"І перед нею помолюсь, мов перед образом святим тієї матері святої"

« І перед нею помолюсь,                       

Мов перед образом святим              

Тієї матері святої»

Учитель:

Є дні, що минають  непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.  Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.                                                   З минулого віку і до нашого  часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.                                                         Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. І сьогодні ми  знову відкриватимемо з вами Шевченка, нового Шевченка. Тож наша Солоницька школа гостинно запрошує вас на зустріч із поетом, його словом, його душею!

                                

Я іду на розмову з поетом,

Із пророком  іду говорити.

Я іду на розмову відверту,

Свою душу я хочу відкрити.

Перед ним на коліна я стану,

Довго-довго я буду мовчати,

В очі чесні й відверті погляну,

І не смітиму й слова сказати…

Поряд з ним я-маленька краплина,

                                                                                                                                                                   Що згубилася в хвилях Дніпра.

Та коли б мені тільки хвилину,

Я б до нього крізь хвилі дійшла!

Крізь віки  я до нього б летіла,

Тільки б мить поряд з ним постояти.

Мені б тільки єдину хвилину…

Щоб з Шевченком могла помовчати…

( автор –Кисіль Тетяна)

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Мамусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

 

 

 

   ( Пісня «Зоре моя вечірняя»)                                                                                

 

Ведучий

Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто - що не говори.

 Скільки чути - шириться осанна

 З висоти Чернечої гори.

Ведуча

День у день - хурделиця чи спека –

 З різних сіл, з містечок і країн

 Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Ведучий

Йдуть, хоч стежка стелиться терново.

 Йдуть і йдуть - без ліку і числа,

 Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Ведуча

 Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

 Повні сил і живої снаги.

 Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведучий

 Живими в пам'яті встають

Ярема, Гонта, Гамалія,

І Катерина, і Марія –

 В людські  серця проклали путь.

 

 

 

 

Ведуча

У нашім раї на землі

 Нічого кращого немає,

 Як тая мати молодая

 З своїм дитяточком малим.

 Буває, іноді дивлюся,

 Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

 Мені її, і зажурюся,

 І перед нею помолюся,

 Мов перед образом святим

 Тієї матері святої,

 Що в мир наш Бога принесла...

Ведучий

Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г. Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері.

Ведуча

Скільки витерпіли, скільки вистраждали героїні Шевченкових творів! Болем і стражданнями пройняті їх монологи!

( Виразне читання уривків із поем «Катерина», «Наймичка», «Відьма»)

Ведучий

Не поет - бо це ж до болю мало.

 Не трибун - бо це лиш рупор мас.

 І вже менш за все - "Кобзар Тарас",

 Він, ким зайнялось і запалало.

 

Скорше - бунт майбутніх рас,

 Полум'я, на котрім тьма розтала.

 Вибух крові, що зарокотала

 Карою за довгу ніч образ...

Ведуча

Пророцтво слів і символічна сила

Понять неволя, рабство і клеймо.

Вкраїна вся - осквернена могила.

 Народ - буй-тур,  запряжений в ярмо.

Кістки козацькі під столичним містом.

Копита знавіснілих диких орд.

 Та хтось, нарешті, мусить відповісти

 За все, що перетерпів мій народ!

Ведучий

Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведуча

 Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Ведучий

Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:

 

В своїй хаті своя й правда.

 І сила, і воля.

Ведуча

Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

Ведучий

Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

(Танець)

Ведуча

 Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

 А Земля, од ляку задубіла,

 На вітрах крутилася скоріш.

 Щулились дороги, мерзли хмари,

 В сіру безвість зносило міста,

 А дуби стругалися на мари,

 На труну, на віко, на хреста.

Ведучий

 Петербурзьким шляхом по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

 

Зморена, полатана Вкраїна.

 Муку притуливши до чола.

Хурделяє хуга хуртовинна.

Засипає  снігом очі вщерть.

 І біжить до сина Україна

 Одганяти знавіснілу смерть.

Ведуча

Цілу ніч надворі виє хуга.

Плаче, деренчить в віконнім склі.

 Ні дружини, ні дітей, ні друга –

 Тільки гілка вишні на столі.

Учитель

 Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки - останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над, Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою.. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула, кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв'язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

Ведучий

До вашої уваги роздуми коханих жінок Тараса Шевченка.

 

 

 

 

 

(Роздуми Варвари Рєнніної на фоні музики (“Місячна соната” Л. Бетховена):

 

Варвара Рєпніна

 Так, він був українським Златоустом, вогником горицвіту, диво-едельвейсом, оксамитовою зорею на териконах ліричної поезії. Шевченко здавався мені, Варварі Рєпніній , простим, невибагливим. Краса душі його свята, любов благословенна... Часто у весняній вечоровій тиші, у Яготині, у нашій родині вирували хвилі його величної поезії, які зливалися у неповторну пісню... І ніжність, і сум від читання ним “Наймички” водограєм схвильованої ріки увійшли у моє серце. Кохання моє до нього розгорнулось чарівним огненним квітом. Коли б я могла передати усе, що пережила під час цього читання?! Моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастям. Полум’я неповторних настроїв тривожили душу мою.   Він приносив мені пролісковий злеліяний цвіт, синю весну в гарячих долонях і світанків безсоння, а на спомин лишив тільки сон, чудовий сон...

  Я кличу знов свою любов.

  Вона навіки в серці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(Роздум Ганни Закревської (у виконанні учасниці):

 

Ганна Закревська: 

Я, Ганна Закревська, у життя поета прийшла тихо і непомітно. Зустріч з ним була щасливою прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що мені здавалось, чи можу я подобатись людині з такою багатою, щедрою душе... якимось невблаганно-тривожним поглядом дивився в мої очі, ніби сподіваючись, казав: “Бувають важкі хвилини, але вони неодмінно змінюються яскравими, світлими. У чергування світла і тіней – краса життя”. Востаннє ми бачились весною, коли у білім цвіті яблуні голубою думою шумлять на пелюстках трункого  інею та зорями вечірньої Ворскли, - бо тут вистигала мудрість України із кожного живого насіння. Тарас лагідно поклав руку на моє плече і срібно-кришталево зринула пісня з його вуст “Ой зійди, зійди зіронько вечірня”, а на довгі вуса з очей повільно спадали сльози... Спалах сяйва його душі, золоті октави вечорової краси і розсипані в плесах зорі – все моє життя були спомином надії, любові.

Умів творити Кобзар, умів і любити...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(Роздуми Катерини Піунової (у виконанні учениці):

Катерина Піунова

 У Нижньому Новгороді у 1857 р. під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся, очами вогняними проник у мою душу і тихо промовив: “Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені”. Я  була щаслива і відчувала, як у глибокій, великій натурі  Шевченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожної наступної зустрічі вважати його рідним і близьким. Так народжувалось велике почуття любові двох сердець. Вечірні сутінки лоскотали моє обличчя, гладили коси, на віях мерехтіли зорі, а усміх ласкавий його тривожив душу, цілюща тиша згойдувала небо, золотою сльозою вривався в моє серце промінь його сонця, творчості, кохання...Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою. Пливло на терезах часу весняне кохання, але враз якийсь незнаний дотик зупинив його, в щем і біль обернув.. А любов нерозділена квітом гірким, полиновим роз’єднала нас, і в безсонні заридали пелюстки троянд.

“Ми не квіти , ми кохання, а кохання не можна зрадити” Тугим перевеслом спопеляючої любові зв’язав: листи-спогади Тараса, адресовані мені, актрисі, Катерині Піуновій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оксана Коваленко

 

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

 На твої задумані мороки,            

 На твої огрознені слова.

 Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній.

 А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді,  смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова.

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

 Душу вільну, збурену до дна.

 Я б тобі схилилася на груди.

 Замість терну розсівала мак.

Та мені зв'язали руки люди.

 "Хай страждає,  - кажуть, - треба так".

 Хай у ньому сльози доспівають

 В ненависть, в покару, у вогні

 І мене, знеславлену, пускають,

 Щоб ридали вірші по мені.

 Я - Оксана, вічна твоя рана.

 Журна вишня в золотих роях,

 Я твоя надія і омана.

 Іскра нероздмухана твоя.

 

(Відеоряд «Кохання в житті Шевченка»)

Ведучий 

Чернечу гору зеленить трава,

 І оживає Канівська могила...

 Безсила смерть, коли живуть слова,

 І вічно житиме його поезій сила.

Ведуча

Шануйте коми кожної пір'їну

 В розкриллях білих ста його томів.

 Що зносили до сонця Україну.

Яку лиш він до слова розумів.

 Він був поетом волі в час неволі.

 Поетом доброти в засиллі зла.

 Була у нього незвичайна доля.

 Та доля Україною була.

Ведучий

Ти не лукавила зо мною,

 Ти другом, братом і сестрою

 Сіромі стала. Ти взяла

 Мене, маленького, за руку

 І в школу хлопця одвела

 До п'яного дяка в науку.

 — Учися, серденько, колись

 З нас будуть люди, — ти сказала.

 А я й послухав, і учивсь,

                                                                                                                                                                І вивчився. А ти збрехала.

 Які з нас люди? Та дарма!

 Ми не лукавили з тобою,

 Ми просто йшли; у нас нема

 Зерна неправди за собою.

 Ходімо ж, доленько моя!

 Мій друже вбогий, нелукавий!

 Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Учитель

Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

 Свою Україну любіть,

 Любіть її... Во время люте,

 В остатню тяжкую минуту

 За неї Господа моліть.