І частина. Іван Франко. Короткі відомості про митця і його багатогранну творчість. «Захар Беркут». Історична основа повісті

Автор ресурсу. Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської області«Бажав … для скованих волі,Для скривджених кращої доліІ рівного права для всіх …» Урок-знайомство із використанням технології «Сторітелінг» І ЧАСТИНА

- Я вітаю всіх присутніх на сьогоднішньому уроці і хочу побажати: Хай щодня вам сонце світить у віконце,Хай сміється мирне небо і дивує світ,А земля дарує всім барвистий цвіт.«Ранкова зустріч»

Прийом «Відстрочена увага» Мить утрати завжди виявляє глибинну сутність особистостей: вона неначе документує духовне обличчя постаті на тлі епохи…Потрібен був час, щоб розглянути понад 6000 творів, із них 10 поетичних збірок та 1 збірку поем, 10 творів великої і 100 творів малої прози, 3000 наукових і публіцистичних праць із різних галузей знань та суспільного життя «які,- як зауважував Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк),- мов із рога обильности, сипалися з-під пера його».«Ким же Він був для неї?» Його відхід за межу життя, як травневий грім, збудив українську спільноту й поставив питання: Мирослав Ірчан

Під час ювілейного торжества з нагоди 100-річчя від дня народження (1956 р.) цього генія української нації виступаючі на мітингу висловили щире захоплення своїм великим сином і цим увічнили його у віках. Жоден з інших українських письменників, крім Тараса Шевченка, не піднісся на такі осяйні вершини всенародної шани.

Розум і серце нашого народу. Вогонь в одежі слова. Невтомний Каменяр. Великий майстер українського слова. Борець за правду і щастя людини. Український Прометей. Гігант людської думки. Український Мойсей. Наша гордість і слава. Вічно живий. Безсмертний син безсмертного народу. Співець свободи. Людина, що не знала втоми. Невмираючий геній народу. Народжений бурею. Джерело творчої наснаги. Ось лише деякі крилаті вислови-перифрази: Іван. Якович. Франко Письменник-мислитель. Поет з відвагою борця.

Отже, на сьогоднішньому уроці ми зустрінемося з супергероєм із надзвичайними розумовими здібностями та винятковою пам’яттю, першим українським професійним письменником, який заробляв літературою; генієм, який у 15 років перекладав Гомера та Софокла без гугл-перекладача.

Іван Франко. Короткі відомості про митця і його багатогранну творчість. «Захар Беркут». Історична основа повістіТема уроку

Краю рідний,о, як би помогти тобів тяжкій неволі і журбі? Щоби чужим не був слугою,щоб управляв ти сам собою,щоб був щасливий і багатий у власній вільній хаті? Роман Завадович. Епіграф уроку:

Я впевнена, що ваше перше знайомство з цим неперевершеним майстром слова вже давно відбулося. Розпочалося воно із прочитання в дитинстві казочок. Пригадайте, яких саме. Розважально-дидактичні казки з’явилися у творчості І. Франка переважно у 90-ті роки – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей (Андрія (1887 р.н.), Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.), Ганни (1892 р.н.), а згодом надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів. «Ріпка» (1891), «Киця»(1891), «Суд святого Николая» (1895) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили» – «Осел і Лев», «Старе добро забувається», «Лисичка і Журавель», «Лисичка і Рак», «Лис і Дрозд», «Заєць і Їжак», «Королик і Медвідь», «Вовк війтом» (усі 1896), «Заєць і Медвідь», «Ворона і Гадюка» (обидві 1897), «Три міхи хитрощів», «Вовк, Лисиця і Осел», «Лисичка-черничка», «Мурко й Бурко», «Лисичка кума», «Війна між Псом і Вовком», «Фарбований Лис», «Ворони і сови», «Байка про байку» (усі 1898), «Як звірі правувалися з людьми» (1903). Зліва направо: Тарас,Андрій, Петро,Ганна.

Любив Франко й дітей без міри,для них мав серце дружнє, щире,писав для них казки чудовіпро лиса хитрого в діброві,про звірів - пса, кота, бурмила,що, наче люди, говорили… Отак Франко про діток дбав,то усміхавсь, то жартував,а все навчав, як чесно жити,як правді та добру служити…              Роман Завадович

Інтерактивна вправа «Гортаючи сторінки автобіографічних творів» Іван Якович пройшов нелегкий життєвий шлях довжиною майже в шістдесят років, був сучасником ваших прапрадідів на зламі століть, свідком багатьох історичних подій, які потім знайшли відображення у його творах. Перегорнемо сторінки автобіографічних творів письменника, спробуємо пройти шлях людини – патріота, якій не була байдужа доля України. Саме він, всупереч арештам, продовжував писати гірку правду про знедолений український народ. Він надихав на творчу працю багатьох інших українських письменників.

Народився я 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах поблизу Дрогобича на Львівщині в шанованій і досить заможній сім'ї коваля Якова Франка. Маленький хутір серед лук і нив                          На горбику над річкою шумною,-                          От там я в простій хлопській хаті жив,                          І самота, і сум жили зо мною.                          Із трьох боків поля ті обмежив                          Могутній ліс зеленою стіною,                          І шумом серцю він на сон дзвонив,                          І сум по травах розносив луною.«Із днів журби»

«Колись був звичай називати дитину «домашнім» іменем, аби вберегти її від злих духів, тому мене приблизно до 5 років кликали «малим Мироном». Згодом це був мій улюблений псевдонім: Myron, Miron, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин. До речі, перший мій псевдонім – Джерджалик (усього їх було майже 100), яким я підписав свої ранні твори, «позичивши» це ім’я у Филона Джеджалика (Пилипа Джеджалія), військовика й дипломата з найближчого товариства гетьмана Богдана Хмельницького».

Переповідають, що я був унікальною дитиною. Із раннього дитинства полюбляв блукати лісом, розмовляти з деревами та пташками. Через це односельці прозвали мене «лісовою душею». Подейкували, що я володів надзвичайними здібностями. Один випадок зі свого магічного дитинства я описав у автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому йдеться про хлопчика, такого собі юного мольфара, якому вдалося відвести від села грозову хмару.

В Нагуєвичах на горбкустояла хата у садку,а збоку — кузня майстра Яця,меткого Якова Франка. Там цілі дні кипіла праця,бо справна в коваля рука. Дзвеніли молоти й луною,веселою та голосною,їх пісня над селом неслась.«Мого батька у селі звали Яцем. Він славився як хороший майстер і людина непересічного розуму, а також гостинною, людяною вдачею». Леопольд Левицький. Малий Іван Франко у батьковій кузні«У батьківській кузні проходили вечори мого дитинства. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манили червоні іскри, що пирскали від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари». Роман Завадович «Поет-каменяр»

До кузні сходилися люди з усієї округи: одним треба було зробити підкову чи полагодити якесь сільськогосподарське знаряддя, іншим – порадитися чи пожалітися, розповісти про кривди, біди чи радощі.«Десь на дні моїх споминів і досі горить той маленький огонь. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу в далеку мандрівку життя («У кузні»)». «Я дуже любив свого батька. Любив і шанував. Це від нього я перейняв девіз його життя: «З людьми і для людей». І матінку свою теж гаряче любив, а може, ще більше. Це від неї у мене повага до старших, до людей праці, до свого народу, до слова красного, до приповідки, до пісні народної…»Олександр Мицник. Кузня (2015)

«Мати Марія, ласкава і співуча, мала гарний голос, знала безліч пісень. Пригадую: вона співала їх мені і працюючи, і відпочиваючи. Ті пісні стали супутниками і утіхою мого життя: Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя». «Пісня і праця»«Батьки були моїми першими педагогами».

«Оскільки в Нагуєвичах школа була дуже далеко від оселі батьків, то мене, шестирічного, батько віддав до початкової школи в село Ясениця-Сільна. Я жив у сім'ї маминого брата, дядька Павла Кульчицького, який за десять днів зумів навчити мене читати по-українськи. Вже у початковій школі я навчився читати і писати українською, польською і німецькою мовами, вивчив чотири арифметичні дії. А ще я мав доступ до величезної бібліотеки священика Йосипа Левицького».«У 1864 році я розпочав навчання в міській школі Дрогобича. Я так рвався до науки, що не дочекався, поки швець вилагодить мені чоботи, і босоніж побіг до школи, яка називалася «нормальною». Але яка ж вона нормальна школа, коли в ній глузували із селянських дітей, обзивали хлопами, бидлом (тобто худобою), били, катували, а бувало, що й закатовували на смерть».

«Учитель» Валько так побив товстою сукуватою палицею учня Валявського, що той через тиждень помер від запалення мозку. Отака-то була ця нормальна школа. «Знання, отримані в початковій школі, дуже знадобилися мені, оскільки навчання велося німецькою мовою, хоча були також уроки польської та української. Скоро я звідав усі знущання і образи від паничів-однокласників та окремих вчителів. Одного разу вчитель краснопису Мелько побив мене за те, що надто повільно виводив каліграфічні букви. Він, мов яструб, підбіг до мене з криком і почав бити по голові так сильно, що я зомлів і упав під лавку. Кров залила мою голову». Будинок головної міської школи в Дрогобичі, де вчився Іван Франко у 1864-1867 рр. Тепер тут педагогічний інститут ім. І. Франка. Сучасне фото

«Проте навіть такі знущання не зламали мене, не вбили в мені жадоби до знань, бажання вийти в люди. На превелике диво дирекції в кінці навчального року я виявився найкращим учнем. Батько був присутнім на екзамені і тішився моїми успіхами. Я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав». Через два місяці старенького батька не стало. Сталося це нещастя вночі з15 на 16 квітня 1865 року.«Залишившись сиротою, я почав підробляти на життя, пишучи учням твори. Вчитель дивувався, що всі учні раптом порозумнішали та перестали списувати, кожен із них по-своєму став розкривати тему. Він навіть і не уявляв, що більшу частину творчих робіт класу писав я».

Як склалося подальше життя письменника?Господарство  без чоловічих рук почало занепадати. Хоч мати була набагато молодша від покійного батька, але не могла впоратися з великим господарством і кількома дітьми, тому вийшла заміж за Гриня Гаврилика, який ставився до мене, як до рідного. Упродовж 1867-1875 рр.  я навчався у Дрогобицькій реальній гімназії. «Як сина селянина, мене посадили в кутку за «ослячу парту», всіляко глузували з моєї нестриженої чуприни, полотняного одягу, великих юхтових батькових чобіт і української мови. Але незабаром випещені панські синки і пихаті вчителі були змушені визнати, що «хлоп» із Нагуєвичів, так вони мене називали, став найздібнішим учнем гімназії. Із часом чванькуватим поміщицьким і чиновницьким синкам не раз довелося звертатися до мене за допомогою: розв’язати складну задачу, чи продиктувати слово в слово лекцію з історії, котру вчитель говорив цілу годину». Сучасне фото

Іван Франко серед учнів третього класу Дрогобицької гімназії (в другому ряду – перший зліва). Фото 1870 р. Свідоцтво про закінчення першого півріччя третього класу Дрогобицької гімназії. Фото 1870 р.

«Я ніколи не мав страху перед труднощами і великим обсягом гімназійної програми. Якраз навпаки, чим трудніша задача, тим більшою була моя охота подужати цю трудність, чим ширший обсяг знань, тим більшим було моє бажання охопити його. Наука ніколи не була для мене страшною, а, навпаки, доставляла мені нові приємності в міру того, як розширювався обсяг мого знання».«У гімназії я ще більше полюбив книжки і став на все життя книголюбом. Згодом у мене з’явилось непоборне бажання мати власну бібліотеку. Книги тоді коштували дуже дорого, тому довелося заощаджувати на харчах та репетиторських грошах. Часто я просив замість грошей якусь книжку. Таким чином, уже в гімназії моя особиста бібліотека нараховувала біля 500 томів українських, зарубіжних і російських письменників. Ця найсильніша з усіх моїх пристрастей не покидала мене ніколи. Усе життя я читав і збирав книжки».

Які ще пристрасті мав Франко?«Друга моя пристрасть – збирання усної народної творчості: прислів’їв, приповідок, легенд, пісень, які записував від ремісників Дрогобича, селян Нагуєвичів, куди приїжджав на канікули, щоб косити сіно, жати жито і пшеницю, читати косарям і женцям у полудневу перерву «Кобзаря», пасти худобу і милуватись рідними краєвидами, за яким я тужив незмірно. Збирання фольклору стало в моєму житті чи не найголовнішим після письменницької діяльності. Українську пісню я любив і люблю найніжнішою любов’ю. Знаменно, що саме з народною піснею на устах я-дебютант увійшов у великий храм, ім’я якому – мистецтво художнього слова: сонет «Народна пісня» – мій перший друкований літературний твір».

«Ще не зовсім висохли мої сльози, що оплакували втрату батька, як отримав другий удар: мені сповістили, що помирає моя дорога ненька. Я кинувся бігти і біг без перерви до самих Нагуєвичів. Мати ще була жива, але говорити вже не могла. Я простояв біля неї всю ніч, а з новим днем найдорожчої людини на світі не стало. Вранці 1 червня 1872 року я залишився круглим сиротою. Незабаром вітчим одружився вдруге, і рідної сім’ї не стало зовсім. Може, тому, повернувшись до Дрогобича, я, щоб забутись, ще більше налягав на навчання. Книги стали навік моїми побратимами».

«14 жовтня 1875 року я став студентом найбільшого тоді в Галичині вузу – філософського факультету Львівського університету. Вже з січня 1876 р. почав одержувати 21085 злотих із заохочувальної стипендії фонду С. Гловіпського, а також, як найталановитіший студент, був звільнений від оплати за навчання».

Які жилося Вам у «Місті Лева»?Життя у Львові мені приготувало багато випробувань. Поряд із навчанням я вів активну літературну і громадську діяльність, став одним із організаторів студентського журналу «Друг» та членом «Академического кружка». У той час видання журналу, в якому я виконував роботу секретаря, різко змінило напрямок. Журнал став демократичнішим, цікавішим.

Саме в цьому місті 12 червня 1877 року мене було заарештовано і кинуто за ґрати за зв’язки з російськими революціонерами та українцями зі Сходу.  У в’язниці, не знаю чому, ставилися до мене з особливою суворістю. Запхано мене до найгіршої комори, до злодіїв, убійників та інших звичайних злочинців. Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добивався привілею спати під вікном… прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові. У в’язниці «Бригідки» мені доводилося відбути дев’ять місяців суворого арешту.

Взагалі я навчався в трьох університетах: Львівському, Чернівецькому й Віденському, де й захистив докторську дисертацію. Свого часу мене, вже на той час доктора наук, не прийняли на викладацьку посаду до Львівського університету. Чернівецькийуніверситет. До речі, коли Франко став студентом Чернівецького університету, йому на той час було 34 роки, він вже був одружений, і в нього було двоє дітей. Віденськийуніверситет. Львівський національний університет імені Івана Франка

Декілька разів мене заарештовував австрійський уряд. Але я був несхитний. Хоча найдовше ув'язнення тривало «лише» 8 місяців, та кожен арешт мав дуже тяжкі наслідки. Так, перший (1877 р.) зруйнував мої надії після закінчення університету працювати викладачем у гімназії. Другий (1880 р.) остаточно розлучив мене з коханою, Ольгою Рошкевич, яка за наполяганням батька вийшла заміж за Озаркевича. У моєму житті відкрилася чорна сторінка. Матеріальні нестатки були такі великі, що я не міг протриматися у Львові, тому поїхав в Нагуєвичі, де пильно і постійно за мною стежила поліція.

Невдовзі мене звалив тиф. Видужавши, вдень працював в полі, а вечорами і довго після півночі не гасло єдине на все село світло у моєму вікні. І так щодня майже два роки. За цей час зорав, засіяв і скосив чимало, але ще більше посіяв на полі мистецькому. Працюючи фізично, щоб заробити на шматок хліба: пас коней, виконував усяку роботу по господарству вітчима, ходив у неділю на Діл по горіхи, які рясно зародили. Через відсутність цивілізованого львівського товариства я відійшов душею, відігрів своє серце. Саме тут у безпосередній близькості до матері-землі всього за шість тижнів був написаний «Захар Беркут».

Одного разу я побачив біля хати хижого беркута, насиленого на тичку Захаром. Беркут був рідкістю для гір, а для Нагуєвичів тим паче. Впіймати його неможливо було, тому Захар, гордячись своїм трофеєм, насилив його на тичку, аби люди бачили і дивувались спритності мисливця. Бачив це і я, тому свого героя у повісті назвав Захаром Беркутом. Відіславши рукопис до Львова (для участі у конкурсі, що був оголошений у жовтні 1882 року редакцією журналу «Зоря», на кращий історичний твір), я видивив очі, чекаючи відповіді і, звичайно, премії. Але так і не дочекався. Тільки пізніше повість стали друкувати у журналі «Зоря» 1883 року. Із великим трудом я одержав третю премію в сумі 120 ринських.

Випробування лише зміцнювали мої революційно-демократичні переконання. І хоч часом було нелегко, та молода енергія, революційний запал і глибока любов до трудового народу перемогли життєві негаразди.     Я виношував ідею соборності України. Коли влітку 1889 року до Галичини прибула група студентів зі Сходу, зав’язалася розмова про те, що в майбутньому не буде кордону між Галичиною і Великою Україною. Ця розмова стала відома поліції, на моїй квартирі зробили обшук і мене кинули на 10 тижнів у тюрму. Голкою на в’язничній стіні я написав 49 сонетів і створив оповідання «До світла!»Можливо, саме цей арешт спричинився до важкої недуги моєї дружини. Адже вона начебто була до цього причетна.Іван Франко з дружиною.

Останні роки життя Івана Яковича Франка   У 1910 – 1911 роках я лікувався у Криворівні, вів довгі приятельські розмови з М. Коцюбинським. У липні 1914 року почалася І світова війна і обидва мої сини пішли на фронт. Дружина, переживаючи за синів, захворіла ще тяжче. Злидні обсіли хату. Нам грозила просто голодна смерть.  9 березня 1916 року я написав заповіт, за яким бібліотеку, рукописи та документи передав науковому товариству ім. Т. Шевченка, а майно залишив дітям.

Похорон Івана Франка. Львів, 31 травня 1916 р. Виснажений хворобами, громадськими та сімейними проблемами, безгрошів'ям, Іван Франко помер у Львові, в своєму будинку, 28 травня 1916 року. Могила Івана Франка перебуває на Личаківському цвинтарі. Його життєвий шлях був устелений терном, але б коли довелося усе почати заново, він би не зрадив своїх ідеалів. «Подібно до легендарного Данко, розірвавши свої груди, він дістав вогняне серце і освітив ним шлях для визволення свого народу»,- сказав про Франка Агатангел Кримський.              Для додаткового опрацювання«Доля нащадків Івана Франка»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: ЛІТЕРАТУРА: Степанишин Б.І. Вивчення творчості Івана Франка. На допомогу вчителю/ Б.І. Степанишин.-Київ: Видавництво «Радянська школа», 1966.- 223 c. Українська література: для 7 кл. закл. загальн. серед. освіти: 2-ге видання, перероблене / Олександр Авраменко. — Київ: Грамота, 2020. — 224 с.: іл. ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа. Аудіо-сайт Mp3-pesnja. Режим доступу: http://www.mp3-pesnja.com URL: https://uk.wikipedia.org/wiki URL: http://dovidka.biz.ua/vislovi-pro-kotsyubinskogo/ URL: https://www.google.com/search?q URL: https://www.youtube.com/watch?v=Ssx0 AO58sv0 URL: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/06/blog-post_66.html- URL: http://natalasseit.blogspot.com/2010/12/blog-post_21.html- URL: http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=779683 URL:https://www.google.com/search?client=opera&q=Фільм+про+Івана+Франка&sourceid=opera&ie=UTF-8&oe=UTF-8