Історико-соціальна характеристика доби. Найвідоміші представники модерністських та авангардистських течій першої половини ХХ ст.

Про матеріал
Методична розробка містить матеріал до лекційного заняття, а також питання для самоконтролю з теми: "Історико-соціальна характеристика доби. Найвідоміші представники модерністських та авангардистських течій першої половини ХХ ст."
Перегляд файлу

Навчальна дисципліна:  Зарубіжна література

Тема лекції: Історико-соціальна характеристика доби. Найвідоміші представники модерністських та авангардистських течій першої половини ХХ ст.

ПЛАН

1. Основні етапи та тенденції розвитку літератури першої половини ХХ століття.

2. Розкол літератури на елітарну та масову. Література та ідеологія.

3. Модернізм та авангард: пошуки нових форм та естетичних принципів.

4. Представники модерністських та авангардистських течій в поетичному мистецтві.

 

1. Основні етапи та тенденції розвитку літератури першої половини ХХ століття.

У сучасній свідомості закарбувалися досить строкаті визначення XX ст. Його називають добою світових війн та масштабних соціальних експериментів, епохою науково-технічного прогресу та екологічних катастроф, атомної зброї та кривавих диктатур, ерою кіно, завоювання космічного простору, панування комп'ютерних технологій тощо. Втім, через нерідко суперечливі характеристики XX ст. червоною ниткою проходить думка про трагічний досвід, набутий людством на цьому етапі історії.

Озираючись з третього тисячоліття на шлях, що подолала цивілізація у XX ст., відомий знавець зарубіжної літератури Л. Андреєв сумно наголошував на невтішних підсумках: «...XX століття здається полем величезного експерименту, зорганізованого Історією, який лишив нам або руїни, або смутну рівнину "споживацької цивілізації"».

Однак не таким уявлялося XX ст. багатьом з тих, хто вітав його настання. Тоді з новою епохою пов'язувалися надії на соціальні перетворення, що мали увінчатися побудовою царства рівності та справедливості на землі; на технічні та промислові революції, які повинні були безмежно розширити людські можливості й забезпечити загальний добробут. Сьогодні навіть важко уявити стан ейфорії, в якому перебували люди на початку XX ст., спостерігаючи запаморочливі зміни у своєму побуті, ритмі та стилі життя. Те, що колись здавалося казкою, на очах ставало повсякденним. Значну роль у змінах життя та свідомості людської спільноти відіграли науково-технічні відкриття та винаходи, зроблені на межі ХІХ-ХХ ст.

Наприкінці XIX ст. внаслідок винайдення двигуна внутрішнього згоряння розпочався бурхливий розвиток автомобілебудівної промисловості. Вже до кінця Першої світової війни у світі налічувалося понад 2 мільйони автомобілів. Будувалися аероплани та літаки, потужні пароплави та підводні човни. Новим - електричним - світлом засяяли вікна будинків та вулиці великих міст. На різні голоси загомоніли радіо й телефони, долаючи звичні перешкоди відстаней у часі та просторі.

Технічні новації сприяли народженню нового виду мистецтва кіно. 1895 р. у Парижі відбулася демонстрація першого у світі кінофільму, знятого братами Люм'єр. Сюжет цієї одно-хвилинної стрічки повністю відображений у її назві: «Прибуття потяга на вокзал Сен-Лазар». Можливо, сьогодні зміст фільму вдається дещо наївним. Однак свого часу ця перша ластівка нового мистецтва здійснила справжній переворот у людській свідомості. Глядачі, які вперше стикалися із «сінематографом» бригів Люм'єр, сприймали те, що відбувалося на екрані, як реальність, дивувалися з чарівної можливості «вирізувати» з життєвого плину певні фрагменти та відтворювати їх безліч разів із фотографічною точністю (не випадково цю кінострічку називали «живими фотографіями» або «живими картинами»).

Дух всебічного оновлення охопив і традиційні види мистецтва. Однак не всі митці початку XX ст. поділяли беззастережне захоплення досягненнями науково-технічної думки. Чимало літературних творів, написаних у той час, віддзеркалювали настрої недовіри до науки, тривоги, спричиненої втратою колишніх моральних та духовних орієнтирів, страху перед майбутніми війнами та революційними зрушеннями, передчуття близької катастрофи. Усе це спонукало письменників і поетів протиставляти хаотичному світові відмінну ієрархію цінностей, провідними ознаками якої були культ краси й мистецтва, потяг до всього таємничого, містичного.

Причини разючих розбіжностей між ентузіазмом, з яким пересічні люди відгукнулися на стрімкий поступ науково-технічного прогресу, та песимістичними настроями, поширеними у мистецтві, слід шукати в дефіциті духовності, що був побічним продуктом зміцнення позицій прагматизму в буржуазному суспільстві.

Катастрофа, яку пророкували мислителі та митці на межі ХІХ-ХХ ст., спіткала людство 1914р., коли розпочалася Перша світова війна.

Поява на політичній карті світу внаслідок франко-прусської війни об'єднаної Німецької імперії, порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце в Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини, насамперед економічні, з Англією, Росією та Францією... Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення ворогуючих об'єднань держав.

Велике значення для розвитку культури та мистецтва XX ст. мали ідеї таких мислителів, як А. Берґсон, М. Бубер, О. Шпенґлер, Л. Вітгенштайн, М. Гайдеґґер, Е. Гуссерль, В. Дільтей, X. Ортеґа-Ґассет, М. Бердяєв, Л. Шестов, К. Ясперс та ін. Особливе місце у цьому ряді належало концепціям видатного німецького філософа XIX ст. Фрідріха Ніцше. Передбачаючи майбутню популярність своїх книжок, він писав у листі, датованому 1887 р.: «У надзвичайній Ф. Ніцше дивовижності  та  ризикованості моїх думок полягає причина того, що лише з часом - і, напевне, не раніше 1901 року - мої думки взагалі будуть почуті». Згідно з наведеним пророцтвом, ніцшеанські ідеї набули найбільшої впливовості саме у першій половині XX ст. Слід підкреслити, що йдеться про вплив не лише на філософію, культуру та літературу, а й на світовідчуття сотень тисяч людей. Щоправда, до широких мас думки цього філософа здебільшого доходили у спотвореному вигляді. Саме тому так непросто визначити місце духовної та інтелектуальної спадщини Ф. Ніцше у культурі XX ст. Адже, з одного боку, ми маємо зважати на нескінченний перелік імен тих майстрів слова, що в їхній творчості ніцшеанські ідеї поверталися новими гранями й розкривали несподівані смисли (пригадаймо Ґ. Ібсена, Б. Шоу, Джека Лондона, Т. Манна, Г. Гессе, Ґ. Бенна, Максима Горького, В. Брюсова), а з іншого - мусимо враховувати й те, що свого часу ці ідеї були використані ідеологами німецького нацизму.

Надзвичайно популярною у мистецтві першої половини XX ст. була, зокрема, думка філософа про взаємодію двох протилежних начал у розвитку культури та буття -   «діонісійського» (стихійного, «варварського», трагічно-напруженого) та «аполлонівського» (гармонійно-споглядального, інтелектуального, витонченого, логічного).

Значного поширення у культурній свідомості XX ст. набув ніцшевський міф про «надлюдину» - особистість, яка спроможна сягнути вершини досконалості й сили. Ніцшеанське розуміння «надлюдини» сформувалося на ґрунті пізньоромантичних уявлень про сильного індивіда, здатного протистояти обивательському оточенню. Однак німецький філософ наділив цього індивіда також зневажливою жорстокістю до «слабких», байдужістю до тих, хто страждає. Відтак ніцшеанська «надлюдина» зухвало підносилася не лише над обивательським світом, а й над моральними та релігійними нормами, що регулюють життя людської спільноти. Ця концепція (як, до речі, й деякі інші ідеї Ф. Ніцше) містила певний антигуманний заряд, що й надало поштовх до її подальшого спотворення. Однак філософ не міг собі уявити, що висловлені ним думки за кілька десятків років після його смерті будуть піднесені на щит ідеологами гітлерівського режиму...

Суттєву роль у розвитку мистецтва та самопізнання людства відіграли відкриття, зроблені у галузі психології. Йдеться насамперед про дослідження австрійського невропатолога та психіатра Зиґмунда Фройда, який дійшов висновку, що поведінка особистості переважно визначається її неусвідомленими імпульсами. Можна дискутувати з приводу цього судження, але неможливо оминути той факт, що розвідки Фройда сприяли зростанню зацікавлення митців першої половини XX ст. цариною несвідомого, ірраціонального. Своєрідно відгукнулися література та мистецтво також на фрейдистські дослідження сфери сексуального, конфліктів між свідомим та підсвідомим, між «культурою» та «інстинктом» тощо.

Пожежі революцій, їдкий дим воєн, брязкіт офіційної пропаганди тоталітарних режимів і, врешті-решт, просторікування ідеологів споживацького суспільства нерідко заступали у XX ст. справжні духовні цінності. Однак ці надбання оберігало й обстоювало мистецтво. Мужньою їх хранителькою була також художня література, яка, попри усі намагання підкорити її певній політичній владі, поставити на службу певним Ідеологічним цілям, усупереч усім спробам її знищити, довела Істину, афористично висловлену М. Булгаковим: «Рукописи не Горять».

 

2. Розкол літератури на елітарну та масову. Література та ідеологія.

Проте одним із найтяжчих наслідків війни стала духовна криза, всебічно відтворена у літературі зазначеного періоду. Усвідомлення неможливості реформувати буржуазний лад спричинилося до поширення серед інтелігенції революційних настроїв. Відомий український культуролог та літературознавець І. Дзюба з цього приводу пише: «Буржуазний світ кінця XIX - початку XX ст. мало що був непривабливий, він був глибоко неприйнятний для лівої,  особливо ліворадикальної, гуманістичної інтелігенції Європи - соціально, етично, естетично. Вона шукала йому альтернативу». Відтак у Європі та Росії спалахнули революції, організатори яких прагнули не лише подолати згубні наслідки світової війни, а й створити ідеальне суспільство, засноване на братерстві, любові, рівності. Однак ці наміри виявилися утопічними.

Слід зауважити, що утопізм був характерним як для соціалістичного руху загалом, так і для революцій XX ст. зокрема. Ці революції зазвичай трактувалися їхніми ідеологами як спроби втілити у життя найдорожчі мрії людства. Проте унаслідок таких спроб мільйони людей у XX ст. перетворилися на піддослідних трагічного експерименту Історії.

Одним з таких «експериментальних майданчиків» став СРСР. Перші кроки радянського уряду на шляху здійснення «найзаповітніших мрій» людства добре відомі: втягнувши країну у вир громадянської війни, більшовики почали «втілювати у життя» утопічні гасла. «Щасливим майбутнім» виправдовувалося знищення дворянства, буржуазії та духовенства, вигнання й переслідування інтелігенції, голодомор, спрямований проти селянства, придушення мпціонально-визвольного руху. Замість того, щоб стати омріяною утопістами країною загальної гармонії, СРСР перетворився на державу, одна половина громадян якої «виправлялася» у таборах і в'язницях, а друга існувала в атмосфері тотальної підозри і загрози репресій.

Поразка в Першій світовій війні та спричинена нею глибока економічна депресія призвели до встановлення в Італії, Німеччині та Іспанії кривавих фашистських режимів. Характеризуючи один з таких режимів, англійський письменник Джордж Орвелл підкреслював: «Багато з того, у що вірив і заради чого працював Веллс, дістало матеріальне втілення у нацистській 111 меччині. Там лад, планування, наука, яку підтримує держава, сталь, бетон, аероплани - все поставлене на службу ідеям, що відповідають кам'яній добі».

За умов тоталітарної системи розвинулося таке специфічне для культури XX ст. явище, як ідеологізована література. Найяскравішими її зразками були «залізна романтика» в Німеччині та «соцреалізм» у СРСР.

Соцреалізм (соціалістичний реалізм) - напрям, який за радянських часів вважався вершинним досягненням «передового» літературного розвитку й, відповідно, магістральним річищем літератури СРСР. У радянському просторі панував від 1930-х до кінця 1980-х років. Офіційне радянське літературознавство вбачало в ньому «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу та людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення й створення соціалістичного суспільства».

«Естетичний канон» соцреалізму охоплював:

- тенденційне зображення життя «у світлі ідеалів соціалізму»;

- настанову на «правдиве» віддзеркалення дійсності, яке камуфлювало тоталітарний режим під єдину прогресивну модель суспільства, що будує комуністичний «рай на землі»;

- зумовлену ідеологічним догматизмом орієнтацію на «партійність», «класовість», «народність», «історичний оптимізм» тощо.

І комуністична ідеологія, і породжене нею мистецтво спиралося на праці видатного мислителя XIX ст. Карла Маркса. Ще 1845 р. він проголосив: «Філософи лише по-різному пояснили світ, але суть у тотому, щоб змінити його». Ці слова засвідчили докорінну зміну пріоритетів філософії: вона мала вже не лише пояснювати світ, а й сприяти його перетворенню. Саме цією настановою, зокрема, була аркс продиктована спроба Маркса поєднати досліджені ним економічні закономірності з ідеєю побудови досконалого суспільства. Філософське вчення К. Маркса стало ідеологічним підґрунтям соціалістичного руху XX ст.

Зростання популярності марксистської економічної теорії та матеріалістичних концепцій у XX ст. було зумовлене загальною світоглядною кризою тогочасного буржуазного суспільства, а виражене в них прагнення перебудувати світ за «ідеальним зразком» відповідало сподіванням мільйонів людей. Через те, що комуністичний тоталітарний режим надто часто зловживав цитатами з книжок К. Маркса, приховуючи за ними свої злочини, його вчення почало сприйматися як сумнозвісний атрибут розбудови «соціалістичного раю». Сьогодні, осмислюючи праці німецького мислителя, пройняті щирим бажанням зробити суспільство гуманнішим, ми можемо більш об'єктивно говорити і про справжні його відкриття, і про обмеженість його поглядів.

3. Модернізм та авангард: пошуки нових форм та естетичних принципів.

Модернізм — загальна назва нових літературно-мистецьких течій кінця XIX — поч. XX ст., нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Ш.Бодлер, ІІВерлен, А.Рембо) і поширився в Єврош, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкритгями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі «потоку свідомості», відкриттям далеких асоціащй, теорії багатоголосся, універсалізащї конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкритгя прихованого змісту життєвих явищ, відкритгям ірреального та непізнаного.

Модернізм — це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Однак протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

  • особлива увага до внутрішнього світу особистості;
  • проголошення самоцінності людини та мистецтва;
  • надання переваги творчій інтуїції;
  • розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;
  • пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
  • прагнення відкриги нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назву авангардизму (від фр. avant — уперед, garde — сторожа, передовий загін) — напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житгі й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, «новий роман», «драма абсурду», «потік свідомості тощо) збагатили й урзномаштнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художшх принцишв реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромангизму і «потоку свідомості». Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували «потік свідомості», внутрішшй монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які грунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа «потоку свідомості», література, до якої ввійшли антироман, «театр абсурду».

Імпресіонізм (від фр. «враження») течія в мистецтві й літературі другої половині XIX — початку XX ст., яка основним завданням вважає витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, без заглиблення в їхню суть. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), на літературу. Тут основоположниками інмпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого — зорові й чутгєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста — це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єкгивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаітість і мінливість житгя, єдність природи з людською душею.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX — початку XX ст. став символізм.

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст.,в якій замість художнього образу,  що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого «життя душі» й пошуком «вічної істини». Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей.

Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн — пошуком і відкритгям «буття». Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. «Завоювавши» Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Райнер Марія Рільке та Гюго, Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Генрік Ібсен (Норвепя), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятилітгя XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла «мистецтво для мистецтва», «краса заради самої краси». Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Неокласицизм — умовна назва для позначення тенденцій у поезії межі ХІХ-ХХ ст., що спиралися на «класичну норму», яка передбачала досконалість форми та ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Неокласичні тенденції простежуються в ліриці таких модерністів, як Т.С. Еліот, П. Валері, P.M. Рільке, О. Мандельштам та ін. Неокласична модерністська поезія стала вершинним явищем елітарної літератури XX ст.

Імажизм (від фр. «образ») — модерністська течія в англомовній і російській поезії, основою якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору. З’явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажисти заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. «Вірш — не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять», — стверджував теоретик російського імажизму» В. Шершневич. Отже, вірш представники щєї течії вважали «каталогом образу, вишуканим сплетшням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів — таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажисти відсували на другий план: він «поїдається образом». Певна річ, що імажинізм не міг, як-що б навіїь і прагнув того, щлком знехтувати змістом. Творчість С. Єсенша - най-краще підтвердження цієї думки. Представниками імажизму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

Поняття авангардизму. Авангардистські течії у світовій літературі.

Експресіонізм (від фр. «виразність, вираження») започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури.

Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо. Експресіоністи були тісно пов’язані з реальністю — саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища житгя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозуміш, незнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. A відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорцшми, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонащями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. У творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб’єктивних оцінок реальності. Експресюнізм з’явився спочатку в малярстві (Е.Мунк, В.Ван-Гог, П.Гоген. П.Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г.Тракль і Ф.Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Футуризм (від лат. «майбутнє») один із напрямів авангардизму ХХ ст, який відзначався неприйняттям вічних цінностей, акцентуванням грубих речей. Його родоначальником був       Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєверянін, брати Бурдюки, В.Хлебшков, В Махновський та ш ), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ш.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву «панфутуризм».

Футуристи проголошували, що вони створили мистецтво майбутнього, яке було співзвучним ритмам нової епохи «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо «плювальницею». Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, «механічній» красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов'язані з малярами-кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту: вони розкладали зображуване на найпростіші геометричні елементи — куби (звідси й назва), квадрати, прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо. Проголосивши культ форми, кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Письменники спантеличували обивателя не тільки «мовою, якої ще ніхто не чув», а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Сюрреалізм (від фр. «сюр» — над, тобто надреалізм), що виник у Франції в 1920-х роках, авангардистська літературна течія, яка ставила за мету відкрити новий шлях звільнення мистецтва від знедуховлненої дійсності через сферу «надреального», підсвідомого, покликану оновити не лише художню дійсність, а й життя. Його засновником і головним теоретиком був французькии письменник Андре Бретон, який закликав «зруйнувати існуюче донині протиріччя між мрією та реальністю». Він заявив, що єдиною сферою, де людина може повністю виявити себе, є підсвідомі акти: сон, марення тощо, і вимагав від письменників-сюрреалістів «автоматичного письма», тобто на рівні підсвідомості.

Дадаїзм — (фр. dadaïsme - від dada — дитячий дерев'яний коник; перен.: незв'язний дитячий лепет) — авангардистська літературна течія (1914— 1924 pp.), яка виникла в Швейцарії. Її засновники — Трістан Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Баль, Г. Арп.

Дадаїзм — авангардистська літературно-мистецька течія, в якій абсолютизувалися авангардистські принципи, заперечувалися будь-які авторитети й традиції.

Дадаїзм був свого роду протестом проти ідеологій, політичних структур, раціональної логіки, логоцентризму, моральних норм. Дадаїсти у своїх заявах висловлювалися, що вони проти всіляких принципів. Трістан Тцара у 1918 писав у «Маніфесті», що «потрібно виконати роботу руйнування і заперечення», утвердити атмосферу «агресивного божевілля». Ці заяви супроводжували лозунги типу: «мистецтво — це несерйозно», «дада нічого не означає». Трістан Тцара вважав, що дадаїстські вірші можна творити будь-яким набором слів, вирізаних з газет і книг. Вірші читалися під супровід музики, яку творили звуки каструль, свистків і дзвінків.

Школа «потоку свідомості» — це засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та плинного процесу, заглиблення у внутрішній світ. Для таких творів було характерне використання спогадів, внутрішніх монологів, асоціацій, ліричних відступів та інших художніх прийомів. Представники: Д.Джойс, М.Пруст та ін.

У «драмі абсурду» дійсність зображувалися через призму песимізму. Безвихідь, постійне передчутгя краху, відмежованість від реального світу — характерні риси твору. Поведінка, мова персонажів алогічна, фабула зруйнована. Творці — С.Беккет, Е.Йонеско.

4. Представники модерністських та авангардистських течій в поетичному мистецтві.

У 10-ті роки XX ст. вступили у пору творчої зрілості такі знакові прозаїки та поети модернізму, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т. С. Еліот, Р. М. Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-ті роки, коли було завершено та надруковано центральні твори зазначених майстрів слова.

Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р. Він увійшов до історії західної літератури як рік появи низки модерністських шедеврів — романів «Улісс» Дж. Джойса та «У пошуках утраченого часу» М. Пруста, поеми «Спустошена земля» Т. С. Еліота та циклу «Дуїнянські елегії» Р. М. Рільке.

Представниками експресіонізму в літературі були Г. Гайм, Ф. Верфель, Г. Тракль, Г. Бенн та ін.

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників А. Зегерс, Т. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме в межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Анна Зегерс і Бертольт Брехт, уже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством.

 

Питання для самоконтролю

1. Яким чином література на межі XIX—XX століть тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу?

2. Назвіть найбільш прикметні чинники літературного розвитку в першій половині XXст.

3. Дайте загальну характеристику модерністської літератури.

4. Схарактеризуйте особливості естетики експресіонізму.

5. Що було характерним для творчої програми дадаїстів?

6. На які принципи спиралися сюрреалісти?

7. Як реалізовувалася настанова на створення «нового мистецтва» в естетичній платформі футуристів?

8. На яких принципах ґрунтувалася естетика «імажизму»?

9. Що таке авангардизм? Чи можна, на вашу думку, вважати, що він насправді є «передовим загоном» мистецтва?

10. Які течії і напрями належать до авангардистських? Дайте їх загальну характеристику.

11. Що таке «неокласицизм»?

Основна література

1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001.

2. Блум Г. Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під загальною редакцією Р. Семківа. – К.: Факт, 2007.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001.

4. Денисова Т. Історія американської літератури ХХ століття: Навч. посібник. – К., 2002.

5. Зарубіжна література ХХ ст.: Посібник / За ред. О.М. Николенко, Т.М. Конєвої. – К.: Академія, 1998.

6. Зарубежная литература ХХ века // Учебник под редакцией Л.Г. Андреева. – М.: Высшая школа, 1996.

7. Затонский Д.В. Австрийская литература в ХХ столетии. – М., 1985.

8. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Ред. Волков А. та ін. – Чернівці, 2001.

9. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981.

Додаткова література

1. Пахаренко В. Модернізм: (від франц. moderne – новітній, сучасний) / В. Пахаренко // Українська мова і література в школі. – 2001. – №5. – С. 50–55.

2. Наливайко Д. Про співвідношення “декадансу”, “модернізму”, “авангардизму” / Д. Наливайко // Слово і час. – 1997. – №11–12. – С. 44–48.

3. Рада І.М. “Актом вимученого Бога, який страждає, з’явився тоді мені світ...”: Урок-конференція на тему “Презентація доби декадансу”. 11 кл. / І.М. Рада // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №1. – С. 28–34.

4. Пронкевич О.В. Література на межі ХІХ–ХХ ст. / О.В. Пронкевич // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – №1. – С. 33–36.

5. Кисілевська-Ткач Л. Три уроки з літератури: Неокласики. Експресіоністи. Символісти / Л.  Кисілевська-Ткач // Українська мова і література в школі. – 1993. – №7. – С. 44–46.

6. Наливайко Д.С. Искусство: течения, направлення, стили / Д.С. Наливайко. – К., 1985.

7. Затонский Д.В. Искусство романа и XX в. / Д.В. Затонский. – М., 1983.

 

doc
Додано
3 листопада 2022
Переглядів
1359
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку