І все на світі треба пережити"

Літературна композиція      присвячена творчості     Ліни Костенко 

Вступне слово вчителя. Любі друзі! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського митця Ліни Василівни Костенко. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Вслухайтесь у Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь в його глибокий зміст – і вам відкриється багато таємниць, життєвих і поетичних.

Отже, запрошуємо вас у літературну  кав'ярню«Світ Ліни Василівни Костенко»

Мультимедійна презентація про Л.Костенко

Ліна Костенко - "І все на світі треба пережити"

І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

I  ведучий. Вона не любить розпо­відати про себе. На запитання, що стосуються її біографічних момен­тів, говорить: «Із моїх творів може­те дізнатись про мене все, що вас цікавить».

IІ  ведучий. Напровесні, коли на Київщи­ні ще лежать сніги, але в чистому небі вже миготять вогники зірок, 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко в неве­личкому зеленому Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього 6 років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам'яті.

Пісня «Мати сіяла сон»(на слова Л.Костенко)

На сцену входить батько з маленькою Ліною.

Ліна. Як тут завжди красиво, таточ­ку. А правда, що кожне місто має свою історію?

Батько. Так, дочко.

                      Ліна.  Розкажи, тату, ти ж багато знаєш.

Батько. Своєрідний дух витає над цими високими берегами Дніпра. Він породжується близькістю Три­пілля, розкопки біля якого відкри­ли найдревніший пласт нашої куль­тури, названої Трипільською. Наш рідний Ржищів є свідком багатові­кової боротьби українського народу за волю. Він пам'ятає долю народ­ного повстання під проводом Павлюка, Острянині, Скидана. Міс­то не раз споряджало своїх воїнів у походи Богдана Хмельницького.

I  ведучий. Про це допитливій дівчинці розповідав батько. А знав він навди­вовижу багато. Поліглот-самородок (він знав 12 мов), працюючи вчите­лем у школі, був здатний викладати і викладав мало не всі предмети.

Учень читає вірш.

МАТИ.

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

У ті часи, страшні та волохаті,

коли в степах там хто не воював, —

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

I  ведучий. Коли Ліні виповнилося 6 років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив «чорний ворон» батька на цілих 10 років.

IІ  ведучий. А потім була війна. Евакуація. Страшні, сумні біженські мандри. Психологи вважають, що випробу­вані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприйняла саме такими очима.

I  ведучий. Воєнні дитячі віршовані про­би були не дитячими. На жаль, ті поезії не збереглися. їй запам'ята­лось: притулившись до краю окопу, вона осколком писала на його стіні свій перший вірш. Писала велики­ми друкованими літерами. Вона не запам'ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ж недитячими були страшні враження, які вона нама­галася висловити своїм першим віршем.

  МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ НАПИСАНИЙ В ОКОПІ

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубили зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлинулась наша переправа —

Через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім'ї тулились кілька діб.

О, перший; біль тих недитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком,

Кривавий світ, обвуглена зоря! —

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря, —

Той перший віршик, притулив­шись скраю,

Щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

 

I  ведучий. У післявоєнні роки почала від­відувати літературну студію при Спілці письменників України. Колишні учасники студії й досі пам'ятають тендітну з розкіш­ним хвилястим волоссям вродли­ву дівчину. Найбільш проникливі здогадувалися, - що в неї рідкісне обдарування, що вона - діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покли­кання.

Звучить вірш «Доля»(мультфільм)

Інсценування

ЛІНА   Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих

і скнар, продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш.

А другі — як бідні Міньйони.

Хто купував собі Долю за гріш.

А хто — за мільйони.

Дехто щастям платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

І глянула їй в обличчя смутне,

Душею покликала очі.

ДОЛЯ      — Ти все одно не візьмеш мене,—  .

ЛІНА         — А може, візьму?

ДОЛЯ  — Ти собі затям,  

За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе.

ЛІНА  — То хто ж ти така? Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

ДОЛЯ — Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

ЛІНА   І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось: минула ніч.

І скінчився сон. А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною станеться —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

В е д у ч и й. Ліна Василівна Костенко, Поет, філософ, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю.  Саме 19 березня 2020р. Ліна Костенко святкуватиме своє 90-річчя.Проживає нині в Києві,невтомно працює.

В е д у ч а. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.

 

 

БОГДАН СТУПКА, ВІРШ ЛІНИ КОСТЕНКО "КРИЛА"

В е д у ч и й. Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна, рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані.

I  ведучий. Ліна Костенко була свідком того, з якою радістю літературна молодь демонструвала своє, наці­ональне. Молода поетеса відчува­ла себе щасливою. Вона, донька репресованого інтелігента, добре знала, скількох письменників було розстріляно і заслано на Соловки.

I  ведучий. Закінчила з відзнакою інститут і повернулась до Києва. Одну за одною Ліна Костенко видає збір­ки — «Проміння землі» та. «Відлига» . І всі, хто стежив за літературним процесом, відчу­ли, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. 1961 р. — збірка «Мандрівки серця».

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.?

I  ведучий.16 довгих років радянська влада «консервувала» поезію Ліни Костенко, не допускала її голос до людей. Поетесу викреслили зі спис­ку діючих поетів, її прізвище обми­нали мовчанкою критики й літера­турознавці

Ч и т е ц ь.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 

Хтось ними плакав мучився болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

 

 

Ч и т е ц ь.

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону.

Ольга Богомолець 
Романс на слова Ліни Костенко

 

Ч и т е ц ь.

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний на зерно,

у ґрунт поезії впаде. 

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила. 

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

 

В е д у ч и й. Але Божа справедливість все-таки є. 1977 року після довгих вагань і консультацій на вищому рівні цензура дозволила вихід поетичної книжки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». Це була книжка великого болю, тривоги й іронії. 

Ч и т е ц ь.

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

I  ведучий. Не шукайте в довідниках, статтях, есе фактів з інтимного життя Ліни Василівни. Печаль її поезії каже нам, що вона щаслива в нещасній любові, і нещасна в щасливій.

 

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили мені.

Несказане лишилось несказанним.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обірви.

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг.

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена.

Та що поробиш, тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни... Моя любове!

Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

 

I  в.«Вона красива у своєму смутку і сліпучо осяйна в радості»,так сказав про цю жінку В.Симоненко 

-Благородна суть народної Л.Костенко виявляється у шляхетному звертанні на Ви до коханої людини, святині чистоти серця:

( Звучить мелодія.  Хлопець і дівчина ви­ходять із протилежних куліс, наближаючись, але нібито не помічаю­чи один одного.)

ІНСЦЕНУВАННЯ

Дівчина    Я дуже тяжко Вами відболіла.

Хлопець  Це все було як марення, як сон.

Дівчина    Любов підкралась тихо, як Даліла,

Хлопець    А розум спав, довірливий Самсон.

(Стають спинами один до одного)

Дівчина     Тепер пора прощатися нам. Будень.

Хлопець     На білих вікнах змерзли вітражі.

Дівчина      І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні.

Хлопець     І такі чужі.

Дівчина     Ця казка днів — вона була недовгою.

Цей світлий сон...

Хлопець     Пішов без вороття.

Дівчина      Це тихе сяйво...

Разом          Над моєю долею! —

Воно лишилось на усе життя.

Ведучий 2  Палітра кохання у Ліни Костенко грає усіма барвами весняної веселки: тут і ніжність, і дружба -приязнь, невизначеність стосунків і незбагненність. Поетеса ніби зводить перед нами невидимий Храм Любові високої, одухотвореної, а часом жагучо-палкої, нестримної, яку не завжди «варто передавати словами”. Це органічна природа її серця поетеси, яка творить дивосвіт-казку крізь «будні серця». Ч и т е ц ь.

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша і дев’ятий вал –

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

В ніч високосного притулку –

коли йде обертом земля –

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

Ч и т е ц ь.

…спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і скамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

 

(Виконується пісня на сл. Л.Костенко «Моя любове»)

 

В е д у ч а. На початку 80-х з-під пера поетеси народжується історичний роман у віршах «Маруся Чурай», названий українською енциклопедією середини ХVІІ ст.. шлях його до читача теж був досить тривалим.

Інсценізація уривка з роману «Маруся Чурай», ІІІ розділ («Сповідь»). 

IІ  ведучий. Пропонуємо до вашої уваги уривок із роману Ліни Костенко «Маруся Чурай».

I  ведучий. Бобренчиха лишилася вдовою,

Лютіша стала до роботи вдвоє.

Стару людину ганити негоже,

Співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джиґуна.

А в неї завжди пісенька одна.

Бобренчиха (до Гриця)

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати. мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу

А не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду,

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, синку, на землі. -

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

Гриць

— Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

Хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

То, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі, що не слово — насторч.

Таж там росте на хаті кропива

Мені таку невістку ані на оч,

Ні на оч, сину, поки я жива!

Гриць.

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші? Он, у горщику, під лавою,

Ще й попелом притрушені, стоять.

Бобренчиха

—А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

Бо гроші є у матері,— веди...!

Іди, женись, хай буде не по-людськи,

Але як пустка свисне у печі,

То, наплодивши злиднів, голопуцьків,

Не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

То не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

На всю Полтаву будеш багатир.

(Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю»).

Маруся

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці, то я пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня при стіні.

Пряду куделю! Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Тоді співали про якусь Кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

...Мені всю ніч в очах це маячило.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! — заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

Гриць

— Марусю! — каже. — Я прийшов навіки,

Я на коліна стану, ти простиш?

(Звучить українська пісня «Закувала зозуленька»).

Маруся

— Я найдорожчі сплакала літа

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?

Коли своїм коханням поступився

Заради грошей і багацьких нив,

Чи ти тоді од мене одступився,

Чи сам себе навіки обманив?

Гриць

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

Тобі дано і вірити, й кохати, А що мені?

Які такі куші? Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне

А я не можу без твоїх пісень!

Маруся

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

А я сказала: «Йди собі, іди!» —

А він сказав: «Мені нема куди».

Маруся

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду,

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?

(Звучить пісня «Ой не ходи Грицю...»)

ІІ ведучий

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

І звісивши ту голову тяжку.

Гриць

— Як не хочеш, моє серце, дружиною бути,

То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.

Буду пити через силу, краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу...

І ведучий

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Маруся

Ой, сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

ІІ ведучий

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб'є.

Маруся

Я не труїла. Те прокляте зілля -

Він випив сам. Воно було моє.

Звучить українська народна пісня «Чарівна сопілка»

В е д у ч и й. Золоту сторінку творчості Ліни Костенко становить її духовний діалог з матінкою-природою. Це особливо ніжна струна її поетичної ліри, напоєної любов’ю до всього, що живе під небом рідної України.

 

Ч и т е ц ь.

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба від крапель кришталева,

мені сказала: «Здрастуй!» крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

                                                       Я з ними теж мовчанням говорю.

 Краса природи — справжнє диво.
Все неповторне і живе.
Де не поглянь, скрізь так красиво:
По небу сонечко пливе,
Навколо височіють гори,
Між горами дзюрчить вода.
А ліс зелений, наче море,
І всюди казка ожива!              

Кожна пора у природі красива
Криється в ній щось ліричне.
Будь то зима із туманами сива,
Осінь п’янка, поетична.
Літо веселе і щире, й привітне
Вабить, до озера кличе.
Луг, наче казка, метеликом квітне,
Чайка над морем кигиче.
Ну, а весна! Що є краще у світі!
Трепетна, ніжна і ясна!
Сонце так щиро, так молодо світить,
І на душі так прекрасно!
(Надія Красоткіна)

Про природу   Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обинає
рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів...

Туман над річкою розлився
Понад лугами вдаль поплив.
Зірками вечір засвітився,
І таємничий світ ожив.
Чарівна ніч шепоче казку,
А сонце розвидняє день,
Дарує нам тепло та ласку
І тисячі нових пісень.
Пелюстки розкривають квіти
І соловейко п’є росу.
Ми серед цього дива, діти,  ( всі разом)
Учімось бачити красу.

(Звучить пісня на сл. Л. Костенко «Осінній день, осінній день, осінній»). 

В е д у ч и й. 1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменита подія – їй присуджена Державна премія імені Т.Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода.

В е д у ч а. Крім історико-романтичного роману «Маруся Чурай». є в поетеси й інші твори, в яких «чути голос віків».

Л і н а К о с т е н к о.

Те, що принижує, - пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

акумулюється в слова.

А слово – струм. А слово – зброя.

А віще слово – вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

своїх убивць переживе.

В е д у ч и й. Ліна Костенко самобутня, самостійна в усьому. Вона віддає перевагу дорогам невторованим, темам – нерозробленим. Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстоку правду про них самих і про те, в якому суспільстві вони живуть.

У 1993 році в «Літературній Україні» були надруковані сатиричні віршовані мініатюри під загальною назвою «коротко – як діагноз». Вони про нас.

 

Ч и т е ц ь. 1-й

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».

Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм

у колективних нетрях самоти.

Ч и т е ц ь.2-й

                                           Мабуть, ще людство дуже молоде.
                                            Бо скільки б ми не загинали пальці, –
                                              XX вік! – а й досі де-не-де
                                              трапляються іще неандертальці.
                              Читець 3  Подивишся: і що воно таке?
                                                Не допоможе й двоопукла лінза.
                                               Здається ж, люди, все у них людське,
                                                 але душа ще з дерева не злізла.

Ч и т е ц ь. 4-й

І не надійся, все це не минеться,

Допоки хам не схаменеться.

Ч и т е ц ь.5-й

Імперія гріховність і верховність.

Іови націй в череві кита.

Проникливі балачки про духовність

і шовінізму чорна блекота.

  Ч и т е ц ь. 6-й

Душа ніяк не вийде із-під варти,

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.

Надалі мавпа виникне від нас.

 

Вчитель. Поетичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене й розцвічене всіма барвами веселки. Воно збагачує читача інтелектуально, звеличує душу й серце благородними, шляхетними почуттями, чарує несказанною красою слова. 

( Звучить вірш у виконанні Ліни Костенко «Вже почалось, мабуть, майбутнє»)

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста. 

 Ведуча   Нам треба жити кожним  днем,   Не ждать омріяної дати. 
                 Горіть сьогоднішнім  вогнем, Бо «потім» може й не  настати.