Година класного керівника "Суд над байдужістю"

Виховна година на тему:

 

«Суд над байдужістю»

                                     Бійтеся байдужих!

                                         Саме з їхньої мовчазної згоди

відбуваються всі нещастя на землі.

 

Ю.Фучик

 

Мета.

Виховувати в учнів негативне ставлення, нетерпимість до такої       людської вади, як байдужість. Виховувати в учнів доброту, порядність, прагнення допомогти ближньому в скрутну хвилину, почуття чуй­ності, доброти, милосердя, поваги до стар­ших.

 

Вчитель.

 Кожного дня нас оточують різні люди. їх багато, але вони не схожі між собою: пихаті й веселі, щасливі й не дуже, горді й такі, що завжди плазують, добрі й злі, черстві й м'якосерді, байдужі. А мова йти­ме про байдужість. А чи задумувались ви над тим, що таке байдужість? Звичайна людська байдужість. Справді, є різні люди на світі, з різними натурами, ха­рактерами, інтересами і смаками. Байдужа й зла людина ніби постійно обкрадає себе, не вміє по-справжньому радіти, сміятися, люби­ти, і якщо з юних літ не привчити себе тамувати в собі роздратування, недовіру, байдужість, душа людська обростає ненавистю, поїдає саму себе. А потім дивись — і висохло у душі живильне джерело, що допомагало жити, вірити, ру­хатися вперед.

Пригадайте сторінки нашої історії.

 

Учень 1.

 Згадайте, як за часів запорозького кошо­вого Сірка, наші прадіди допомагали навіть ворогам. Чуєте: ворогам. Це було тоді, коли в Криму вирувала епідемія чуми. Козаки дали змогу кримським татарам переселитися на українські землі, щоб перебути не­щастя.

Самі ж козаки землянок ніколи не замикали! Будь-який подорожній міг зайти, розвести вогонь, зварити страву, спочити. А прийде хазяїн, ще й ра­дий буде гостеві, привітає його. А буває, що госпо­дар, як іде куди, так ще й зоставляє страву для при­хожого. Наїдяться мандрівники та зроблять хрест, поставлять його серед землянки — це значить, що були гості й дякують хазяїнові. Прекрасні стосунки, в основі яких — доброта, а не байдужість!

 

Учень 2.

Добрим бути - зовсім це непросто,

 Не залежить доброта від зросту,

Не залежить доброта від віку,

 Добрим треба бути нам довіку.

 

Тільки треба, треба добрим буть

 І в біді про друга не забудь,

 І закрутиться земля скоріш.

 Якщо будем я і ти добріш.

 

 

Учень 3.

 Добрим бути - зовсім це непросто,

Не залежить доброта від зросту,

 Доброта нещира не буває,

 Нагород вона не вимагає.

 

Доброта з роками не старіє,

Доброта від холоду зігріє.

 Якщо доброта, як сонце світить,

 То радіють і дорослі й діти.

 

 

Учень 4.

Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавилоні був такий звичай — недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, єгиптян. Зви­чай чинити добро безкорисливо.

 

 

Учень 5.

 Прекрасний звичай побутує на Кав­казі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випад­ковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними, близьки­ми, коли потрапляють у скруту.

 

 

Вчитель.

А зараз ми проведемо суд над байдужістю.

 

Суддя. У відкритому судовому засіданні слухаєть­ся справа про обвинувачення Байдужості. Бай­дужість обвинувачується в таких злочинах:

•                 злодійство, убивство;
•                 вона винна в деградації особистості.

 З'ясуємо особу підсудної. Ваше ім'я, підсудна?

 

Підсудна.

 Байдужість.

 

Суддя.

 Дата народження?

 

    Підсудна.

З моменту появи людства на Землі.

 

    Суддя.

Чи визнаєте себе винною у скоєнні вищез­гаданих злочинів?

 

     Підсудна.

 Ні.

 

Суддя.

Обвинувач, Вам слово.

 

Прокурор.

Шановний Суд! Я від імені жертв Бай­дужості звинувачую це зло, стверджую, що воно — найгірше із зол. Її безвинні, на перший погляд, дії низькі за своєю сутністю, а наслідки цих дій жахливі, тому що вони призводять до загибелі незліченної кількості людей, калічать душі, завдають шкоди всь­ому, що нас оточує.

 

Суддя.

 Якими фактами Ви можете підтвердити своє звинувачення?

 

Прокурор.

Прошу Вас вислухати свідків звинува­чення.

 

Суддя.

Починаємо допит свідків.

 

 

Секретар.

Свідок 1. Світова література.

 

 Я — Світова література. Високий Суд! Я говорю від імені найвідоміших поетів і прозаїків — Л.Толстого, Ф.Достоєвського, ЧДіккенса, М.Некра­сова, Т.Шевченка, П.Мирного, О.Гончара, П.Загребельного і багатьох інших, хто не може бути при­сутнім у цьому залі, але чиї багатотомні праці можуть бути прилучені до справи.

Згадайте хлопчика з оповідання Ф.Достоєвського «Хлопчик у Христа на ялинці». Дитина померла в пе­реддень великого свята від холоду і голоду. Усі, хто зустрічав її у ту ніч, проходили повз неї, не протяг­нувши руку допомоги. Хлопчик умирав, усіма забу­тий і нікому не потрібний, під вікнами великого бу­динку. Там було тепло, весело, багато ласощів і пода­рунків. Але Ви, Байдужість, як страж стояли на две­рях цього будинку. Саме Ви винні в смерті дитини.

 

 

Адвокат.

 Я протестую! Моя підзахисна не винна. Ні вона, ні люди, що були всередині будинку, не ба­чили нещасної дитини.

 

 

Прокурор.

Не бачили чи не хотіли бачити? Про­шу викликати наступного свідка.

 

 

Секретар.

Свідок 2.  Екологія.

 Високий Суд! Я говорю від імені Приро­ди. Повірте, Байдужість не тільки забирає людські життя. Вона нищить Природу. Скільки загублено життів братів наших менших! їм немає числа!

 

Адвокат.

Я протестую! У злочинах проти Природи винуваті Жорстокість, Безтурботність і Недбалість.

 

Прокурор.

Але саме вони породжені Байдужістю.

 

 Суддя.

Прошу викликати наступного свідка.

 

 

Секретар.

Свідок 3.  Злочинець.

 Я буду говорити від імені тих, хто сів на лаву підсудних з вини Байдужості. Я народився в нормальній родині, у мене були батько і мати. Але трапилося нещастя. Мій батько загинув, коли мені було 5 років. Мати залишилась із трьома дітьми на руках, ледве-ледве зводила кінці з кінцями. Але наші проблеми нікого не хвилювали. Якщо мама тікала вночі з будинку від вітчима-дебошира, сусіди спокійно спали у своїх квартирах, не реагуючи на її благання про допомогу та наш плач. Коли вона поча­ла пиячити, ніхто не помітив. До нас теж усім було байдуже. Уперше я опинився у в'язниці, коли обікрав магазин. Якби з голоду вмирав я сам... Але у будинку плакали і просили їсти мої брати й сестра — їй було півроку.

 

 

 Адвокат.

 Високий Суд! Винна мати. Саме вона зо­бов'язана піклуватися про своїх дітей.

 

 

Прокурор.

Так, винна мати. Але вона була доброю матір'ю своїм дітям.

   

 

Адвокат.

Виходить, винні обставини.

 

 

 Прокурор.

 А люди, хіба вони не винні у тому, що не в глухому лісі, не на безлюдному острові, а в місті, на очах у людей загинула родина? Покалічено долю дитини. Що очікує в майбутньому інших дітей? Ні, винна в усьому Байдужість.

 

 

Суддя.

Прошу запросити наступного свідка.

 

Свідок 4.  Старість.

В Україні проживає майже 2 мільйони одиноких людей. Така вже їхня доля зали­шатися у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як ми чекають, щоб хто-небудь із вас завітав до нас.

Кажуть, юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будем ми ще старими, як ви.

 

 

Ви часто не помічаєте нас - згорблених, зморщених. А ми завжди поруч. В авто­бусі молодий чоловік несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку сидіння. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша. І дідусь ніяково відходить, схиливши голову.

Стара бабця гірко нарікає на свою долю: маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають. І таких випадків - безліч! Постає запитан­ня: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А може, ви думаєте, що старість обмине вас?

Ні! Старість покри­ває обличчя і руки зморшками, чіпляє на плечі горб і дає кожному костур. Старість більш за все потребує уваги, любові, турбо­ти та ласки. Але часто так і залишається без цього.

Щодня ви бачите сумні очі тих, кого в одне ціле об'єднало слово «старість», бачи­те безнадію, розпач. І з самого серця ви­ринають слова : Зазирни у вічі старості- молодість.

 

 

Учень 6.

Живе одинока людина,

Чому ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

 Ніким у житті нелюбима.

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалене горем від світу.

Чому ж ми прийшовши до хати,

Її не покличем з собою?

Бо буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Нам легше, бо ми не самотні.

Ходімо ж до неї в світлицю,

І серце людини з безодні

Полине над нами, як птиця.

 

 

Учень

Не говори про доброту, коли сам нею не сяєш,

Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.

Бо доброта не тільки те,

   що обіймає тепле словом

В цім почутті така основа,

   яка з глибин душі росте

Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,

Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.

 

 

Учень

Сиротина

Жила колись на світі дівчинка маленька.

Були у неї, як годиться, батько й ненька.

І, може, дівчинка щаслива ще б була,

Якби не та проклятая війна.

А як прийшла у світ ота війна проклята,

Вона забрала у дитини тата.

В смертельних чоботах тоді ще й тиф ходив.

Життя і долі людські він безжалісно косив.

Зайшов до дівчинки тоді він в хату,

Де жила вона з мамою, без тата.

І стала жертвою для тифу рідна мати,

Лишила дівчинку бабусі доглядати.

І ця маленька сиротина ще не збагнула до кінця,

Що вже не буде в неї мами,

Вона присіла край стільця і пряничком,

Що хтось її вгостив, свою матусю пригощала.

Застиглі мамині уста той пряничок

   уже не брали,

А бідна сиротина думала,

    що мама все для неї залишає.

Не знала дівчинка, що мами в неї вже нема,

А думала, що міцним сном ще спить вона.

Як жаль мені оту дитину-сиротину,

Бо це ж була моя бабуся Ніна.

 

 

 

 

 

 

 

Прокурор

Не зобидь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем,

Тільки раз ми на землі живемо,

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати,

За добро добром спіши воздати -

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало.

Щоб на світі більше щастя стало.

 

Вчитель.

Дивлячись на вас, молодих, старі люди радіють, що ви їхнє продовження, і водночас сумують, через те що ви часто забуваєте про них, обминаєте їх. Вони не просять у вас чогось надзвичайного, вони хочуть тільки вашої уваги, а інколи допомоги.

 

Суддя.

Прошу запросити наступного свідка.

 

Секретар.

Свідок 5.  Політик.

Я свідчу від імені людей, народів та історії. Я не можу сказати, що в усіх війнах, нещас­тях, які відбувалися на Землі, винна Байдужість. Але жодна подія не обійшлася без байдужих людей. Зга­дайте! Скільки людей залишилися байдужими до не­щасть інших у роки революцій, війн, голоду, катаст­роф, стихійних лих! їх не злічити.

 

Учитель 

Сьогодні, коли Україна потопає в сльозах від горя, з болем у серці говоримо: «Ми не тільки не хочемо війни, а просимо Бога зробити так, щоб вона нарешті закінчилася. Ми віримо в це!»

Ще мало літ минуло з часів Великої вітчизняної війни, але рани кровоточать і досі, зберігаючи подвиги батьків і дідів.

 

Сьогодні на нашу рідну землю прийшло нове лихо -  біль утрат в зоні АТО. Ми не можемо спати спокійно: знову гинуть найкращі українці, цвіт нації. Серед них – наші земляки, які не задумуючись пішли боронити кордони держави.

 

Учень: Це не сон, не синдром маячні,

Ця війна не в далекій країні,

Не в Іраку чи десь там в Чечні,

А в вишневій моїй Україні.

Саме тут всі її вояки

Схід країни від зла захищали,

Бились на смерть мої земляки,

Кров’ю землю святу поливали.

Щоб країна ввійшла в майбуття

Вільна, сильна, без чвар та війни.

Віддали найцінніше – життя,

України найкращі сини!

 

 

Учень

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімкне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я думати не стану,

Хоч як не буде боляче мені,-

За нашу землю, дорогу, кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За наші верби довгополі,

За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття –

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

 

 

Прокурор.

 Ми можемо продовжувати допит свідків обвинувачення, вони всі з'явилися на судове засідання.

 

Суддя.

Досить. Перейдемо до допиту свідків за­хисту.

 

 

Секретар.

Свідок 6.  Громадянин.

 Високий Суд! Я свідчу від імені бай­дужих людей. Ну, скажіть, в чому ми винні. Я — за­конослухняний громадянин. Працюю не покладаючи рук, не п'ю, намагаюся бути добрим сім'янином. Ну скажіть, навіщо мені втручатися в чужі справи? Це клопітно й небезпечно. Ні, я вважаю, що кожен по­винен сам боротися за свою долю й життя. Я ж зміг! Нехай і вони зможуть!

 

Суддя.

Чи є питання в обвинувачення?

 

Прокурор.

Ні, мені все зрозуміло.

 

Суддя.

 Давайте послу­хаємо інших свідків байдужості.

 

 

Секретар.

 Це все. Інші свідки до суду не з'явилися.

 

Прокурор.

 Вони, як завжди, залишилися байду­жими.

 

 

Суддя.

Адвокате, Вам слово.

 

 

 Адвокат.

Я відмовляюся від захисту.

 

 Суддя.

Підсудна, слово Вам!

 

 

Байдужість.

 Я не визнаю себе винною ні в підлості, ні в шахрайстві, ні в убивствах. Я ні в що не втручалася, нікому не допомагала, у чому мене обви­нувачують. Та й взагалі, якщо ви захочете мене засу­дити, нічого у вас не вийде. Скільки існує світ, стіль­ки буду жити і я.

 

Суддя.

Після деталь­ного розгляду справи, з огляду на всі зауваження прокурора й адвоката, показання свідків, Суд вирішив:

 

1.                   Визнати Байдужість найтяжчим з людських по­років.
2.                   Визнати її винною у підлості, убивствах, шахрайстві та інших злочинах.
3.                   Засудити Байдужість до вічного вигнання та за­буття.

(Звертається до залу).

Бійтеся байдужих — це з їхньої мовчазної згоди відбуваються всі нещастя на Землі.

 

Учитель.

Ви - молоді громадяни Ук­раїни. І саме від вашої освіченості, актив­ної життєвої позиції залежить майбутнє держави. Доброта і чуйність, співпере­живання і щиросердечність це завжди було в характері українського народу. У наших традиціях споконвіку збереглася звичка допомогти тому, хто просить і потре­бує допомоги, заступитися за беззахисного і скривдженого. Народна мудрість ствер­джує, що треба менше говорити про добро, а просто проявляти милосердя до тих, хто бажає підтримки.

Нехай не черствіють ваші душі в щоденних клопотах, бережіть сер­ця від усякого зла і байдужості.

Ще за часів Київської Русі Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» закликав:

• Не забувайте убогих, подавайте сиро­там, захистіть удову.
• Не майте гордощів у своєму серці, старших шануйте.

• На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я з честю і добром виправдав житія своє».

 

 

 Віддані людям тепло і душевна доброта обов'язково повернуться до вас. Бо ми послані на зем­лю, щоб примножувати добро. Маємо таке коротке життя, то хай же не буде в ньому місця байдужості. Хай оживає істина стара: людина починається з добра.