ІНФОРМАЦІЙНО _ ПРОСВІТНИЦЬКА ГОДИНА

«  Є ПОЕТИ ДЛЯ ЕПОХ»

Не знаю я,що буде після нас,

В які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час

А ми живі,нам треба поспішати.

     Ліна Костенко належить до покоління, яке стало легендою, вона сама – одна з найяскравіших живих легенд, що творить славу цього покоління.

 Cлухаючи її поезію, неможливо приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. Ліну Василівну справедливо називають однією з предтеч поетів – шістидисятників. Щира і безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоювала чесність і високу художність поетичного слова.
Біографія Ліни Костенко – приклад для українців. Усе своє життя геніальна поетеса та письменниця  відкрито говорила  всю правду  як за часів КДБ, так і за президенства Януковича. Зараз вона воліє мовчати, а з нами говорять її твори.

З БІОГРАФІЇ  ЛІНИ КОСТЕНКО.

      Ліна Василівна Костенко народилася у сім'ї вчителів 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
    Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою при Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. 

    Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" вийшла в 1958 році, за нею – збірка "Мандрівки серця" (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. "Зоряний інтеграл" 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім'я Ліни Костенко зникло на 16 років. Увесь цей час поетеса писала "в шухляду" та стала однією з ключоваих фігур покоління українських шістдесятників.  У 1972 році Ліна подала нову збірку « Княжа гора» - і знову безкомпромісну, - знову чесну, - і знову високохудожню. І знову заборонили. І знову не видали. Лише у 1977 році виходить збірка поетеси « Над берегами вічної ріки», а до того 16 років мовчання,16 років вимушеної ізоляції від читачів за правду і непокору.

Декламація поезії «Крила» ( відеоматеріал читає Б. Ступка ww.youtube.com/watch?v=kkHMxXsnE5k)

На початку 80-х з-під пера поетеси народжується історичний роман у віршах «Маруся Чурай», названий українською енциклопедією середини ХVІІ ст., який наробив справжній переполох. Твір редагуватимуть аж шість років. Та навіть у м’якій палітурці й на газетному папері він став раритетом.         Образ Марусі органічно зливається з образом України. І це тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до Вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у цієї дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над рідним краєм.

У романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» ми бачимо свою історію, історію своїх предків, вірність і талановитість кращих представників української нації

Уривок відео з роману « МАРУСЯ ЧУРАЙ»

//www.youtube.com/watch?v=5zOmb_q5gAA) 

Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Усі свої найсвітліші почуття вона висловлює в піснях, в яких – і про козаченьків, які засвіт уставали, збираючись у похід, і про тих, що поїхали за Десну.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні»

Звучить пісня «Засвіт встали козаченьки» 

відео  https://www.youtube.com/watch?v=f_Ky4P76Lig

1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія України імені Т. Г. Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода.

     Згадуючи поетичні твори Ліни Костенко, не можна пройти повз її перлину – інтимну лірику. Вона просто пронизана мотивом любові як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі. 

І ось цікаві факти з особистого життя поетеси.

Письменниця була двічі заміжньою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, що став батьком дочки Костенко письменниці Оксани Пахльовської, протривав недовго, бо вони не зійшлись характерами.

Далі Костенко мала стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори. Тоді поетесі було 28, а йому – 48. Знову не склалося.

Другий шлюб Костенко взяла із директором кіностудії  імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, аж до його смерті. Від цих стосунків Ліна Костенко народила сина Василя.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обірви.

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг.

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена.

Та що поробиш, тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни... Моя любове!

Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

 Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменницею, вона живе з матір'ю у Києві.  А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Внучка ж Костенко Ярослава-Франческа Барб'єрі вивчає філософію у Римському університеті "Ля Сап'єнца", де її мама завідує кафедрою україністики

  ІЗ СПОГАДІВ ДОЧКИ ОКСАНИ  ПАХЛЬОВСЬКОЇ

Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих руках розбив на уламки цілісінький і чистий кристал української культури   60-х. Власне, чому Ліну Костенко не друкували шістнадцять років, бо мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

Усі ці роки мама мені здавалась хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах,,.

     ,,Короткі і сумні спогади… Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. А мама у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням , їй крутять руки, вона б’є кулаками по «воронках»… я жду її.

      Сімдесяті… В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.

    1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід збірки  «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф із першої після шістнадцяти років мовчання публікації в «Літературній Україні» влітку 1976 року. Наш тато каже: «Ліно, у тебе ж діти!» Мама відповідає: «Діти мені простять».,, 

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила, 

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук не студених.

Звучить пісня на слова Л. Костенко « Все на світі треба пережити»

https://www.youtube.com/watch?v=b2bd9l0fMzw

    Ліна Костенко зверталась до багатьох тем, це і тема кохання, поета і поезії, призначення людини, тема війни, рідної мови, тема Чорнобиля тощо. І про що б вона не писала , її поезії зачаровують своєю неповторністю, глибиною, ліризмом, змушують замислитись, здавалося б, над простими речами.  

  Декламація поезії (зображення відео Л.Костенко «Про мову») //www.youtube.com/watch?v=TmnRJRG0u1E

Страшні слова, коли вони мовчать,                          Хтось ними плакав, мучивсь і болів,

Коли вони зненацька причаїлись,                             Із них почав і ними ж і завершив.

Коли не знаєш, з чого їх почать,                               Людей мільярди і мільярди слів,

Бо всі слова були уже чиїмись.                                 А ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й повторність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

     Поетеса не просто згадує минуле або пише про сьогодення. Вона намагається примусити замислитись сучасних українців про те, якою повинна бути справді незалежна держава, як треба ставитися до рідної мови, традицій, чи повинні шанувати й пам’ятати ми власних героїв. Особливо важливого значення набувають її твори сьогодні, коли наша країна переживає нелегкі часи – йде війна за справжню незалежність рідної землі  

         … І я повстав.

Душа спитала – доки?!

Втопили край у підлості і злі.

І я сказав: чужинці, дайте спокій,

не сійте зради на моїй землі.

Уже не так посіяно. Вродило.

Вже не бере ні плуг, ані коса.

А ми ще є. І то найбільше диво,

що це народ і ще раз воскреса.

 Поезія Ліни Костенко – матеріал для глибоких роздумів небайдужої людини, до того ж освіченої, здатної до самовдосконалення, до філософського осмислення буття.

Декламація поезії Ліна Костенко "Життя іде і все без коректур",( читає

 Тая Щурук)

https://www.youtube.com/watch?v=e7q23iWbauU

Життя іде і все без коректур.                                     Щоб ті ліси не вимерли, як тур,

І час летить, не стишує галопу.                                  Щоб ці слова не вичахли, як руди.

Давно нема маркізи Помпадур,                                  Життя іде і все без коректур,

І ми живем уже після потопу.                                     І як напишеш, так уже і буде.

Не знаю я, що буде після нас,                                     Але не бійся прикрого рядка

В які природа убереться шати.                                   Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.                           Не бійся правди, хоч яка гірка,

А ми живі, нам треба поспішати.                               Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Зробити щось, лишити по собі,                                  Людині бійся душу ошукать,

А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,                               Бо в цьому схибиш – то уже навіки

Щоб тільки неба очі голубі

Цю землю завжди бачили в цвітінні.

    Не дивлячись на свій поважний вік, поетеса не мовчить, а реагує на події так як робила завжди – звертається до українців своїми поезіями, які надають наснаги й мужності всім нам.

На своєму літературному шляху Ліні Костенко довелося пережити різне: нереалізовані задуми, шістнадцятирічне мовчання, докори критиків, невизнання. Але вона не скорилася. Не зламалася, не занепала духом, а писала, шліфувала своє поетичне слово.

Мудрими людьми сказано, що нації не існують без поетів величезного творчого початку, без людей, які є Совістю, цвітом усього народу. Добре, що наш народ має такий цвіт.

Подаруй мені, доле, у вікнах березу.
Хай спочине душа в оберегах беріз.
Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,
не завдавши ні смутку, ні сліз.
А натомість я мушу. Усе щось я мушу.
Бог посіяв мене у жорстокі грунти.
Тут не можна пройти, не поранивши душу.
Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

В історію літератури вона увійшла як загальнонаціональна поетеса. Виставлена нею планка духовності стає дороговказом наступним поколінням творчої інтелігенції. Сьогодні Європа рівної їй поетеси не має.