Конспект "Походження, розселення та устрій східних слов'ян"

Матеріал підготувала Полозок Дарія Сергіївна

Походження, розселення та устрій східних слов’ян

ЗМІСТ

1. Перші писемні згадки про давніх слов’ян. Велике переселення народів. Велике розселення слов’ян.
2. Походження східних слов’ян.
3. Розселення східнослов’янських племених союзів.
4. Культура, побут, релігійні вірування та устрій східних слов’ян.

1.Перші писемні згадки про давніх слов’ян. Велике переселення народів. Велике розселення слов’ян

Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів). Прабатьківщиною слов’ян є територія від Дніпра до Одри. До V ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд пам’ятками інших народів, наприклал, на межі ер – до зрубинецької та пшеворської культур, У Ⅲ ст. – до черняхівської культури. Власне слов’янські археологічні культури постали в V-V ст. н. е. Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів) належать римським історикам Ⅰ - Ⅱ ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові Ⅱ ст. Птодемею. Ці відомості досить стислі, докладніше розповідає про слов’ян готський історик VI ст. Йордан, називаючи їх ще й антами та склавинами. Назва народу «слов’яни» вживається в джерелах з VI ст.

Велике переселення народів – переміщення у Ⅳ-Ⅵ ст. германських, слов’янських, сарматських та інших племен на територію Римської імперії, що розпочалося в Українському Причорномор’ї. Причиною стало прагнення знаті до захопления нових земель і військової здобичі, швидкий приріст населення. Почалося переселення з Прибалтики в Українське Причорномор’я. Наступним важливим переселенням була міграція гунів [5, с. 11].

Розселення антів і склавинів відбувалося під час Великого переселення народів (IV-VI ст.). Активними йorо учасниками були готи – германські племена, що прибули на територію України з півночі Европи, і в Ⅲ ст. утвердилися в Причорномор’ї. Тривалий час вони воювали з антами. Зрештою, при допомозі гунів, тюркських племен зі сходу, готів витіснили у межі Римської імперії. Гуни після смерті свого видатного вождя Аттіли (453 р.) швидко занепали. Тоді слов’яни потужним потоком рушили на землі Bізантійської імперії. Наприкіниі VI ст. у відносини антів і Bізантії втрутилися авари – кочовий тюркомовний народ. Після 602р. джерела більше не згадують про антів. Згодом перестали згадувати й про аварів.

Наслідки та значення Великого переселення народів та Великого розселення слов’ян для розвитку українських земель:

– розселення слов’ян від Балтійського моря до Балканського півострова, від Лаби (Ельби) до Подніпров’я;

– активна участь у воєнних діях, здобуття військового та державотворчого досвіду;

–  формування східних (українці – волиняни, древляни, поляни, сіверяни та ін.), західних (поляки, чехи) i південних (болгари, серби, хорвати) слов’янських союзів племен;

– слов’янські племена на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.

Пам’ятки, які можна назвати власне українськими постали не лише на основі антських археологічних джерел, а переважно на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Саме їх найбільше можна назвати предками українського народу [5, с. 11].

Велике розселення слов’ян Ⅴ - Ⅷ ст. [2, с. 5]

2.Походження східних слов’ян

Століття за століттям кочівники впивалися блиском і славою своїх захоплюючих дух боїв і перемог. Насолоджувались усіма благами своєї витонченої цивілізації. І тільки як і раніше нікому не відомі, нічим не прославлені мешканці Північної України тихо-мирно трималися в тіні своїх дрімучих лісів. Здавалося, їм раз і назавжди уготована роль статистів у історії людства, що стрімко развивалась там, на півдні.

І все-таки вони вийшли на авансцену. Вже до початку VI ст. н. е. фокус історичних подій повільно, але вірно рушав від моря і степу до лісових долинах. Саме з цього часу народ, загублений в лісах, в заплавних луках по берегах широких річок, починає по-справжньому цікавити істориків. Досліджуючи його мовні, етнічні та культурні особливості, вчені дійшли висновку: народ цей – слов’яни, прямі предки нинішніх українців.

Слов’яни ведуть своє походження від автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. На думку більшості сучасних вчених, прабатьківщина слов’ян це – північні схили Карпат, долина Вісли і басейн Прип’яті. З цих місць слов’яни розселялися у всіх напрямках, по всій Східній Європі. Пік активності слов’янського розселення припадає приблизно на початок VII ст. [6, с. 24].

Природа. Наші давні літописи не раз згадують великі пущі у різних сторонах України. Найбільший простір лісів простягався в північних землях. Полісся, славне й тепер як країна лісів, звалося «деревською» землею, а плем’я деревлян, «що сиділи в лісах», звідси й узяло своє ім’я. Так само радимичі, в’ятичі й сіверяни жили в лісах над  Дніпром і Десною. Північна Чернігівщина мала назву «лісної землі». Пуща підходила під самий Київ: «був коло города ліс і бір великий і ловили звірів», – оповідає найдавніший літопис ловили про київських полян. I три засновники Києва – Кий, Щек і Хорив – «сиділи на горах у лісах». I далі шлях із Києва на Волинь, до Володимира ішов «лісною стороною». Велика пуща займала також белзьку землю – в напрямі з Белза на Львів були непрохідні ліси й болота. На західній межі над Вислоком стояли старі нерубані ліси, що творили природний рубіж між Галицькою державою та Польщею [4, с. 8].

3.Розселення східнослов’янських племених союзів.

Розселення слов’ян [6, с. 26]

Слов’яни здавна жили племенами, час від часу об’єднуючнсь у значно більші спілки ‒ племінні союзи. За літописом «Повістъ минулих літ» на території України мешкали сім племінних об’єднань:

поляни ‒ середня течія Дніпра;

волиняни (дуліби) ‒ у басейні Західного Бугу:

древляни ‒ у басейні Прип’яті та її правих приток;

ciверяни ‒ на берегах Десни та її приток;

тиверці ‒ між Дністром і Прутом;

уличі ‒ між Дністром і Дніпром;

бiлі хорвати ‒ у передгір’ях Карпат і Закарпатті.

Ці племенні союзи можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мову ‒ праукраїнською [5, с. 23].

На північному сході слов’яни заглибилися в землі угоро-фінів і селилися по берегах Оки і верхньої Волги; на заході досягли р. Ельби у Північній Німеччині. І все ж більшість їх тяглося на півдні, на Балкани ‒ з їх теплим кліматом, родючими землями, багатими містами. Якщо не брати до уваги окремих сутичок на кордонах Візантії, в цілому можна сказати, що слов’янська колонізація вигідно відрізнялася від нашестя кочівників своїм порівняно мирним характером. Слов’яни повільно, поступово поширювались на всі боки від своєї історичної батьківщини і не втрачали з нею зв’язок. Нові місця слов’яни освоювали із ґрунтовною поміркованістю і осідали в них надовго, назавжди. Вели себе як колоністи, а не загарбники.

У міру розселення в трьох різних напрямках слов’яни розпадаються на три підгрупи. Видатний російський лінгвіст Олексій Шахматов першим висловив думку про те, що загальнослов’янска мова в процесі її еволюції утворює три варіанти. Від западнослов’янского варіанту відбулися польська, чеська та словацька мови. Південнослов’янський дав потім болгарську, македонську, сербську і хорватську мови. А з східнослов’янського згодом розвинулися сучасні українська, російська та білоруська мови.

Східослов’янські племена [6, с. 27]

Встановлено, що до VII ст. східні слов’яни вийшли до правого берега Дніпра. Втім, офіційні радянські історики, яким ставилася в обов’язок турбота про «коріння», намагалися довести, що східні слов’яни (чи їхні прямі предки анти) були корінним населенням всього цього регіону. Але з цією тезою не згодна більшість вчених на Заході, які звикли мати справу не з припущеннями, а з конкретними фактами. Поки таких не представлено, доводиться зупинитися на тому, що слов’яни були прибульцями, що потік слов’янської колонізації досяг Дніпра і що протягом VII і VIII ст. інтенсивне розселення і подальше дроблення східних слов’ян тривало. Поступово якась частина території сучасних України, Білорусі та Росії була поділена між чотирнадцятьма великими союзами слов’янських племен. Мабуть, найбільший з них ‒ поляни, що жили в Центральній Україні, по берегах Дніпра. Серед інших східнослов’янських племен на території України називаємо древлян на північно-заході, сіверян на північному сході, уличів і тиверцев на південному заході. На заході жили волиняни та дуліби [6, с. 24-27 ].

Східні слов’яни Ⅷ- перша половина Ⅸ ст. [1, с. 4]

4.Культура, побут, релігійні вірування та устрій східних слов’ян.

Суспільне, господарське та духовне життя давніх слов’ян:

‒ слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Слов’янські племена об’єднувалися у великі військові союзи, иаприклад, антське обєднання. Отже, давні слов’яни в V-VI ст. наблизилися до створення держави. Прокопій Кесарійський у VI ст. писав: «Ці племена, склавини и анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно»;

‒ основними заняттями давніх слов’ян були підсічне орне землеробство й осіле скотарство. 3-поміж ремеcел обливого розвитку набули ковальство, ливарна справа, гончарство, активно розвивалися промисли і торгівля; релiгія ‒ язичництво (боги Дажбог, Перун, Стрибог, Велес), служителі обрядів ‒ волхви, пам’ятка ‒ Збруцький ідол.

Збруцький ідол. Ⅸ ст. Вигляд з чотирьох боків [3, с. 14]

Кам’яна статуя (фігура; камяний стовп, кумир, ідол, скульптура), яка ймовірно зображує слов’янського бога Рода-Світовида, знайдена поблизу села Личківці коло Гусятина в річці Збруч (притока Дністра) в 1848 році. Верхня частина статуї оформлена у вигляді округлої шапки з хутряною оторочкою, під шапкою ‒ чотири обличчя. Скульптура розділена на три горизонтальні яруси. Таким чином, статуя має 12 окремих секцій. 3 яруси відображають три сфери буття. Нижній ярус зображає Наву (підземне божество, потойбічний світ); середній ‒ Яву (світ людей, видимий світ); верхній ‒ Праву (світ богів, вищий світ). Є припущення, що з чотирьох боків ідола під спільною шапкою багатоликого Світовида витесано верховних слов’янських богів Ладу, Мокошу, Перуна й Дажбога. Середній ярус містить витесані фігурки чоловіків і жінок, що ніби ведуть хоровод. Під Ладою й Мокошею розташовані жіночі фігурки (видно груди), під Перуном і Дажбогом ‒ чоловічі. На нижньому ярусі ‒ вусатий чоловік, який стоїть навколішки ніби підпирає верхні яруси (тримає на руках). Припускають, що це Велес ‒ покровитель підземного царства мертвих, а також бог скотарства й торгівлі. Він зображений як основа, на якій тримається світобудова [3, с. 14].

Східні слов’яни селилися невеликими селами, рас покладеними неподалік один від одного. Як правило, в одному селі було не більше 70 дерев’яних хат, але могло бути і всього чотири. Зате поруч, на відстані однієї-двох миль, розташовувалося інше село. Через 30-40 миль від одного скупчення сіл – інше. В центрі кожного села ‒укріплений «град». Це була фортеця, за стінами якої ховалися всі жителі у разі нападу ворога, а також місце племінних сходів і культових обрядів. Землі східних слов’ян були буквально всіяні сотнями обнесених частоколом «градів». Ось чому скандинави називали ці землі «Гардарики», що означало «країна фортець».

Про політичний устрій східних слов’ян відомо мало. Швидше за все, спочатку у них не було таких верховних володарів, які зосереджували б всю владу в одних руках. Племена і родові клани, на чолі яких стояли патріархи, об’єднувало поклоніння спільним богам. Важливі рішення, очевидно, приймалися шляхом загальної згоди. З часом з’являється прошарок племінних вождів - князів. Однак земля і худоба як і раніше вважалось суспільною власністю, а кожне плем’я ‒ однієї великою родиною, адже члени його були родичами і пам’ятали свої родинні зв’язки. Особливих соціально-економічних відмінностей між ними не було.

Східні слов’яни славилися стійкістю і завзятістю в бою, добре переносили спеку, холод і голод. Правда, на відкритій рівнині вони відчували себе не цілком упевнено й воювати воліли серед лісів і ярів, де часто влаштовували засідки на ворога. Наполегливість і виносливість ‒ кращі якості слов’ян.

Торгівля у східних слов’ян спочатку розвивалася слабко. І лише в VIII ст., коли на їхні землі стали прибувати купці з мусульманського Сходу (насамперед араби), справа покращилась. У арабів купували дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби. Натомість пропонували те, чим завжди була багата тутешня земля: мед, віск, хутра, а також рабів. За цим-то останнім товаром в основному і їздили сюди aраби, його-то і цінували понад усе. Вже до кінця VIII ст. торгівля з арабами процвітала. До того ж зав’язалися відношення з хозарами на Каспії і в пониззі Волги. Відомо, що деякі слов’янські племена ‒ сіверяни, в’ятичі, частково поляни ‒ згодом платили хазарам данину. Так чи інакше, східні слов’яни поступово виходили з ізоляції, наближаючись до доленосного моменту своєї історії [6, с. 27-28 ].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Атлас з історії України 5 клас / Лоза Ю. — К.: Мапа, 2014. — 40 с.; іл.
2. Атлас з історії України 7 клас / Ісаєв Д., Мартинюк О. — К.: Інститут передових технологій, 2012. — 16 с.; іл.
3. Більчук М. Історія України. Підготовка до ЗНО. Пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва, обов’язкові для розпізнання абітурієнтами. Портрети історичних персоналій / Більчук. М., Давидова О., Давидов Г. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2013. — 207 с. ; іл.
4. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — К.: Либідь,1994. — 656 с.; іл.
5. Панчук І. Усторія України. Комплексна підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання і державної підсумкової атестації / Панчук І. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2016. — 480 с.
6. Субтельний О. Україна: історія.— К.: Либідь,1994. — 736 с. ; іл. — Рос.мовою.