Господарство, вірування та суспільне життя слов'ян

Давні слов'яни

Слов’яни — предків 15 сучасних європейських народів, зокрема й українського. Вони з’явилися протягом І тис. до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра. Розселялися слов’яни трьома напрямками: у південному — на Балканський півострів; у західному — до річок Одер та Ельба; у східному — по Східноєвропейській рівнині. Ці території дослідники називають прабатьківщиною слов’ян. 

Найдавніші свідчення про них належать римським історикам І–ІІ ст. Плінію Старшому, Тациту і географу Птоломею (ІІ ст.). Вони називали слов’ян венетами й говорили про них як про окремий народ, який жив на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

У середині V ст., позбувшись залежності від гунів, слов’яни рушили на землі Східної Римської імперії. Так почалося Велике розселення слов’ян, про яке готський історик Йордан VI ст. повідомляв, що «тепер вони, слов’яни, бушують повсюди». Велике розселення слов’ян — переселення слов’ян, що відбулося в Європі в другій половині V–VIІ ст. під час Великого переселення народів, коли слов’янські племена з’явились у Подунав’ї в глибині Балканського півострова — на півдні, дійшли до Ельби і Балтійського моря — на заході та верхів’їв Дону і Волги — на північному сході.

Історики, починаючи з VI ст., розповідають про поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання: венедів, антів і склавинів. З їхніх творів відомо, що склавини становили західну гілку слов’янства, анти — східну, венети — північну. Вважають, що із Центральної та Східної Європи почалося зародження, а згодом і розселення слов’янських племен. Це підтверджують численні археологічні знахідки. На межі VII–VIII ст. слов’яни розділилися на три великі групи: південні, західні та східні. Вважають, що нині слов’яни населяють біля 20% Європи.

Предки слов’ян часто змінювали місце проживання. Освоюючи нові території, вони селилися поряд з іншими народами. Тож археологи поки не виявили жодної археологічної культури, яка б повністю належала слов’янським чи праслов’янським племенам. На землях сучасної України археологи знаходять пам’ятки кількох археологічних культур перших століть нашої ери, насамперед зарубінецької, київської та черняхівської, створені не лише слов’янами, а й скіфо-сарматами, германцями, готами тощо. Зарубінецька культура. Черняхівська культура

Поселення давні слов’яни споруджували поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками. Вони були неукріплені й, на відміну від трипільських, не мали чіткої забудови.

Житла були наземні або заглиблені (напівземлянки, землянки). Стіни зазвичай складали зі зрубаних стовбурів. Земляні долівки, очевидно, покривали соломою або очеретом. У багатьох помешканнях на долівці облаштовували відкриті вогнища, інколи — печі з каменю або глини. Неподалік від житла знаходилась господарська частина подвір’я. Тут були господарські ями, які використовували як зерносховища та погреби для харчів, комора, хлів для худоби, невеликі будівлі для свійської птиці чи дрібної худоби. Житла слов'ян

Розташовувалися давньослов’янські поселення на невеликій відстані (до 5 км) одне від одного, часто гніздами. Група з 10–15 поселень належала одній громаді (общині). Общини об’єднувалися в племена. На чолі племені стояв вождь, якого обирали і якому належала верховна влада. Його основними повноваженнями були: перерозподіл надлишку продуктів, організація оборони під час воєн, спорядження військових дружин. Особлива роль у житті слов’ян належала радам, які ухвалювали найважливіші рішення.

За потреби боронитися від сильного ворога племена слов’ян об’єднувалися в міжплемінні воєнні союзи. Утворення великих союзів племен свідчить про такий рівень суспільних відносин, що передував державі.

Основу господарства давніх слов’ян становило орне землеробство. Поля засівали пшеницею, ячменем, просом, гречкою, житом. Вирощували також овес, горох, коноплі. Займались давні слов’яни й городництвом: вирощували горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. У господарствах тримали велику і дрібну рогату худобу, свиней, коней, свійську птицю. Полювали на лося, благородного оленя, зубра, тура, косулю, кабана. 

Давні слов’яни займалися ливарництвом та обробкою металів. Кожна община мала майстра-коваля. У поселеннях було знайдено металеві знаряддя праці (серпи, коси, сокири, ножі, голки, цвяхи тощо), прикраси (браслети, підвіски, сережки тощо), зброю (наконечники стріл, списів, дротиків). Виготовляли давні слов’яни і глиняний посуд. Прядіння, ткацтво, обробка шкіри забезпечували їх речами повсякденного вжитку (одягом, взуттям тощо).

Торгували слов’яни з народами Північного Причорномор’я, римськими провінціями, населенням Центральної Європи та Балтії. Це підтверджують знахідки у давньослов’янських поселеннях монет різних народів, які давні слов’яни використовували для розрахунків, та виробів античних майстрів. Основні торговельні шляхи проходили річками Дніпро та Дністер. Зі слов’янських земель в інші краї вивозили здебільшого зерно, мед, віск, хутро, шкіри, рибу. Натомість ввозили посуд, вино, олію, вироби зі скла, срібла, бронзи й золота, коштовності.

Вірування давніх слов’ян Давні слов’яни були язичниками. Вони вірили в сили природи, у потойбічне життя як продовження земного. Слов’яни поклонялися божествам сонця і вогню (Сварог, Дажбог або Даждьбог, Хорс), вітру (Стрибог), грому та блискавки (Перун), богу-покровителю худоби, родючості та добробуту (Велес). У різні часи існували культи інших божеств. Давні слов’яни вірили, що річки, озера, ліси населені духами. З літописів відомі, зокрема, дух лісу — лісовик (гайовик), дух води — водяник, дух поля — полудниця тощо. Вірили також у нечисту силу.

Археологи знаходять у давньослов’янських поселеннях святилища — капища, де стояли ідоли та жертовники. Зводили їх там, де, за повір’ям, могли жити божества. Ідолів виготовляли з товстих дерев’яних колод, вирізьблювали обличчя, руки, зброю та прикраси. Тут виконували обряди та ворожіння за майбутній урожай, добробут і процвітання роду. Служителями язичницьких обрядів були волхви. Давні слов’яни шанували померлих родичів і вважали їх добрими духами, охоронцями хатнього вогнища і помічниками нащадкам у житті.

Візантійський історик Прокопій КесарійськийЄдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що, коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, — і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування. Поклоняються також рікам і німфам, і іншим божествам, і всім їм приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать.

Дякую за увагу !