|
Підготувала вчитель Козацького НВК Ведмідь В.М.
Мета: ознайомити учнів з народними звичаями, повір'ями
виховувати глибоке почуття любові до рідної домівки, отчого краю, рідного слова.
Інтер'єр прикрашено рушниками; на столі лежать домашні обереги: рушник, калина, хліб.
Людина завжди повинна пам'ятати звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.
О. Довженко
Хата моя, біла хата
Рідна моя сторона,
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.
Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темні атомної епохи біленька хата у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині - наш корінь роду, щось одвічне, як життя, як святе, як мамина пісня.
Ти стоїш небагата й пишна, Виглядаючи з саду в луг, Рясний цвіт обтрусили вишні На солом'яний твій капелюх.
Ти приймала і щастя і лихо,
Поважала мій труд і піт,
Із - під сірої теплої стріхи
Ти дивилась жадібно на світ.
Відчинила ти лагідно двері
Для нового життя і добра, Друзів кликала до вечері, рідна хато моя стара!
Я в тобі розлучився з журбою
І навіки спікався біди
Я прощаюся нині з тобою, Рідна хата моя назавжди!
Ти була мені наче мати, Ти служила мені як могла — Кожна кроквочка, кожна лата Не жаліла для нас тепла.
(Пісня « Хата моя, біла хата » виконує мама)
Біла хата, біла сорочка, біла свита. Це становило неодмінну національну прикмету українця.
Для кожного з нас найсвятішими є слово Мати, Батьківщина. Адже Батьківщина це не тільки наша країна, а й рідна домівка, і те місце де ти народився і виріс, де минули найкращі роки твого життя.
З Берегині починається й Батьківщина. Рідна домівка... Вона оспівана в піснях, оповита легендами, зігріта теплом материнської любові, яка передається з колисковою піснею.
Основою української хати була піч. Вона охороняла родинне тепло. За станом печі судили про охайність господині. Тут господиня готувала їжу, навчала доньку поратися біля горщиків, з'ясовувала свої стосунки з невісткою. В печі не лише готували страву вона створювала особливе родинне тепло.
Особливу роль у хаті відігравав стіл. Тут виховувалось шанобливе ставлення до Батька як голови роду - він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень — звичайною полотняною, у свято — зі смаком оздобленою ( з вишитим або тканим візерунком).
На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали. Зі столом пов'язано багато цікавих і призабутих традицій. Скажімо вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому ( казали, що тоді посваряться чоловік із жінкою).
У кожній сільській оселі існував непорушний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов'язково мала бути піч, стіл, пікна діжка - діжа.
Багато чого можна було позичити чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а ось діжу ніколи не виносили з хати. Вона вважалась святістю і недоторканістю, бо народжувала хліб.
Навіть у роки війни, коли люди покидали свої оселі, діжу завжди брали із собою.
Діжу шанували, доглядали, особливо дбайливо. Коли « втомлювалася » і хліб перестав вдаватися, її « правили »: шкребли освяченим на Великдень ножем і добре вимивали теплою водою, промовляючи: « Діжа, діжа треба тобі віхтя й ножа »
Щоб не заводилось нечисте натирали з середини цибулею з сіллю. « Правлену » або нову діжу ставили біля криниці, наливали холодною водою і давали на пиття корові. Це мало принести прибуток.
На Хрещення, коли господар обходив обійстя, пишучи всюди хрестики, перший ставив на діжі.
Щоб насіння добре сходило, його на певний час всипали в діжу.
Перед тим як пекти хліб чепурили світлицю. Із словами «Бог на поміг » готувалося тісто. Вчинялося тісто в четвер, а пекти вже треба тільки в жіночий день - п'ятницю.
В день коли пікся хліб, у сім'ї не повинно було бути сварок. Випечені паляниці клали на рушник, зверху теж накривали рушником, щоб хліб дійшов.
На обід зі свіжим хлібом, як на свято збиралась вся сім'я. Батько різав хліб, притримуючи його лівою рукою і притискаючи до грудей. Різали хліб тільки до себе.
Окраєць давали дівчатам, щоб їх хлопці любили. А коли впала долі скибочка хліба - неодмінно слід підняти і поцілувавши покласти на стіл.
Мудрою є народна педагогіка. Ніколи хліб не клали догори - до це був великий гріх. Святим правилом було не залишати недоїдків хліба. «Доїж , дитино, хліб у ньому залишиться вся твоя сила, » - учили батьки дітей.
Пахне хлібом трава
Що купала мене з дитяти.
Пахнуть хлібом слова, Що мене їх навчила Мати. Пахне хлібом терпка Пісня Батькової стодоли.
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.
Пахнуть хлібом чаї,
Де кохалися, ми до згуби
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.
Пахне хлібом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце і крила.
Коли народжується дитина - йдуть з хлібом, виряджає мати сина - ув'язує у рушник житній окраєць; справляють весілля, будують хату - ідуть з книшем, йдучи на поминки - несуть паляницю, дорогих гостей зустрічають хлібом -сіллю.
(Учні підносять хліб гостям. Виступ бабусі.)
Виконується українська народна пісня.
Ми вже звикли, що хліб завжди існує у тісному поєднанні з рушником. А що ж це за домашній оберіг рушник ?
Рушник на стіні — давній наш звичай. Не було жодної оселі на Україні, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали рушники.
Рушник обличчя оселі, її господині.
Рушник від слова « рущ », « рушай» - стверджують наші прабабусі. Спочатку це був шмат полотна, який мати давала кожному з родини, хто рушав в далеку дорогу. Замотувала в нього хліб і казала: « На, рушай щасливо, благословляю ».
Цей шмат полотна був витканий Матір'ю власноручно. Люди вірили, що через руки до речі передається те, чого воліла Мамина душа. Полотно, де кожної ниточки торкалася неньчина рука, мало заступити рідне чадо від усякого нещастя.
Згодом полотно всівали густо межами. Об ті межі зло мало спотикатися. По краях полотна малися бути дві сонячні смуги — то дорога з дому і додому.
Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров'я, удачі і щедрої долі для тих, кому рушники призначалися.
Доріжки білі ненька вишивала,
А заполог блакитну з хвилі брала
З клубочка свого серце жар - червону,
Із пасма ночі та із смутку - чорну.
П'ять ниточок на голку,
П'ять під голку,
О білий шовку, непокірний шовку.
Швидкі роки ковзнули п'ятернею.
Та в'ю із хмелю радощі зелені Бо вірю я у вишивання нені Хто сам малюнок долі вибирає
Той пустоцвіту у житті не має.
Рушників мала наткати собі дівчина. Вже на другий день по весіллі молода господиня прибирала хатину своїми рушниками. « Хай ваші, Мамо, спочивають, а мої до роботи стають, » - казала свекрусі. Це означало, що відтепер роботу по хаті на себе беруть молоді руки.
З рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині, з ним виряджали в дорогу батька, сина; під час шлюбу молоді ставали на рушник, зустрічаючи рідних, гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикрашали хліб на столі.
Під час зведення житла рушниками застеляли підвалини, піднімаючи сволоки, а потім ті рушники дарували майстрам.
Виконується « Пісня про рушник »
Кожен рушник це окрема розповідь. Тут можна побачити гарні квіти, співучих пташок, неповторний орнамент. Часто на рушниках вишивали калину - оберіг який зігрівав оселю.
Ми принесли рушники вишиті руками наших мам і бабусь.
(І зараз надамо їм слово)
Портрети були в рушниках як святиня. А чи не справжнім домашнім оберегом для кожного з нас повинні бути портрети Батька і Матері, обрамлені рушником ?
А з цього починається повага до свого роду, до своїх батьків.
Багато поезій, пісень складено про батька і Матір, яких ми завжди повинні поважати, цінувати кожен прожитий з ними день, робити для них якомога більше добра, бо ж ми перед ними у вічному боргу.
Ми не повинні лишати своїх батьків самотніми. Не забуваймо, що всі ми станемо батьками і своїм особистим прикладом будемо зразком для власних дітей.
(Напутнє слово батька)
Велику силу має українська пісня. Вчені дослідили, що ті люди, що співають народні пісні і менше хворіють.
Виконується пісня « Несе Галя воду ».
Пісня це також оберіг. Вона народжувалася там де збиралося багато людей.
Підводячи підсумки, нашої виховної години, хочеться висловити сподівання, що ви берегтимете все, що нас оточує, адже Мамина пісня, бабусина вишиванка, Батькова хата, портрети на стіні найдорожчих людей, рушники, піч, діжа, хліб - це все наша родовідна пам'ять, наша історія, часто й сумна, але в основі своїй велична.
Не забувайте, про що ми сьогодні говорили, і розкажіть рідним, згодом своїм дітям.
З цього і починається національне відродження.
Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду
Тільки той віддав всю душу,
Все, що зміг, народу. (О. Олесь)
|
