Виконала студентка 1 БПД

Григорчук Тетяна

Казки про тварин

Вовк і лисиця

Біжить лісом вовк; бачить — дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.

— Гей, дятле, даремна твоя робота, — кричить йому вовк, — весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати.

А дятел подивився на вовка і каже:

— А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.

Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.

— Здрастуй, кумо!

— Здоров, куме!

— Кумо, скажи, як кожуха мені пошити? Здивувалася цьому лисиця, але каже:

— А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.

Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.

— Скоро, кумо? — питає.

— Скоро.

Знову носить вовк:

— Скоро, кумо?

— Зовсім мало треба: один комір пошити, — говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти — шкура кобиляча якраз на комір буде.

Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:

— Рятуй, кумо!

— А ти ногами бори, впирайся і бори!

— Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!

Висновок казки : Не потрібно зазіхати на чужу працю,і на чуже життя. Казка вчитьчинити правильно,і без брехні,виконувати все на совість.

Вовк та собака

Зустрілись вовк і собака. Собака питає:

— Чим ти, брате, живеш? Вовк:

— Коли й голодую, а коли що натраплю де, або вночі м’яса дістану.

Собака:

— Так ти м’ясо їси? А худий який!.. Вовк питає:

— А чого ти такий гладкий? Як же ти живеш?

— Я в хазяїна двір стережу, то хазяїн мене й кормить добре. Може й ти погодишся піти, він і тебе годуватиме.

Вовк погодився, пішов. Ідуть, і все цікавило вовка, розмовляють. Вовк розпитує все. А тоді глянув на собаку і каже:

— А чого в тебе шия ошмугляна? А собака каже:

— То мені хазяїн ланцюг надіває на день, а на ніч скидає.

— А-а!.. Тоді прощай, собако, краще я голодуватиму, та на волі житиму!

Висновок казки : Казка хоче донести нам,що кожний живе своїм життям, в кожного свої правила,і ідеали,не потрібно втручатися у не бажані ситуації,щоб не накликати лиха.

Як звірі зимували в лісі

Були в одного чоловіка бик, свиня, гусак та півень. Але цей чоловік погано жив, не годував їх. От бик і каже до них: «Ходімо в ліс, то там нам буде краще жити». От вони погодилися з биком і пішли в ліс. У лісі ходили, поки настала осінь. Бик тоді й каже: «Давайте будемо ставити собі на зиму хату». А свиня каже: «Я зариюсь в лист та й перезимую». Гусак каже: «А в мене теплий пух, то я теж перезимую». А півень каже: «В мене тепле пір’я, то я одне крило під себе положу, а другим вкутаюся, та й перезимую».

Прийшлося бикові самому ставити хату.

От бик поставив хату. Коли як ужарять морози, то бикові тепло, а тим холодно.

Тоді свиня приходить до бика й каже: «Пусти мене в свою хату перезимувати». А бик каже: «Ти зариєшся в лист та й перезимуєш». А свиня каже: «Як не пустиш, то землю з-під призьби вирию, та й тобі буде холодно».

От бик подумав-подумав та й пустив.

Коли приходить до них гусак та й каже: «Пусти мене перезимувати». А бик каже: «В тебе теплий пух, то ти й надворі перезимуєш». А гусак каже: «Я вищипаю міх з стелі, то тобі холодно буде».

От бик подумав та й пустив гусака.

Тоді приходить півень, то він пустив і півня.

Коли одного разу вранці півень закукурікав. А лисичка підслухала й сказала вовкові й медведю. На другий день вранці прийшли вони до хати й стали сперечатися, кому йти попереду. Лисичка каже: «Я недужа». Медвідь каже: «А я неповороткий. Як що станеться, то не втечу». Прийшлося вовку йти попереду. От вовк відчиняє двері і йде в хату. А бик до вовка кинувся й заколов. А ті втікали без огляду.

Висновок казки : Потрібно допомагати один,одному, бо вся допомога вернеться,можливо і в іншій ситуації,а можливо і у цій. Всі хороші вчинки, приносять тільки хороші результати.

ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК

Плаавав лебідь по воді, понад берегом, зігнувши шию, дивився у водну голубінь. Пливла поблизу щука, зупинилась і питає:

— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш взимку, коли річка замерзає.

— А навіщо тобі знати?

— Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти. А то під льодом задихаюся без повітря свіжого.

— На зиму, — каже лебідь, — лечу звідси у теплі краї та й живу там до весни.

— Візьми і мене з собою, — просить щука.

— А чого ж, мені все одно, — каже, — коли хочеш, подамося разом, то й веселіше буде.

Почув їхню розмову рак і каже:

— Візьміть і мене з собою.

— Ну, подамося разом, — каже лебідь, — прийде осінь і я скажу, коли летіти.

Лебідь думав, що коли вони уміють у воді плавати, то зможуть і в повітрі літати. Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:

— Уже пора летіти в теплу країну. Збирайтеся на завтра, після обіду вирушимо.

Щука переказала ракові, а той каже:

— А як же ми, сестро, будемо жити на сухопутті без їжі та води? Давай візьмемо з собою харчів.

— А як же ми візьмемо? — спитала щука.

— Давай складемо харчі у візок, упряжемося в нього та й полетимо.

Рак і щука здобули воза, склали харчі і чекають лебедя. Прилетів лебідь і каже:

— Я вже готовий, а ви?

— Готові, тільки ти поможи нам віз тягнути з харчами.

— Добре, — погодився лебідь.

Рак прив’язав лебедя за ногу, свій кінець взяв у клешні, а щука учепилася зубами. Рак шарпнув назад, щука стрілою розігналася у воду, а лебідь злетів у повітря. Так і не зрушили віз з місця.

Висновок казки : Не потрібно покладатись завжди на когось, мати свою думку,і добре обдумувати кожну дію,кожний крок,для гарного результата . Бути відповідальним,і чесним.

Гидке каченя

Було це колись влітку. Стара качка висиджувала чергове своє потомство. Вже з’явилось на світ шість гарненьких каченят. Залишилось діждатись одного. Це яйце було найбільше.

Каченятам дуже хотілось дізнатись, що ж там за лопухами, які прикривали їхнє гніздо. Та мама-качка не дозволяла їм далеко відходити від себе. Каченята галасували так, що їх крик почула стара гуска, яка проходила мимо. Побачивши яйце, на якому сиділа качка, гуска голосно сказала:

— Послухайся мене, краще покинь його. Це не качине яйце. Воно більш схоже на індиче чи страусине. Таке величезне! Індича ніколи не навчиться плавати.

І подибала далі. Та стара качка не звертала уваги на слова гуски, а терпляче сиділа на яйці. Через деякий час воно затріскотіло і з нього вилупилось довгоочікуване пташеня. Але воно було зовсім не таке, як всі інші, а велике, сіре і якесь жалюгідне. Каченята стали з нього глузувати, обзивати гидким. Та мама-качка заступалась за нього. Для неї воно було таке ж гарне і миле, як і всі інші діти.

Качка попрямувала до води і перша стрибнула туди, а за нею слідом хлюпнулись і всі каченята. Вони старанно перебирали лапками і пливли. Не відставало від них і гидке каченя. Та коли качка із своїм виводком прийшла на пташник, то всі його мешканці — кури, гуси, індики, стовпилися навколо сірого каченяти і заходились його штовхати, клювати. Дівчинка, що годувала птицю, навіть відштовхнула його ногою і розсипала зерно подалі від гидкого каченяти.

З цього часу в каченяти розпочалось важке життя. Одного разу воно вибігло до озера, де в очереті жили дикі качки. Тут його не проганяли, але й дружити з ним ніхто не хотів. Каченя вже звикло, що всі насміхаються над ним і називають виродком. Та тільки б не проганяли його, дозволили зостатись на озері і жити тут. Через деякий час дикі качки полетіли. Каченя знову залишилось саме. Йому було дуже сумно і самотньо.

Одного разу каченя побачило на озері прегарних білосніжних птиць. Вони величаво плавали по озеру. Воно дивилось на них і подумки заздрило. Тим часом лебеді, так звали тих птиць, махнули крилами і полетіли.

Дні минали, і потихеньку прийшла зима. Для каченяти настали нестерпно важкі часи. Цілими днями воно плавало без відпочинку, щоб не дати воді замерзнути. Багато бід і неприємностей спіткало каченя тієї зими. Не раз стояло воно на порозі смерті і лише чудом залишилось живим.

Та ось нарешті настала весна. Каченя навчилось вже добре літати. Одного разу воно опинилось на тому самому місці, де вперше побачило лебедів. Каченяті дуже хотілось побачити тих птахів знову. Так воно й сталось. Причаївшись в кущах, воно з заздрістю спостерігало за величними птахами, які плавно плавали по озеру. Набравшись сміливості, каченя вирішило підпливти до цих птахів. «Нехай вони мене краще заклюють за мою потворність. Краще смерть, ніж знущання качок і курей, ніж самотність і зимова холоднеча» — вирішило каченя і випливло із своєї схованки.

Тут сталося диво. Прекрасні птахи оточили гидке каченя.

— Ніколи ми не бачили такого прекрасного лебедя, — промовили вони.

Каченя глянуло в воду і побачило там себе — прегарного білого лебедя. Гидке каченя не могло повірити своїм очам, але це була правда. Лебеді прийняли його до свого гурту і юний лебідь став окрасою їхньої зграї. Люди, які приходили до озера погодувати лебедів, не переставали захоплюватись його красою.

Висновок казки : Саме прагнення до життя,чесність і порядність перемогли, всі знущання,і це є доказом, що життя може принести різні ситуації, але завжди потрібно залишатись добрим,і допомогти у потрібній ситуації.

ЧОЛОВІК І ГАДЮКА

В одного чоловіка під штанами жила гадюка. Чоловік їй наливав молока, гадюка пила молоко. І все в того господаря спорилось: і худоба велась, і в полі родило. Багатів він дуже, і все через цю чарівну гадюку; це через неї все велось.

Але одного разу скоїлось лихо. Господарка посадила дворічну дитину на землі, насипала для неї молочної каші, і дитина собі їсть. Господиня вийшла, а гадюку привабило запашне молоко. Вона вилізла з-під штанів, підлізла до миски та й стала смоктати молоко з миски. Дитина лоп ложкою ту гадюку по голові; а гадюка не стерпіла й вкусила дитину за руку. Дитина смертельно зойкнула і впала.

Господар вбіг і спересердя вдарив гадюку — відбив їй хвоста. Дитину поховали, а гадюка полізла геть з хати.

Вийшла з хати гадюка — і покинув господаря достаток: там худоба згинула, там стіжок підмок, там град вибив. Обступили господаря злидні.

От раз побачив він гадюку і став просити, щоб знову йшла до нього жити. Дитини не вернеш, а хоч будуть жити в достатку.

Гадюка вислухала й сказала: «Ні, нам вже не дружити: ти он глянеш на мене, згадаєш свого сина й розізлишся; а я он гляну на тебе — розізлюся за свого хвоста».

Висновок казки : Жага до багатства є негативною рисою,оскільки забувається усе, а думки спрямовані тільки на збагачення родини.Не зважаючи на це, все обертається в більшості випадках негативно господареві,як показано в казці,і тому,потрібно завжди бути чесним і справедливим.

КОТИК І ПІВНИК

Був собі котик та півник і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить, То котик, було, йдучи, наказує:

— Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.

— Добре, добре, — каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.

Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:

— Ходи, ходи, півнику, до мене: що у мене золота пшениця, медяна водиця.

А півник їй:

— То-ток, то-ток, не велів коток!

Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:

— Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.

Тільки півник за поріг, а лиска за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:

— Котику-братику, несе мене лиска по каменю-мосту на своєму хвосту. Порятуй мене!

Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку, писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.

А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти.

— Глядіть же, — наказала, — нікого не пускайте. Та й пішла.

А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:

— Ой у лиски, в лиски новий двір

 та чотири дочки на вибір,

 п’ятий синко, ще й Пилипко.

 Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.

От найстарша лисичівна не стерпіла та й каже до менших:

— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає?

Тільки що вийшла, а котик її цок у лобок та в торбу. А сам знов грає:

— Ой у лиски, в лиски новий двір

 та чотири дочки на вибір,

 п’ятий синко, ще й Пилипко.

 Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.

Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в торбу та й знов приспівує:

— Ой у лиски, в лиски новий двір

 та чотири дочки на вибір,

 п’ятий синко, ще й Пилипко.

 Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.

Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.

— Піду, — каже, — позаганяю, а то мати прийде, битиме.

Та й пішов з хати. От котик і його цок у лобок та в торбу. А потім почепив торбу на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав: взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщика з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.

Та вже потім півник довіку слухав котика.

Висновок казки : Вся твоя робота,є цінною, а якщо ти надієшся завжди на когось,не будеш мати нічого.Потрібно завжди допомогти,і робити щось самому, щоб мати щось своє, власне.

Пан Коцький

В  одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати, — нехай лучче в лісі ходить».

Покинув його й сам поїхав.

Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

— Що ти таке?

А він каже:

— Я — пан Коцький.

Лисичка й каже:

— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, — так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.

Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького, — та й кажуть:

— А зготуймо обід!

І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

— Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

— А я піду по буряки і картоплю.

Ведмідь:

— А я меду принесу на закуску.

Заєць:

— А я капусти.

От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

— Я не підбіжу, як доведеться тікати.

Кабан:

— А я теж неповороткий.

Вовк:

— Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.

А вона йому:

— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже:

— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..

А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.

А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!

Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка, — мало не роздавив сердешного.

Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!

Висновок казки : Хитрість,не завжди є правдою,доки не побачиш все власними очима,не потрібно вірити і довіряти людині. Кожний має обдумувати свої кроки,і чи вони підуть на корисні.

Заєць і їжак

Гуляв собі їжак неподалік від своєї нори. А далі подумав: «Поки моя жінка миє дітей та дає їм чисті сорочки, піду я в поле та подивлюся, як буряки ростуть».

Небагато пройшов, аж тут назустріч заєць. Він вийшов до капусти своєї навідатися. Побачив його їжак, чемно привітався. А заєць поглянув на нього згорда і озвався:

— А ти чого так рано по полю волочишся?

— Погуляти вийшов.

— Погуляти? — зареготав заєць. — З твоїми кривими ногами краще лежати, ніж по полю лазити.

Це дуже образило їжака.

— Ти певно думаєш, — каже їжак до зайця, — що ти своїми довгими лапами швидше за мене бігаєш?

— Авжеж.

— Б’юся об заклад, що пережену тебе, — каже їжак.

— Це вже на сміх курям, — каже заєць, — як ти мене своїми кривими ногами переженеш? Ану, давай, біжімо.

— Ну чого так поспішати? Треба спочатку піти додому, поснідати, а через півгодинки зустрінемося на цьому місці.

Погодились. Приходить їжак додому і розповідає жінці. Каже:

— Збирайся, підеш зі мною в поле.

— Навіщо?

— Я з зайцем маю наввипередки бігти.

Чи ти з глузду з’їхав, чоловіче? — крикнула їжачиха.

— Ні. А ти мені допоможеш.

Зібралася вона і пішла з чоловіком. Дорогою їжак мовить:

— Бачиш оцю довгу ниву? Тут ми будемо бігти. Заєць бігтиме однією борозною, а я — другою. Ти стань собі тут і чекай. А коли заєць прибіжить, крикни: «А я вже тут!»

Залишив їжак жінку, а сам пішов в інший кінець. Приходить, а заєць уже там.

— Ну що, біжімо? — питає заєць.

— Біжімо.

Заєць щодуху побіг вперед. А їжак посидів у борозні та й повернувся на своє місце. Заєць добіг до кінця ниви, а їжачиха каже:

— А я вже тут!

Заєць тільки очі витріщив від здивування.

— Як це так може бути? — каже. — Ану біжімо ще раз!

А знову заєць чимдуж побіг, а їжачиха залишилася. Прибіг до кінця ниви, а їжак каже:

— Я вже тебе чекаю!

Розлютився заєць. Що за дива! З досади крикнув:

— Ану ще раз біжімо!

І знову побіг. Та там його вже чекала їжачиха. Так він бідолаха бігав аж сімдесят три рази. А сімдесят четвертий раз заєць уже не добіг. Впав посеред ниви і сконав на місці. А їжачиха з їжаком пішли додому.

Висновок казки : Не потрібно хвалитись своїми здібностями,і талантами,все має бути в міру. У кожного свої вміння,які він проявляє по – своєму,у різних ситуаціях, і не потрібно за це осуджувати чи насміхатись.

Заєць і жаба

Обридло зайцеві погане його життя, чоловік кривдить, орел хапає, і сова навіть дере. От і дума собі заєць. «Я найслабший від усіх тварин, усього боюся, піду краще утоплюся!»

От іде він до річки та скаче берегом, шукає, де б то краще скочити у воду. Коли це жаба — плиг у воду!

«Еге, — думає тоді заєць, — не буду я топитись, бо є ще такі на світі, що й мене бояться».

Так і остався заєць живий.

Висновок казки : У кожного у житті своє призначення,і не потрібно говорити про те,що ти найгірший чи найслабший,ти маєш бути найкращим,у своїй справі,так як у кожного свої ідеали у житті.

Побутові казки

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага!

От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»

Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба, — каже, — одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?

— Авжеж, буває, — каже Петро, — здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько? Не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить вона. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.

— Ну, добре, — каже Петро, — ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?

— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!

— Та бачу, — каже чоловік, — то що?

— Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.

— Нум же, чоловіче, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.

— Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.

— То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.

Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого, — каже Петро. — От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.

— Йо!?

— Їй-бо знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — Витяга ті гроші.

— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!

— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.

— От! — казже жінка. — А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!

— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.

Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:

— Добре, — каже, — нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.

— Чоловіче, що таке? — Хвеська питається. — От там! — каже.

— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!

— От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!

— Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!

Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.

— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.

— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:

— От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..

А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:

— Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі...

— Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і казать...

— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляла кума Меланка.

— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

— Ну, куманю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!

Та й давай пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумочко, чи ви чули?..

А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.

Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:

— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?

— Ні, — каже Петро, — не знаходив.

— Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!

— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!

— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов!

— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?

— Та що, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?

— А коли се було? — питається економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— Що ще далі скажеш? — питається Петро.

— Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.

— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.

— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили...

— А чого мене водили по селу? — питається економ.

— Коли ж... вибачайте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали...

Як скрикне ж економ:

— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.

Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:

— Так ти, — каже, — мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба, — каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Висновок казки : Все що має залишитись в таємниці, має бути таємним,інші не мають про це знати. Берегти довірені тобі таємниці.

Ріпка
 

В одному чудесному селі жив коли давно-предавно чоловік, котрий мав жінку, внучку Марушку, собаку Жучку, кота Мурчика.

Коли наступила тепла весна, все навкруги зазеленіло, дід взяв лопату і пішов на грядки, скопав і посадив зернятко ріпки. Росла ріпка, росла, а дід за нею доглядав.

А коли прийшла золота осінь пішов дід ріпку рвати. Обійшов кругом неї, а вона така велика-превелика виросла, взяв дід за чуб ріпку тягне-тягне, а витягти не може. Пішов дід кликати бабу.

— Йди, поможи мені ріпку витягти!

Прийшла баба на город, взявся дід за ріпку, а баба за діда. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішла баба кликати на допомогу внучку Марушку.

— А йди, онучко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшла Марушка на допомогу. Взявся дід за ріпку. Баба за діда, внучка за бабу, тягнуть-тягнуть, а витягти ріпку не можуть. Пішла внучка кликати собачку Жучку.

— А йди, Жучко, та поможи нам витягти ріпку?

Прибігла собачка ріпку виривати. От взялися: дід за ріпку, баба за діда, внучка за бабу, Жучка за внучку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Побігла Жучка кликати кота Мурчика.

— А йди, Мурчику, та допоможи нам витягти ріпку!

Прибіг кіт, взявся за собачку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішов Мурчик кликати на допомогу мишку. Прибігла мишка, взялася за кота, кіт за собаку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, та як попадають, і ріпка зверху. А мишка плиг під ріпку і заховалася. От таку велику ріпку виростив дід у себе на городі.

І я там була, ту ріпку бачила, а хто не вірить, хай перевірить.

Висновок казки : Не завжди сила, і мужність дають гарні результати, у деяких випадках,потрібна капелька доброти і відваги,і все буде добре.

Баба і тісто

Поставила баба тісто на хліб, щоб підійшло. А піч тепла була. Тісто у діжці затушкане. Почало підходити.

Підійшло так, що аж вилізло з діжки. Баба його в діжу назад, а воно — не хоче. Баба швидко двері зачиняти, щоб тісто не втекло. А воно — шусть і швидше за бабу.

Баба спересердя й каже:

— Та де його стільки береться!

Підбігла до діжки, а та вже й порожня.

Висновок казки : У роботі головне слідкувати за процесом,всю свою увагу звертати на роботу.

Брати

Були собі чоловік та жінка й мали двох синів. Так убого жили, що й не сказати. Аж ось повиростали сини. Старший одружився й жив із старими батьками, а менший наймався до пана, хотів купити волів.

Через рік узяв у пана ділянку землі за половину врожаю, купив по якімсь часі пару волів й оселився в убогій халупці край села. Орав, сіяв, косив парубок та й на шматок хліба якось спромагався. А як одружився та пішли діти, стало й геть лихо. Та тільки менший брат не тужив, щиро працював і сподівався кращого.

Старший брат теж жив не краще, адже мусив годувати не тільки дітей, а й старих батька з матір’ю. Але й він не ятрив собі серця чорними думками.

Аж одного року видався дуже поганий урожай — гроза геть поваляла та побила хліб у полі. Старший брат поставив якихось двадцять кіп. Та й у молодшого було не більше. От менший брат і думає: «Це ж моєму братові й геть скрутно буде сей рік. Крім дітей годуватиме ще й старих батьків. Візьму хоч кілька снопів та однесу на братове поле, покладу в копи».

Встав опівночі, взяв на плечі два найбільші снопи та й несе на братове поле. Місяць ще не зійшов, але менший брат побачив, що дорогою йому назустріч іде якийсь чоловік і теж несе снопи. Обійшов його молодший брат та й поніс снопи далі, а на братовому полі поклав снопи в копу.

Коли ж повернувся на своє поле, бачить: в тій копі, з якої він нещодавно брав два снопи, знову двадцять снопів. Дуже здивувався менший брат та й поклав на плечі чотири снопи — іде й голови підняти не може. Коли це посеред дороги наскочив на якогось чоловіка, що теж ніс снопи. Звели вони голови, засміялися та й обнялися. То брати один одному носили снопи.

Виявляється, старший брат теж подумав: «Це ж мій менший брат хтозна чи й прогодує сей рік дітей. Візьму я кілька снопів та віднесу нишком на його поле. Може, хоч хліба вистачить до нового врожаю».

Отак брати оповіли один одному свою пригоду, а тоді ще раз обнялися й пробалакали до півночі.

Висновок казки : Тільки доброта,і любов запорука дружніх і щасливих відносин у родині.Потрібно завжди піклуватися за своїх рідних.

Мама й діти

Мала мама троє дітей — двох синів і доньку. Поженилися вони. І були діти багаті. Мама залишилася сама і вже не мала де жити. Пішла до дітей, аби прийняли її. Найперше пішла до старшого сина. А син каже:

— Ідіть до доньки, бо в мене жінка лиха. Пішла до доньки, а та каже:

— Ідіть до другого сина, бо той багатий.

Тоді вона пішла до другого сина. Син увидів, що йде мама, і пустив пса, аби не допустив її до подвір’я.

Мама пішла під ліс, сіла на горбочку і дуже заплакала. Тоді загриміло, заблискало, дивиться вона — горить синова хата, горить млин і все його багатство.

Так буває з людьми, що кохаються в багатстві, а рідну маму забувають.

Висновок казки : Не потрібно цуратись своїх рідних,тому що це твої найрідніші люди,їх потрібно любити і поважати.

Чарівні казки

Для хлопчиків

Хлопчик мізинчик

Жили собі батько й мати, і було в них семеро дітей, сім хлопчиків. Але жили вони бідно, не мали що їсти, в що вдягтися. Журяться батьки. Що робити? І вирішили вони повезти дітей у ліс. Діти збирали ягоди, бігали, тішилися. І шестеро дітей зібралися докупи, а найменший, Мізинчик, скільки не шукав, скільки не гукав своїх братів, не міг їх віднайти. І вирішив він сам шукати своєї домівки. Ішов, ішов і нарешті дійшов до стежечки. І тією стежечкою пішов у глибину лісу. Довго він ішов і нарешті побачив вогник. Коли підійшов ближче, побачив маленьку хатинку. Постукав він у вікно і попросився ночувати. Вийшла жінка. Хлопчик розповів про своє горе. Жінка прийняла його в хату і розказала, хто в тій хаті живе.

А жив у тій хаті змій-людоїд.

Хлопчик залишився ночувати. Вночі чує, прийшов змій, почав змій обнюхувати все в хаті — чути людський дух. І знайшов хлопчика. Той був захований у скрині. Людоїд питає хлопчика Мізинчика:

— Звідки ти тут взявся?

Хлопчик розповів йому про свою пригоду. Та й полягали спати. А хлопчик думає, як би то втекти. Коли почало розвиднятися, він тихенько виліз із скрині і попрямував стежечкою, якою прийшов.

Змій-людоїд пробудився і побачив, що хлопчика нема. Дуже розгнівався змій. Одяг чоботи-скороходи і побіг шукати хлопчика. Довго біг змій і дуже стомився. І ліг відпочити під великим дубом. А в тім дубі було велике дупло, і в тому дуплі сховався хлопчик Мізинчик.

Змій-людоїд ліг коло того дуба й дуже довго спав. Хлопчик Мізинчик побачив, що змій спить, тихенько зняв з нього чоботи-скороходи, взувся в них і почав тікати.

Пробудився змій, побачив, що немає чобіт-скороходів, і зажурився, бо знав, що хлопчик уже далеко. Як він не намагався його догнати, все було марне.

Хлопчик Мізинчик у чоботах-скороходах прибув додому. Всі були дуже раді, що хлопчик вернувся здоровий додому. А ті шестеро теж не загубилися. Вони ще раніше повернулися додому. І батьки були дуже раді. І вже більше своїх дітей у ліс не вели, хоч і бідно жили.

Висновок казки : Не завжди перешкоди призводять до поразки,їх потрібно просто пройти,для досягнення кращого рівня , і буде щасливе життя.

Івасик-телесик

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати. Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він чує.

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

— Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

— Коли ж я не вмію,— як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!

— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не чуть.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

— От вража Оленка, вже десь повіялась.

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!

А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони слухають... Де це? Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.

А він знову:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони далі:

— Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:

— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:

Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! От воно:

— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.

От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знову:

— А мені?

Вони й почули. Що це?

— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.

Та знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — каже з призьби Телесик.

— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...

А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.

Висновок казки : Потрібно завжди діяти розумно, а головне що добро завжди перемагає.

Нове вбрання короля

Багато років тому жив король, який так любив красиво одягатися, що всі гроші витрачав на гарні вбрання. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, а на прогулянки їздив тільки для того, щоб показати своє нове вбрання. На кожну годину дня він мав спеціальний одяг; і як про інших королів говорять: «Король у раді з міністрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробній».

У великому місті, де він жив, було дуже весело: щодня туди приїздило багато іноземців..

Одного разу прийшли в те місто два пройдисвіти. Вони удавали з себе ткачівні казали, що вміють ткати найчудовішу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнок надзвичайно гарні, але й убрання, пошиті з цієї тканини, мають дивну властивість — вони невидимі людям, непридатним для своїх посад або надмірно дурним.

«Та це ж чудові вбрання!- подумав король.- Якби , я мав такі, то міг би дізнатися, які люди в моїй державі не придатні для своїх посад. Я б відрізнив розумних від дурнів. Треба відразу ж наткати для мене цієї тканини!»

І він дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було… Одразу ж вони наказали дати собі найтоншого шовку і найкращого золота. Все це шахраї поховали в свої власні кишені, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.

 «Хотілося б мені знати, чи багато вже вони наткали?» — подумав король.

Але на серці в нього ставало дуже неспокійно, коли він згадував, що той, хто дурний або непридатний для своєї посади, не може побачити тканини. Звичайно, він думав, що цього йому самому нема чого боятися; але все-таки краще було б спочатку послати когось іншого, щоб подивитись, як іде справа.

В місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їх сусідів нездібний або дурний.

«Пошлю я до ткачів мого старого чесного міністра,- вирішив король.- Він найкраще розпізнає, яка матерія, бо він людина розумна, і ніхто не підійде до його посади краще за нього».

І от старий статечний міністр пішов до того залу, де сиділи обидва шахраї і працювали на порожніх верстатах.

«О, рятуйте! — подумав міністр і широко розплющив очі.- Я нічого не бачу!» Але він цього не сказав.

Обидва шахраї ласкаво запросили його підійти ближче, щоб роздивитися краще чудовий візерунок і прекрасні кольори.

При цьому вони вказали на порожній ткацький верстат, а бідолашний старий міністр з усієї сили тер собі очі і нічого не міг побачити, бо там нічого не було.

«Що таке? — думав він.- Невже я дурний? Я цього ніколи не помічав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я непридатний для своєї посади? Ні, ніяк не можна признаватися, що я не міг побачити тканини!»

- Ну, що ви скажете? — спитав один із ткачів.

- О, чудово, дуже мило! — відповів старий міністр і поглинув крізь окуляри.- Який візерунок! Які барви! Звичайно, я скажу королю, що мені подобається.

- Ну, це приємно чути,- сказали обидва ткачі і почали називати кольори і пояснювати чудові візерунки. Старий міністр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так він і зробив.

Після цього шахраї почали вимагати ще більше грошей, ще більше шовку й золота ніби для ткання. Все це вони ховали в свої кишені. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як і раніше, працювали на порожніх верстатах.

Незабаром король послав другого поважного сановника подивитись, як посувається робота і чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з міністром.

Він дивився, дивився, але нічого не міг побачити, бо, крім порожнього ткацького верстата, нічого й не було.

- Правда, чудова тканина? — спитали обидва шахраї, показуючи і пояснюючи розкішний візерунок, якого насправді зовсім не було.

«Адже я не дурний,- думав сановник,- значить, я не придатний для моєї посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч ніхто не дізнається!»

І він хвалив тканину, якої не бачив, і захоплювався прекрасними фабрами й чудовим малюнком.

- О! Прекрасна річ! — сказав він королю.

У місті всі тільки й говорили про дивну тканину.

Нарешті король захотів сам її побачити, поки вона була ще на верстаті.

З цілим почтом найвизначніших царедворців, між якими були й обидва шановні урядовці, що побували тут раніше, пішов король до хитрих шахраїв. Вони ткали з усієї сили, але без жодної волокнини, без жодної нитки.

- Хіба ж не чудово? — сказали обидва урядовці, які вже колись тут були.- Подивіться, ваша величність, який візерунок, які фабри! — і показали обидва на порожні верстати, бо були певні, що інші добре бачать тканину.

«Що таке? — подумав король.- Я нічого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи нездатний бути королем? Це найстрашніше, що могло трапитись зі мною».

- О, дуже гарно,- сказав він,- це варто моєї найвищої похвали!

Він задоволено кивав головою і розглядав порожні верстати. Не міг же він признатися, що нічого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: «О, це прекрасно!» — і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала незабаром відбутися.

- Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! — передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король нагородив обох шахраїв орденом, наказавши носити його в петличці, і надав їм титул «королівських придворних ткачів».

Цілу ніч до ранку, перед тим як мала відбутися процесія, шахраї працювали. Всі могли бачити, як вони завзято працюють, поспішаючи закінчити нове вбрання короля.

Шахраї удавали, ніби, знімають тканину з верстатів, різали величезними ножицями в порожнім повітрі, шили голками без ниток і сказали, нарешті:

- От убрання й готове!

Король сам прийшов до них з своїми знатними царедворцями одягнутися. Шахраї підвели руки вгору, ніби щось тримали, і сказали:

- Дивіться, ось штани, ось мундир, ось мантія! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нічого немає на тілі, але в цьому і є вся краса!

- О! Звичайно! — казали всі придворні, але нічого не могли побачити, бо нічого ж і не було.

- Дозвольте, ваша королівська величність, зняти ваше вбрання,- сказали шахраї.- Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надівають на нього один за одним усі вбрання, які приготували, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.

- Як чудово облягає, як прекрасно сидить! — казали всі.- Який малюнок! Які кольори! Яке дорогоцінне вбрання!

- Надворі приготовлено балдахін, що понесуть над вами, ваша величність, під час процесії,- сповістив головний церемоніймейстер.

- Ну, я готовий,- сказав король.- Чи добре сидить? Він ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотів показати, що уважно розглядає своє вбрання.

Камергери, які мусили нести шлейф, опускали руки донизу, ніби підіймали його. Вони йшли і удавали, ніби щось несуть у повітрі. Вони не насмілювались показати, що нічого не бачать.

Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:

- О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!

Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.

- Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

- О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

- Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.

- Та він же зовсім голий!- закричав, нарешті, весь народ.

Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав:

«Все ж таки я мушу витримати всю процесію».

І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було.

Висновок казки : Не завжди те, що ми бачим, а саме величність виглядає гарно. Головне бути собою, і діяти правильно і з добротою, а не на посміховисько людям.

Про жениха-жабуна

    Було таке село, що у ньому було мало води. Серед села був лише один колодязь. Той колодязь дуже шанували, на свята файно закосичували дашок над ним. 
    Раз у тому селі була свадьба. А то — як свято. Ніхто не робить, всі гостяться, танцюють, співають. А колодязь забули закосичити. І водяник, що сидів у колодязі, розсердився на людей. 
    А ще у тому селі було двоє сусідських діточок — хлопчик і дівчинка, які дуже любилися. Старшина на свадьбі — то діти мали принести воду. І хлопчик з дівчинкою пішли до колодязя. Нахилився хлопчик з відром — а його вхопило і затягло у колодязь. 
    Дівчинка ревучи побігла за людьми. Прийшли, вичеряли воду, але тіла хлопчика там не знайшли. Лише величезна жаба сиділа там. Не хотіли дівчині вірувати, що хлопчик упав у колодязь. 
    Айбо води із того колодязя більше не могли зачерити. Опустять на ланцкові відро, наберуть повне води, та коли почнуть тягнути вверх, відро перевертається і виливається. Лише коли та дівчина набирала воду, відро не переверталося. 
    І мусила вона черяти воду для людей, їй за те платили гроші. І вона все була коло колодязя, все виділа жабу, яка росла і росла там. 
    Раз чує дівчина — хтось у колодязі співає. А то уже пройшло три роки, як утопився хлопчик. Подивилася дівчина, уже відданиця, у колодязь, а то жаба співає: 
    Теро-теро-теро-рія, Чи будеш ти моя мила? 
    А то була не жаба, а жабун. Дівчина спудилася, побігла геть від колодязя. Прийшла з людьми. А то у колодязі так файно співає: 
    Теро-теро-теро-рія, Чи. будеш ти моя мила? 
    Що робити? Убити жабуна? Бояться люди. Та й за що, коли так файно співає. А тут уже посходилися жони з відрами по воду. Почала дівчина черяти води, айбо і їй почав хтось відро перевертати. І вона не може зачерити води. То жабун там так робив. І співав: 
    Теро-теро-теро-рія, Чи будеш ти моя мила? 
    А люди просять: 
    — Та кажи, що будеш. Бо що будемо без води робити? А вода — то все. Я видів, як люди бідують у тих краях, де мало води. Що з того, що є хліб. До хліба треба сіль і воду. У нас у Карпатах є і сіль, і вода. Лише мало хліба. Дівчина ота, що виросла файною відданицею, каже: 
    — Та буду, буду! 
    Як то сказала, відразу змогли води зачерити. Айбо як усім води начеряла, жабун почав співати: 
    Теро-теро-теро-рія, Тягни мене звідси, мила! 
    Покликала людей і з їх поміччю витягнула жабуна із колодязя у відрі. А то таке бридке, пулькате. Лиш голос файний. І співає далі: 

    Теро-теро-теро-рія, Веди мене домі, мила! Повела жабуна до своєї хижі. А він там заспівав: 
    Теро-теро-теро-рія, Дай ми їсти, моя мила! Нагодувала. А жабун співає: 
    Теро-теро-теро-рія, Стели постіль, моя мила! 
    Вона в плач. А люди просять: 
    — Та постели йому, бо як розсердиться, та лишить нас без води. А що ми будемо без води робити, як будемо жити? , Постелила. А жабун співає далі: 
    Теро-теро-теро-рія, Лягай зі мною, моя мила! 
    Пішли люди з хижі, лишили відданицю з жабуном. Мусіла вона лягати в постіль. А жабун тихенько співає: 
    Теро-теро-теро-рія, Поцілуй ня, моя мила! 
    А вона вже до жабуна звикла. І не так уже його мерзи-лася. А світла не було — притулилася і поцілувала його. І так жабунові стало жарко, що кожа жаб'яча на нім тріснула. І коло неї зробився файний голий леґінь. То був так зачарований водяником той хлопчик, що упав у колодязь. 
    А я для чого се розповів? Аби видіти, що любов може. Із жабуна чоловіка зробила. 
    На другий день вона побігла у магазин, купила для свого чоловіка мужську одежу. А жаб'ячу шкіру спалили. І стали жити та поживати. А за той час у водяника злість пройшла. І знову відпускав людям воду. А вони більше не забували у свята закосичувати дашок над тим колодязем. Біда научила. 
    Біди — як води. Та не є такої біди, з якої би не було й гаразду. 
    Тут і казці кінець. І можна перепочити. Комар, кажуть, із дуба падав і то перепочивав.

Висновок казки : Тільки справжнє кохання,віра і допомога приводить до бажаних результатів. Головне це вірити, у хороший результат.

 ДЕ ВЗЯЛИСЯ ЗАПОРОЖЦІ 
   

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться — лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з іншим. Під'їхав до неї богатир та й каже: — Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!.. — Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму! — А,— каже подорожній,— так ти он яка... Та взяв під'їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову... Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину. З'їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв'язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не до ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже: — Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме. Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі! — Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати? — Та так,— каже хлопець.— Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом. Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві: — Ану ж, гукни на їх ти. Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби... От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються. Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому — чи то Бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік — величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців: — Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають: — Іди, отаман кличе! Той не хоче, а йде свосю дорогою. Прийшли хлопці до отамана: — Не хоче,— кажуть. — Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть: — Грізно звелів отаман, йди до нього. Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана. А цей як гукпо па гадюку: — Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати! Гадюка впала на землю та й поповзла геть. — А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме. А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями. — Повісити його на коров'яці,— каже отаман. — Та хіба ж коров'як видерже? — питаються в нього. — Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман. Повісили... Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана. – Ех,– каже,– тепер уже нам із вами в купі доведеться доживати. Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці. 

Висновок казки : Не завжди те що ми бачим зовні,таке знаходиться і у середині.Тільки знаючи життя і характер людини,можна про неї щось казати.
   5 для дівчат

Червона шапочка

Жила собі на світі маленька славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся — вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла.

Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка. Одного разу мати каже до неї:

— Іди-но, доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка соку, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай,— бо ще впадеш та розіб'єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.

— Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш,— сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір'ю і пішла.

А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.

— Добридень, Червона Шапочко,— сказав вовк.

— Красно дякую, вовче, добридень і тобі.

— А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?

— До бабусі.

— А що ти несеш у фартушку?

— Пиріг і сік. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.

— А де ж твоя бабуся живе?

— Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де,— мовила Червона Шапочка.

А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.

Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже такі слова:

— Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!

Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».

І вона побігла з дороги в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.

А вовк тим часом не гаявся — подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері.

— А хто там?

— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і сік, відчини.

— Натисни клямку,— гукнула бабуся,— я слаба, нездужаю встати.
 Вовк натиснув клямку, двері відчинились і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.

Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.

А Червона Шапочка все бігала за квітками. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»

Дівчина голосно гукнула:

— Доброго ранку!

Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, і чепець її насунувся аж на обличчя.

— Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?

— А щоб краще тебе чути!

— Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?

— Щоб тебе краще бачити!

— Ой, бабусю, а чого в тебе такі великі руки?

— Щоб краще тебе схопити!

— Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?

— Щоб краще тебе зжерти!

Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.

Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.

А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:

«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».

Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко — а там лежить вовк.

— А, старий лиходію, то ось де ти! — сказав мисливець.— Давненько я тебе шукаю!

Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.

Розпоров трохи і бачить, щось там ясніє червоне — оксамитова шапочка! Розпоров ще далі—аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:

— Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!

А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся й хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.

Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому. Бабуся з'їла пиріг, випила соку, що принесла Червона Шапочка, і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє».

А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею, і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповіла бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з'їв би її.

— Ну, то йди замкни добре двері,— сказала бабуся,— щоб часом він знову не прийшов.

Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:

— Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога.
Та вони мовчать, дверей не відчиняють.

Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з'їсть.

Але бабуся здогадалася, що, в нього на думці.

А під стріхою стояв великий кам'яний кадіб. От бабуся й каже дитині:

— А вилий-но у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу.
Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.

А дівчинка весело пішла додому, і дорогою більш ніхто її не зупиняв.

Висновок казки :  Довіряти і вірити потрібно тільки найріднішим людям, яких ти знаєш,і завжди перевіряти свої дії у точності і справедливості.

Попелюшка

В їдного чоловіка вмерла жінка і лишилася дівчинка. Оженився він і взяв собі бабу з двома дівчатами. Бабині дівчата штурхали дідову і назвали її «Попелюшка». Бо як її били, вона втікала в другу кімнату і спала на попелі. А як приходив до хати дід, баба скаржилася:

— Мої дівчата все роблять, а твоя нічого не хоче робити.

А в царя був син. Він оголосив, що робить бал: хотів зібрати всіх дівчат, щоб їдну з них вибрати собі за жінку. Вчула це баба і каже Дідови:

— Бери моїх дівчат у бричку та й вези до царя.

А за дідову дочку нічого не каже. Була вона зовсім заніячена: не прана, не мита, не нагодована. Сів дід на бричку і повіз бабиних дочок до царя. Мав він хороших коней у хомутах, гарну бричку, гарно вбрав бабиних дочок. Завіз їх дід на бал та й чекає з кіньми, щоб забрати назад додому. І були дідові коні найкращі з-поміж тих, що ними приїхали до царя.

Попелюшка лишилася дома сама. А в межу з нею жила тьотя, мамина сестра. Пішла дідова дочка до неї та й каже:

— Мої сестри поїхали до царя.

— То, може, й ти хотіла б поїхати туди? — питає тьотя.

— Як би не хотіла?! Там же краса буде, в того царя. Тьотя каже:

— Поїдеш. Я дам тобі коні, бричку й кучера.

А тьотя та була чарівниця. Вийшла вона надвір, свиснула раз, і з’явилися такі коні, що світ таких не бачив, і золота бричка, і золота одежа на дівчину. Попелюшка вбралася, сіла з кучером на бричку. Тьотя каже їй:

— Але знай: щоб до дванадцятої години ти вернулася, бо як до дванадцятої не вийдеш з того дому, то лишишся без коней і без кучера.

І поїхала Попелюшка. Як приїхали вони з кучером до царя, як забачив царський син ту дівчину, та золоту одежу на ній, та золоту бричку, та коні! Вона трохи спізнилася, і царів син побачив її на подвір’ї: вискочив з-за стола, вийшов напроти неї, взяв попід руку, повів у кімнату та й посадив її за стіл коло себе. Напроти царевого сина стояли на столі такі цукерки, що й ніхто не бачив таких. Був такий порядок, що ніхто не міг сам узяти з тої тарілки, а лиш царів син брав і давав: Попелюшці він дозволив брати. Їдять вони обоє ті солодощі, а Попелюшка бере по їдній цукерці з тарілки і дає своїм сестрам. Царський син не казав нічого.

Там не було строку, скілко сидіти, — могли й до ранку балюватися. А Попелюшці можна було лиш до дванадцятої години. Вона подивилася, що скоро дванадцята, вийшла з-за столу, та надвір, та на бричку і втікла. Кинувся царів син — нема тої принцеси ніде. Вийшов надвір — нема. «Ну, — думає він, — проморгав я».

А вона приїхала до свої тьоті, злізла з брички, і не стало нічого: ні коней, ні брички, ні одежі. Лишилася вона, в чім була, як ходила вдома. Прийшла додому і каже бабі, що сиділа в тьоті.

Не скоро приїхав дід з бабиними дочками. Зайшли дочки до хати та й кажуть:

— Мамо, яка принцеса була сьогодні в царя! Що красива, що вбрана! Ще й нам дала по цукерці.

На другий день запрягає дід коні і знов везе бабині дочки до царя. А Попелюшка знов іде до тьоті, і знов дає їй тьотя ті коні, ту бричку, того кучера і ту одежу. Та й знов наказує:

— Лиш до дванадцятої години, бо як задержишся довше, то будеш іти пішки.

З’явилася вона до царя, а царський син думає: «Сьогодні я не допущу, щоб ти втекла від мене». Посадив її царський син коло себе за стіл і балюються цілий вечір. Знов прийшла дванадцята година, і вона знов вийшла надвір. Дак він виходить за нею. Лиш вийшов, а вона сіла на бричку — і все! Чарівні коні понесли її з його очей. Приходить він назад у кімнату і каже:

— Обманула мене принцеса й сьогодні. Втекла.

А вона приїхала до тьоті, скочила з брички — і знов не стало ні коней, ні брички, ні одежі. Приходи вона додому, а баба каже їй:

— Що ти все до тьоті та до тьоті? Вчора до тьоті, сьогодні до тьоті. Нескоро приїхав дід з бабиними дочками. І не може дід начудуватися.

— Бабо, що за принцеса була в царя, що за коні, що за бричка! Але тікає вона. Побуде трохи та вийде, сяде в бричку — і вже нема її. Не сидить до решти ніколи.

Переночували вони, а на третій день збирається дід везти знов бабиних дочок до царя.

— Вези, діду, — каже баба, — це вже третій, послідній день. Поїхав дід, а його дочка знов пішла до тьоті, і знов дає їй тьотя ту бричку, ті коні, того кучера, ту одежу. Поїхала вона. Стрічає її знов царевич і знов садовить коло себе. Та й думає: «Сьогодні я спитаю, що вона за їдна, чия дочка, відки». Їй уже пора їхати, а він її питає:

— Хто ти? Відки ти?..

І затримав її. Дванадцята година минула: не встигла вона сказати, а тут ударив годинник. Вона й каже:

— Мені треба надвір, я потому зайду і розкажу.

Виходи, а за нею і він. А коней і брички вже нема. Вирвалася вона від него і тікає пішки. Поки він крикнув, щоби ловили її, вона скапала на дорогу. А вони зачали її доганяти, і їй злетів їден черевичок з ноги.

— Ми її по цему черевичку найдемо, — сказали царські люди і вернулися назад.

Прийшла вона до тьоті з їдним черевичком, а тьотя каже:

— Я ж тобі наказувала, щоб ти не затримувалася.

А в тьоті не стало і того черевичка, і одежі не стало, і лишилася вона знов, як була. Приходи додому, а тато й сестри вже дома, бо вони їхали, а вона йшла пішки. А баба до діда:

— Вона в тої тьоті лиш і сидить! Нічого не хоче робити.

На другий день посилає цар по всім царстві людей з тим черевичком.

— У кого найдете пару від цего черевичка, беріть ту дівчину до мене. А як не найдете черевичка, то міряйте цего черевичка на ногу.

І наказує далі:

— Як прийдете в яке село, то йдіть до влади, — там є списки людей. І будете знати, в кого скілко дівчат.

Вони так і зробили. Довго ходили, поки прийшли до того села, де жила Попелюшка. Взяли список і ходять селом. Міряють той черевичок: на їдну — малий, на другу — завеликий. Нарешті прийшли до діда. Баба вчула, що вони йдуть, та й сховала дідову дочку.

Прийшли вони, міряють черевичок на бабині дочки — не йде черевичок ні на їдну, ні на другу. Питають за третю дівчину. Баба почала форкати:

— В мене лиш дві дівчині. А вони дивляться в список:

— Нє, бабо, є ще їдна дівчина, давайте її сюди. Баба не мала де дітися та й каже дідовій дочці:

— Виходь.

Вони поміряли — той черевичок точно прийшовся на її ногу! А дівчина каже:

— Це не мій черевичок. Відки в мене такі черевички? Але це були воєнні хлопці, і був у них приказ від царя.

— Як не хочеш сама йти, то заарештуєм і повезем до царя. Хоче-не-хоче дівчина, але йде до тьоті й каже:

— Тьотю, давайте пару від черевичка, бо отаке діло. Як не піду з ними, то заарештують мене.

Тьотя й каже дівчині:

— Знаєш що, дочко? Дарую тобі коні, дарую бричку золоту й одежу. Убирайся і йди до царя, бо царевич має на тобі женитися.

Приходить вона назад додому, і вони побачили, що то та сама принцеса. Як забачила її баба, то мало не вмерла від злости. Вона хтіла, щоб котрась з її дочок за царя пішла, а тут дідова дочка йде.

Бере дівчина тих хлопців на бричку, сідає сама, і їдуть до царя. Приїхали, а царевич побачив її і дуже зрадів. Зустрів її і каже:

— Ти мені будеш жінка, а я тобі — чоловік.

Справили весілля. І просила вона на весілля свою тьотю, і тата, і його бабу з дочками. А як скінчилося весілля, то всі вони поїхали додому, а Попелюшка лишилася жінкою царя.

Висновок казки :  Справедливість і добро завжди перемагає,не зважаючи на всі знущання і докір, доброта і доброчесність є найкращою рисою на шляху до перемоги.

Білосніжка

Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішім. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові.

Ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».

Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:

Дзеркальце, правду скажи-но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні? 

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, найкраща у нас.

І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце каже правду.
Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала гарна, як писана, краща за саму королеву.

І ось одного разу королева спитала у свого дзеркальця: 
Дзеркальце, правду скажи-но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка краща в сто раз.

Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:

- Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти виконав мій наказ.
Як лісникові було не послухатись королеви?

Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:

- Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.

Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:

- Ну добре, йди, бідолахо!

А сам подумав: «Однаково тебе скоро з'їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.

Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.

А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець.  Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.

Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити.

В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.

Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко - а воно завелике, лягла на друге - а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула.

Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім гномів, що добували руду в горах.

Засвітили гноми сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.

- Хто сидів на моєму стільчику? - сказав перший гном.

- Хто їв із моєї мисочки? - сказав другий.

- Хто надламав мій хліб? - сказав третій.

- Хто над'їв мою городину? - сказав четвертий.

- Хто брав мою виделку? - сказав п'ятий.

- Хто різав моїм ножиком? - сказав шостий.

- Хто пив із моєї чарочки? - сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.

- Хто лягав на моє ліжко? - сказав він. Решта гномів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:

- На моє ліжко також хтось лягав!

А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.

Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:

- Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.

А сьомий гном переспав ніч біля своїх товаришів - одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.

Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох гномів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:

- Як тебе звати?

- Білосніжка, - відповіла дівчинка.

- А як ти опинилася в нашій хаті? - спитали далі гноми.

Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.

- Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею - куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.

- Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, - відповіла Білосніжка.

Так вона стала господинею в хаті гномів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі гноми застерігали її:

- Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!

А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.

Одного разу вона підійшла до дзеркальця та й каже:

Дзеркальце, правду скажи-но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка в темній долині,

де вона в карликів мешкає нині,

краща за вас

в тисячу раз. 
Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа.

Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з'їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.

Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох гномів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:

- Гноми наказали мені, щоб я нікого не впускала.

- То й не впускай, - мовить селянка, - тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.

- Ні, - каже Білосніжка, - я не можу його взяти.

- Боїшся, щоб я не отруїла тебе? - питає стара. - Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з'їси ти, а білу я.

А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.

Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.

Повернулися гноми ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум'янці на щоках не зблідли. Тому гноми сказали:

- Не можемо ми її опустити в темну могилу.

І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку - спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.

Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.

Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до гномів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він гномам:

- Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.

Але гномки відповіли йому:

- Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.

- Ну, то подаруйте її мені, - сказав королевич. - Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.
Пожаліли його гноми й віддали йому труну з Білосніжкою.

Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.

- Ой леле, де я? - вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:

- Ти в мене!

І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:

- Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!

Білосніжка погодилась і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до бучного весілля.

Але на те весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вбралася вона у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця та й питає його:

Дзеркальце, правду скажи-но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

Та молода королева

краща за вас

в тисячу раз.

Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою.

Зайшла вона  до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Висновок казки :  Тільки добро і справедливість завжди перемагають,вся лютість порівняно із добротою не може зрівнятись. Тільки добрі справи дають чудові результати.

Принцеса на горошині

Жив колись один принц. Захотілося йому одружитися з принцесою, та тільки зі справжньою. Об’їздив принц увесь світ, щоб знайти таку, яку хотів для себе наречену, та так і не знайшов. Принцес на світі було багато, та чи були вони справжніми, він ніяк не міг зрозуміти.

От повернувся він додому, та такий сумний. «Нема, видно, на світі тої одної, моєї обраниці», — все думав принц.

Якось одного вечора розгулялася страшенна негода, гуркотів грім, блискавка щораз розривала небо, а дощ лляв, як із відра. Страх та й годі!

Раптом хтось постукав у міську браму. Сторожа поспішала до воріт, щоб дізнатися, хто то в таку негоду подорожує.

За брамою стояла дівчина, як виявилося пізніше, принцеса. А який же в неї був вигляд! Вода збігала по її косах, по платтю, на кінчики туфельок, які так уже забруднилися, що й не видно було, якого вони кольору. Коли дівчина переступила поріг палацу, то повідомила короля та королеву, що вона принцеса.

— Про це ми вже самі дізнаємося, — сказала дівчині королева і вийшла із зали.

Королева поспішила до спальні, в якій мала спочивати незнайомка і наказала служниці принести горошину. Королева власноруч поклала маленьку горошину на дошку ліжка і з допомогою служниці намостила на ліжку ще двадцять матраців. У цій кімнаті дівчина мусила провести ніч. Вранці її спитали, як вона спала.

— Ой, дуже погано! — відповіла вона. — Цілісіньку ніч я не стулила очей. Щось тверде було у моєму ліжку, тепер все тіло болить. Просто страх, як болить!

Тоді всі зрозуміли, що ця дівчина, яка потрапила до їхнього королівства в таку негоду, виявилася справжньою принцесою. Вона відчула малесеньку горошину через таку кількість матраців! Здивувалися всі, і король, і королева, і принц, і служники. Але найбільше задоволений був саме принц, тому, що він нарешті знайшов собі наречену.

У королівстві святкували пишне весілля. Принц і принцеса були щасливими молодятами. А що ж з горошиною?! Вона потрапила в музей королівства, де й зараз знаходиться, якщо її ніхто не взяв.

Висновок казки :  Справедливість є найкращою рисою, і тому правда завжди буде визнана,і той хто чесний буде найкращим, і визнаним у справедливих діях.

Дівчина-снігуронька

Жили собі дід і баба. Добре жили, у мирі. Тільки одна біда була — не було в них діточок. Вийшли вони якось взимку на вулицю, дивляться, малі діти бавляться, у сніжки грають. Дід підняв сніжку і каже бабі:

— Була б оце у нас доця така біленька, як ця снігова грудочка.

Тяжко зітхнула баба і пішла до хати. Дід приніс грудочку до хати, поклав його на підвіконня у горщик. Зійшло сонечко, пригріло горщик. Підійшли старі і бачать, що там дівчинка лежить біленька, наче сніг.

— Я дівчинка-снігуронька, — каже, — з біленького снігу скачана, ясним сонечком пригріта.

Скоро й літо прийшло, вже й суниці достигають. Кличуть подружки Снігуроньку до лісу ягоди збирати.

Одного разу пішли дівчата до лісу і загубили Снігуроньку. Злякалася вона, стала кликати подружок, та ніхто не відзивався. Тоді дівчинка вилізла на дерево й почала кликати. Недалеко ведмідь проходив та й питає:

— Кого ти кличеш, кого виглядаєш?

Вона вже й розказала йому. Ведмідь вислухав та й пішов геть. Тут прибігла лисичка, солодко забалакала до дівчинки, погладила по голівці. Та розказала їй про своє лихо. Аж ось почувся собачий гавкіт. Лисиця, як почула, відразу дременула геть. А Снігуроньку побачив Жучка, прибіг і почав лащитися. Разом вони вийшли з дрімучого лісу.

Висновок казки :  Потрібно завжди бути уважним, і вірити у все хороше,тільки віра означає здійснення всього бажаного.