Казка для дітей "Маленька Королева квітів"

Маленька Королева квітів

Якщо проїхати селом Золотовусик, то на березі річки можна побачити хатинку, яка розфарбована усіма кольорами веселки. А навколо ростуть пахучі, різнобарвні квіти, аромати яких розлітаються на все село. У цій хатині живуть дідусь з бабусею. Дід Іван має свою пасіку і більшість часу проводить саме там. А бабуся Марія полюбляє напекти смачних пиріжків та пригощати сусідів. Але чомусь радості на їх обличчі не було. Ще минулого року до них бігав хлопчик Микола і уважно слухав бабусині казочки. Але родина Миколи переїхала в інше село і тепер бабусі немає кому розповідати казки. А вона так полюбляє дитячий сміх, дивитися у їх очі і бачити вогник життя. Після того, як родина покинула село Золотовусик Марія засумувала і їй здавалося, що і її квіти сумують за веселим, сміливим, кмітливим Миколкою, який завжди прибігав у блакитних черевичках і блакитному піджачку. Дід Іван з того часу поринув у пасіку, щоб хоч якось себе розвеселити. Люди в  селі дивувалися такому вигляду стариків, адже вони пам’ятають їх посмішки і радість на обличчі.

А ще в селі живе маленький шибеник, який у цьому році має йти до першого класу. Це Дмитрик, друзі прозвали його Пустоцвіт, адже він полюбляє побігати за метеликами, бджолами, потягати кота за хвоста, повиривати пір’я у курей, покататися на собаці і це лише початок списку його улюблених занять.

Одного разу Дмитрик вирішив піти до річки для того, щоб спіймати жаб і показати їх друзям. Бо він хотів довести друзям, що «Дмитрик – майстер з ловлі жаб». Попрямувавши до річки, його раптом зупинив незвичайний аромат квітів і така кількість кольорів. Раніше він не ходив цією стежкою. Йому захотілося зробити букет з пахучих квітів.

•                 Я ж розбив мамину вазу. А вона ще не бачила. А от якщо я прийду з квітами, вона й не помітить, що її ваза в смітнику. – подумав Дмитрик і ця думка звеселила його. Він уже забув про жаб і друзів, які чекали на нього.

Дмитрик крадькома пройшов до двору стареньких, відкрив хвіртку і заховався в квітах. Баба Марія в той час пекла пиріжки з яблуками, і побачила як її квіти почали рухатися. Вона вийшла на двір і сказала:

•                 Навіщо ти зриваєш квіти?

Хлопчик затих і не ворушився, ніби його там немає. А в самого серце билося так швидко, ніби зараз вискочить з грудей. Розумів, що отримає від мами і за вазу,  і за вкрадені квіти.

•                 Не бійся! Виходь! – ласкавіше сказала бабуся.
•                 А я й не боюся! – з переляку відповів Дмитрик.

Марія посміхнулася і хлопчик зрозумів, що все ж таки боятися немає чого, крім того, що він зірвав квіти на клумбі у старенької.

Бабуся пригостила його свіженькими, гаряченькими пиріжками. Марія була доброю, чуйною жінкою, вона любила дітей, хоча своїх не було.

•                 А ти знаєш, що квіти не можна зривати? – засмучено запитала вона.
•                 Знаю… - відповів хлопчик з відчуттям вини.
•                 Ось послухай розповідь, яка трапилася з квіткою, яку зірвали діти.
•                 Я ж не хотів… - сумно сказав Дмитрик, чекаючи, що Марія буде на нього кричати і бити за зірвані квіти.
• «Колись давно, коли ще люди не знали, що таке квіти, жила одна дівчинка. Любила вона вибігати в степ і милуватися його красою, побігти в ліс і спостерігати за тваринками, птахами. От одним сонячним ранком Оленка (так її звали) почула розмову двох стареньких людей:
•                 Ти знаєш, що таке квіти? – запитала бабуся, яка була в блакитному платочку і в руках тримала велике соковите яблуко.
•                 Ні. А що це? – здивовано запитала інша в жовтій сукні в окулярах.
•                 Я читала, що квіти - це шматочок природи, навколишнього світу, квіти - це радість, квіти - це привід посміхнутися, привід задуматися про прекрасне. А які аромати вони мають! – вона підняла голову до неба і ніби згадувала солодкий аромат.
•                 Вже стільки прожила, а квітів не бачила. – сказала з сумом баба в окулярах.

Оленка хотіла побачити квіти, щоб в старості не говорити: «Вже стільки прожила, а квітів не бачила», бо ці слова їй не дуже сподобалися.

Уява Оленки малювала їй квіти жовтими, червоними, блакитними в крапочку. І вона ховається під ними від пекучого сонця, а над ними літають бджоли, жучки, сонечка.

І їй захотілася якомога скоріше знайти квітку і відчути солодкий аромат, про який так захоплююче розповідала бабуся в блакитному платочку.

Оленка не помітила, як зайшла до лісу і опинилася посеред галявини, на якій раніше не була. Її погляд перехопила незвичайна жінка, яка тримала у руці щось зелено – червоне.

•                 Доброго дня! – привіталася Оленка. – Вибачте, що я вас налякала.

Але жінка була не налякана, вона стояла спокійно і милувалася красою, яку тримала у руці. Вона ніби чекала на Оленку.

•                 А що це у вас? – не замовкала дівчинка, адже їй хотілося про все знати.
•                 А як вас звати? – тихіше запитала Оленка, розуміючи, що жінка не заговорить до неї.
•                 Я – Квіткова Королева! – відповіла їй жінка. – А в руці я тримаю найкращий свій виріб – троянду. Я довго думала, якою її створити і саме в цьому мені допомогла Природа – моя матінка.
•                 Квітка? Але ж вона має бути висока, щоб я могла заховатися під нею від сонця. – із здивуванням сказала Оленка і не могла збагнути, як можна заховатися під таку малесеньку квітку.
•                 А хто тобі сказав, що квіти високі? – запитала Королева і на обличчі з’явилася посмішка.
•                 Бабусі.. Вона подивилася вгору… - щось бурмотіла Оленка, не знаючи що сказати Королеві, адже їй ніхто не говорив про розміри квітки, вона сама це вигадала.
•                 Тримай. – Квіткова Королева подала їй свою троянду.
•                 А вона не кусається? – раптом запитала Оленка і трішки відійшла назад.
•                 Ні. – весело сказала Королева і віддала свою квітку.

Оленка обережно взяла її і тримала довгий час на відстані, боячись піднести до носа для того, щоб відчути аромат (вона знала, що квіти мають запахи).

•                 А як тебе звати? – запитала Королева.
•                 Оленка.
•                 Як ти тут опинилася?
•                 Не знаю. Я мріяла про… І дійшла до галявини.
•                 А про що мріяла?

Дівчинка мовчала і Квіткова королева зрозуміла, що вона ніколи не бачила квітів.

•                 Хочеш я покажу тобі своє багатство? – раптом запитала Королева. – Багатство квітів. Я нікому їх ще не показувала. Бо думала що вони не досконалі.

Як тільки Олена почула слово «квіти», то її обличчя змінилося і наповнилося щастям і радості.

• Так, хочу! – ледве не закричала Олена.

Квіткова Королева повернулася навколо себе і промовила чарівні слова. За мить вся галявина була покрита квітами різних кольорів та розмірів. Очі Оленки перебігали з однієї квітки на іншу, не могли зупинитися на якійсь одній. У її очах Королева побачила радість та захват і зрозуміла, що вже можна показувати людям свої багатство, вони готові вийти в світ.

Оленка хотіла побігти і назбирати букет, понести його у село і показати всім, що квіти існують.

«Як люди зраділи б, побачивши квіти і ті бабусі заздрили мені, що я маю букет, а вони – ні»  - подумала дівчинка.

•                 Можна я назбираю букет і віднесу в село? – ніяково запитала Оленка.
•                 Квіти – живі. Їм буде боляче, коли ти їх зриватимеш. Тобі колись виривали волосинку?
•                 Так! – здивовано сказала дівчинка. – Петрик вирішив позагравати до мене і смикнув за волосся. Так боляче було! А я на нього образилася! – з сумом сказала Оленка, згадуючи той непростий і повний сліз день.
•                 Бачиш. Квітка також плакатиме від болю і образиться на тебе.
•                 Я ніколи не бачила, як квіти плачуть. – з цікавістю сказала Оленка. – Та й як сміються.
• Поглянь на квіти. Вони радіють сонечку і посміхаються йому, бо воно допомагає їй рости і жити.
•                 А мені вони посміхаються?
•                 Так, але зі страхом, адже вони  відчули, що ти хотіла їх зірвати.
•                 Ні, ні, я вже не хочу. Не бійтеся мене. – раптом закричала дівчинка до квітів, що її почули усі. – Я не хочу, щоб ви відчували біль.
•                 От і добре. Ти можеш помилуватися їх красою і поговорити з ними.
•                 Але ж квіти не розмовляють. – сказала Оленка і нахилилася до фіолетової квітки.
• Так, але вони вміють уважно слухати і готові будуть допомогти ділом, а не словами. Ти сама в цьому переконаєшся.

Коли Королева зникла, дівчинка не втрималася і зірвала одну, найкрасивішу і найпишнішу квітку. Її біль відчули всі і почали одна за одною гинути від нестерпного болю. Оленка злякалася і почала бігти з лісу. Де ступала її нога, там квіти в’янули і зникали. Раптом вона побачила Королеву Квітів, яка лежала на галявині і ледве дихала.

•                 Що з вами? – стривожено запитала Оленка і кинулася до неї.
•                 Ти… Ти ж обіцяла. Ти вбила мене. Я довіряла тобі і вважала, що ти мій друг. – сказала Королева і з її очей покотилися сльози.

Оленка зрозуміла, що вчинила не правильно, але вона не знала як повернути час назад. Королева відчула переживання дівчинки і сказала:

•                 Час назад не повернеш і вже нічого не змінити. – очі Королеви закрилися і серце перестало битися. »

У Дмитрика покотилася сльоза і він жваво її витер, що бабуся не побачила її.

•                 Що було далі? Що трапилося з Королевою Квітів? – стривожено запитував хлопчик коли бабуся допила воду.

«Далі Оленка поглянула навкруги і зрозуміла, що вона вбила всіх квітів на планеті, адже вони залежали від їх Королеви, яку вона зірвала. Матінка Природа плакала і тужила за донькою.

•                 Я ж не хотіла! Я не знала! Що мені робити? – думала вона і поглядала на тіло Королеви, яке почало перетворюватися на зів’ялу квітку.

Оленці стало моторошно і соромно за свій вчинок, їй жалко було Королеву, яка тримала у своїх руках володіння прекрасними, барвистими, пахучими квітами, які з задоволенням підкорювалися їй, адже вона була доброю, лагідною і чуйною королевою, що допомагала всім і підтримувала, давала поради.

Оленці хотілося тікати звідси якнайдалі, але вона не знала куди бігти. Скрізь чула плач матінки Природи і бачила зів’ялі квіти. Вона стояла на місці, бо зрозуміла, що там де вона ступає квіти відчувають біль і помирають. »

Дмитрик захоплююче слухав бабусю Марію і коли вона замовкла, тихенько запитав:

•                 А що трапилося з дівчинкою?
•                 Вона перетворилася на квітку – найкрасивішу і найпишнішу. – сказала бабуся і витерла з щоки сльозу.

Хлопчик довго мовчав і раптом сказав:

•                 Вона стала Королевою Квітів!
• І дала життя іншим, новим квітам. – додала бабуся. – Тому не можна зривати квіти, бо може так трапитися, що ти зірвеш саме Королеву і тоді всі квіти загинуть.
•                 Я не хочу перетворитися на квітку! – задумливо відповів хлопчик і подивився на клумбу, на якій зростали найкрасивіші та найпишніші квіти.