Конспект уроку української літератури в 10 кл. " Невідомий Нечуй-Левицький" (урок-літературно-мистецька кав'ярня)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(до 175-річчя від дня народження письменника)

 

Конспект відкритого уроку української літератури у 10 класу.

 

Учитель : Майданій Т.С.

Липовецька ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

2013р.

ТЕМА: Невідомий Нечуй-Левицький (до 175-річчя від дня народження письменника)

МЕТА: 

• висвітлити основні віхи життя і творчості письменника             І.Нечуя-Левицького;
• закцентувати увагу на маловідомих та невідомих сторінках життєпису митця;
• допомогти учням осягнути його суперечливу постать;
• виявити тематичну та жанрову різноманітність творів;
• удосконалювати вміння аналізувати художній твір, давати власну оцінку образам та явищам, осмислювати його проблематику;
• виховувати  в учнів українську ментальність, національний характер, народну мораль і етику.

Обладнання: портрет письменник, виставка його творів, текст повісті «Кайдашева сім’я», медіа презентація «Співець життя народного», запис класичної мелодії.

Тип уроку: літературно-мистецька кав’ярня

                Епіграфи

Мабуть, після Шевченка черкаська земля не давала таланту більшого, ніж талант Нечуя-Левицького. Він заслужив звання народного письменника. Вищої похвали бути не може.

                                                         О.Гончар

Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палить.

                      І. Нечуй-Левицький

 

І. Сприйняття і осмислення матеріалу

Учитель:  25 листопада ми відзначаємо 175-ту річницю від дня народження великого українця, письменника, демократа, фольклориста, етнографа, літературного критика, публіциста, мовознавця І.Нечуя-Левицького.

Про нього написано багато. Одні (наприклад , П.Хропко) стверджують думку про те, що він разом з Панасом Мирним І О.Кониським започаткували новий етап у розвитку української прози, намагалися піднести українське слово  до такого рівня, щоб воно цікавило не лише селянина, а й тих, хто, може, втратив рідну мову і не міг національно відродитися. Інші (Є.Баран, С.Процюк) називають Нечуя-Левицького  парадоксальною людиною, в житті і творчості якої багато простого і, водночас, незрозумілого… Сам же письменник, як свідчать дані з його життя, уболівав за долю української літератури. В одній із статей 1871 року він напише: «Тепер ми хочемо мати нашу українську літературу». Бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватися, як усяка література в світі…»

Неоціненним є внесок у письменника у збагачення літературної мови. У своїх художніх творах він вживав чи не всі звичайні слова і крилаті вислови, характерні інтонації рідного Надросся. Був ревним захисником і популяризатором мовних традицій народу. Мова його творів вражає милозвучністю, барвистістю, простотою і жвавістю…

/Звучить українська народна пісня «Стоїть гора високая…» (на слова Л.Глібова)/

1-й учень:  Надросянське селище Стеблів… Там, «де річка Рось повертає на схід сонця, вдарившись у високу, рівну, як стіна, скелю», на горі стояла хата священика Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник (нині це містечко Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області). Пізніше він писав: «Я, брат та сестра спали в кухні на полу поряд зі своєю нянькою, бабою Мотрею… В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які  тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні.»

Українську народну пісню не раз чув Іван з уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської – жінки веселої, «говорючої і співучої», на руках якої було все господарство на дворі і в полі». Баба Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силу-силенну.

2-й учень:  Батько письменника Семен Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, національно свідомою, цікавився історією, особливо зачитувався «Літописом Самовидця» та виявляв великий інтерес до слова Шевченка, збирав казки фольклору. Він старався допомогти селянам порадою і ділом, започаткував навіть школу для кріпацьких дітей, до якої разом з сільськими дітьми ходив священиків Івась. Семен Левицький потреби свого інтелекту задовольняв тим, що виголошував проповіді українською мовою, поставив будинок, в якому  мав намір помістити громадські крамниці. Діяльність батька, його читацькі інтереси, ставлення до Шевченка не могли не вплинути  на формування поглядів сина…

3-й учень:  Душею і справжнім господарем у сім’ї була мати Івана – жінка грамотна, трудолюбива, веселої вдачі, співуча.»За роботою все, було, співає українські пісні», - згадував Нечуй-Левицький. У вільний від роботи час  вона читала дітям книжки, розповідала щось цікаве. Ганна Лук’янівна походила з селянського роду, розмовляла чудовою українською мовою, прекрасно співала, знала сотні народних прислів’їв, приказок, загадок. Материнське виховання суттєво доповнювалось піклуванням няньки Івана, баби Мотрі, яка теж любила співати, водила малого Івана з собою по вечорницях, весіллях, похоронах. «Я скрізь бував з нею і змалку придивлявся до народного життя», - відзначав письменник у своїй біографії.

4-й учень:  Іван був найстаршою дитиною у сім’ї, ріс допитливим і розумним хлопчиком. Батько мав велику бібліотеку, цікавився історією. Оскільки батьківщина майбутнього письменника славилася героїчним минулим, Івась з дитячих літ чув про Івана Гонту. Безумовно, що і слава геніального земляка Тараса Шевченка, і його творчість теж позначилися на становленні юного Левицького як митця.

5-й учень:  Коли Івасеві минув сьомий рік, його відвезли на науку в Богуслав. Добре підготовлений дядьком, материним братом, Левицький вступив не до підготовчого, а відразу першого класу Богуславського духовного училища. Заклад містився при монастирі, умови навчання були важкими, дисципліна строгою.

Педагогічний колектив училища був неоднорідний. На все життя Івась запам’ятав романтика географа Креховського, який зоряними вечорами показував учням небо, а також учителів Черняка і Лихнякевича, котрі дійсно були знавцями і любили педагогічну працю. Зате інспектор Страхов цілком оправдовував своє прізвище – діти тремтіли від його погляду. Іван Нечуй-Левицький згадував: «Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу і сам «давав палі»… Менші школярі кричали на все горло. Увесь довгий рядок заливався слізьми. Решта учеників по одчинених класах слухала ті крики»…

Учитель:  Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Надросся. «Рось  тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялися, наче заглядають в воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху,котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами…

Розлилась Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи воду, наче шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні»…

Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок своїх творів. І робив це надзвичайно майстерно та неповторно. Недарма         І. Нечуя-Левицького називають майстром українського пейзажу.

6-й учень:   Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. Місто вразило його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю величчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав разом із трьома братами на Подолі. На власні заощадження купував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера Скотта. Та найбільше зачитувався «Кобзарем» Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку мову.

7-й учень:  У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духовної академії. Воля, скасування кріпацтва, щирі помисли інтелігенції служити народові не були чужими й для духовного закладу. Студенти налагодили зв’язки з київським університетом, стали членами таємного товариства.

Не задовольняючись старими підручниками, якими  користувались у закладі, допитливі учні самостійно поповнювали свої знання з новіших книжок. Але цього було їм не досить. Жадібність Івана до знань не задовольняла бібліотека. Тому він за гроші, які батько давав на гостинці, купує одну книжку за другою…

8-й учень:  Саме в цей час Іван Семенович спробував писати українською мовою. Через вроджену скромність юнак таївся навіть від батька. Серед друзів теж мало хто знав, що Іван взявся за перо. Та й особливо розповідати про це всім було небезпечно, оскільки писати мовою його народу тоді було заборонено.

Закінчивши духовну академію й одержавши звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родинну традицію – рішуче відмовляється від духовної кар’єри і їде вчителювати до Полтави. Там стає викладачем в Полтавській духовній семінарії, читаючи студентам російську мову та літературу, історію, риторику. Початкуючий письменник знав, що його буде звільнено з роботи в духовній семінарії, коли стане відомо що він пише твори українською мовою, проте…

1-й учень:  Проте була написана повість  «Дві московки». Що вийшла у 1868році у Львові (на той час фактично за кордоном) і підписана псевдонімом Нечуй.

А далі була викладацька діяльність у містах Калуші, Седлеці, Кишиневі.  Водночас Іван Нечуй-Левицький займається літературною роботою. У цей час пише і публікує ряд своїх найкращих творі: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки» та ін.

Одне слово, молодість письменника була безхмарною. У м. Седлеці він вдало зіграв роль Петра в «Наталці Полтавці» І. Котляревського. Було і кохання…

Учитель:   Так, справді, було і кохання. Приходило воно до митця аж двічі, коли вчителював у Седлеці. А одружитись не судилось… У своїй біографії він зазначав: «З першою директор не порадив. Як дочувся, що я залицяюся, так по мене і спитав, чи це правда. Я сказав, що правда і хочу з нею одружитися. А він каже: «Не годиться педагогові дружити з такою, що що амазонкою з офіцерами кататися їздить. І одружившись, їздитиме. Який же це приклад юношеству»? Та як почав, як почав, то таки й розраяв. А гарна була, тендітна така…

А з другою сестра розраяла. Каже: «Як ти житимеш із сім’єю на своє жалування? То ти як сам, то сто рублів наче великі гроші, а з сім’єю вони ніщо. Та ще жінка схоче по балах їздити, та треба їй убори справляти. Де ти грошей набереш?» І з цією розраяла. А вже зовсім був злагодився. І в Варшаву їздив: одежі насправляв і рояль «купив оцей, що й зараз у мене»…

Музика… її дуже любив письменник. Як уже згадувалося, цю любов привила у дитинстві його мати, стара нянька Мотря, згодом учитель-улюблениць Черняк, на уроках співів якого хлопці разом з учителем залюбки співали. Може, саме на цих заняттях зародився в Нечуя-Левицького справжній потяг до музики, особливо фортепіанної…

/Учениця виконує класичну мелодію на фортепіано/

Учитель:  До речі, про одруженні. Ця тема порушена у І розділі повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» . Твір було опубліковано у 1879р. Придивімося до чоловічої половини сім’ї Кайдашів. Чим живуть? Про що мріють?

/Інсценізація уривка повісті «Кайдашева сім’я»/

(Карпо, Лаврін, старий Кайдаш)

Лаврін:  Карпе! А кого ти будеш  оце сватать?Адже ж оце перед Семеном  

                тебе батько, мабуть, оженить.

Карпо:   Посватаю кого трапиться .

Лаврін:  Сватай, Карпе Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

Карпо:  То сватай як тобі треба.

Лаврін:  Як би на мене, то я б сватав  Палажку. В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, а другій брові і ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

Карпо:   Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий як у баби.

Лаврін:  То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

Карпо:   І вже доладна. Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

Лаврін:  То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха як ягниця.

Карпо:   Тиха як телиця. Я люблю. Щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Лаврін:  То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся.

Карпо:   Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…

Старий Кайдаш:  А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що?..Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.

Карпо:   В Семигорах нема де і втопитись, бо в ставках старій жабі по коліно.

Старий Кайдаш:  Говори дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся.

Карпо:   Хіба з корчми йдучи…

Старий Кайдаш:  Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…

                          /Кайдаш виходить/ 

Лаврін:  Карпе! Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

Карпо:   Ат! Одчепись од мене.

Лаврін:  Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

Карпо:   Гарна…мордо. Хоч пацюки бий; сама товста , як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

Лаврін:  Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка…З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці.

Карпо:   Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

Лаврін:  Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Кочарківну.

Карпо:   Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп  гороху змолотить.

Лаврін:  То бери Ганну.

Карпо:   Авжеж! Оця взяв би той кадівб,  що бублика з’їси, поки кругом обійдеш…

                                     /Входить старий Кайдаш/

Старий Кайдаш:  Господи! Чи в вас бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики?.. Чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте,згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете!

                               /Виходить старий Кайдаш/

Лаврін:  Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо…

Карпо:   Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як муха в спасівку…

Лаврін:  То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку! Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем…

 

2-й учень:  Вперше окремою книжкою – «Повісті Івана Нечуя» - твори письменника вийшли у 1872 році, до речі, теж у Львові, бо в Східній Україні не дозволяла цензура.

Сміливі виступи перед гімназистами, зв’язки Нечуя-Левицького з громадсько-культурними діячами України, творча діяльність привели до того, що над ним було встановлено пильний нагляд поліції. Він іде в відставку (до речі, у віці 47 років), переїжджає в Київ та повністю віддається літературній роботі. У цей час було створено близько 30 творів. Друзями письменника, відвідувачами його домівки були М.Лисенко, М.Коцюбинський, І.Франко, Б.Грінченко та багато інших відомих людей.

3-й учень:  Щодо тематики творів Нечуя-Левицького, то вона дуже різноманітна. Це:

• життя українського села (повість «Кайдашева сім’я»);
• оспівування краси рідної природи (нарис «Ніч на Дніпрі»);
•  життя української інтелігенції (роман «Хмари»);
• історична проза (романи «Гетьман Іван Виговський» та «Князь Єремія Вишневецький»);
• показ міщанського життя (п’єса «На Кожум’яках»);
• життя селянської бідноти (повість «Бурлачка»);
• аморальність і кар’єризм духовенства («Афонський пройдисвіт») тощо.

Все життя цей великий трудолюб  старався жити у праці. Він взявся за переклад українською мовою Біблії, не завершений П.Кулішем; здійснив видання восьмитомника своїх творів; склав «Граматику української мови» у 2-х томах; клопотався про видання українськомовного журналу «Промінь».

4-й учень:   Іван Семенович глибоко знав побут українського селянства, його звичаї, працелюбність, любов до гумору, не обминав проте і темних сторін його буття. Письменник бореться з ними дотепним і гострим словом.

Учитель:  А зараз до нас завітають дві героїні Нечуя-Левицького – баба Параска і баба Палажка, які ніяк не можуть помиритися…

 

/Інсценізація уривка оповідання «Баба Параска і баба Палажка»/

(Виходять баба Параска і баба Палажка)

Баба Параска:   Ой люди добрі! Що мені на світі божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи!..  Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така – не то що на селі, але й в цілому світі?Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Як би я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б… А я собі на лихо, вдалась добра. І, господи! Я б її до віку не зачепила, як би вона мене не зачіпала…

Хоча я трохи й сліпа на одно око, але добре бачу, де що діється і як діється…

Прийде до церкви, простелить хусточку та й б’є поклони в хусточку, певно, щоб не замазати свого лоба. А виходить з церкви, то згорне хусточку – мабуть , щоб зібрати свої поклони в хусточку та сховать у скриню…

Баба Палажка:  Хоч я й нагрішу за цілий тиждень, зате ж одмолю, як прийде свята неділенька!..

Баба Параска:  Оце ж хіба не кумедія? Раз мій рябий підсвинок уліз в Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому – дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, прив’язаний за задні ноги…Я – до нього, а Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже свої залізні зуби!

Баба Палажка:  І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай т вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю.

Баба Параска:   А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі – коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Солов’їха, вже й жидам продала…

Баба Палажка:  Ой люта ж я, люта! Не підступай, бо голову провалю кочергою  та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!

Баба Параска:   Еге! Адже твоя мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду, було, не піде купаться з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли й підгляділи, що в неї ззаду хвіст, хоч і невеличкий – завбільшки і завтовшки як два пальці…

Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десяту частку мала такі залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї!..

Баба Палажка:  Люди добрі! Що мені на світі божому робить? Не можна мені через бабу Параску не то що на селі вдержаться – не можна мені через неї на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі й по хуторах;  як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться… Не можна вже мені на світі жити. Люди добрі! Благословіть  мені скоропостижно вмерти! Нехай мій гріх впаде на Парасчину душу!.. Каже вона, що я й дівкою була задрипана, а за те забула, що я багато од неї молодша. Я ще на припічку кашу їла та гусенята пасла, а вона вже ганяла по вулицях та по досвітках за хлопцями, аж тини тріщали… До мене-то, ніде правди діти,  йшли старости, так що в м’ясниці й двері не зачинялись. Я одіслала з гарбузом двадцять пар старостів, а до неї ніхто з старостами і через поріг не заглядав, доки не піддурила Омелька, та й той узяв її, мабуть, через те, що в йог і тепер не всі вдома, а ззамолоду зовсім-таки не було одної клепки в голові…

Ой, боже мій милостивий! Спасе мій! Богородице діво, радуйся! Отче наш, батьку наш! Що ж це далі буде на світі?.. Мабуть, увечері буде страшний суд… На серці стало, як на дворі після покрови…

Баба Параска:   Чи вже знов оце ти приблудилась до села, приблудо, волоцюго! Я думала, що вже й ворон твоїх кісток сюди не занесе, що вже тебе й на світі нема…

Баба Палажка:  Ой-ой-ой… Як побачила я Параску тай не стелилась, як кольнула мене колька в печінки, та од того часу коле мене та й коле. Вже й свячені миколайчики пила, вже й маковійовим зіллям підкурювалась – нічого не помагає. Од того часу, як  тільки де побачу Параску, то мене зараз кольки колють і в грудях, і в животі, і в печінках, так що й дихати не можна… Про мене, нехай майстри й сьогодні роблять домовину… Благословіть мене наглою смертю вмерти!..

 

5-й учень:  Читаючи твори І.Нечуя-Левицького, сучасники уявляли собі автора подібним до його героїв – людиною могутньою тілом і духом. Проте, в житті було навпаки. На вигляд Іван Семенович був скромним, кволий, м’який на вдачу… Навіть І.Франко зазначав: «Я уявляв собі автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії. Тим часом я побачив невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завжди жалівся на шлункову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі справляв враження пташини, вродженої в клітці…»

6-й учень:  Справді, у своїй родині Нечуй був нещасливим. Залишившись одинаком, він схилявся до родичів, проте вони… Як стверджує Марія Грінченко, дружина Б.Грінченка, він  «сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачок; сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: зміняти його не було кому. І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром , тисло морозом – терпів усе і вже не боявся застудитися. Коли ж письменник зліг, сестра віддала його до богодільні (тобто в будинок перестарілих) із жахливими побутовими умовами…Його навіть ніхто ні разу не одвідав…»

7-й учень:  Вночі 2 квітня 1918 року Іван Семенович умер, вранці повідомили його родичів. Тіло привезли в Софійський собор так, що ніхто і не знав. Може, так було зроблено через те, що сором було родичам забирати його із притулку…

Дружина Грінченка згадує: «Побачила я Івана Семеновича вже в Софії, в труні:висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста. І мені увижався докір на тому обличчю, докір за те, що не доглянемо його, що вмер він не в своїй хаті».

На небосхилі української літератури погасла яскрава зоря. Похований письменник у Києві на Байковому кладовищі.

Учитель:  І Франко писав: «Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і надовго на нім остаються». Можна сміливо поправити Франка і залишаються у літературі назавжди…

                                       /Звучить класична мелодія/ 

ІІ. Закріплення матеріалу

Учитель:  Безумовно, одним з найкращих творів І. Нечуя-Левицького є вивчена нами повість «Кайдашева сім’я».

? Давайте згадаємо, який це твір за жанром? /соціально-побутова повість/

 

Літературний диктант «Чий це портрет?»

1. «…був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечірню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити…»  /Кайдаш/
2. «…був дотепним, життєрадісним парубком, а ставши хазяїном, с варився з братом за кожну дрібницю…»    /Лаврін/  
3. «…Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.»      /Кайдаш/  
4. «…був широкий у плечах, з батьківськими карими очима (гострими), з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». «Він ніколи не сміявся гаразд, які сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались».   /Карпо/   
5. «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з руками, позакочуваними по лікоть, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалося з чорними з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, обмитий дощем, очима. В лиці, в очах  було розлите щось гостре, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю».   /Мотря/
6. «Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі  були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».   /Мелашка/ 
7. «Молоде довгасте обличчя було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою».   /Лаврін/  
8. Кайдашиха «одразу почастувала полином» а потім без кінця лаяла та глузувала з неї.  /Мелашка/ 
9. Хто з героїв повісті «вважав, що вісь біля воза зламалась тільки тому, що він поїхав по снопи у неділю»?  /Кайдаш/ 
10. Про кого у творі «Кайдашева сім’я» селяни говорили, що це «чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака»?  /про Карпа/
11. «…наглядала за працею невістки, «неначе осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду»?   /Кайдашиха/ 
12. «…був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись»… /Карпо/

 

ІІІ. Підсумки

Учитель:  Підсумовуючи наш з вами урок пропоную вам дати  відповіді на незвичайні, а провокаційні запитання. Вони вимагають особливих знань та уважності.

Провокаційні запитання від учителя

1. І.Нечуй-Галицький прозаїк. Чи не так?
2. Назвіть справжнє прізвище та псевдонім письменника.
3. Як називалася І поетична збірка митця?
4. У яких містах після закінчення духовної семінарії служив священико  І.Левицький?
5. Назвіть основні жанри творів  письменника
6. Як звали дружину І.Нечуя-Левицького?
7. Чому письменник так рано вийшов на пенсію – у 47 років?
8. У чому трагізм останніх днів письменника?
9. Назвіть дівочі прізвища та прізвища після заміжжя жіночих персонажів «Кайдашевої сім’ї»
10. Продовжіть висловлювання М.Коцюбинського про «Кайдашеву сім’ю»: «Яке знання народних звичаїв, народного життя. Читав, неначе…»  /погожу воду у спеку пив/
11. Чому «Кайдашеву сім’ю» не можна назвати романом?
12.  Як закінчується повість? Яким було закінчення у І редакції твору? Який кінець, на вашу думку, більш реалістичний?

 

Демонстраційна таблиця

(продовжити речення)

1.   Мені здається…
2. На мій погляд…
3. Я думаю інакше…
4. На відміну від…
5. Я не згоден із думкою…
6. Я погоджуся з тим, що … але …
7. Мені ближча позиція …
8. Мені не сподобалось у творі …

 

Оцінювання

ІV. Домашнє завдання

І варіант  Написати відгук на урок (10кл.)

ІІ варіант  Написати невеличкий твір-роздум «Яку сім’ю я б не хотів (не хотіла б) мати?...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Нечуй-Левицький І. «Микола Джеря»: повісті, оповідання, нариси. – К.:Веселка,1988.
2. Нечволод Л.І.Українська література. Плани-конспекти. 10 кл. – Харків: Торсіна,2004. – С.88 – 95.
3. Методичний комютерний посібник «Електронний конструктор уроку. Українська література.110кл.»
4. Слоньовська О., Сушевський Б. Конспекти уроків з української літератури. 10кл. – К.:Рідна мова, 2000. – С.28 – 40.
5. Усі українські письменники. Упор. Хізова Ю.І., Щоголева В.В. – Харків: Торсінг ПЛЮС,2006. – С.44 – 49.