Конспект уроку позакласного читання ТЕПЛІ РОЗМОВИ ЗА ЧАШЕЧКОЮ КАВИ ("ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО КАВИ" НАДІЙКИ ГЕРБІШ)

ТЕПЛІ РОЗМОВИ ЗА ЧАШЕЧКОЮ КАВИ 

("ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО КАВИ" НАДІЙКИ ГЕРБІШ)

МЕТА: формувати в учнів культуру спілкування, читання,  вміння вести дискусію, висловлювати власну думку. Створити домашню атмосферу для  щирих та відвертих розмов за горнятком кави з батьками, вчителями та ровесниками,  розвитку моральних почуттів і рис особистості. Виховувати людяність, милосердя, гостинність, здатність ділитися сокровенним.

Тип уроку: урок позакласного читання, робота у проекті.

Обладнання: карта Європи, рецепти від письменниці, кава, смаколики, відео, презентація уроку.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент (на урок запрошені батьки, учителі)

ІІ. Мотивація знань

Вступне слово учителя

- Коли за  вікнами падають пухнасті сніжинки, нарешті поскрипує, як "Ескімо", морозець, хочеться тепла , гарячого чаю чи кави…

Уже позаду Різдвяна коляда, Маланка, Водохреща, позаду і І семестр, наші діти ростуть, дорослішають, закохуються і розчаровуються… Так-так, шановні батьки, наші діти ростуть, у них з'являються нові захоплення, вони не хочуть вчитися, їхні думки десь далеко від шкільної парти, часом вони здійснюють такі необдумані вчинки, що просто не знаходимо для них оправдання.

Щоразу шукаю шляху до їхнього серця: то відвертої розмови, то спілкування в контактах, бо  діти хочуть тепла і затишку. А ще – світлих розповідей, які зігрівають так само, як горнятко улюбленого гарячого напою. Що обрати для цього? Наприклад, «Теплі історії до кави» Надійки Гербіш. Якось збіглося, що саме в зимову заметіль, холодну пору маємо честь запросити вас, батьків, вчителів, щоб послухати теплі історії. Кожного гостя вгостимо запашною кавою, про яку так багато мовиться у книжці. Захоплення цим напоєм і підштовхнуло Надійку до створення сорока оповідань, герої яких – реальні та вигадані – теж люблять каву.

Цікаво, що першу «кавову» історію Надійка створила, коли… змерзла. З часом таких оповідань назбиралося багато. Писала їх, як було натхнення, переважно в дорозі, адже обожнює мандри. Збірку розповідей надіслала у київське видавництво «Брайт Стар Паблішинг», у якому працювала перекладачем. До речі, кожна оповідка прикрашена «смачними» світлинами, які Надійка зробила сама.

Вперше «Теплі історії до кави» авторка презентувала на минулорічному форумі видавців у Львові. У той час у Львові відбувалися зустрічі з Бруно Ферреро, Юрієм Андруховичем, тому, зізналася письменниця, було дуже зворушливо, що друзі прийшли розділити радість саме з нею.

Знаєте, перше моє знайомство з "Теплими історіями…" відбулися саме взимку, натрапила на книжечку у книгарні у Тернополі, вирішила купити її у подарунок Надії Петрівні, бо у самої не було часу читати, вона принесла потім мені, прочитала із задоволенням, бо дуже люблю цей напій.

Якось випадково прихопила книжку з собою на одну із виховних годин, вона привернула увагу моїх тоді ще восьмикласників, попросили прочитати щось на свій смак, відкрила на випадковій сторіночці і прочитала "Лист до матері":

"Пам'ятаєш, мамо,коли я була маленька, я запитувала тебе, що зі мною буде , коли я виросту. Мені хтілося знати, чи буду я красивою, чи буде у мене дім із сонячною терасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою, чи зможу я подорожувати чи я любитиму якогось хлопчика"

Рольова гра «Лист для мами» (домашні завдання учнів)

- Та сьогодні у моїх руках листи до їхніх матусь, дозволю собі виконати роль листоноші та передати вам  їх.

Хіба не щастя, відчувати себе мамою, жінкою. На запитання, який же він, рецепт успіху та щастя, Надійка відповіла:

– Знаєте, кажуть, що за кожною успішною жінкою - дуже багато горняток випитої кави. Працювати, втомлюватися – і тоді народжується щось цікаве. А щастя… Навіть воно може стати занадто важкою ношею, якщо немає з ким поділитися.

А ми сьогодні хочемо поділитися враженнями від прочитаного з вами, батьками.

А ось про свої враження про прочитане вони , гадаю, розкажуть самі. Адже учні  читали книжечку і досліджували її зміст, її героїв, визначали, якими містами подорожувала авторка, виписували смачні рецепти кави та смаколиків і, зрештою, самі готували, щоб пригостити наших гостей, але спершу я передаю слово шанувальникам художнього слова, найактивнішим читачам, чомусь мені здається, що вони не один раз перечитали цю книжечку.

ІІІ. Основна частина

1. Слово літературознавцям (виступ літературознавців)

Герої цих історій - прості жителі звичайних містечок, загублені, знайдені, закохані, замислені, умільці надихати й такі, що за клапоть натхнення готові поділитися останньою філіжанкою кави - хоча, що тут казати, вони готові ділитися своєю кавою й просто так. Вони щирі й справжні: пестять своїх котів, їздять на велосипедах, приймають гостей, печуть пиріжки й відсилають листівки, слухають вуличних музикантів і малюють маршрути на поторсаних картах. А ще у кожного з них є старі, улюблені горнятка, на дні яких і збереглися ці історії.
Авторка зізналася, що більшість розповідей про події, які є у книжці, відбувалися у її житті. Одна з улюблених історій – «Стамбульські замальовки кавою», на яку її надихнула подорож у Туреччину.

Є у книжці й мешканці рідного для Надійки Збаража, де вона мешкає зі своєю родиною. Неймовірно тепло і красиво!

Вчитель

"Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі -  і за  вікном уранішнє сонне вихоплює їз сніготуманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки. Що у тих будиночках? Хто у тих будиночках? Що діється поза ними? За вікном потяга починає сипати сніг, і уява розцяцьковує кожну сніжинку, даруючи їй ім'я та Історію. Вигадані історії для сніжинок важать значно більше, ніж надгробки для людей. Вони не констатують факт їхнього існування, а дарують ціле життя барвисте та яскраве, дають причину для прекрасної мандрівки і неба на землю.

А те ти їдеш, дивишся у біле безмежжя, бездоганну білу прірву, перевернуту вбік на дев'яносто градусів, неначе вона кран, і хтось його перемкнув, і раптом прямісінько перед гобою вигулькує ліс, густий-густий і чорний із вибіленими химерним інеєм гілками. Потім знову біле поле зливається з білим небом через молочний туман, але ти вже більше не віриш у Ніщо. Ти знаєш, що поза тим, що ти бачиш, є Щось. Ти віриш у це, намагаєшся уявити.

Безмежність перетворюється для тебе із беззмістовної пустки на осмислену, пересипану дивами дійсність. І тобі хочеться писати". "ЗИМОВЕ ПЛЕТИВО".

У цій книжці зібрані історії про почуття й настрої, сумніви й рішення, далеку дорогу й затишний дім, чужі міста й близьких людей, солодкий шоколад і терпкувато-гірку каву. У них немає однозначних висновків і незмінних рецептів, а є пошуки та віра в імпровізацію. Є любов і сміливість, крихта суму й багато радості, чимало мрій і не менше спогадів, а ще більше подорожей, бо письменниця дуже любить подорожувати.

Отже у мандри книжковими містами і країнами нас запрошують хлопці

2. Слово тим , хто мріє про подорожі  (виступ групи "Мандрівники")

Мабуть , у душі ми більше мандрівники, або ж просто мріємо побувати там , де ще не були, тому ми із захопленням читали "Теплі історії", подорожуючи разом із Надійкою Гербіш маленькими містечками, містами , і навіть великими країнами.

Так виникла ідея зробити невеличкий путівничок, де можна пригоститись смачнющою кавою, бо про це так захоплено розповідає авторка.

Отже, разом з Надійкою Гербіш ми побували в таких містах і хочемо позначити їх на мапі горнятками з кавою.

Читайте і подорожуйте разом із авторкою.

"І взагалі, думаю, що це невимовно добре, коли є міста, які тебе люблять, і є люди, яким довіряєш настільки, що можеш легко плакати їм «на плечі». Друзі, які не звинувачують, не ставлять зайвих питань і не пропонують одразу рішень. Які готові вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне - і водночас лікуюче. Однак у присутності таких людей сльози інколи зникають самі собою. І тоді достатньо просто бути поруч, слухати й насолоджуватися теплом і світлом. Не знаю, звідки вони такі теплі беруться, просто тішуся, що вони є." "КАВА ВІД КАРЛСОНА"

Вчитель

Надійка Гербіш (Шевченко) – закохана жінка, вперта мандрівниця, письменниця й перекладачка, трохи фотографиня і трохи – кавова чарівниця. Живе в затишному будинку, вікна якого виходять на старовинний Збаразький замок, разом зі своєю родиною. Викладає «Історію світової літератури» й стверджує, що книжки й кава будуть навіть у Раю.

Коли тобі до рук потрапляє нова книга, завжди хочеться її понюхати: Так-так, не дивуйтесь, мені здається так роблять багато поціновувачів читання. Дивно, але ця книга має незвичний типографський запах. Що це? Скоріш, за все  - так пахне кава в Збаражі. В цій книзі все таке кавове. І фото, і колір тексту, і шрифт, і звісно історії. 

В кожної з нас є десятки своїх  історій, про які приємно згадувати... Але не кожна із нас має хист смачно це приготувати і подати людям. Своїми почуттями Надійка Гербіш щедро поділилася з усіма нами. Власне, у книжці немає готових рецептів, але є щирість і любов, які надихають шукати світло в собі…

Та ні , виявляється, що у книжці є безліч смачних рецептів, і про це нам розкажуть , наші господиньки, так, так, я відкрила для себе, що наші дівчатка, вміють випікати усякі смаколики, та нехай вони самі про це розкажуть.

3. Презентація рецептів смаколиків від Надійки Гербіш (виступ групи , що досліджувала рецепти солодощів у книжці)

А ми, дівчатка, певно, як усі жінки, любими пекти, тому нас зацікавили у "Теплих історіях…" смаколики, якими пригощаються героїв оповідань та й сама авторка.

Тому вирішили скласти такий собі перелік випічки до кави, ось наприклад…

А от власні рецепти випічки ми хочемо презентувати вам уже сьогодні, до того ж хочемо поділитись нашими рецептами і з вами, може, при нагоді скористаєтесь ним і ще раз пригадаєте нашу смачну зустріч.

Вчитель.

Зима - це не завжди легко й приємно. Але затишок у серці й у домі, як і щастя, не залежить від зовнішніх обставин. Адже ми їх творимо самі.

"Холодно… Хочеться кави,  - так сказала одна із героїнь, а інша додала:

"Моя кава любить увагу…"

Знаєте , читала книжку, і ніби читала про себе, ось послухайте:

"Узагалі-то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту - ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно - я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці.

І як тим дітиськам удається прийти так рано? І сміятися, і шось бубоніти між собою, поки ще не продзеленчав дзвінок. А потім усміхатися мені й принаймні робити вигляд, що щось конспектують.

Ми говоримо про важливе і світле, щось запитують відповідаю - і від цього наче оживаю. Мені здається, немає кращої терапії від бажання поспати, від осінніх депресій і невпевненості, від утоми й смутку, ніж розмова з молодими людьми можливість їх надихнути. Коли їхні очі світяться цікавістю, я почуваюся королевою.

На перерві, як я й обіцяла, слухаємо розповіді про Максимів футбол. Він щось вигадує на ходу, активно жестикулює, дівчата згурмилися навколо мого столу й ловлять кожне його слово. Дуже хочу, щоби цей збитошник урешті взявся за розум і здійснив свою мрію – у нього такий неймовірний потенціал! Я щовечора молюся за всіх своїх студентів, а за нього особливо.

Знову дзеленчить дзвінок, молодь неохоче розбрідається по аудиторіях, а я йду додому …У місті, де я колись навчалася, так багато кав'ярень, де подають каву в паперових горнятках. Може, воно й добре, бо я п'ю її завше зі справжніх, керамічних, і заварюю у глиняній джезві, взагалі, кава для мене - то цілий ритуал…"

Так - приготування кави - то цілий ритуал.

І знаєте, яку смачну каву готують наші дев'ятикласники, скільки рецептів вони знають. І поки хлопці готуватимуться до того, щоб нарешті пригостити нас смачною кавою, ми поговоримо про каву…

Ви напевно подумали, чому так багато ми говоримо сьогодні про каву?

І чому на уроці у нас присутні козаки?

 А чи знаєте ви, що українці вперше спробували цей гіркий запашний напій ще... 1476 року – на 200 років раніше від європейців!

4. Виступ козака

Нині у Відні красується бронзова статуя козака-галичанина у повний зріст, вбраного в турецький одяг. У лівій руці він тримає піднос із невеликими чашечками кави. Біля його ніг – турецькі трофеї: корогви, ятагани, бунчуки. З-поміж них в'ються лаврові гілочки – символ слави.

Скульптура присвячена Юрієві-Францеві Кульчицькому, її встановлено на вулиці, що має його ім'я. а що ж козакові така шана?

А де сам Кульчицький навчився пити каву? Де взяв її на продаж? Юрій Кульчицький – уродженець Галичини– у молоді роки служив у Запорізькій Січі. Там він вивчив турецьку мову і став надавати послуги перекладача під час козацьких походів на Крим. Тоді ж Кульчицький і потрапив у полон до турків. Ймовірно, там вперше і спробував каву. Незабаром Кульчицького викупили купці з Бєлгорода.

На початку 70-х років XVІІ століття він провадить перекладацьку діяльність у сербському представництві австрійської “Орієнтальної торговельної компанії”, що представляла інтереси цесаря Леопольда. Ймовірно, одночасно з цим шпигує на користь австрійців проти турків. Відомо також, що на момент початку облоги австрійської столиці турками Кульчицький уже жив в одному з районів Відня  Леопольдштадті. До ополченського загону він пішов добровільно.

Імператорським указом його на все життя звільнили від сплати податків, і подарували кілька мішків кави.

За переказами, спочатку він мав кілька трофейних мішків із кавовими зернами. Хтозна, чи пахли б нині кавою Відень, Париж і Прага, якби не настирливий український козак, що вперто переконував європейців: “Скуштуйте, це смачно!” Якби ж то! По-перше, вони вважали каву надто гіркою, по-друге – не бажали куштувати “ворожого” напою. І тоді Кульчицький вдається до блискучого рекламного трюку: ходить вулицями з тацею, заставленою глечиками з кавою, і пропонує городянам скуштувати. З гіркотою бореться просто – кладе до кави цукор, хоча турки цього не робили. А гнів патріотів долає... печивом у формі півмісяця. Мало хто відмовляється надкусити солоденького турецького символа – так би мовити, знищити його, зламати. А потім людина переконується, що запивати кавою випічку – дуже смачно. Відтак кава припадає віденцям до смаку! Згодом Кульчицький додумався ще й додавати до кави молока або вершків, і такий напій європейцям сподобався найбільше. Тож  згодом у місті стали одна за одною відкриватися кав'ярні.

Помер Юрій Кульчицький 1694 року, встигнувши видати дуже популярну книгу мемуарів. Його – воїна, письменника і кулінара – поховали з почестями на центральному кладовищі Відня, біля собору святого Стефана. А 12 вересня 1885 року, в день річниці Віденської битви, Кульчицькому звели пам'ятник. Місцеві жителі знають багато історій про цю людину, із задоволенням розповідають про українського козака туристам. Ну а ми мусимо пишатися, що мали такого хороброго, мудрого і підприємливого земляка.

А ось і наші хлопці із кавою , тому надамо їм слово

5. Виступ майстрів смачної  кави

Нам найбільше у "Теплих історіях зацікавили цікаві рецепти кави. Ми дізнались, що кава смакує не тільки з молоком, а й з корицею, зірочкою анісу, кардамоном, мускатним горіхом і навіть з імбиром.

Можливо це тому, що майже всі з нас люблять готувати, а більшість навіть і планує пов’язати свою професію із тим, щоб обслуговувати людей у кав’ярні, ресторані, готувати смачні напої…

Хто зна, а може колись ми самі колись у майбутньому відкриємо власний ресторанчик чи кав’ярню і уже вас усіх запросимо до себе на горнятко запашної кави.

Тому ми спробували зібрати рецепти кави від Надійки Гербіш , скласти таке собі власне меню і сьогодні запропонувати вам випити горнятко запашної кави від дев'ятикласників, тож пропонуємо обрати собі каву, гарантуємо дев'ятикласне обслуговування.

Вчитель

- Дякую хлопці, а поки ви обиратимете каву, а хлопці готуватимуть послухайте притчу:

Група випускників престижного вузу, успішних, що зробили чудову кар'єру, прийшли в гості до свого старого професора. Під час візиту розмова зайшла про роботу: випускники скаржилися на численні труднощі й життєві проблеми.

Запропонувавши своїм гостям каву, професор пішов на кухню і повернувся з кавником і тацею, заставленою різними чашками: порцеляновими, скляними, пластиковими, кришталевими. Одні були прості, інші дорогі.

Коли випускники розібрали чашки, професор сказав:

- Зверніть увагу, що всі красиві чашки розібрали, тоді як прості і дешеві залишилися. І хоча це нормально для вас - хотіти тільки краще для себе, але це і є джерело ваших проблем та стресів. Зрозумійте, що чашка сама по собі не робить каву краще. Найчастіше вона просто дорожча, але іноді навіть приховує те, що ми п'ємо. Насправді, все, що ви хотіли, була просто кава, а не чашка. Але ви свідомо вибрали кращі чашки, а потім роздивлялися, кому яка чашка дісталася.

А тепер подумайте: життя - це кава, а робота, гроші, становище, суспільство - це чашки. Це всього лише інструменти для підтримання та змісту життя. Те, яку чашку ми маємо, не визначає і не змінює якості нашого життя. Іноді, концентруючись тільки на чашці, ми забуваємо насолодитися смаком самої  кави.
Найбільш щасливі люди - це не ті, які мають все найкраще, але ті, які отримуюють все найкраще з того, що мають.

Насолоджуйтесь смаком кави і самого життя.

ІV. Підсумок уроку.

Вчителька зачитує історію

ПЛЯМА КАВОВА У СТАРОМУ ЗАПИСНИКУ

У дитинстві я, напевне, як і кожен хлопчик, читав багато книжок про різні казкові пригоди великих і дрібних героїв. Про сміливих гобітів, страшних орків, світлих поводирів і Око Саурона.. У снах мені ввижалися страшні провалля, густі ліси, липкий туман, Потворні карлики й лицарі на білих конях і в лискучих обладунках. Мені примарювалися відьми й чарівні принцеси, яких потрібно було рятувати.

Я читав так багато, що, бувало, заплющував очі, щоби уявити собі  якусь сцену, а натомість засинав і сновидіння переносили у моє власне продовження казкових історій. Я засинав навіть удень. До тата часто приходили його товариші, й вони вели запеклі суперечки, як можна змінити світ. Інколи все було значно простіше: вони говорили, як виховувати нас, дітей, щоби ми виросли хорошими  людьми. Але навіть такі розмови зрештою зводилися до їхньої улюбленої теми, як змінити світ. І були такими ж гарячковими. Я полюбляв умоститися десь неподалік, укритися старим пледом, який тато часом клав у машину, коли ми збиралися у ліс на шашлики, і який устиг пропахнути димом і бензином; брав із собою стос улюблених книжок і, якщо пощастить, трохи халви, і забував про  уроки: доки тато і товаришами філософствував про мою подальшу освіту, я міг не перейматися, що він візьметься перевіряти мої рівняння з математики.

Мені чітко врізався в пам'ять один сон: я був у лісі. Десь неподалік захрустіла гілка я різко обернувся й побачив гидкого чоловіка, схожого на розбійника. У нього було невиразного, сіро-жовтавого кольору волосся, білі вії, трохи перекошене обличчя та брудний, пошарпаний одяг-лахміття. Руки виглядали ще бруднішими за одяг, а нігті нагадували пазурі якоїсь хижої птахи. Він ішов лісом, роззираючись своїми поросячими очиськами довкола. Під його босими, грубими ногами, з яких де-не-де сочилися цівочки крові, тріскали сухі гілки, щоразу змушуючи мене здригнутися. Я зіщулився й заховався поміж листя густої папороті. На щастя, він мене не помітив. Я сидів і напружено чекав. Раптом збоку почувся тихий, ласкавий шепіт.

- Степане, хтось знав моє ім'я і, здавалося, намагався мені допомогти. - Виходь звідтіля. Тобі треба тікати!

Я обережно визирнув і побачив неподалік, на галявині, стару жінку з добрими очима. Вона була трохи згорблена й закликала мене своєю натрудженою, кволою рукою: «Сюди!». Щоби добутися до неї, мені потрібно було вискочити з безпечних заростів папороті, вийти з-під тіні високих дерев і пробігти через відкриту галявину. А тоді перелізти через дерев'яний тин, трохи вищий за мене самого. Потому я  б опинився неподалік тієї бабусі й був би у безпеці.

Але все ж виходити и своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин.,. А що, коли злодій обернеться?.. Але голос бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись у нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.

Бабуся голосно засміялася - її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, неначе змія, і щойно я з переляку зачепився  я з переляком штаниною за кілок, покликала злодія.             

- А дивиcь-но, що тут у нас є!

Він обернувся й зареготав. Вона стояла за декілька метрів від мене - стара, лиха и жаска. Він був ще далеко, проте вже потроху рухався у мій бік своїми закривавленими, брудними ногами потираючи руки. Я хотів тікати - і було куди! У мене були здорові прудкі ноги! Навколо був ліс, який я добре знав. Вони були достатньо віддалік і не могли рухатися швидко. Але всередині мене було стільки страху, шо я й поворухнутися не міг.

...Тоді прозвучав голос - не знаю, чи то хтось зі сміливих героїв, про яких я стільки читав, промовляв до мого боягузтва, а чи тато (або хтось із гостей) виголосив ту репліку голосніше, ніж інші, але раптом я прокинувся. А у вухах стояло войовниче: «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!».

І то була перша фраза, яку я записав у свій блокнот. Того ж дня я попросив тата купити мені товстого, «дорослого» зошита. Тато мав такого в закамарках свого робочого куточка, який він гордо називав кабінетом. І я взявся писати – старанно, намагаючись приховати округлість свого ще доволі дитячого почерку.

Того вечора до нас прийшло багато гостей, і я –- поки ніхто не бачив  – випив свою першу каву, а кухлик (усі філіжанки дісталися гостям, а я від незнання налляв собі цілий кухлик темного напою - і потім не бачив ніяких снів цілу ніч) поставив на записник. Під словами «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!» – на пам'ять, напевне.

Той записник і досі лежить у моїй шухляді. Там багато мудрих або геть наївних слів. Я виписував цитати з книжок, журналів, газет, з пісень і висловлювань друзів - татових і своїх. Щось стало моїм життєвим принципом, достовірність іншого заперечив час І досвід. І все ж усі ті слова додали щось до формування мене, як людини.

Але перша сторінка зошита, де темніє пляма від першої кави , і фраза, яка завершила той мій сон, висить у рамці на моїм письмовим столом. І щоразу, коли в грудях виникає те хлоп'яче  відчуття боягузливого зіщулення, я кажу собі, що потрібно просто розслабитися. Зчепити,  штанину з кілка і діяти, залишивши страх на дерев'яному тині – на пам'ять."

Пригадуєте цю історію. Саме вона  була другою, яку ми прочитали разом. Поставте початок першій сторінці зошита, який започаткуєте згодом, запам’ятайте цей день, коли ми разом з батьками і вчителями вперше пили свою дорослу каву.

Читайте хороші сучасні книжки, вчіться, насолоджуйтесь силою художнього слова і життям.

ІV. Оцінювання учнів.