Урок -проєкт на тему "Феномен шістдесятництва"

Феномен шістдесятництва

Соціально–історичні та культурно–історичні витоки шістдесятництва.

У 1953 році помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на ХХ з’їзді  партії Микита Хрущов  виступив із доповіддю «Про культ особи  і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити. Поступово змінюються й критерії громадянської свідомості. Дестабілізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі.

У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

 Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно – мистецького життя.  Атмосфера  кінця 50 – х рр.. ХХст. сприяла формуванню молодої генерації так званих  шістдесятників. Це генерація  українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала  проти пануючої атмосфери  зневаги  до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу й людську гідність.

Шістдесятництво порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з – під влади ідеології, народженням  гуманісти стичного світогляду, який у центр світу поставив людину й проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності в поєднанні із прагненням краси. «Шістдесятники» представлені письменниками Л.Костенко, В. Симоненком, І.Драчем, М.Вінграновським, В.Стусом, Д.Павличком, Є.Гуцалом,

 І. Світличним та багатьма іншими.

   Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі.

У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.

Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім'ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї і матері.

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам і навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дівчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами.

У 1946 р. були опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина вступила до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (тепер педагогічний університет ім. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).

У 1962 р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими.

Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники».

На своєму літературному шляху довелося Ліні Костенко пережити майже п'ятнадцятилітнє невизнання її як митця. Це був сумний період у житті письменниці зокрема і в історії української літератури взагалі. Але і тоді вона писала. Не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє

поетичне слово.

1964-1965 рр. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції, підписувала листи протесту, коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969 р. у діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема вірші, які поширювалися у «самвидаві» через заборону тогочасною цензурою.

У 1977 р. Ліна Костенко повернулась у поезію — вийшла друком її збірка «Над берегами вічної ріки», через два роки — роман у віршах «Маруся Чурай», у 1980 р. — збірка «Неповторність», у 1987 р. — збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. У1989 р. побачила світ збірка «Вибране».

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко

1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» й окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки .«Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не було слабкістю чи компромісом із владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито. її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних перед читачем широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Дочка Ліни Василівни Оксана Пахльовська — літературознавець, автор статей про літературу Італії, перекладачка багатьох італійських та іспанських поетів.

Ліна Костенко стала почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», її обожнюють студенти і з трепетом ходять на її лекції, пишаючись тим, що можуть слухати «тирана» українського слова. Вона є почесним доктором Чернівецького національного університету.

Страшні слова, коли вони мовчать 

Страшні слова, коли вони мовчать, 
коли вони зненацька причаїлись, 
коли не знаєш, з чого їх почать, 
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів, 
із них почав і ними ж і завершив. 
Людей мільярди і мільярди слів, 
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність. 
Усе було: асфальти й спориші. 
Поезія - це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі.
 

Світ  рятувало Слово. У вірші «Слово слова, коли вони мовчать» поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді,багато що повторюється в цьому світі – краса і потворність, зрада і самопожерства, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Але поезія є по – справжньому  неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.

Аналіз поезії:

Літературний рід: лірика

Жанр: ліричний вірш

Вид лірики: філософська

Провідний мотив: ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб

Тип римування: перехресне

Художні засоби: епітети(страшні слова, безсмертний дотик); метафори(слова мовчать, причаїлись); антитеза (краса й неповторність, асфальти й спориші).

 Увібравши в себе національні ідеали й найкращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною  довершеністю вона підносить українську літературу на рівень найкращих зразків європейської художньої творчості. Національні проблеми, які досягли в поезії Ліни Костенко найвищого ступеня узагальнення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпереживання.

Василь

Симоненко

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.
         Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях,

 вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка.

Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.
1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка              «Тиша              і              грім».
У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.
13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку),              похований              у              Черкасах.
У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.
Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

  Я…

Вiн дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На свiтi безлiч таких, як ти. —
Вiн гримiв одержимо i люто,
I кривилося гнiвом лице рябе,
Вiн ладен був мене розiпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколiшки гордiсть моя.
Лiниво тяглася отара хвилин...
На свiтi безлiч таких, як я,
Та я, ïй-Богу, один.
У кожного Я є своє iм'я,
На всiх не нагримаєш грiзно,
Ми — не безлiч стандартних я,
А безлiч всесвiтiв рiзних.
Ми — це народу одвiчне лоно,
Ми — океанна вселюдська сiм'я.
I тiльки тих поважають мiльйони,
Хто поважає мiльйони я.
 

Після лихоліть сталінських репресій, які перетворили людину на «гвинтик», усереднили її, виникла потреба повернути їй самосвідомість, ствердити, що людина – це окремий, неповторний світ. Найяскравіше ці мотиви виявилися у вірші В.Симоненка «Я…» - своєрідному маніфесті тогочасного молодого покоління. Глибинне  патріотичне почуття живило душу поета, щодень вело  його в життя, як на подвиг. З твору В. Симоненка постав образ сучасної молодої людини, благородної у своїх пориваннях, у гуманістичному прагненні до високих ідеалів. Поет уважає себе повністю відповідальним за долю України.

Аналіз поезії:

Тема: Заклик до сприйняття людської гідності, неповторності кожної особистості.
Iдея: Довести читачевi, що кожна людина неповторна. Ідея людської гідності, гордості за того, "що ти - людина", доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності".
Мотиви: справедливiсть, життєздатність, самоповажага. Через цi мотиви автор яскраво передав образи свого власного «я», народу, влади.
Провiдним художним засобом є — «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних.» Епiтети: «Очицями, повними блекоти», «Він гримів одержимо і люто»,«лице              рябе».                             
Протиставлення: «Ми — це народу одвічне лоно, ми — океанна вселюдська сім'я.»
Афористичний висновок вірша "Я..." можно сприймати як максиму самого поета, його розуміння призначення кожної людини на землі.
Вiрш В. Симоненка — лiрична сповiдь поета про своє я — горде, безкомпромiсне, гiдне звання людини. Бездушне чиновництво намагалося зробити з народу сiру слухняну масу, бездумного гвинтика великоï машини, що ïде у якесь мiфiчне свiтле майбутнє. Кращi представники нацiï протестували проти цього, боролися, бо кожна людина — неповторна, i Ми — не безлiч стандартних я, а безлiч всесвiтiв рiзних. То ж треба навчитися поважати себе, тому що тiльки тих поважають мiльйони, хто поважає мiльйони я.

Патріотична  лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце у творчості Симоненка. І не даремно. Поет знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі.

Дмитро Павличко

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові на Івано-Франківшнні в селянській сім’ї. Початкову освіту здо­був у польській школі села Яблунів. Пізніше навчався в Коломийській гім­назії, а після приєднання Західної України до УРСР — у радянській десяти­річці. 1918 року Павличко вступив на філологічний факультет Львівського університету. Ще під час навчання завідував літературною частиною Львів­ського театру юного глядача. Закінчивши університет, 1953 року вступив до аспірантури, але невдовзі залишип наукплу роботу. Тоді вийшла його поетич­на книжка «Любов і ненависть». Невдовзі Гіавличка приймають до Спілки письменників, він завідує відділом поезії журналу «Жовтень» Виходять друком нові поетичні книжки «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Весь наклад збірки «Правда кличе» (1958) було вилучено за розпоряджен­ням радянської цензури.

1964 року Павличко переїхаи до Кис на, де працював сценаристом на кіностудії ім. О. Довженка, написав сценарії до кінофільмів «Сон» (у спів­авторстві з В. Денисенком) та «Захар Гіеркут». Із 1966 року поет працював у секретаріаті Спілки письменників України.

Важливою віхою у творчому житті Павличка стала наступна збірка «Гра- послов» (1968), близька в ідейному плані до творчості інших «шістдесятни­ків». У ній художньо осмислювались проблеми людяності, патріотизму, на­ціональної культури.

У  1971-1978 роках Павличко редагував журнал «Всесвіт». У цей час виходять нові поетичні книжки, з яких найбільш помітним я вишем стали «Сонети подільської осені» (1973) та збірка інтимної лірики «Таємниця твого обличчя» (1979). Немало творів поета покладено на музику, із них найбільшу популярність завоювата пісня «Два кольори». Поет писав також твори для дітей — визнання в маленьких читачів здобули його казки «Зо- лоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраше місце на землі». Значний авторитет Павличко здобув як літературознавець, літературний критик і перекладач.

Із 90-х років минулого століття Павличко захопився політикою, висту­пив одним із засновників Народного руху України, Демократичної партії, обирався депутатом Верховної Ради, був послом України в Канаді.

Сам Дмитро Павличко про створення пісні «Два кольори» розповів:

« Пісню "Два кольори" я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні. Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. 

Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала - пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає              як              є. 

Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне - мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки – навіть на Гуцульщині, звідки я родом, - вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли. »

«Франків дух супроводжує Павличка все життя. Йому дорогий уні­версалізм Івана Франка, несподіване поєднання в одній особі “народиика’’- трибуна, — й естета, який краще за інших розуміє самоцінність краси до­сконалого слова, вишуканих поетичних форм. Він теж semper tiro — завжди учень. Учень, який не втомлюється бути жадібним до пізнання иового, до “переплавлювлння” в горнилі свого таланту всього того, що здобув його ро­зум і осягнула душа. Мабуть, у жодного з наших поетів XX ст. немає такого жанрового розмаїття, як у Павличка. Що тільки не підкоряв він укра­їнському слову — рубаї, притчі, терцини, сонети...

Два кольори

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками...

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливі і сумні мої,

Щасливі і сумні мої дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

I вишите моє життя,

I вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Два кольори – дні тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам'ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті  свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею. Основний мотив твору   мотив дороги як символу людської долі поєднаний  із мотивом материнського благословення. Червоне й чорне  найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишиванці, що асоціюється з радощами й печалями, злетами й смутками людського життя. Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб - «згорточок старого полотна».

Вишиту сорочку   - як  часточку маминої душі, оберіг, «свої пороги» - як початок  і кінець людської долі, її духовні начала Д.Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх  засобів  народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань.

Дмитру Павличкові судилося долею нести вогонь свого таланту людям та вздовж червоно – чорної стежини його життя йдуть поруч із ним два одвічні супутники нашого буття – Любов і Журба.

                           Іван Драч

Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС. 1955—1958 служив у армії.

Навчався від 1958 у Київському університеті. Був виключений за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся в своїх зв'язках з дисидентами (травень 1966), після чого стосунки Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились. У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку віршів. У 1983 Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з літератури.
Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.
На І з'їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був обраний його головою: з 1109 делегатів І з'їзду 38 голосів «проти», 15 — «утрималися» — всі інші — «за». (1-й заступний голови Руху — Конєв Сергій Іванович, заступники: Володимир Яворівський, Володимир Черняк, Михайло Горинь).

З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
Пізніше очолив громадську організацію — Товариство "Україна-Світ".

Весною 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього проголосувало 66,38% виборців.

З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання

На парламентських виборах 31 березня 2002 р. І.Драч виступав у списку «Нашої України» під номером 31. Таким чином, він втретє стає членом Парламенту України.

Балада про соняшник

Були руки i ноги в соняшника,
Було тiло — шорстке i зелене.
Вiн бiгав наввипередки з вiтром,
Вiн вилазив на грушу
I в пазуху рвав гнилицi,
I купався коло млина,
I лежав у пiску,
I стрiляв горобцiв з рогатки.
Вiн стрибав на однiй нозi,
Щоб вилити з вуха воду, —
I раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерiв,
У червонiй сорочцi навипуск.
Воно ïхало на велосипедi,
Обминаючи хмари у небi...
I застиг вiн на роки i на столiття
У золотому нiмому захопленнi: —
Дайте покататися, дядьку!
А нi, то вiзьмiть хоч на раму,
Дядьку, хiба вам жалко?!
Поезiє, сонце моє оранжеве!
Щомитi якийсь хлопчисько
Вiдкриває тебе для себе,
Щоб стати навiки соняшником.

Жанр: балада (модерна).
Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.
Віршовий розмір: верлібр.

До золотого фонду української поезії ввійшла «Балада про соняшник» (1962). Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередки з вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце.

Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником». Сонце - традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фан­тастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напруже­ний сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний ат­рибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає мета­морфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реаль­ні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафо­ричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформу­ється в образі звичайнісінького сільського дядька…

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони над­звичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Від­криття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість пе­реплавляє у витвори мистецтва.

Василь Стус

        Псевдонім — Василь Петрик. 
      Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в сім'ї Семена Дем'яновича та Їлини Яківни Стусів. Був четвертою дитиною в родині. У 1940 р. родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів. 
      Протягом 1944—1954 pp. В. Стус навчався в середній школі № 75 м. Сталіно. 
      У 1954—1959 pp. навчався в Сталінському педагогічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. 
      У 1959—1961 pp. В. Стус служив у лавах радянської армії, потім у 1961 —1963 pp. працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області, працював також підземним плитовим шахти «Октябрьская» у Донецьку, літературним редактором газети «Социалистический Донбасе», у 1963р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва. 
      У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть»» (у 1965 p., одразу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). 4 вересня 1965р. поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції, а 20 вересня 1965 р. його відраховано з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна». 
      В. Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступного року працює спочатку молодшим, невдовзі — старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися з «традиційним» формулюванням: звільнений              за              власним              бажанням. 
      З 1966р. і до арешту В. Стус працює старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому — старшим інженером проектно-технологічного              об'єднання. 
      У брюссельському видавництві «Зимові дерева» 1970 р. вийшла друком друга збірка поета — «Зимові дерева» (у 1968р. поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський письменник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон). Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В. Стусом у 1972 р. 
      У 1970р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів—«Веселий              цвинтар». 
      12 січня 1972 р. — поета вперше заарештовано. 
      7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п'яти років ув'язнення та трьох років заслання. 
      У 1972р., перебуваючи в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ, поет створює свою четверту книгу — «Час творчості / Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів віршів Ґете. Оригінальні творі стали основою майбутньої книги всього життя Стуса — «Палімпсести». 
      Протягом 1972—1977 pp. поет відбував покарання в таборах Мордовії. 
      З листопада 1975 по лютий 1976 pp. він перебував у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку. 
      З 5 березня 1977 р. поет засланий у селище їм. Матросова Тенькінеького району Магаданської області; працював «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об'єднання «Севервостокзолото». 
      У 1978р. митець прийнятий до PEN-клубу; у 1979р. він повертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи. 
      З жовтня цього ж року за поетом встановлено адміністративний нагляд. 
      14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований. 
      Наприкінці Вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання. 
      З листопада 1980р. він відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні: 1981р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. — рік перебуванням камері-одиночці. Протягом 1980— 1985 рр; В; Стус написав останню збірку віршів «Птах душі». 
      Поет помер уніч з 3 на 4 вересня 1985 р., у карцері під час голодування; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 p., прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на              Байковому              цвинтарі. 
 

        Як добре те, що смерті не боюсь я 
 

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, 
уже не ремствуй, позирай у глиб, 
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб.

                 Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» певною мірою можна вважати програмним для поета, у ньому сконцентровано його життєве кредо. Зі стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Поезія сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.  Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой,- через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп’яли.

Аналіз поезії

Літературний рід:  лірика

Жанр: ліричний вірш

Вид лірики:  патріотична і філософська

Провідний мотив:незламність, здатність залишатися людиною за будь – яких обставин

Віршовий розмір:  ямб

У поезії – заповіті «Як добре те, що смерті не боюсь я…» В. Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями – суддями , концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. Ця поезія безпосередньо перегукується з віршем  «Як умру, то поховайте…» Т.Шевченка.