності реакції на зовнішні і внутрішні впливи однакової сили); в) активність (енергійність впливу людини на навколишнє середовище, зовнішній світ); г) співвідношення реактивності й активності (визначення залежності діяльності людини — від випадкових зовнішніх чи внутрішніх обставин); ґ) темп реакцій (швидкість протікання різних психічних реакцій і процесів); д) пластичність і протилежна їй якість — ригідність (гнучкість пристосування до зовнішніх впливів або його інертність); е) екстраверсія і протилежна їй якість — інтроверсія (залежність реакцій і діяльності людини від зовнішніх вражень, що виникають у певний момент (екстравертованість), чи від образів, уявлень, пов’язаних з минулим і майбутнім (інтровертованість); є) емоційна збудливість (властивість, обумовлена мінімальним впливом, необхідним для виникнення емоційної реакції і швидкості її виникнення).

Перераховані властивості стосовно типів темпераменту перебувають у певних сполученнях, зв’язках. Їм притаманні певні психологічні характеристики.

Сангвінік. Знижена сензитивність. Висока реактивність і висока активність, урівноваженість. Пластичність. Екстравертованість. Підвищена емоційна збудливість. Прискорений темп реакцій.

Холерик. Знижена сензитивність. Висока реактивність і висока активність з перевагою реактивності. Ригідність. Екстравертованість. Підвищена емоційна збудливість. Прискорений темп реакцій.

Флегматик. Знижена сензитивність. Низька реактивність і висока активність. Ригідність. Інтровертованість. Знижена емоційна збудливість. Уповільнений темп реакції.

Меланхолік. Підвищена сензитивність. Невисока реактивність і активність. Ригідність. Інтровертованість. Підвищена збудливість. Депресивний характер емоцій. Уповільнений темп реакцій.

Самостійна робота № 13

«Індивідуально-психологічні особливості темпераменту»

Індивідуальні особливості психіки спостерігаються у людини ще до того, як вона стає особистістю, вони утворюють у людини своєрідне психологічне підґрунтя, на якому в майбутньому виростають властивості особистості, характерні лише для цієї людини. Ці властивості у всіх людей різні.

Такими стійкими психологічними властивостями людини від народження є властивості темпераменту.

Властивості темпераменту є тими природними властивостями, які визначають динамічну сторону психічної діяльності людини, а саме:

1) швидкість виникнення психічних процесів та їх стійкість (швидкість запам'ятовування, тривалість уваги);

2) психічний темп і ритм (швидкість виконання певних дій);

3) інтенсивність психічних процесів (сила почуттів, активність волі);

 4) спрямованість психічної діяльності на певні об'єкти (бажання контактувати з новими людьми, прагнення нових вражень).

Індивідуальні особливості виявляються і в поведінці учнів на уроці. Якщо всі учні слухають пояснення вчителя, то кожен з них уважний по-своєму. Своєрідність виявляється і в тому, як вони слухають, запам'ятовують, відтворюють навчальний матеріал.

Самостійна робота № 14

«Поняття про характер. Структура рис характеру»

Характер - це сукупність відносно стійких індивідуально-своєрідних властивостей особистості, які виявляються у поведінці, діяльності й ставленні до людей, колективу, до себе, речей, праці тощо. Риса характеру - це звична, стійка, повторювана форма реагування, поведінки чи ставлення.Характер найтісніше пов´язаний з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну форму вираження сутності людини. Його можна зрозуміти з того, як вона мислить і поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.Характер людини виявляється в її суспільній діяльності, суспільних відносинах. Тому знати характер особистості дуже важливо. Це дає змогу передбачати, як вона поводитиметься за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме доручення тощо

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна. У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості значається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти: • спрямованість; • переконання; • темперамент;

• повноту; • цілісність; • визначеність; •

• розумові риси;

 • емоції; • волю  силу.

Самостійна робота № 15

«Акцентуації характеру .Фактори формування характеру»

Акцентуація характеру - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого наявні відхилення в психології й поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією

Акцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти норми.

Розрізнення патологічних і нормальних характерів є досить складним. По один бік вісі, що розділяє другу і третю зони, опиняються індивіди, вивченням яких займається психологія, по другий - мала психіатрія. Звісно, що дана вісь розмита. Тим не менше існують критерії, які дозволяють її приблизно локалізувати на вісі інтенсивності характерів. Таких критеріїв три, і вони відомі як критерії психопатій Ганнушкіна-Кербікова.

Характер можна вважати патологічним, тобто розцінювати як психопатію, якщо він є відносно стабільним у часі, тобто мало змінюється протягом життя.

Друга ознака - тотальність проявів характеру: при психопатіях одні і ті самі риси характеру виявляються всюди: і вдома, і на роботі, і на відпочинку, і серед знайомих, і серед чужих, коротше кажучи, за будь-яких обставин. Якщо ж людина, припустимо, вдома одна, а на "людях" - інша, то вона не психопат.

Нарешті, третя і одна з найважливіших ознак психопатій - це соціальна дезадаптація, що полягає в тому, що у людини постійно виникають життєві труднощі, причому ці труднощі переживає або вона сама, або оточуючі її люди, або Формування характеру –це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки.

Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним упливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості й передусім праця як середовище суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання і самореалізації. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру.

Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню.

Самостійна робота № 16

«Поняття про свідомість, її особливості та функції»

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість як категорія філософії та психології традиційно розглядається науковцями. Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські напрямки - ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму - свідомість трактується як власне людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти розглядають свідомість як результат відображення людиною дійсності, продукт пристосування та активного ставлення до буття. Однак щодо більш точної інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому вивчення та трактування поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою науковою проблемою. Свідомість характеризується певними особливостями.

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Свідомість - це особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, є формою цілеспрямованого психічного відображення.

Самостійна робота № 17

«Рівні вияву психіки людини»

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини.

Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

Підсвідомість- це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити

З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого

Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо.

Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень.

Несвідомість- це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так.

Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів.

Надсвідомість утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії

До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо.

Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій.

Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.

Самостійна робота № 18

«Свідомість і самосвідомість»

Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення -уявлення, а потім у поняття свого власного "Я" як суб'єкта, що відрізняється від інших суб'єктів.

На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві Якщо свідомість є знанням про Іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

•                   відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів;
•                   створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, граничне можливих вимірів.

Свідомість є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов'язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.
Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. 

Самостійна робота № 19

«Поняття про самосвідомість, її функції»

Самосвідомість - це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то самосвідомість на частину, найважливішу для людини - внутрішній світ. За допомогою самосвідомості особистість пізнає свою сутність, а саме властивості свого характеру, пізнавальну, емоційно-вольову сферу, потреби, ціннісні орієнтації тощо. В процесі самосвідомості людина виступає одночасно як суб'єкт і як об'єкт пізнання.

Генетично самосвідомість виникає пізніше свідомості. Вона з'являється на нових етапах розвитку індивіда як специфічний прояв спрямованості свідомості. Початок формування самосвідомості припадає на ранні дитячі роки. Діти в 3-4 роки вже виділяють себе з оточення і мають елементарне уявлення про себе. Подальший шлях формування людини полягає в поступовому звільненні від безпосереднього впливу середовища та становлення її як творця цього середовища.

Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися таким, що самовдосконалило, саморозвитком, або, включивши захисні механізми, витіснити ці неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту.

Проблема самосвідомості мало досліджена, не зважаючи на те, що цим феноменом цікавились ще античні філософи. Сучасні підходи до вивчення самосвідомості тісно пов'язані з дослідженням становлення особистості як реального суб'єкта життєдіяльності, його розвитку та виховання.

Самостійна робота № 20

«Потяги, почуття та емоції»

Потяг - це не зовсім усвідомлене прагнення особистості до досягнення комфортного стану. На цьому етапі ще немає ясного уявлення про предмет, що задовольняє потребу, проте є розуміння того, від якого стану треба позбутися і який стан є бажаним. У кінцевому підсумку цей процес приводить людину до ясного розуміння дискомфортне свого стану і до ясного усвідомлення мети. Усвідомлена мета переживається людиною як потреба, яка є обов'язково емоційно забарвленої і спонукає людину до дій, спрямованих на позбавлення від дискомфортного стану.

Таким чином, потяг - це особливе емоційне переживання якої-небудь потреби, що передує виникненню бажання як усвідомленого прагнення.

Фрейд виділяв дві основні потреби людини: потреба в отриманні задоволення - гедоническую потреба і потреба в руйнуванні - агресивну потреба. Обидві потреби Фрейд вважав вродженими, природно зумовленими і фатально неминучими. Те, про що говорить Фрейд, насправді вказує лише на пошкодженість людської природи гріхом, але аж ніяк не на початкове і фатально не переборне її стан.

Людина, у якого виникла небажана емоція, не відповідальний за неї до тих пір, поки розум і воля не погоджуються з нею. Відповідальність передбачається в тому випадку, коли розум схвалює емоцію, а воля здійснює її вільний прояв. Відповідальність слід і тоді, коли воля, фактично не погоджуючись з емоцією, тим не менш нехтує тим, щоб підпорядкувати її своїй владі, незважаючи на те, що вона здатна й повинна це зробити. Однак реально можлива така ситуація, коли виникло відчуття має нестримною силою і абсолютно позбавляє людину здатності звертатися до волі і розуму. 

Самостійна робота № 21

«Воля. Вольові якості особистості»

Воля є одним з найважливіших компонентів структури особистості. Як і особистість загалом, воля носить інтегративний характер, тобто тісно пов'язана з усіма психічними сферами, накладає відбиток на функціонування інтелекту людини, на її сприймання, емоції, установки, самооцінку та багато іншого.У ході життєвої практики з прояву волі в окремих вчинках і діях складається вольова ор Вольові якості — це відносно стійкі, незалежні від конкретно! ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою. До їх числа відносять: мужність, цілеспрямованість, рішучість, самостійність, наполегливість, ініціативність, витримку тощо. Поговоримо про деякі з них.

Є.П. Ільїн поділяє ситуативні вияви волі і вольові якості особистості. Перші виникають як природна реакція психіки на певні ситуації, коли людина змушена через зовнішні причини виявляти свою волю; другі - це відносно стійкі стани людини, які активізуються і виявляються в більшості однотипних ситуацій.

Вольові якості формуються поступово у процесі виховання, стають рисами характеру і невід'ємною ознакою особистості, виявом її індивідуальності і, таким чином, можуть визначати її життєдіяльність. Вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої регуляції поведінки, її влади над собою.

Таких якостей існує багато. Вони характеризують вольову діяльність людини у позитивному і негативному ракурсах. Найважливішими позитивними якостями є цілеспрямованість, принциповість, самостійність, витримка, рішучість, наполегливість та ін.

Самостійна робота № 22

«Поняття про емоції та почуття. Вияви емоцій та почуттів»

Пізнаючи дійсність, людина так чи інакше ставиться до предметів і явищ, які її оточують: до речей, людей та до самої себе. Одні явища дійсності викликають радість, захоплення, інші - тугу, смуток, розчарування. Такі переживання називають емоціями та почуттями.

Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності.

Емоції та почуття органічно пов'язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні. Ставлення людини (позитивне або негативне) до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями.

Емоція - це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності, реакція психіки на задоволення чи незадоволення потреби

Почуття-це специфічно людський, узагальнений, найвищий, найглибший рівень переживань особою свого ставлення до себе, до подій, осіб, предметів, які були, є і будуть

Почуття є специфічно людською формою вияву афективної сфери психіки, оскільки здатність до їх переживання сформувалась в процесі розвитку людини як соціальної істоти. 

Переживання емоційних станів – радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства, огиди тощо – завжди мають певний зовнішній або внутрішній вияв.

Тільки-но виникає емоційне збудження, як негайно залучається весь організм. Зовні емоції та почуття виражають рухи, пози, рухова та вокальна міміка, інтонації мовлення, рухи очей тощо. Внутрішні, або вісцеральні, переживання яскраво виявляє ритм серцебиття, дихання, кров'яний тиск, зміна в ендокринних залозах, органах травлення та виведення.

Ці внутрішні переживання бувають астенічними або стенічними, тобто виявляються в пригніченні або збудженні.

Самостійна робота № 23

«Види емоцій та почуттів.Вищі почуття»

Трапляється, що людина одночасно переживає протилежні емоції та почуття. Таке явище наука назвала амбівалентністю емоцій та почуттів

Позитивні емоції-реакція психіки на задоволену потребу: радість, насолода, задоволення тощо.

Негативні - наслідок незадоволеної чи недостатньо задоволеної потреби: сум, гнів, страх тощо.

В нейтральних емоціях немає безпосереднього зв'язку між ступенем задоволення потреби та реакцією психіки: інтерес, здивування.

Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих.

Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, людей, самої себе; їх джерелом є спільне життя людей, їхні взаємини, боротьба за досягнення суспільно важливої мети

Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття - це почуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм

Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають почуття приємного, насолоду, які глибоко переживаються та є натхненням для душі, що в свою чергу надихає людей на створення творів мистецтва.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні

Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, впевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляють пізнавальні інтереси, любов до знань, навчальні й наукові уподобання.

Рівні розвитку інтелектуальних почуттів: цікавість, допитливість, цілеспрямованість, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю

Залежно від умов життя, навчання та виховання особистості інтелектуальні почуття мають різні рівні розвитку.

Механізмом пізнавальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності та умов життя особистості.

Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності

Людина реагує на різні види діяльності - трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї.

Праксичні почуття виникають у діяльності. Ці почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають постійними тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості. Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями.

Самостійна робота № 24

«Соціалізація особистості. Соціальні групи»

Соціалізація особистості охоплює всі сфери її життєдіяльності, впливає на вибір способу життя і цей вплив носить двосторонній характер, тобто обраний спосіб (стиль) життя впливає на подальше формування соціально-активної особистості. У даній роботі становлення соціальної особистості, формування засад саме здорового способу життя розглядається крізь призму соціалізації людини.

Міжнародний словник педагогічних термінів дає таке типове визначення процесу соціалізації особистості: "Соціалізація – процес освоєння ролей та очікуваної поведінки в стосунках з сім`єю та суспільством і розвитком задовільних зв`язків з іншими людьми". Російський вчений А. Мудрик виділяє три умовні групи завдань, які вирішуються людиною на різних етапах соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні, соціально-психологічні.

До природно-культурних завдань соціалізації людини можна віднести досягнення певного рівня фізичного та сексуального розвитку, тобто:

•                   людині потрібно досягнути певного рівня пізнання тілесного ідеалу, що притаманний тій культурі, в якій вона живе;
•                   засвоїти елементи етикету, символіки, пов’язаних з тілом та статеворольовою поведінкою;
•                   розвинути та реалізовувати фізичні та сексуальні задатки;
•                   вести здоровий спосіб життя, адекватний статі та віку; перебудовувати ставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.

Як бачимо, природно-культурні завдання відображають характер фізичного здоров’я.

Під соціально-культурними завданнями маються на увазі пізнавальні, моральні, ціннісні орієнтації індивіда. Від індивіда, згідно з його віковими особливостями, чекають включення до певного рівня суспільної культури, оволодіння деякою сумою знань, умінь, навичок, певного рівня сформованості цінностей тощо. Можна простежити за проявом взаємозв’язку із чинниками духовного (морального) здоров’я.

Соціально-психологічні завдання – це становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в сьогоденному житті та на перспективу, самореалізація і самоутвердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і засоби їх вирішення (відповідно чинники психічного та соціального здоров’я). Вирішення всіх цих завдань є об’єктивною необхідністю для розвитку кожної людини.

Наявні сьогодні, та необхідні фактори впливу на формування способу життя особистостіможна об’єднати у чотири великі групи: мега-, макро-, мезо-, мікрофактори.

Мегафактори – космос, планета, світ, що тією чи іншою мірою впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, які визначають напрями соціалізації людей, які живуть у певних країнах, за умови залучення у цей процес і використання населенням засобів масової інформації.

Мезофактори – умови соціалізації великих груп людей, які розмежовуються за типом місцевості та поселення, де вони проживають (регіон, село, місто), за належністю до тих чи інших субкультур.

Мікрофактори – чинники, що безпосередньо впливають на конкретних людей. Це сім’я, групи ровесників, навчально-виховні організації, громадські, державні, релігійні організації, мікросоціум.

Сучасні теорія і практика формування здорового способу життя, прийняті в країнах-лідерах, що ініціюють піднесення проблематики здоров’я на загально-планетарний рівень, розрізняють шість рівнів здоров’я світової спільноти, структурованих за кількісною ознакою – від окремого індивіда до людства в цілому.

Перший рівень – індивідуальний, тобто здоров’я окремої людини.

Другий рівень визначається як рівень здоров’я певної групи людей. Мається на увазі найближче, відносно постійне оточення людини – її сім’я, родичі, друзі, знайомі, з якими вона постійно спілкується.

Третій рівень - рівень організації. Адже переважна більшість людей взаємодіє з різними організаціями суспільства (сфери виробництва, послуг, науки, культури, релігії, правові та соціальні інституції тощо) і тим самим впливає на здоров’я працівників (як і в зворотному напрямі організація впливає на здоров’я окремої людини).

Четвертий рівень здоров’я – здоров’я громади. Кожній громаді притаманні свої особливості у ставленні до культурних цінностей, звичок, традицій, спілкування, побуту, праці, відпочинку. І, природно, що ці особливості впливають на стан здоров’я людей.

П’ятий рівень – рівень країни. Це і ставлення до громадського здоров’я своєї країни, і відповідність чинного законодавства світовим нормам з питань здоров’я.

Шостий – це рівень всього світу, на якому позначаються проблеми всього людства у планетарному масштабі.

Самостійна робота № 25

«Міжособистісні стосунки.Функції спілкування»

Міжособистісні стосунки - де сукупність об'єктивних зв'язків та взаємодій між особами, які належать до певної групи. Характерною ознакою міжособистісних стосунків е їх емоційне забарвлення. Отже, ми можемо визначити їх як взаємини людей, що формуються в процесі безпосередньої взаємодії в групі, мають неформальний характер і містять емоційно забарвлену та обопільне значущу оцінку партнерів по спілкуванню.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень - передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження - неузгодження, порівняння поглядів тощо).

Регуляційно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих втне функцій, Г. Андрєєва виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування - це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мошви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами. Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значень усіма учасниками акту комунікації Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслідок дії психологічних факторів - різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особливостей тощо.