Кераміка. Гончарство як український промисел.

Тема навчального проєкту: Кераміка. Гончарство як український промисел.

Мета проєкту:

- ознайомлення учнів з силікатними матеріалами та їх виробництвом;

-дослідження традиційних особливостей народних промислів  України , рідного  краю.

– усвідомлення учнями досягнень українського народу, його інтелектуальних, матеріальних і духовних надбань;

– формування в учнів вміння самостійно здобувати нові знання ;

– формування в учнів критичного мислення й вміння робити власні висновки ;

– формування та розвиток в учнів почуття відповідальності за збереження національних традицій, звичаїв, культурних надбань,

-виховувати повагу до традицій рідної землі, до праці людей.

Девіз: «Разом навчатись не тільки легше й цікавіше, але й значно ефективніше»

Є. С. Полат

Тип проєкту: інформаційно-дослідницький та практично-орієнтований.

Форма захисту: урок.

ЕТАПИ проєкту;

І. Підготовчий (планування прєктної діяльності): - проблемні завдання; - розробка та планування основних дій роботи груп.

ІІ. Діяльнісний: - дослідження проблеми; - підготовка зібраних матеріалів для захисту.

ІІІ. Рефлексійний: - презентація результатів роботи; - оцінка, аналіз, висновки.

Завдання проєкту:

- пошук інформації про виникнення та розвиток гончарства в Україні, рідному краю Полтавщині.

- створення ситуації успіху під час виконання проєкту.

- вчити учнів вибирати глину для ліплення та самостійно створювати предмети української кераміки.

Хід уроку.

 

 

І. Організація класу.

 Перевірити готовність учнів до уроку, налаштування на роботу.

 Показники виконання психологічної задачі етапу:

-добрий настрій вчителя і учнів,

-швидке включення класу в діловий ритм,

-повна готовність класу і обладнання до роботи.

 

Повідомлення теми та мети уроку

Кераміка – це загальна назва численних матеріалів, одержаних при сплавленні глини (nAl2O3·mSiO2) з різними мінеральними добавками.

Кераміка від грецького "керамос" - глиняний посуд. Керамічна промисловість одна з найдавніших на Землі (гончарне ремесло). Ще в давнину (з епохи неоліту – 8-3 тисячоліття до н. е.) було виявлено властивість глини, набувати твердості та міцності після випалу у вогні. Керамічні вироби поділяються на грубі (будівельні матеріали – цегла, облицювальні плити, черепиця; каналізаційні та дренажні труби) та тонкі (предмети побуту – посуд та фаянс).

Цегла – ровесник цивілізації. Його виготовляли та використовували для будівництва ще в Стародавньому Єгипті та Вавилоні. Колись виготовлення цегли було дуже важкою роботою. Спочатку босими ногами місили глину, потім вручну надавали їй форму цегли і обпалювали печі при високій температурі. Виробництво цегли нині механізовано. Цегла буває:

Червона глиняна цегла. Червоне забарвлення обумовлено наявністю в глині ​​оксиду Fe2O3.

Пустотіла цегла, тобто. має всередині порожнини певної форми. Не втрачаючи свої теплоізоляційні властивості, така цегла дозволяє зменшити масу житлового будинку на 30-40%.

Силікатна цегла (світло-сірого кольору). Сировиною для нього є вапно і кварцовий пісок. Ця цегла має меншу морозостійкість, не витримує тривалого впливу високих t? (Не можна для кладки печей). Використовується як стіновий матеріал для зведення надземних частин будівель.

Основні стадії: змішання глини та води (тісто); формування предмета; сушіння; випалення в печах.

 

   Хто з нас не любить красивий посуд із самобутнім дизайном! Особливо якщо він зроблений руками майстрів, які знають традиції від діда-прадіда. Гончар – професія давня, і в Україні це ремесло було поширене у всіх регіонах, оскільки наша країна може похвалитися покладами різної глини, яка використовується для виробництва керамічного посуду і всіляких дрібничок.

І зараз живі традиції славетних гончарів. Сьогодні ми розповімо про них у нашому огляді: де можна подивитися, як роблять посуд на гончарному колі, спробувати себе в цьому ремеслі.

Сприймання і засвоєння нових знань

МАТЕРІАЛИ ПРЕЗЕНТАЦІЙ ГРУП

1 група « Історики»

 Тема: Історія виникнення гончарства в Україні

Гончарство – давнє ремесло, і виникло воно ще в епоху неоліту. Розвивалося там, де була сировина для промислу – глина, і територія України для цього благодатний край.

Особливого розквіту гончарство на Україні досягло в епоху трипільської культури. Спочатку глиняні вироби ліпили вручну і обпалювали на відкритому вогні або в звичайних печах. Найдавніші посудини були гостродонними, що пояснюється відсутністю столу в побуті людей того часу. Предмети ліпилися вільноруч, мали товсті стінки і служили для зберігання зерна, їх випалювали на полум'ї багаття. Трипільська або мальована кераміка епохи міді (2500--2000 pp. до н. е.), поширена в лісостепах. Люди цих перших землеробських племен ліпили посуд вільноруч, але випалювали його вже у спеціальних печах-горнах. Трипільській кераміці властивий чіткий художній вигляд. Горщики та інший закритий посуд має здебільшого форму, силует якої нагадує зрізаний ромб чи квадрат. Жовто-рожевий горщик розмальовували кольоровими глинами: білою, рудою, інколи червоною, тобто тими ж глинами, якими нині користуються гончарі, називаючи їх «побілкою», «опискою», «червінкою», або «вохрою». Малюнки розміщували на верхній частині та шийці посудини.

Значною своєрідністю відзначаються форми посуду племен «шнурової кераміки» (ці племена вважаються предками германців, балтів та слов'ян). Предмети прикрашені витискуванням крученого шнурка в м'які стінки кулястих амфор, келихів, кухлів, мисок, горщиків, друшляків для відціжування сиру.

Ліплені горщики, що своєю формою схожі на квітку тюльпана, миски з закрученими в середину вінцями, вузькогорлі посудини для рідини -- корчаги залишили нам скіфські племена VIII--VII століть до н. е. Особливість цієї кераміки -- застосування так званого відновлюючого безкисневого вогню, при якому червоний черепок набуває сірого кольору.

Ранньослов'янське виробництво досягнуло найвищого мистецького рівня в пам'ятках черняхівської культури II--V століть н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут виготовляли різноманітні миски -- великі й малі, вигадливо прикрашені глечики з високим горлом, кухлі, кубки, опуклобокі горщики з відігнутими вінцями, зерновики-корчаги, іноді дуже великих розмірів.

У Київській Русі виготовляли різний посуд: горщики, миски, глеки, черпаки, світильники, рукомиї, великі посудини для зберігання продуктів харчування. Горщики були видовжені, з широким отвором і невеликим вінчиком. Вироби, здебільшого сірого кольору, мали тонові розписи. Незначна частина ужиткових предметів вкривалася світло-зеленою свинцевою поливою. Починаючи з X століття, в містах розвивається будівельна кераміка. Виростають величні храми та оборонні споруди з пласкої цегли -- плінфи, стіни і долівки храмів та палаців вистелюють керамічними плитками, вкритими кольоровими поливами.

Галицькі майстри створюють на керамічних плитках рельєфні мотиви, де серед гнучких рослинних елементів знаходимо зображення птахів та звірів. У склепіння давньоруських храмів вмуровувалися великі глеки без вух -- голосники, що були резонаторами і в той же час полегшували вагу стелі. Навали монголів XIII--XIV століть, що призвели до занепаду ремесла феодальних міст, не спричинилися до істотних змін у характері сільського ремесла, в якому продовжували жити давні традиції.

Все кардинально змінилося після винаходу гончарного кола.

Груба ручна робота змінилася, розвинулося ремесло гончарів, яке удосконалювалося від століття до століття, ставши справжнім мистецтвом. Люди навчилися робити багато виробів з глини, це не тільки посуд, але і різні сувеніри, прикраси, іграшки, кахель. «Не святі горшки ліплять», – говорить народна приказка. Але насправді ремесло гончара – не з простих, і щоб створювати красу зі звичайної глини, потрібно роками наполегливо працювати, удосконалюючи майстерність.

Змінюється  форма горщиків -- вони стають ширшими, отримують накривку -- «покришку», з'являються ринки, кухлики та чарки. Як і в попередній період у XIV--XVI століттях панівною була кераміка сірого кольору, проте рельєфи і тонові розписи стають ніжнішими, складнішими. Проте, крім сірого посуду, який вимагав безкисневого вогню, в XV--XVII Століттях Щораз більше поширюється виробництво предметів, черепок яких мав червоний або жовтий колір, тобто колір паленої глини. Ці вироби -- теракоти, які в народі, на відміну від «сивих», звуть «рудими», почали розписувати кольоровими глинами.

Як у давнину, так і в наші дні майстри користуються курячим пір'ячком. Вмочивши його в ріденьку фарбу, повертають предмет на крузі, виводячи на його сирих стінках горизонтальні смужки, їх доповнюють рядки крапок, рисок, сосонок. На початку XVI століття міські ремісники починають широко вживати свинцеві поливи, які надають нових декоративних якостей тонкостінному посуду. Адже предмет, вкритий поливою, не втрачає свого яскравого кольору, добре зберігає первісний чепурний вигляд. Застосування поливи відкрило нову еру в художньому оформленні кераміки -- підглазурних розписів кольоровими глинами.

Висушений предмет випалюють, потім обливають поливою і випалюють вдруге. Цю групу виробів називають «народною майолікою». Розглядаючи полумиски, тикви, кухлі, чарки та інші столові предмети, виконані майстрами XVII--XVIII століть, не можна не захопитися високим художнім і технічним рівнем виконання. Саме такий, чудово розписаний глиняний посуд, як свідчать тогочасні джерела, служив гетьманові Богдану Хмельницькому, коли він приймав поважних гостей, зокрема послів чужоземних держав.

Професійну кераміку на Україні представляли два основні центри - Київ і Львів.

2 група «Дослідники»

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання -- глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль -- поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

Гончарний круг -- основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, ручним, згодом -- досконалішим, ножним. Гончар вручну формував виріб, а ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам -- певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні гончарного круга. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга -- саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно у гончарному виробництві -- споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім -- після поливу.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.

Ритування («уріз», продряпування, гравіювання) -- це спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев'яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черепка.

Глянсування, або лощення, роблять гладким предметом (переважно камінчиком) по сухому черепку лінії, смуги тощо.

При ріжкуванні ріжок наповнюється ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладається гусяче перо або скляна трубочка, і цівка ангобу лягає на поверхню виробу. У сучасних техніках ріжок замінений на гумову грушу. Ріж кування майстри проводять прямі й хвилясті лінії, наносять цятки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи.

Фляндрування -- це з'єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрічок ангобів, подібно до мармурових розводів, -- чітких і зигзагоподібних.

У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби -- одна з характерних рис українських ярмарків.

3 група « Знавці»

Регіональні особливості

Кожен народ, кожна держава має свої національні особливості, які формувалися протягом десятків, сотень і навіть тисяч років. За довгі роки на території України сформувалася безліч різноманітних народних промислів. Українське гончарство в кожному окремому регіоні має свої особливості, незважаючи на наявність спільних рис. Це такі осередки:

Опішня – гончарна столиця Село (Опішня) на Полтавщині недарма вважається столицею гончарства в Україні, адже здавна майстри-умільці прославили цей край. Знаменитий опішнянський посуд був тонкостінний. Для нього характерний дво- або триколірний розпис у вигляді рисок, кривульок, крапочок тощо. Опішня славилася також глиняною декоративною скульптурою та дитячою іграшкою.

Сучасні майстри наносять на вироби рослинний орнамент, зазвичай великий. Квіти схожі на ті, які характерні для розпису стін в українців. Візерунки зазвичай світло-жовті, виконані на білому, червоно-коричневому або зеленому фоні. За даними дослідників, саме Полтавщина більше 100 років лідирувала в гончарстві, а також у вивченні цього ремесла. Вироби місцевих майстрів ще з кінця 19 століття стали користуватися успіхом у Європі, у колекціонерів.

Ще в 1894 році в Опішні було відкрито перший на лівобережжі України профільний навчальний заклад – Земську зразкову гончарну майстерню. Полтавець Яків Риженко першим захистив наукову дисертацію за керамології в 1929 році. Опішня – цікавий туристичний об'єкт, він знаходиться якраз посередині маршруту гоголівськими місцями, між Великими Сорочинцями і Диканькою. Тут прекрасна природа, привітні люди, розвивається екологічний туризм. І сьогодні ви отримаєте невимовне задоволення від багатої колекції музею і живого спілкування із сучасними гончарами.

Саме в Опішні сьогодні знаходиться Національний музей гончарства та наукова установа з вивчення традицій і техніки ремесла – Інститут гончарства та керамології при Національній академії наук України. Очолює його Олесь Пошивайло, продовжувач відомої династії гончарів. В екскурсійних маршрутах по Опішні – відвідування меморіального музею-садиби родини Пошивайлів, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко. Став уже традиційним Національний фестиваль «Гончарний зсув», на який з'їжджаються майстри з усієї України. Також традиціями гончарства відоме село Хомутець на Полтавщині.

Недарма посол Польщі в Україні у 1999 році Єжи Бар своє враження від Музею виразив словами: «Я думав, що глину побачу, а побачив народ».

Подільські гончарі

На Поділлі відомими центрами гончарства були Бубнівка (Вінницька область), Дибинці, Ірпінь (Київська область) та інші. Відмінні риси подільської кераміки – вогненно-червоний фон і пишні оригінальні орнаменти: квіти, грона винограду, гілки з плодами.

Характерною для бубнівської кераміки було виготовлення величезних горщиків «для борщів». Також тут виготовляли розписний посуд, іграшки – баранчиків, коників, гусочок, фігурки людей.

У Бубнівці і зараз є сучасні майстри – продовжувачі традицій предків. В селі створено музей-садибу братів гончарів Герасименків. А у Вінниці працює меморіальний музей-садиба відомого гончара Олексія Луцишина, в основі експозиції – керамічні вироби з творчого доробку майстра. Якщо говорити про сучасні Дибинці, то сьогодні тут розвивається екотуризм, а як розвагу гостям пропонують пройти майстер-клас з гончарства.

Гончарство на Чернігівщині

Чернігівщина здавна була гончарським регіоном. В 17 столітті для виробів цього краю були характерні прикраси у вигляді геометричних орнаментів, у 18 столітті місцеві гончарі прославилися білим глазурованим посудом, який нагадував фаянсовий. На білу глазур наносився розпис. А деякі майстри використовували для прикрашання специфічну техніку бризок і патьоків.

Славилася Чернігівщина і своїм кахельним промислом, що досяг розквіту у 18 столітті і розширився на Полтавщину і Слобожанщину. Центрами гончарства на Чернігівщині були Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Шатрищи.

Гончарство Полісся

Для виробів Полісся (нинішні Житомирська, Волинська, Рівненська області) були характерні барокові орнаменти. Традиційно в першій половині 19 століття тут виготовляли різні глечики, макітри, миски й тарілки, вазони. Відмінними рисами кераміки Волині були сірий, чорний, синьо-чорний кольори – так звані «сиваки». І візерунки у вигляді сосонок, стовпчиків, ялинок, клітин. А також темна димлена кераміка.

Один з найбільш відомих гончарних центрів на Волині – село Рокита. Раніше гончарі тут були «через хату» – тобто ремеслом займався фактично кожен другий. Характерними були глечики присадкуватої форми з тонкими вушками. На Поліссі активно розвивалася і будівельна кераміка. Цікаво, що в склепіння храмів стали вмуровувати подовжені глиняні горщики – для поліпшення акустики. Наприклад, Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському.

Гончарство на Гуцульщині

Найвідомішим гончарським центром на Гуцульщині був і залишається Косів. Тутешні майстри створили високохудожню техніку гравірованого розпису, кахлі оригінальної форми для обробки печей, світильники, розписні миски і багато інших оригінальних виробів. Кахельні печі, виготовлені в Косові, охоче ставили в Румунії, Угорщини. Вражає різноманітність малюнків: від стилізованих рослинних орнаментів до зображень тварин, людей і цілих побутових сценок. Керамічні вироби виготовляли з використанням унікальної техніки гравірування – розписували покриті білою глиною і підсушені вироби. Після першого випалу в гончарній печі виріб розписували зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбами (білої глазурі в Косові не було, тільки білий ангоб – до випалу). Виріб покривали прозорою глазур'ю і випалювали вдруге. Така техніка єдина у світі. На сьогодні популярні як традиційні рослинні орнаменти, так і зображення сценок з життя гуцулів.

В Косові знаходиться Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини, і в його експозиції ви зможете побачити керамічні вироби відомих майстрів цього краю. Відомі також гончарними традиціями на Буковині Сокиряни та Пістинь, де знаходиться садиба Святого Миколая. А в селі Кобольчин Сокирянського району відкрито районний музей гончарства. В колекції більше тисячі експонатів, працює гончарна майстерня.

Підсумок уроку. Рефлексія.

 

Гончарство традиційно було чоловічим ремеслом, жінки виконували допоміжні роботи, зокрема, розпис. Передача професійних знань у українському гончарстві традиційно здійснювала всередині родини: від батька до сина. Гончарство зосереджувалося в осередках -- селах і містах. Часто ним займалися усі мешканці села. Незважаючи на відносно невеликі заробітки, гончарство було дуже шанованим ремеслом, воно мало високий суспільний статус. Гончарі, серед яких існувала градація, часто об'єднувалися у ремісничі корпорації -- цехи, які виступали носіями професійних знань, допомагали гончарям і їхнім родинам в разі скрути тощо. Свою продукцію, асортимент якої відповідав національно-культурним традиціям України, гончарі продавали на ярмарках або возили по селах. Для написів на посуді характерне міфологічне осмислення, своєрідне обігрування символічного зв'язку «людина -- глиняний горщик», адже людина, за міфами, також зроблена з глини Богом. Згідно з написами на посуді, кахлях, черепиці, Бог-Творець був першим гончарем. Уявлення про Бога як про горшечника, гончаря було досить відомим. Посуд прикрашали знаками-оберегами від відьомських чар: хрестиками, відбитками пальців.

Отже українське гончарство має далеке минуле і несе в собі велику спадщину українського народу. Гончарствое - це одне з народних мистецтв, у якому зібранно багатство українськго народу, а саме його культурний розвиток.

Інтерактивна гра «Мікрофон».

Уявіть собі, що до вас завітав журналіст газети «Шкільні новини»,який хоче написати, що нового і цікавого ви дізналися на уроці.

Прохання дати відповіді на такі запитання, тримаючи в руках

перехідний мікрофон.

1.Над якою темою працювали на уроці?

2.Що нового дізналися при вивченні даної теми?

3. Чого навчилися, готуючи матеріал?

4.Що складного було на уроці?

5. Чим запам’ятався урок?

6. Де зможете застосувати отриману інформацію?

7. Що допомагало нам досягти успіху?

Усе людське життя - це не що інше, як постійне визначення мети та бажання досягнути успіху. То ж бажаю вам, щоб здобуті сьогодні знання та досвід мали для вас цінність у досягненні успіхів!