Історія релігійних вірувань в Україні.

   Що є духовним джерелом нашого народу? І що таке взагалі духовність? З чим вона пов’язана? Яке  можна дати їй визначення? На ці непрості питання ми спробували дати бодай часткову відповідь, адже тема безмежно глибока. І  починаючи занурюватися в цю глибінь, то розумієш, як складно її осягнути людським розумом. Адже духовність - ідеал, до якого прагне людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.  Це категорії які не так просто розкласти на деталі. Вона пов'язана з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом. І є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня. Історично саме релігія поширювала духовні практики, хоч є думка, що духовність не обов'язково релігійна. Але ми сьогодні спробуємо подивитись пильніше саме на цей аспект. Бо тема на наш погляд є актуальною. Адже в сучасній Україні все з більшою гостротою постає проблема відродження духовності, що базується на формуванні потужної системи глибинних морально-етичних цінностей. Де ж шукати дороговказ у нашому непростому суспільстві? Не кожна людина здатна сама вибудовувати свою життєву перспективу з урахуванням духовного змісту. Але чи може людина жити без духовності? Звісно може, але з великими труднощами, в стані деградації і з ризиком самознищення. І таку тенденцію можна прослідити не тільки на прикладі окремих людей, а й на прикладі цілих народів які відкинули духовність і моральність, деградували і зникли з політичної карти світу.
В нас на Україні на сьогоднішний день ми бачимо пробудження свідомості багатьох українців. Люди цікавляться історією, культурою, мистецтвом свого народу. Повертаються твори раніше заборонених письменників, здійснюються заходи щодо національного виховання молоді, багато українців почали цікавитися християнськими цінностями. І це тільки початок. Хочеться вірити, що духовна культура українського народу воскресне в наших серцях і в серцях наших нащадків. Тільки за таких умов Україну буде визнавати та шанувати весь світ. Але це не є самоціллю. Духовна культура не лише українського, а й будь-якого іншого народу, досить різноманітна і багатогранна. Вона включає в себе і релігію, і мистецтво, і моральні засади суспільства, і багато чого іншого.

На прикладі історії релігійних вірувань ми  познайомимся з духовними пошуками наших не тільки далеких предків, а й сучасників. Це допоможе нам зрозуміти наше життя в усьому мозаїчному розмаїтті. Бо ці частинки знань допомагають побачити світ в  як одну велику картину. Ми висвітлимо  цікаві питання як дохристиянські вірування українського народу, християнство в Київській Русі, християнство в Україні XIII—XVII ст, українське православ’я XVII—XX ст., українська греко-католицька церква XVII—XX ст., протестантизм в Україні в XVII—XX ст., іслам, іудаїзм, вірмено-григоріанська церква в Україні, нетрадиційні релігії в сучасній Україні.Це дасть нам змогу стати грамотнішими і обізнанішими в питаннях релігії і духовності. Навчить нас бути толерантними та терпимими. Навчить поважати інших людей.

Отже вирушаймо в мандрівку часом, в далеке минуле. В епоху коли наші предки обожнювали сили природи.Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними. Не багато письмових свідчень ми маємо про ті часи.

Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним.У стародавніх українців не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон. Пантеон князя Володимира, наприклад, очолював Перун — бог грому та блискавки, покровитель військового ремесла. Деінде головним богом був Сварог, бог неба і небесних світил, покровитель ковальства та  ремесел, або Дажбог — бог сонця. Богом достатку і скотарства був Велес, кохання і плодючості — Ярило і т. д. Загалом компетенція різних богів є нечітко визначеною, їхні функції часто повторюються, бо населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена  мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони.

Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Є цікаві історичні свідчення, які викликають багато дискусій стосовно вірогідності, а саме – що на наших теренах побував апостол Іісуса Христа – Андрій. І проводив свою проповідницьку діяльність.Тоді ж  в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу.

Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців. Поширення християнства серед місцевого населення, у тому числі серед дружини та княжої сім’ї (яскравий приклад — княгиня Ольга), стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії. До того ж прогресивні правителі інших держав це вже давно зробили. Ще однією причиною була криза східнослов’янського язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів почала створювати із розрізнених племен єдину державу.

На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індивідуалістичної, язичництво було релігією національною, племінною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племінних богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад. Іншим, уже політичним, чинником прийняття християнства в Київській Русі стали контакти останньої з Візантійською імперією.

Візантія була однією з найбагатших і наймогутніших держав у Європі, причому (як Східна Римська імперія) з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був заінтересований у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, були не проти того, щоб "розмовляти на рівних" зі своїм могутнім сусідом, тим більше, що християнство вже прийняли слов’яни Подунав’я, (стараннями подвижників Кирила та Мефодія).

Уже саме тільки прийняття християнства було акцією самоствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володимир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому — прелюдією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (тепер Севастополь). Переговори Володимир вів уже як переможець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора.

Існує кілька версій вибору та прийняття православного варіанта християнства.Дехто вважає його крок політикою, а дехто щирим наверненням. Складно сказати. Спочатку діяльність Володимира була більше спрямована не на обряди, а на те, щоб поширювати знання. Після прийняття 988 р. християнства як державної релігії почалося його поширення, головно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської.

Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса і т. д. Тобто християнство в чистому вигляді(Біблійному) не набуло широкого поширення.

Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать".

Київська Русь у релігійному житті, як свідчать тодішні тексти, апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн I—IV ст. н. е. — проблеми життя і смерті, буття людини у світі, суспільстві, історії.

Після підкорення Київської Русі ханом Батиєм її територія остаточно поділилася на різні зони впливу. В той час було багато по справжньому віруючих людей, які не відмовлялись від християнства навіть ризикуючи життям. А дехто й загинув за віру, не схилившись перед Батиєвими ідолами.

Потім настала Польсько-Литовська доба. Церква на теренах Польсько-Литовської держави в ХV—ХVІ ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я — Константинополя, що його 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю перейменувавши  на Істамбул. Незадовго до того візантійський імператор і константинопольський Патріарх уклали з Папою Римським церковну унію у Флоренції 1439 р., що об’єднувала католицизм і православ’я в єдину церкву. Хоча ця унія не мала практичних наслідків, вона створила догматичний прецедент і уможливила дальші пошуки об’єднання.

Водночас із занепадом православ’я на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій — протестантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кількість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і православних. До протестантизму схилилася значна частина української шляхти і княжих родів, які навертали до нової віри своїх підданих. В Україні поширювались як традиційні напрямки протестантизму — кальвінізм, лютеранство, так і нетрадиційні — моравські брати, антитринітарії, социніани та ін. Адже на той час в багатьох прогресивних державах протестантизм мав численних  прибічників.  Відомий реформатор німець Мартін Лютер перевернув світогляд мільйонів, довівши, що справжня релігія не є пишними обрядами, а богобійним, милосердним життям. Життям, орієнтованим на внутрішню суть релігії, в центрі якої знаходиться любов до Бога, як Творця і Викупителя, і любов до ближнього. Така релігія направлена на людину, її внутрішні і зовнішні потреби. Адже цей аспект часто штучно губився з поля зору духовенства, яке  спекулювало на малограмотності людей свою користь. Не всім це подобалось. Проте ті люди, які прагнули реформ і духовного світла, знайшли в рухові Реформації потік свіжого повітря. Принцип «Біблія і тільки Біблія» знайшов відгук в серцях багатьох людей, які стомились від зловживань духовенства. Реформація і в Україні виконала свою справу, принісши багато змін в світогляді людей, подарувавши надію на духовну свободу.  Ось чому протестантизм і до сьогодні має  мільйони прихильників.

Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуїти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боротьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері — обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерську роботу.

У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою. При цьому українці - уніати отримували рівні політичні права з католиками, повністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духовенству Рим гарантував збереження всіх прав. Утім, одночасно з цим собором у Бресті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини — прихильників і противників унії. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства.

Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за посилення свого впливу, доки 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини — православну та уніатську.

Після остаточного переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха в 1686 р. православна церква в Україні аж до ХХ ст. була частиною Російської православної церкви (РПЦ) за винятком окремих регіонів — Правобережну Україну було приєднано до Росії наприкінці XVIII ст., а 1839 року українців—греко-католиків Правобережжя насильно інкорпорували до РПЦ.

Важливим аспектом релігії була і є Біблія. Перші переклади Святого Письма та перші проповіді українською мовою з’явилися в Росії ще за часів заборони української мови.Адже Біблія це духовна книга, Людина повинна прагнути  осягнути істину викладену в ній. В усі часи віруючі люди  знаходили в Святому Письмі джерело втіхи, натхнення. І це не перебільшення.

 Було здійснено багато перекладів Біблії. У 1903 р. Лондонське біблійне товариство видало повний переклад  українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким. Є чудовий переклад Івана Огієнка. А на сьогодні їх десятки.

Що стосується Української греко-католицької церкви на наших теренах, то вона почала свою історію з Берестейської унії 1596 р.Згідно з унією православні віруючі Речі Посполитої об’єднувались із католиками на умовах: визнання Папи Римського як першоієрарха церкви, визнання filiogue — сходження Святого Духа і від Сина в Святій Трійці, визнання чистилища, а також збереження за ними східного (православного) обряду, звичаїв, календаря, місцевих традицій самоврядування, одруження священиків тощо. Ці умови діють в УГКЦ і досі.

Берестейська унія, як уже було сказано, розколола тодішнє українське суспільство на її прихильників і противників, і протягом наступних 40 років православна та уніатська частини Київської митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Тільки в 1632 р. під час виборів чергового польського короля, уряд розділив юрисдикції православної та греко-католицької митрополій у Польщі.

У Галичині, що відійшла 1772 р. до Австрії, австрійські імператори вжили рішучих заходів на підтримку УГКЦ — 1808 р. було встановлено уніатську митрополію, відкрито освітні заклади для духовенства і т. д. Ці акції пояснювались як суто просвітницькими заходами австрійських монархів, так і їх намаганням здобути політичну підтримку українців проти поляків, схильних до сепаратизму. Духовенство УГКЦ відіграло провідну роль у національному відродженні в Галичині середини ХІХ ст. За браком української світської інтелігенції греко-католицькі священики та єпископи випускали газети, організовували школи, читальні, селянські кооперативи, здійснювали політичне представництво в місцевому та австрійському парламентах після революції 1848 р. і т. ін. Уже наприкінці ХІХ ст. Галичина стала центром культурного, політичного, наукового життя України, бо на Наддніпрянській Україні все українське було заборонене. Символом відданості греко-католицького духовенства своїй вірі й народові стала діяльність митрополита А. Шептицького, який керував УГКЦ в 1900—1944 рр.

У XVI—XVIII ст. на Правобережній Україні були поширені протестантські громади, причому як традиційного спрямування — лютеранство, кальвінізм, так і нетрадиційного . Протестантизм як конфесія відігравав в Україні XVI—XVII ст. визначну як релігійну, так і політичну роль. Проте наприкінці XVII — на початку XVIIІ ст., завдяки антиреформаційним заходам уряду Польщі, до складу якої входило Правобережжя, на Україні мало залишилося протестантських громад названих напрямків.

Нову сторінку історії протестантизму в Україні було відкрито у XVIIІ ст., коли царський уряд почав заселяти землі Південної України іноземними колоністами. Переважно це були представники протестантських Церков із Німеччини, які тікали від релігійних переслідувань у себе на батьківщині, передовсім меноніти (від імені засновника  Мено Сіменса). Колоністи отримували значні економічні пільги, але мали одне суттєве обмеження в правах — заборону на ведення місіонерської діяльності серед місцевого православного населення. У XVIIІ ст. в Європі поширилося Просвітництво, релігійним виразом якого став пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — релігійний рух, переважно протестантський, що прагнув до поглиблення віри. Ці ідеї  позначилися на творчості багатьох українських мислителів, зокрема Феофана Прокоповича, Симона Тодорського. До образів християнства звертався і Шевченко, який був глибоко віруючою людиною, не дивлячись на складні моменти його життя. А його псалми надихали не одне покоління українців.

Із впливом німецького протестантського пієтизму пов’язане й виникнення в українському середовищі різних релігійних течій.Їх прихильники відмовлялися від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Пишне богослужіння вони заміняли молитовними зібраннями, де читали та обговорювали Біблію.

У другій половині ХІХ ст. в Україну прибули з Німеччини перші проповідники баптизму. Баптисти — пізньопротестантська течія: вони визнають загальне священство віруючих і дотримуються двох християнських таїнств — євхаристії та хрещення. Через останнє (баптисти дотримуються принципу хрещення за вірою, тобто дорослих людей) вони й отримали свою назву (від грец. baptixw — занурюю, хрещу).

Баптизм значно поширився серед німецьких колоністів і вже 1882 р. в Таврійській губернії відбулася перша конференція прихильників баптизму. Царський уряд забороняв українцям і росіянам сповідувати неправославні релігії, і перші громади баптистів були зареєстровані в Україні тільки після революції 1905р.

У 1944 р. баптисти в СРСР об’єдналися з євангельськими християнами (течією, що виникла в Росії наприкінці ХІХ ст. та базувалася, головно, на проповіді Євангелія), утворивши єдину церкву Євангельських християн-баптистів. Зараз в Україні діють Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ та інші організації ЄХБ, що налічують близько 1600 громад.

Наприкінці ХІХ ст. в Україну приїздили місіонери-адвентисти. Від інших новопротестантських течій їх відрізняло близьке очікування другого пришестя Христа, глибока повага до Закону Божого, до десяти заповідей, зокрема святкування суботи та важливі норми особистої гігієни, які під час епідемій зберігали багато життів. Попервах адвентизм (від лат. adventus — пришестя) поширювався серед німецьких колоністів, а згодом і серед українського населення. З 1925 р. діє Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня. Зараз в Україні діє близько 500 громад адвентистів. Адвентисти відомі не тільки вірою, а й своїм відношенням до здорового способу життя. Вони мають свої санаторії, Центри здоровя, ресторани здорового харчування.

У 20-х рр. ХХ ст. в Україну проникли місіонери-п’ятидесятники. Назва цієї протестантської Церкви походить від біблійного сюжету, що лежить в основі віровчення, — сходження Духа Святого на апостолів на п’ятдесятий день після Воскресіння. П’ятидесятники вірять у можливість отримання хрещення Святим Духом будь-якою людиною в буденному житті. Нині в Україні — до 900 громад п’ятидесятників.

 Релігійна і конфесійна різноманітність у сучасній Україні є закономірним наслідком таких чинників, як відмова держави від примусової регламентації духовного життя (що було за часів СРСР), перехід суспільства до демократичних принципів соціального співіснування, зокрема до реального забезпечення свободи совісті, а також інтеграція нашої країни до міжнародної спільноти і пов’язана з нею відкритість кордонів та інформаційної комунікації. За цих умов відбулася не тільки активізація традиційних релігій, а й пожвавлення діяльності нетрадиційних релігійних вірувань і культів.

Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично успадкованими від попередніх епох певними етносами, не притаманні їхній релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської діяльності представників інших національних і культурних спільнот.

Слід мати на увазі, що національні та релігійні традиції часто трактуються неоднозначно. Так, усі новітні християнські релігійні утворення, відмовляючись від традицій католицизму чи православ’я, критикують останні за розрив із традиціями раннього християнства.  Є в Україні і православ’я, і греко-католицизм  а також вірмено-григоріанська церква, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин.

Історія Вірмено-григоріанської церкви в Україні тісно пов’язана з масовою еміграцією вірмен зі своєї історичної батьківщини, яка в другій половині ХІ ст. стала жертвою завоювань турків-сельджуків. З історичних джерел відомо, що в 1047 р. вже існувало вірменське поселення в Кафі (тепер Феодосія), а на початку ХІІ ст. у Києві.

Наступні хвилі еміграції вірмен спричинялися періодичними нападами татаро-монголів на Вірменію в 1220—1243 рр. і розпадом в 1375 р. на Близькому Сході нової держави вірмен — Кілікійської Вірменії, а також падінням у 1453 р. Візантії, захопленням турками в 1475 р. Кафи, релігійними утисками вірмено-григоріан у Молдавії в 1551—1552 рр. Вони докотилися до Львова, Кам’янця-Подільского, Галича, Луцька, Снятина та інших західноукраїнських міст. Перший у XX ст. геноцид, скоєний турками щодо вірмен у 1915—1918 рр., спричинив нову хвилю еміграції. Остання хвиля еміграції вірмен почалася у 1988 р. у зв’язку з етнічними чистками під час конфлікту в Нагірному Карабасі.

Більшість вірмен України належить до Вірменської апостольської церкви. Цю церкву звуть апостольською тому, що вірмени прийняли християнство від апостолів Тадея і Варфоломія. Називається вона також вірмено-григоріанською від імені святого Григорія Просвітника, проповідника християнства у Вірменії. З ним пов’язують утвердження у Вірменії в 301 році н. е. християнства як державної релігії. Завдяки йому Вірменія стала першою у світі християнською державою (на 24 роки раніше за Рим і на 687 років раніше за Київську Русь).

Відомо, що сестра імператора Візантії Василія ІІ принцеса Анна, яка стала дружиною Великого князя Володимира Святославича, була з походження вірменка, одначе у всіх джерелах Київської Русі її звуть "грекинею". Так само і династія Багратидів у Грузії мала вірменські коріння, але її завжди вважали грузинською. Таке саме ставлення було і в Молдові до правителів-господарів вірменського походження.

Між православ’ям і вірмено-григоріанством є багато спільного: обидві церкви визнають Біблію як священне писання, єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Духа святого), таїнства хрещення, миропомазання, євхаристії, покаяння, священства, маслосвяття, шлюбу. Їх відрізняє розуміння боговтілення (вірмено-григоріанська церква визнає Христа тільки Богом, а православна — і Богом, і людиною). Є також між ними деякі культові розходження.

Історія іудаїзму в Україні починається зі стосунків двох могутніх держав — Хазарського каганату і Київської Русі — не пізніше ІХ ст. Першим слов’янським писемним джерелом, яке згадує іудаїзм як релігію у зв’язку з вибором князем Володимиром Святославичем "правильної" віри для свого народу, був славнозвісний літопис "Повість временних літ". Як відомо, Володимир відхилив іудаїзм, який пропонували йому прийняти найближчі сусіди — хозари, лише з одної причини: євреї на той час уже не мали "своєї землі" і шукали притулку в різних країнах світу. У ХVІ ст. почався період інтенсивного формування на етнічних землях українців єврейських поселень, які до початку XX ст. вже увібрали третину світового єврейства.

В історії християн та іудеїв в Україні спільних рис набагато більше, ніж відмінних. Назвемо деякі з них:

•          спільність походження від одного прародителя людства після потопу — Ноя;
•          спільність світогляду, сформованого на монотеїстичній традиції, вірі в Єдиного Бога-Творця;
•          євреї та українці мають тривалий досвід утрати своєї державності, територіального та етнічного гноблення, що призвело в ХІХ—ХХ ст. до небезпеки асиміляції обох народів.

Про співвідношення загального й особливого в євреїв та українців дуже влучно висловився І. Франко у статті "Реалісти чи кар’єристи?": "Національність завжди партикулярна, а принципи завжди космополітичні та інтернаціональні. Що одне іншому не суперечить, краще всього доводять євреї, найпартикулярніша з усіх націй, яка проте виробила найбільш космополітичні етичні принципи..." (І. Франко. Життя і слово. — 1896. — Ч. 4. — С. 82).

Як би там не було, але національна релігія євреїв — іудаїзм — покликана була, як писав І. Франко, випромінювати світло універсального гуманістичного значення.

Одним з найбільших релігійно-філософських рухів євреїв України в ХVІІІ ст. був хасидизм. Засновником цього руху став рабин Ісраель Баал Шем Тов (БЕШТ). Основні засади вчення хасидів ґрунтуються на таких постулатах:

•          тотальність єврейського буття;
•          піднесення особи (індивідуума) кожним її вчинком;
•          сприйняття кожного моменту життя як служіння Богу;
•          тісний зв’язок між спільністю долі та обов’язком взаємодопомоги ;
•          відмови від чужих ідолів;
•          однозначно позитивне ставлення до цього світу з усіма його радощами й прикрощами.

Хасидизм повністю орієнтований на людину, її внутрішній світ. Для хасидів важливі індивідуальний шлях кожного, відповідальність кожного перед своєю совістю. Хасидські богослови й філософи свої пошуки спрямовують безпосередньо до праджерел добра, до живого контакту з Богом, до прямого пошуку істинного шляху життя.

Жива етика хасидів не дозволяє позбавляти людину відповідальності за свої вчинки. Кожний, на думку хасидів, повинен насамперед покладатися на свою совість. Шлях безпосередньої особистої відповідальності перед Богом за заподіяне — це важкий шлях, це шлях справжнього "воїна", який діє відповідно до вимог часу і на власний розсуд. Простіше діяти відповідно з формальним приписом законів, легше подвиг віри підмінити етикою сущого. Проблему вибору між вірою й законом хасиди вирішують на користь віри.

Нині релігійне життя євреїв України відроджується.

Серед послідовників традиційних релігій є в Україні і мусульмани. До сунітського напряму ісламу належать  вихідці з республік Середньої Азії, Казахстану, Татарстану, Башкортостану, Північного Кавказу, Туреччини, Афганістану та інших сунітських країн. До шиїтського напрямку належать в основному азербайджанці, кількість яких в Україні набагато збільшилася внаслідок втрати Азербайджаном прикордонних з Вірменією територій у Карабахському конфлікті, а також емігранти з Ірану та Лівану.

 До нетрадиційних напрямків та течій можна віднести неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напрямку, езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи, а також неоязичників.

Більшість нетрадиційних релігій, поширених в Україні, виникли в середині чи наприкінці ХХ століття. Їх  вчення не просто аналізувати й класифікувати. Загалом усі вони схильні до поєднання та синтезу елементів традиційної й нетрадиційної, часом навіть екзотичної релігійності (якою, скажімо, для європейців є релігійні вчення Сходу); релігійної та наукової термінології.

Важливим для поширення цих рухів є те, що вони пропонують незвичні, небуденні способи вирішення життєвих проблем людини, а також використовують нетрадиційні проповідницькі та місіонерські технології, пристосовані до умов урбаністичного, індустріального суспільства, з використанням засобів масової комунікації. Оскільки нетрадиційні релігії є як релігійним, так і культурним феноменом, їх можна класифікувати за аналогією з елітарною, народною та масовою культурою.

Неохристиянські течії виникли в середині ХХ ст. здебільшого як відгалуження протестантизму. Їх віровчення базуються на визнанні Біблії основним віросповідним джерелом та особи Ісуса Христа центральною фігурою своєї доктрини. Характерним для них є: критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; досконале знання тексту Біблії, дозвіл віруючим її вільно читати та інтерпретувати. Зараз в Україні налічується понад 70 таких течій — християнські місії "Еммануїл" і "Нове життя", Церква Єднання, Церква Христа та інші.

Ось і закінчилась наша мандрівка в короткий екскурс історією. Прослідивши на прикладі багатьох течій в релігії духовні пошуки багатьох мільйонів людей, розумієш, що релія та духовність становить невідє’мний складник нашого життя. І це не розкіш, а життєва необхідність. І наша доля багато в чому буде залежати від нашоє відповіді.

Література

•          Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996.
•          Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997.
•          Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997.
•          Мень А. История религии: В 2-х кн. — М., 1997.
•          Основы религиоведения. — М., 1998.
•          Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996.
•          История религии. — Ростов н/Д, 1996.
•          Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996.
•          Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998.
•          Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
•          Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996.
•          Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.