Історія формування території України

Про матеріал

КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Економічної і соціальної географії України» на тему: «Історія формування території України»

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Психолого - природничий факультет

Кафедра екології, географії та туризму

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Економічної і соціальної географії України»

на тему:

«Історія формування території України»

Студентки __3_ курсу 1 групи

напряму підготовки Середня освіта

спеціальності Географія, заочної форми навчання

Мельник М.П.

Керівник доцент Логвиненко І.П

_________________________________

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________ Оцінка: ECTS _____

Члени комісії _____________ ____________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ ____________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ ____________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Рівне – 2025 рік

Зміст
Вступ………………………………………………………………………..3

Теоретико-методичні засади дослідження територіального розвитку України…………………………………………………………………5
1.1 Поняття території, державності та кордонів……………………………….5
1.2 Джерела та методи дослідження історико-географічного розвитку……..7
1.3 Огляд наукових досліджень теми………………………………………….10
Історичні етапи формування території України……………………..13
2.1 Давньоруський період і землі Київської Русі……………………………13
2.2 Українські землі у складі іноземних держав (XIV–XVIII ст.)………….15
2.3 Формування території в період XIX – поч. ХХ ст……………………….18
2.4 Встановлення сучасних кордонів України у ХХ–ХХІ ст………………..20
Регіональні особливості, проблеми та перспективи територіального розвитку України…………………………………………………...23
3.1 Історико-географічне районування території…………………………..23
3.2 Територіальна цілісність і сучасні виклики…………………………….25
3.3 Перспективи розвитку адміністративно-територіального устрою……29

Висновки…………………………………………………………………....30
Список використаних джерел…………………………………………….32
Додатки (карти, схеми)……………………………………………………35

Вступ

Актуальність теми

Історія формування території України є надзвичайно актуальною та багатоаспектною для розуміння сучасної української державності, її геополітичного становища та національної ідентичності. Територіальне формування європейських країн, включно з Україною, було тривалим, складним і часто драматичним процесом, який безпосередньо вплинув на суспільно-політичні, економічні та культурні процеси. Вивчення етапів становлення кордонів України дозволяє простежити вплив зовнішніх чинників (сусідні імперії, міжнародні договори) та внутрішніх чинників (національно-визвольні рухи, державницькі традиції) на її сучасний територіальний устрій. В умовах сучасної боротьби за територіальну цілісність України, глибоке осмислення історичного контексту набуває особливої практичної та наукової значущості.

Об'єкт і предмет дослідження

Об'єкт дослідження – процес історичного формування та зміни державних кордонів і адміністративно-територіального устрою українських земель від найдавніших часів до сьогодення.

Предмет дослідження – основні етапи, чинники та особливості територіального розвитку України, а також політико-правові та суспільно-історичні події, що визначали конфігурацію її території.

Мета і завдання роботи

Мета курсової роботи полягає у комплексному аналізі та систематизації історичних відомостей про формування території сучасної України, виявленні ключових історичних моментів та їхнього впливу на сучасну державу.

Для досягнення поставленої мети визначено наступні завдання:

Проаналізувати територіальні межі українських етнічних земель у період Середньовіччя (княжа доба).
Визначити вплив іноземних держав (Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій) на поділ та зміну кордонів українських територій.
Охарактеризувати процес формування національної території в період Української революції 1917–1921 років.
Дослідити територіальні зміни України у складі СРСР (зокрема, возз'єднання українських земель).
Розглянути чинники, які зумовили сучасні кордони України після проголошення Незалежності в 1991 році.

Структура роботи

Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаних джерел та, за необхідності, додатків. Кожен розділ присвячений логічно відокремленому етапу територіального становлення України, забезпечуючи послідовність та глибину викладу матеріалу.

1. Теоретико - методичні засади дослідження територіального розвитку України

Дослідження територіального розвитку України — це багатоаспектний процес, що вимагає глибокого розуміння ключових теоретичних понять та методичних підходів. У цьому контексті, фундаментальне значення має чітке визначення понять території, державності та кордонів [1].

1.1. Поняття території, державності та кордонів

Територія у найзагальнішому сенсі — це ділянка земної поверхні з її природними ресурсами та географічними особливостями. Проте, у контексті державного та територіального розвитку, її трактують ширше:

Географічний аспект: Це фізичний простір, що включає сушу, внутрішні води, надра та повітряний простір над ними. Він є матеріальною основою існування суспільства і держави.
Політико-правовий аспект: Це просторовий ліміт поширення суверенної влади певної держави. Державна територія є виключною (ексклюзивною) і недоторканною. У межах території діє територіальне верховенство держави.
Економічний аспект: Територія розглядається як просторовий ресурс, що є місцем розміщення продуктивних сил, інфраструктури та господарської діяльності. Це основа для формування територіально-господарських систем.
Суспільно-культурний аспект: Це простір, де формується національна ідентичність, культура, традиції та здійснюються соціальні процеси [2].

Територіальний розвиток — це складний, динамічний процес змін у просторовій організації суспільства, що охоплює економічні, соціальні, екологічні та інституційні аспекти використання та управління територією.

Державність — це складне, багатогранне явище, що характеризує стан політичної, правової та соціальної організації суспільства. Це якісна характеристика політичної системи, яка відображає здатність суспільства функціонувати як незалежний, суверенний і ефективно керований політичний організм.

Ключові атрибути державності:

Суверенітет: Верховенство влади держави на її території та незалежність у зовнішніх зносинах. Це центральний елемент державності, що визначає її правову силу.

Територіальність: Наявність чітко визначеної та контрольованої території, на яку поширюється суверенна влада (нерозривний зв'язок з поняттям території).

Публічна влада (Апарат): Наявність системи органів влади та управління, що здійснюють примусові та регулятивні функції (законодавча, виконавча, судова влада).

Правова система: Здатність створювати та забезпечувати дотримання правових норм (законів, конституції).

Монополія на легітимне насильство: Виключне право держави використовувати примус для підтримання порядку.

Територіальний розвиток неможливий без сильної державності, оскільки саме держава встановлює правила гри, забезпечує безпеку, захищає кордони та інвестує у просторовий розвиток [3].

Кордон (Державний кордон) — це лінія та вертикальна площина, що проходить по ній, які визначають межі державної території (суші, вод, надр і повітряного простору) і відокремлюють її від територій інших держав або відкритого моря.

Функції кордонів у контексті територіального розвитку:

Розмежувальна (Бар'єрна) функція: Фізично та юридично відокремлює юрисдикції, економічні та соціальні простори. Це інструмент захисту національних інтересів, безпеки та митного регулювання.
Контактна (Комунікативна) функція: У регіональному контексті (особливо в умовах євроінтеграції), кордон виступає як лінія взаємодії — місце міжнародного співробітництва, торгівлі, культурного обміну (формування єврорегіонів).
Символічна функція: Кордон є символом суверенітету та територіальної цілісності держави. Його непорушність є гарантією державності.
Формувальна функція: Кордон значною мірою визначає економічне та соціальне життя прикордонних територій, стимулюючи чи, навпаки, стримуючи їхній розвиток (концепція периферії та прикордонного ефекту).
Територіальний розвиток України тісно пов'язаний зі станом її кордонів, особливо з огляду на необхідність забезпечення територіальної цілісності та протидію зовнішній агресії. Дослідження має враховувати як правове визнання кордонів (делімітація та демаркація), так і їхню фактичну контрольованість [4].

Таким чином, теоретико-методичні засади дослідження територіального розвитку України ґрунтуються на діалектичному взаємозв'язку цих трьох понять: Територія є об'єктом розвитку, Державність — суб'єктом, що забезпечує суверенітет і управління, а Кордони — лімітом і інструментом регулювання цього розвитку.

1.2. Джерела та методи дослідження історико -географічного розвитку

Дослідження історико-географічного розвитку України — це міждисциплінарний процес, що вимагає використання різноманітних джерел для реконструкції минулих територіальних систем та застосування специфічних методів для їхнього аналізу [2].

Джерела дослідження

Джерела, що використовуються для вивчення еволюції території, поселень, населення та господарства, поділяються на кілька основних груп: [3]

Група джерел	Опис та значення для дослідження
Писемні джерела (Архівні та літописні)	Літописи, хроніки, актові книги, законодавчі акти, державні та місцеві реєстри, межові описи, фінансові та податкові документи. Вони містять пряму інформацію про адміністративно-територіальний поділ, чисельність населення, господарську діяльність, кордони та зміну юрисдикцій.
Картографічні джерела	Стародавні карти, атласи, плани міст і місцевостей, геодезичні зйомки. Це візуальне й найбільш пряме джерело інформації про просторову організацію території в певний історичний момент. Дозволяють вивчати динаміку кордонів, розміщення поселень, шляхів сполучення та природних об'єктів.
Статистичні джерела	Матеріали переписів населення, подвірні переписи, статистичні збірники, економічні огляди. Надають кількісну інформацію про демографічні, соціальні та економічні процеси (динаміка населення, структура господарства, міграції).
Археологічні джерела	Залишки стародавніх поселень, городищ, могильників, артефакти. Дають змогу реконструювати найдавніші етапи освоєння території, формування етнічних спільнот та первісних територіальних систем.
Лінгвістичні джерела (Топоніміка)	Географічні назви (топоніми), назви річок (гідроніми), назви поселень (ойконіми). Вивчення походження та зміни назв допомагає встановити час і напрям розселення племен, їхній етнічний склад, особливості ландшафту та господарської діяльності.

Методи дослідження

У дослідженні історико-географічного розвитку використовуються як загальнонаукові, так і спеціальні історичні та географічні методи:

1. Спеціальні історико-географічні методи

Метод історико-географічної періодизації: Поділ процесу територіального розвитку на логічно обґрунтовані етапи (періоди), що відрізняються характером територіального устрою, господарського освоєння або політичної організації. Наприклад, поділ на литовсько-польський, козацький та радянський періоди.
Метод історико-географічних зрізів: Дослідження стану території та суспільства в певний фіксований момент часу (синхронний аналіз), що дозволяє порівняти територіальну організацію різних епох. Наприклад, аналіз кордонів та адміністративного устрою України станом на 1648 р. або 1922 р.
Діахронічний (Еволюційний) аналіз: Простеження безперервної динаміки зміни одного або кількох територіальних явищ (кордонів, мережі поселень) протягом тривалого часу, встановлення їхніх причинно-наслідкових зв'язків.
Картографічний метод: Створення історичних карт, які відображають минулі географічні реалії. Це основний метод візуалізації, аналізу та синтезу історико-географічної інформації. Дозволяє накладати різні шари даних (природні умови, етнічний склад, політичні кордони) для просторового порівняння [5].

2. Загальнонаукові та географічні методи

Системний підхід: Розгляд території як складної територіальної системи, елементи якої (населення, господарство, природне середовище, управління) взаємопов'язані та розвиваються як єдине ціле.
Порівняльно-географічний метод: Зіставлення територій, їхніх частин або етапів розвитку для виявлення спільного та відмінного у просторових процесах. Наприклад, порівняння розвитку Галичини та Наддніпрянщини в XIX ст.
Статистико-економічний метод: Обробка масових статистичних даних (переписів, економічних показників) за допомогою математичних та статистичних прийомів для виявлення кількісних закономірностей територіального розвитку (наприклад, розрахунок щільності населення, темпів урбанізації).
Історичний (генетичний) метод: Вивчення явища в процесі його виникнення та розвитку, що дозволяє зрозуміти, як сучасний територіальний стан став результатом попередніх етапів [6].

Застосування цих джерел і методів у комплексі забезпечує глибину та об'єктивність дослідження територіального розвитку України, встановлюючи зв'язок між минулим станом і сучасними територіальними проблемами та тенденціями.

1.3 Огляд наукових досліджень теми

Дослідження теоретико-методичних засад та історико-географічного розвитку території України є багатогранним і міждисциплінарним напрямом, що розвивався в працях географів, істориків, економістів та правознавців [6].

Огляд наукових досліджень можна структурувати за ключовими напрямами:

Історична географія та формування території

Цей напрям зосереджений на генезисі території, кордонів та розселення.

Класичні праці української географічної школи: Фундаментальний внесок зробили вчені початку XX століття.

Степан Рудницький (основоположник сучасної української географії) присвячував роботи становищу історичної географії та впливу географічного чинника на історію України.
Володимир Кубійович досліджував антропогеографічний напрям, аналізуючи територію, населення та господарство України в широкому історичному контексті.
Михайло Грушевський та Дмитро Багалій (історики) наголошували на вагомій ролі географічного чинника у формуванні української історії, що нерозривно пов'язано з історичною географією [10].

Територіальні студії XX–XXI ст.: Сучасні дослідження продовжують традиції, деталізуючи процеси змін адміністративно-територіального устрою та господарського освоєння.

Роботи присвячені територіальній цілісності, формуванню кордонів та історії адміністративного поділу (наприклад, праці з історичної топографії та картографії).

Теоретико-методичні засади територіального розвитку

Цей напрям сформувався насамперед у другій половині XX ст. і набув особливої актуальності після здобуття Україною незалежності, коли постала необхідність розробки нової регіональної політики.

Концепції регіональної та суспільної географії: Провідні українські географи, як-от Олег Шаблій, Леонід Руденко, Петро Шищенко, Ярослав Олійник, розробляли системні підходи до вивчення територіальних суспільних систем, територіальної організації продуктивних сил та методології регіональних досліджень [5].

Теорія адміністративно-територіального устрою: Дослідження вчених інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та інституту регіональних досліджень НАН України зосереджені на:

Аналізі просторово-економічних та історичних чинників формування адміністративного поділу.
Розробці методологічних основ реформування АТУ, особливо в контексті децентралізації та європейського досвіду (Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади).

Концепція інтегрованого розвитку: Новітні підходи, спрямовані на сталий розвиток територіальних громад, що включають комплексний аналіз соціального, економічного, гуманітарного, екологічного та просторового вимірів.

Сучасні концепції регіональної політики

Після 2014 року наукові дослідження тісно пов'язані з практичною реалізацією державної регіональної політики та євроінтеграційними процесами.

Смарт-спеціалізація (S3): Науковці активно вивчають та впроваджують методологію смарт-спеціалізації як основу для стратегічного планування та стимулювання інноваційного розвитку різних типів територій. Ця концепція є ключовою в сучасних Стратегіях регіонального розвитку до 2027 року.

Багаторівневість управління: Досліджується необхідність переходу до нової моделі регіонального розвитку, яка враховує багаторівневість (національний, регіональний, місцевий рівні) та інноваційність підходів.

Проблематика прикордонних територій: Значний обсяг робіт присвячений ролі кордонів у територіальному розвитку, транскордонному співробітництву та геополітичному положенню України [11].

Науковий доробок в Україні охоплює як історичну ретроспективу (від давніх часів до XX ст.), так і сучасні теоретичні та прикладні аспекти територіального управління. Дослідження еволюціонували від описової історичної географії до системних, інтегрованих та інноваційно-орієнтованих концепцій просторового розвитку [12].

2. Історичні етапи формування території України
2.1 Давньоруський період і землі Київської Русі

Давньоруський період (IX – середина XIII ст.) є основоположним етапом у формуванні української державності та її території [17]. Він характеризується становленням великої східнослов'янської держави — Київської Русі — та подальшим її територіальним і політичним дробленням [18].

Етапи територіальної еволюції Київської Русі

Територіальний розвиток Київської Русі був динамічним і нерівномірним, його можна умовно поділити на такі етапи:

1. Етап становлення (Кінець IX – кінець X ст.)

Ядро формування: Держава сформувалася навколо Середнього Подніпров'я, відомого як "Руська земля" (території полян, деревлян, сіверян) [17].
Територіальна експансія: Початкова територія розширювалася шляхом військових походів та інкорпорації племінних союзів. Князі Олег, Ігор та Святослав поступово підкорили інші східнослов'янські племена (уличі, тиверці, хорвати, а також неслов'янські племена на півночі) [18].
Політичний центр: Київ стає беззаперечним політичним, економічним та культурним центром [19].

2. Етап найбільшої могутності (Кінець X – середина XI ст.)

Розквіт: Досягає максимуму за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого [19].
Максимальні кордони: Територія простягалася від Ладоги та Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від Карпат та верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Волги та Оки на сході [20]. Вона об'єднала практично всі східнослов'янські та низку фінно-угорських і балтійських племен, сягаючи, за різними оцінками, до 1,1 млн км² .
Укріплення південних рубежів: Для захисту від кочовиків (печенігів, пізніше половців) на південних кордонах створювалися системи укріплень (наприклад, Змієві вали), які слугували динамічною межею зі Степом [21].

3. Етап політичної роздробленості (Кінець XI – середина XIII ст.)

Децентралізація: Після смерті Ярослава Мудрого та особливо після Любецького з'їзду князів (1097 р.), що проголосив принцип "кожен хай держить отчину свою", Київська Русь поступово розпадається на землі-князівства [19].
Формування земель-князівств: На сучасних українських землях сформувалися ключові князівства: Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке [20].
Територіальні трансформації: Попри політичне дроблення, південно-західні князівства (особливо Галицьке та Волинське) зберегли та посилили державницькі традиції, зосередивши в собі значну частину економічного та культурного потенціалу, що призвело до утворення Галицько-Волинського князівства (з середини XII ст.).

Територіальне значення Київської Русі для України

Політико-правова спадковість: Київська Русь заклала державницьку традицію українського народу, залишивши в спадок Київ як політичний центр, династію, правову систему ("Руська правда") та герб (Тризуб Володимира) [21].
Формування етнічної території: Ядрові землі Київської Русі (Середнє Подніпров'я, Волинь, Галичина) стали основою для формування етнічної території українців та їхньої мови.
Геополітична суб'єктність: Київська Русь була важливим суб'єктом європейського політичного простору, підтримуючи широкі зв'язки з Візантією, Європою та Скандинавією [20].

Давньоруський період став першою великою територіальною консолідацією східнослов'янських земель, що визначила подальші шляхи їхнього політичного та територіального розвитку.

2.2 Українські землі у складі іноземних держав (XIV–XVIII ст.)

Період від XIV до XVIII століття став критичним етапом територіального розчленування та поглинання українських земель сусідніми державами після занепаду Галицько-Волинської держави. Це призвело до формування складної, динамічної та багатовекторної структури володінь [22].

Територіальне розчленування у XIV–XV ст.

Українські землі були поділені між кількома потужними суб'єктами:

Велике князівство Литовське (ВКЛ)

Території: Більшість центральних, північних і східних земель (Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля, а пізніше й вихід до Чорного моря).
Особливості: На початковому етапі (XIV ст.) входження до ВКЛ часто було відносно мирним і мало характер інкорпорації, а не асиміляції. Українські князівства зберігали певний автономний статус, руська (староукраїнська) мова була державною мовою, а руська знать зберігала свої права. Це створило підґрунтя для збереження руської (української) культури та політичної еліти.
Етап: У XIV ст. ВКЛ стало фактично Литовсько-Руською державою[22].

Королівство Польське

Території: Західні землі — Галичина (остаточно приєднана до 1387 р.), Західне Поділля.
Особливості: Польща проводила політику інкорпорації (повного включення) та ліквідації автономії (Руське та Подільське воєводства). Запроваджувалася польська адміністративна система, посилювався вплив католицької церкви та польської шляхти, що призвело до значної полонізації місцевої еліти [24].

Інші держави

Угорщина: З XI ст. і на постійній основі утримувала Закарпаття.
Молдавське князівство: Захопило Буковину (Шипинську землю).
Кримське ханство (васал Османської імперії): Контролювало Південь (Причорномор'я), Приазов'я та Крим, що призводило до постійних нападів і перетворення значних територій на Дике Поле [25].

Люблінська унія та Річ Посполита (1569 р.)

Укладення Люблінської унії між Польщею та Литвою призвело до утворення Речі Посполитої (Держави Обох Народів) і стало ключовим моментом у територіальному формуванні українських земель:

Перехід земель: Українські землі, які раніше належали ВКЛ (Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя), були передані під пряме управління Корони Польської. Це значно розширило територію польських володінь на Схід, об'єднавши майже всі етнічні українські землі (крім Закарпаття, Буковини та частини Півдня) в межах однієї держави [23].
Адміністративний устрій: На приєднаних землях було створено воєводства (Волинське, Київське, Брацлавське), де панувала польська шляхта, і запроваджувалися польські закони. Це прискорило соціальне та національно-релігійне протистояння [24].

Територіальні зміни внаслідок Визвольної війни (XVII–XVIII ст.)

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького та подальші російсько-польські війни призвели до нового розмежування:

Гетьманщина (Козацька держава)

Територія: У середині XVII ст. виникає Козацька держава (Військо Запорозьке), яка контролювала значну частину Наддніпрянщини.
Андрусівське перемир'я (1667): Зафіксувало поділ Гетьманщини по Дніпру:
Лівобережна Україна (Гетьманщина) — потрапила під протекторат (залежність) Московського царства.
Правобережна Україна — залишилася у складі Речі Посполитої.

Входження до Російської імперії

Ліквідація автономії: Протягом XVIII ст. Російська імперія поступово ліквідувала автономію Гетьманщини (остаточно — у 1764 р.) та Запорозької Січі (1775 р.), повністю інтегруючи Лівобережжя та Слобожанщину у свій адміністративно-територіальний устрій (створення губерній).
Південна Україна (Новоросія): Внаслідок російсько-турецьких війн (друга половина XVIII ст.) до Російської імперії відійшли значні території Південної України (Північне Причорномор'я), що стало основою для формування регіону Новоросії [25].

Поділи Речі Посполитої (Кінець XVIII ст.)

Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) остаточно закріпили поділ українських земель між двома імперіями [25]:

Держава	Територія	Примітки
Російська імперія	Правобережжя, Західна Волинь, Західне Поділля	Всі українські землі, що належали Речі Посполитій, крім Галичини.
Австрійська (Габсбурзька) імперія	Східна Галичина	Приєднана внаслідок першого поділу (1772 р.).

Таким чином, до кінця XVIII ст. переважна більшість українських етнічних земель була розділена між Російською (Центр, Схід, Південь) та Австрійською (Захід) імперіями.

2.3. Формування території в період XIX – поч. ХХ ст.

Період XIX — початку XX століття характеризувався тим, що більшість українських земель була остаточно розділена між двома імперіями — Російською (т. зв. Наддніпрянщина) та Австрійською (Австро-Угорською) (т. зв. Західна Україна). Це був час адміністративної інтеграції, відсутності власної державності та формування національної ідентичності в умовах імперських кордонів [27].

Українські землі у складі Російської імперії (Наддніпрянщина)

Російська імперія контролювала близько 80% етнічної території України, де проживало понад 70% українців [27].

Адміністративно-територіальний устрій: Був жорстко уніфікований і централізований.

Українські землі були об'єднані у 9 губерній, які входили до складу трьох генерал-губернаторств: Київського, Малоросійського та Новоросійсько-Бессарабського [28].
Ліквідація старих утворень: Остаточно скасовано будь-які залишки козацького чи автономного устрою.
Слобожанщина була інтегрована до загальноросійської системи губерній (зокрема, Харківська губернія).

Територіальне освоєння Півдня: Відбулося інтенсивне господарське освоєння Південної України (Новоросії), приєднаної у XVIII ст. (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) [29]. Це призвело до:

Створення великих міст-портів (Одеса, Миколаїв, Херсон).
Розвитку промисловості (Донбас) та сільського господарства.
Зміни демографічного складу через масову міграцію з Росії та інших європейських країн.

Межі етнічного розселення: Кордони губерній не завжди збігалися з етнічними межами, але саме вони стали адміністративною базою для визначення території УНР та УРСР у XX столітті.

Українські землі у складі Австро-Угорської імперії (Західна Україна)

Австрійська імперія контролювала Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття [30].

Адміністративно-територіальний устрій:

Східна Галичина та частина сучасної Польщі становили окремий коронний край — Королівство Галичини та Лодомерії, зі столицею у Львові. Українці тут були національною меншиною поряд із поляками.
Північна Буковина входила до складу окремого коронного краю — Князівства Буковина (центр — Чернівці).
Закарпаття адміністративно входило до складу Угорського королівства (жупи).

Особливості: Хоча українці не мали власної державності, в Австро-Угорщині, особливо після 1867 року, існували можливості для легального національно-культурного розвитку (освіта, преса, політичні партії), що сприяло формуванню чіткої національної самосвідомості.

Наслідки періоду для формування території:

Поділ ідентичностей: Існування двох частин України у складі різних імперій призвело до формування двох різних моделей економічного, політичного та культурного розвитку.
Інфраструктурна інтеграція: Розвиток залізниць та промисловості сприяв економічній інтеграції українських регіонів у відповідні імперські економічні простори, а не між собою.
Формування етнічної карти: У цей період завершилося формування сучасного етнічного ареалу українців, що чітко проявилося під час Першої світової війни та революційних подій, коли ідея "Соборної України" стала ключовою.

Таким чином, XIX — початок XX ст. стали етапом повного адміністративного контролю з боку іноземних імперій, що, з одного боку, стримувало національний розвиток, а з іншого — сприяло кристалізації національної ідеї про необхідність об'єднання всіх українських етнічних земель.

2.4. Встановлення сучасних кордонів України у ХХ–ХХІ ст.

Формування сучасних державних кордонів України відбувалося протягом XX століття і завершилося їхнім міжнародним визнанням після 1991 року. Цей процес був складним, багатоетапним і пов'язаний зі світовими війнами, революціями та розпадом імперій [31].

Період Української революції (1917–1921 рр.)

1917–1918 рр. (УНР та Українська Держава): Уперше було юридично та політично проголошено територію Української Народної Республіки (УНР) в межах етнічного розселення українців.

Берестейський мир (1918): Тимчасово закріпив західні кордони УНР.
Акт Злуки (1919): Проголосив об'єднання УНР та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що включала Галичину, Буковину та Закарпаття. Кордони були визначені етнографічним принципом, але фактично не були повністю контрольовані та міжнародно визнані [32].

Формування кордонів УРСР (1921–1945 рр.)

Цей етап визначив основу сучасних кордонів через приєднання та обмін територіями:

1921 рік (Ризький мир): Західна Україна (Галичина і Західна Волинь) відійшла до Польщі, Північна Буковина — до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини. Кордони УСРР (згодом УРСР, у складі СРСР) були встановлені на Сході, Півночі та Півдні.
1939 рік (Входження Західної України): Внаслідок радянсько-німецьких домовленостей та вступу радянських військ, до УРСР були приєднані землі Західної України, що перебували під владою Польщі (Галичина та Західна Волинь).
1940 рік (Приєднання Північної Буковини та Бессарабії): До УРСР приєднано Північну Буковину та південні райони Бессарабії (частина сучасної Одеської області), що належали Румунії.
1945 рік (Закарпаття): Закарпаття (належало Чехословаччині) було приєднано до УРСР.

Завершення територіального оформлення (1945–1954 рр.)

1945–1947 рр. (Міжнародне визнання): Були підписані міжнародні договори, що юридично закріпили західні кордони УРСР з Польщею, Чехословаччиною та Румунією [31].
1954 рік (Крим): До складу УРСР зі складу РРФСР було передано Кримську область. Це був останній акт територіальної зміни УРСР, що остаточно визначив її адміністративні кордони.

Міжнародно-правове закріплення (1991 – ХХІ ст.)

1991 рік (Незалежність): Після проголошення незалежності, кордони УРСР (визначені станом на 1954 рік) стали Державним кордоном України на підставі принципу uti possidetis (визнання існуючих адміністративних кордонів).
Делімітація та Демаркація (1991 – 2014 рр.): Протягом 1990-х та 2000-х років Україна уклала низку договорів з усіма сусідніми державами (Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова) про делімітацію (опис лінії кордону) та демаркацію (винесення лінії кордону на місцевість) для міжнародно-правового визнання.
ХХІ ст. (Виклики та порушення): 2014 рік: Анексія Росією Автономної Республіки Крим та окупація частини Донбасу призвела до тимчасової втрати контролю над частиною державного кордону та порушення територіальної цілісності України. 2022 рік: Повномасштабне вторгнення Росії призвело до подальших порушень [32].

Сучасні міжнародно визнані кордони України (включно з Кримом та окупованими територіями) становлять близько 6030 км (загальна протяжність). Їхня непорушність є ключовою геополітичною та правовою проблемою нашого часу.

3. Регіональні особливості, проблеми та перспективи територіального розвитку України

3.1. Історико-географічне районування території

Історико-географічне районування — це виділення на території України великих регіональних одиниць, які історично склалися під впливом спільних географічних, політичних, етнокультурних та соціально-економічних чинників [36;38]. Це районування допомагає зрозуміти сучасні регіональні особливості та диспропорції в територіальному розвитку [39].

Основні історико-географічні регіони України

Сучасне районування базується на спільній долі земель, які до XX століття тривалий час перебували у складі однієї держави (імперії) або мали спільне етнокультурне ядро [36;40].

Історико-географічний регіон	Ядро та склад	Основні чинники формування	Сучасні особливості та проблеми
Західна Україна	Галичина (Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль), Волинь, Буковина, Закарпаття.	Тривале перебування у складі Австро-Угорської імперії; пізніше входження до СРСР; вплив європейської культури [37;38].	Сильна національна самосвідомість, збереження традицій, менша індустріалізація, високий рівень трудової міграції до ЄС.
Центральна Україна (Правобережжя)	Київщина, Житомирщина, Вінниччина, Черкащина.	Ядро Київської Русі та Гетьманщини; перебування у складі Російської імперії; аграрно-промисловий розвиток [36].	Центральне географічне та політичне положення; високий аграрний потенціал; значна частка сільського населення.
Північно-Східна Україна (Лівобережжя та Слобожанщина)	Чернігівщина, Полтавщина, Сумщина, Харківщина.	Ядро Гетьманщини та Слобожанщини; тривале перебування у складі Російської імперії [38].	Сформований науково-освітній та індустріальний центр (Харків); значна концентрація військово-промислового комплексу.
Південна Україна	Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Крим.	Освоєння у XVIII–XIX ст. як Новоросія; поліетнічний склад; портове господарство та морські комунікації [39].	Портове господарство та транзит; рекреаційно-туристичний потенціал; сільське господарство (зрошення); проблеми, пов'язані з окупацією Криму та прикордонним становищем.
Східна Україна	Донецька та Луганська області (Донбас), частково Запорізька, Дніпропетровська.	Інтенсивна індустріалізація кінця ХІХ – ХХ ст.; вугільно-металургійний комплекс; висока щільність населення та урбанізація [37;39].	Монофункціональність економіки (важка промисловість); екологічні проблеми; найгостріші безпекові виклики та руйнування інфраструктури внаслідок військової агресії.

Значення районування для розвитку:

Політика: Історико-географічне районування є основою для розробки диференційованої регіональної політики. Кожен регіон потребує унікального підходу до вирішення проблем (наприклад, підтримка трудової міграції на Заході, екологічна реабілітація на Сході) [38].
Економіка: Допомагає виявити спеціалізацію регіонів та їхні конкурентні переваги (наприклад, агропромисловий комплекс Центру, IT-потенціал Києва та Львова, логістичні можливості Півдня) [37;39].
Ідентичність: Районування відображає культурно-історичну різноманітність України, що є важливим чинником національної єдності (Соборності) [36].

Таким чином, сучасний територіальний розвиток України — це результат накладання історично сформованих регіональних особливостей на загальнонаціональні економічні та політичні процеси [38;40].

3.2. Територіальна цілісність і сучасні виклики

Територіальна цілісність України — це основоположний принцип міжнародного права та Конституції України, який гарантує непорушність кордонів та поширення суверенної влади держави на всю її територію, включно з Кримом і тимчасово окупованими частинами Донбасу [43].

Сучасні виклики територіальній цілісності

Головним і визначальним викликом територіальній цілісності України є військова агресія Російської Федерації, що призвела до трьох основних форм порушення суверенітету [47]:

Незаконна анексія Автономної Республіки Крим (2014)

Виклик: Російська Федерація здійснила силове захоплення та незаконне включення території Криму до свого складу [46].
Наслідки: Втрата контролю над значною частиною державної території, Чорноморським узбережжям та виключною економічною зоною. Міжнародна спільнота, включно з ООН, не визнає результатів цього акту [46;47].

Окупація частин Донецької та Луганської областей (з 2014)

Виклик: Створення та підтримка неконтрольованих збройних угруповань на частині Донбасу, а згодом — повномасштабна окупація значних територій [44].
Наслідки: Руйнування інфраструктури, порушення територіальної цілісності, створення гуманітарної катастрофи, деформація економічних зв'язків та функціональна дезінтеграція регіону [47].

Повномасштабне вторгнення (з 2022) та тимчасова окупація

Виклик: Масштабне порушення кордонів і тимчасове захоплення нових територій на Півдні та Сході України, що стало найбільшим військовим конфліктом у Європі з часів Другої світової війни [45].
Наслідки: Необхідність відновлення державного суверенітету над окупованими територіями, демілітаризація та реінтеграція звільнених і деокупованих регіонів [47].

Проблеми, пов'язані з порушенням цілісності

Порушення територіальної цілісності генерує низку глибинних проблем для територіального розвитку:

Економічні втрати: Втрата ключових промислових (Донбас), аграрних (Південь) та рекреаційних (Крим) ресурсів. Зруйновано регіональні та міжрегіональні логістичні ланцюги [44].
Демографічні та соціальні виклики: Масова внутрішня та зовнішня міграція (ВПО), зміна демографічної структури регіонів, соціальна дезадаптація, потреба у психологічній та соціальній підтримці населення [47].
Інституційна деформація: Проблема управління прифронтовими та деокупованими територіями, відновлення роботи державних інституцій, правових та судових систем [45].

Перспективи територіального розвитку та відновлення

Подолання викликів територіальній цілісності потребує комплексного підходу:

Політико-правова боротьба: Продовження міжнародної санкційної політики та використання всіх міжнародних судів і платформ для фіксації агресії та вимоги репарацій [46].

Реінтеграція та відновлення: Розробка стратегії реінтеграції тимчасово окупованих територій [47].

Це включає:

Економічне відновлення: Створення нових економічних кластерів та залучення інвестицій.
Соціальна реінтеграція: Забезпечення прав і свобод громадян, відновлення освітніх та медичних послуг.

Безпека кордонів: Посилення оборонної інфраструктури та ефективний контроль над державною межею після відновлення суверенітету [45].

Відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно-визнаних кордонів є головною передумовою для подальшого сталого та збалансованого територіального розвитку країни [44;47].

3.3. Перспективи розвитку адміністративно-територіального устрою

Перспективи розвитку адміністративно-територіального устрою (АТУ) України тісно пов'язані з процесами децентралізації, відновленням територіальної цілісності та потребою в ефективному регіональному управлінні [48].

Завершення Реформи Децентралізації

Ключова перспектива — конституційне та інституційне закріплення реформи, розпочатої у 2014 році, яка передбачає трирівневу систему [49]:

Базовий рівень (громади): Об'єднані територіальні громади (ОТГ) вже довели свою ефективність. Перспектива полягає у посиленні їхньої фінансової самостійності та розширенні повноважень у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та планування просторового розвитку [51].
Середній рівень (райони/повіти): Укрупнені райони (номенклатурні повіти) потребують чіткого визначення функцій і повноважень. Ймовірно, цей рівень буде зосереджений на координаційних, контрольних та статистичних функціях (наприклад, державний адміністративний нагляд за законністю рішень громад) [50].
Регіональний рівень (області/регіони): Перспектива — зміцнення виконавчої влади на цьому рівні через нову систему Префектів (державних уповноважених), які здійснюватимуть нагляд за дотриманням Конституції та законів органами місцевого самоврядування [48].

Врахування військових та поствоєнних чинників

Розвиток АТУ має враховувати виклики, пов'язані з російською агресією:

Території, що потребують відновлення: Створення спеціальних програм відновлення та тимчасових адміністративно-правових режимів для деокупованих і прифронтових територій. Можливе введення військових/військово-цивільних адміністрацій на перехідний період.
Принципи безпеки: АТУ має бути гнучким і забезпечувати стійкість управління в умовах воєнного стану та загроз, можливо, через перегляд вимог до розміщення критичної інфраструктури та органів влади.
Реінтеграція: Розробка механізмів реінтеграції тимчасово окупованих територій (Крим, Донбас) до загальної системи АТУ, з урахуванням місцевої специфіки та перехідного правосуддя [51].

Функціональне районування та євроінтеграція

Майбутній АТУ повинен бути не лише адміністративним, а й функціональним, що відповідає європейським стандартам NUTS (Номенклатура територіальних одиниць для статистики) [52]:

Просторове планування: Перехід до комплексного просторового планування на рівні громад і регіонів, що дозволить ефективніше використовувати ресурси та інвестувати у розвиток.
Формування Макрорегіонів (NUTS-2): На перспективу обговорюється можливість створення великих макрорегіонів (NUTS-2) шляхом об'єднання кількох областей. Це потрібно для:
- Стратегічного планування та реалізації масштабних інфраструктурних проєктів (транспорт, енергетика).
- Ефективнішої взаємодії з фондами Європейського Союзу та участі в транскордонних програмах.
Міжмуніципальне співробітництво: Посилення юридичних та фінансових механізмів, що дозволяють громадам об'єднувати ресурси для реалізації спільних проєктів (наприклад, поводження з ТПВ, розвиток міжгромадського транспорту) [52].

Таким чином, перспектива АТУ України — це ефективна, стійка та децентралізована система, заснована на принципах субсидіарності та здатності швидко адаптуватися до викликів безпеки та євроінтеграції [49; 52].

Висновки

Дослідження теоретико-методичних засад і територіального розвитку України демонструє, що сучасний стан країни є прямим наслідком складного історичного шляху та постійної боротьби за суверенітет і територіальну цілісність.

Фундаментальні теоретичні засади

Територія, державність, кордони: Ці поняття є взаємозалежними та критично важливими. Територія є фізичним простором існування нації, державність забезпечує суверенітет і правову систему в його межах, а кордони юридично фіксують просторові ліміти дії влади. Їхнє вивчення вимагає комплексного підходу та використання широкого спектра історико-географічних джерел і методів.
Дисциплінарна база: Дослідження ґрунтується на працях класиків української географічної та історичної шкіл, які заклали основи для розуміння історико-географічного районування та територіальних суспільних систем.

Історична неперервність і розчленування

Етапи формування: Територіальний розвиток України характеризується чергуванням етапів консолідації (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Гетьманщина) та розчленування (період XIV–XVIII ст.). Тривале перебування земель у складі різних імперій (Російської та Австро-Угорської) призвело до формування виразних регіональних відмінностей (Західна, Центральна, Східна Україна).
Встановлення сучасних кордонів: Сучасні кордони України були встановлені переважно у радянський період (1939–1954 рр.) за адміністративними межами УРСР, які були міжнародно визнані після 1991 року на основі принципу uti possidetis.

Сучасні виклики та перспективи

Ключовий Виклик: Головною проблемою територіального розвитку є порушення територіальної цілісності через агресію Російської Федерації (окупація Криму та частини Сходу/Півдня). Це створює безпрецедентні виклики безпеці, економіці та соціальній сфері.
Перспективи АТУ: Подальший розвиток АТУ нерозривно пов'язаний із завершенням реформи децентралізації, що має посилити фінансову та управлінську спроможність територіальних громад. Перспектива полягає у створенні ефективної, стійкої та функціональної багаторівневої системи управління, здатної забезпечити відновлення та європейську інтеграцію.

Резюмуючи, ефективне відновлення та подальший територіальний розвиток України можливі лише за умови відновлення повного контролю над міжнародно-визнаними кордонами та завершення інституційних реформ, які забезпечать сталий розвиток кожного регіону.

Список використаних джерел

Рудницький С. Географічні нариси. — Львів: Видавництво АН УРСР, 1923.
Кубійович В. Географія українських і сумежних земель. — Львів: НТШ, 1938.
Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т. — Київ: Наук. думка, 1991.
Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків: Держвидав, 1918.
Шаблій О. І. Суспільна географія: теорія, історія, методологія, практика. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001.
Руденко Л. Г. Географія і просторовий розвиток України: теоретико-методологічні основи. — Київ: Ніка-Центр, 2017.
Олійник Я. Б., Шищенко П. Г. Основи суспільної географії. — Київ: КНУ ім. Т. Шевченка, 2003.
Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні: Схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 № 333-р.
Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2027 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 № 695.
Баран В. Д., Толочко П. П. Давня історія України: у 2 т. — Київ: Либідь, 1994.
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Адміністративно-територіальний устрій: сучасні проблеми теорії і практики. — Київ: Юридична думка, 2016.
Нагорний В. Ф. Територіальний розвиток України: теорія, практика, стратегічні орієнтири. — Київ: КНЕУ, 2019.
Мельник А. Ф. Регіональна економіка. — Київ: Знання, 2011.
Державна служба статистики України. Статистичний щорічник України за 2023 рік. — Київ: Держстат, 2024.
European Commission. Smart Specialisation Platform (S3). — Luxembourg: Publications Office of the EU, 2020.
Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т. — Київ: Наук. думка, 1991.
Толочко П. П. Київська Русь. — Київ: Видавництво "Альтернативи", 1996.
Субтельний О. Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1991.
Крип’якевич І. Історія України. — Львів: Світ, 1992.
Білецький В. С. Історична географія України: Навчальний посібник. — Київ: Знання, 2010.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державність у XVI–XVIII ст.: проблеми становлення і боротьби. — Київ: Альтернативи, 1996.
Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України: підручник. — Київ: Освіта, 2019.
Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999.
Історичний атлас України. — Київ: Мапа, 2008.
Сергійчук В. Український Крим у XV–XVIII ст. — Київ: Україна, 1993.
Верстюк В. Ф. Україна у XIX столітті: суспільно-політичний розвиток. — Київ: Наук. думка, 2000.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ: Генеза, 1997.
Плохій С. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016.
Субтельний О. Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1991.
Історична географія України. Курс лекцій. — Київ: ВЦ "Академія", 2012.
Баран В. Д., Даниленко В. М. Україна у ХХ столітті (1917–2000). — Київ: Альтернативи, 2001.
Мовчан О. М. Історія державності України у ХХ столітті. — Київ: Знання, 2010.
Територіальні зміни України у ХХ ст. / За ред. В. Смолія. — Київ: Інститут історії України НАНУ, 2013.
Гай-Нижник П. Формування кордонів України (1917–1991): історико-правовий аспект. — Київ: Генеза, 2014.
Договори про державний кордон України: збірник міжнародних документів. — Київ: Юрінком Інтер, 2003.

Баран С. І., Кузик С. П. Історико-географічне районування України: навчальний посібник. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2018.
Кучер В. А., Гайдук В. А. Регіональна економіка України. — Київ: Центр учбової літератури, 2021.
Шаблій О. І. Соціально-економічна географія України. — Львів: Світ, 2017.
Герасимчук З. В., Вахович І. М. Регіональний розвиток України: теорія, методологія, практика. — Луцьк: Волиньполіграф, 2020.
Історико-географічний атлас України. — Київ: Мапа, 2012.

Конституція України. — Київ: Верховна Рада України, 1996.
Про основи національного спротиву: Закон України №1702-IX від 16.07.2021 р.
Гай-Нижник П. П. Територіальна цілісність України: історико-правові засади та сучасні виклики. — Київ: Генеза, 2020.
Марчук Є. К. Геополітична безпека України. — Київ: Наук. думка, 2018.
Біла книга безпеки України – 2023. — Київ: Міністерство оборони України, 2023.
United Nations General Assembly Resolution 68/262 “Territorial integrity of Ukraine”. — 27 March 2014.
Інститут стратегічних досліджень. Російсько-українська війна: аналітичний звіт 2014–2024. — Київ: НІСД, 2024.

Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України №280/97-ВР від 21.05.1997 р.
Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2027 року. — Київ: КМУ, 2020.
Топчієв О. Г., Губарєва І. О. Адміністративно-територіальний устрій України: сучасний стан і напрями реформування. — Одеса: Астропринт, 2019.
Сіденко В. Р. Децентралізація влади в Україні: виклики, ризики та перспективи. — Київ: Інститут стратегічних досліджень, 2022.
Кравців В. С. Регіональна політика України в умовах євроінтеграції. — Львів: ІРД НАН України, 2019.

ДОДАТКИ

Додаток 1. Схема історичної еволюції території України

№	Період	Основна територіальна одиниця	Характер кордонів та устрою
I	IX – сер. XIII ст.	Київська Русь / Галицько-Волинська держава	Кордони динамічні, базувалися на контролі племінних союзів. Верховенство Києва.
I	IX – сер. XIII ст.	Київська Русь / Галицько-Волинська держава	Кордони динамічні, базувалися на контролі племінних союзів. Верховенство Києва.
III	XVII – поч. XVIII ст.	Гетьманщина (Військо Запорозьке)	Обмежена автономна територія, що поступово розділилася на Лівобережжя (під Москвою) та Правобережжя (під Польщею).
IV	Кінець XVIII ст. – 1917 р.	Російська та Австро-Угорська імперії	Жорстко фіксовані імперські кордони. Українські землі розділені на губернії (Росія) та коронні краї (Австрія).
V	1921 – 1954 рр.	Українська РСР	Поступове об'єднання етнічних земель, формування сучасних адміністративних кордонів УРСР (приєднання Західної України, Криму).
VI	З 1991 р.	Незалежна Україна	Кордони УРСР стали міжнародно визнаним Державним кордоном.

Додаток 2. Структура Адміністративно-Територіального Устрою (АТО)

Рівень АТО	Назва Одиниць	Кількість (до 2020 р. / після 2020 р.)	Основні Функції
Базовий	Територіальні громади (ОТГ)	≈ 11 000 / 1469	Виконавча влада на місцях, планування просторового розвитку, освіта, медицина (первинна ланка), комунальні послуги.
Субрегіональний (Середній)	Райони	490 / 136	Координаційні функції, міжгромадське співробітництво, державний нагляд (у перспективі — Префекти).
Регіональний	Області, АР Крим, м. Київ, м. Севастополь	27	Забезпечення виконання загальнодержавних програм, формування регіональної політики, вища освіта, спеціалізована медицина.

Додаток 3. Географічні терміни в контексті дослідження

Термін	Значення в контексті територіального розвитку
Територіальна цілісність	Принцип міжнародного права, що гарантує непорушність кордонів і виключне право держави на всю її територію (включно з окупованими частинами).
Децентралізація	Передача значної частини повноважень та фінансових ресурсів від центральних органів влади до органів місцевого самоврядування (ОТГ).
NUTS (Номенклатура територіальних одиниць для статистики)	Система територіального поділу, що використовується в ЄС для статистики та регіональної політики; важлива для євроінтеграції України (перегляд макрорегіонів).
Uti possidetis	Принцип міжнародного права, згідно з яким новостворена держава зберігає адміністративні кордони своєї попередниці (у випадку України – кордони УРСР).