Конспект уроку «Я Божу іскру в серці вам несу…

«Я Божу іскру в серці вам несу…

Вчитель.

Ми  раді вас вітати  у цій світлиці
І дарувати хліб із золота-пшениці,
Щоб хліб святий у всіх був на столі,
Щасливі були люди в місті  і в селі.
Серця в нас сповнені любов’ю, миром,
Бажаємо, щоб зустріч була щира.
 

В народі кажуть, що на землі є три головні цінності: хліб, щоб бути здоровим і сильним, жінка, щоб не урвалась нитка життя, і книга – щоб не обірвався зв’язок віків. Книга – це невичерпна криниця духовності, життєдайне джерело знань, яке потрібне людині впродовж її життя. Без неї неможлива повноцінна освіта, формування світогляду. Книга допомагає пізнати минуле і зазирнути в майбутнє. Сьогодні  наше свято присвячене людині, яка любить свій рідний край і в силу свого інтелекту і можливостей допомагає своїм землякам серцем доторкнутися до Божої любові і милосердя.
„Усе  добро своє залишу ближньому,
Бо  все, що маю,  сотворив не я.
І слово це у мене від Всевишнього,
Нехай святиться лиш  Творця ім’я…”
Ці  слова належать поету, журналісту, члену  національної спілки  письменників України  Ярославу Васильовичу Ткачівському. Тому сьогодні ми пізнаємо життєвий і творчий шлях Ярослава Ткачівського, торкнемося однієї із струн його поетичної душі – духовної поезії. Тема нашого уроку - ____

Саме цій темі присвячено наш сьогоднішній урок літератури рідного краю — урок-автограф " Я Божу іскру в серці вам несу…". Чому урок-автограф? Тому, що сьогодні ми всі (і кожен зокрема) отримаємо автограф від Ярослава Ткачівського.

Ми горді тим, що можемо називати себе його односельчанами, що народився він у нашому мальовничому куточку Прикарпаття – в селі Вікторів, народився теплої сонячної пори , саме на Медового Спаса – 14 серпня 1957 року.

Читець:

Медовий Спас..

Медовий Спас –

він моїй долі дав початок.

Спочатку був іконостас,

батьки, Вкраїна і Тарас...

І святість в погляді дівчати.

 

Медовий Спас...

Медовий Спас –

оберігав мене у герці -

це з Неба мій дороговказ:

йти з вірою (не на показ!),

зі світлом Господа у серці.

Читець:

Моя колиска - поміж двох річок,

між Луквицею й Луквою місцина.

Тут вперше погляд мамин зустрічав,

і мама вперше пригортала сина.

 

Отут я ріс, збивав з трави росу,

у Батьківськім Потоці пас корови,

На Лахманівці верби ще ростуть,

вони для мене - ніби сестри кровні.

 

На Бережанці - перший танець мій,

кружляв тоді метеликом під сонцем.

До панни доторкнутися не смів,

а нині все здається, ніби сон це...

 

.. .Моя колиска - Вікторів-село.

згасає туга в маминій оселі.

Вітцівщина- цілющеє зело-

веселий світ і помисли веселі!

Вчитель.

Які чудові слова цього вірша! Чи можна сказати краще про ту землю, де народився, живеш, де привітно усміхаються до тебе віконця батьківської хати, де змійкою в'ється стежина дитинства. Мені здається, що людину не можна назвати людиною, якщо вона не любить своєї землі, забуває про свою колиску. Ми повинні не тільки любити свій край, а й знати його історію, культуру, літературу — минулу і сучасну. Знати, щоб не збідніла наша душа.             

Велика, чарівна та країна, з якої приходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Це країна Дитинства. Там починається людина, її почуття: любов, співчуття, милосердя. Від материнського тепла проростає синівська любов до землі, до людей. Перші уроки загальнолюдської любові малий Ярослав брав від мами Афії, з дому Дідух. Хлопчик побачив у найдорожчій людині не тільки маму, а й жінку, яка важко працювала. І майже завжди наспівувала синові. Мама виховувала його Божим Словом, народною піснею і казкою. Пізніше рідний син відповість неньці також і віршами, й піснями, але вже власними. Наприклад, як оця, відома співанка «Мамині літа» приємно дивувала його рідних. Послухаймо цю пісню у виконанні народного артиста України Б. Сташківа.

Звучить пісня «Мамині літа»

сл. Я. Ткачівського, муз. Л.Малько

Кує зозуля мамі на літа,

кує у червні на роки майбутні.

Он блимнув день, і рік, мов птах, зліта,

лиш губить пір'я - спогад незабутній.

 

Зозуленька кує на довгу путь,

коли цвітуть сади і пахне м'ята.

Нас тішить світ, доки батьки живуть,

і дітям кожен день у них, як свято.

 

Уже давно посріблена коса,

доньці і сину переходять зморшки.

Вже батько з того світу воскреса,

і просить в снах: «Побережися трошки...»

 

Зозуленька кує на довгу путь,

коли цвітуть сади і пахне м'ята.

Нас тішить світ, доки батьки живуть,

і дітям кожен день у них, як свято.

 

Розвію пустку зимну і німу,

загляне радість в мамину світлицю,

і на порозі неньку обніму,

і щастя вмиє сріблом наші лиця.

 

Кує зозуля - долю проріка,

і хвиля грає, що пора непізня.

Онуки сплять на втомлених руках,

ще не забулась колискова пісня.

 

Зозуленька кує на довгу путь,

коли цвітуть сади і пахне м'ята.

Нас тішить світ, доки батьки живуть,

і внукам кожен день у них, як свято.

Ведуча: На жаль, в оцьому часом жорстокому житті буває далеко не пік, як у популярній пісні. Адже всім відомо, що в земній реальності, як не прикро, бувають і розлуки, і втрати, і перші каяття... Поет часто згадує про невтомні, але такі лагідні  і рідні материнські руки, які  так і не змогли дошити йому вишиванку, про мудрі мамині повчання, про яблука, які вона збирала для сина, виглядаючи його з далекої дороги.
 

Читець:

Збираю яблука у маминім саду –

золотосяйні сонечка-ренети.

Ще подих літа вітер не задув

і мамині слова: «Синочку, де ти?»

 

Он батьківська криниця тихо снить

і їй, старенькій, додає ще сили.

Мов тятива, вібрує кожна мить:

«Таке важке чекання, блудний сину!..»

 

Зігнуся знов за яблуком.

В траві їх, як і літ моїх, уже - за сорок...

Вклонюся низько: «Мамо, ви праві...»

А серце обпече нестерпний сором.

 

В руках горять ренети золоті.

Сивини - наче ниточки парчеві...

Жаданим птахом в гості залетів у мамин сад.

Але, матусю, де ви?..

 

Читець.

За плином часу юність промине...

Але хіба до цього молодому?

Не просимо батьків: «Простіть мене,

що рідко так навідуюсь додому».

 

Нас мати виглядає все одно,

хоч з вирію літа не повернуться.

Нежданим птахом вдартесь об вікно,

шепніть: «Нам двері відчиніть, матусю...»

 

Зігріють душі нам слова прості –

й розтане лід пекучої розлуки.

Моліть тихенько: «Матінко, простіть...»

І по-синівськи обцілуйте руки.

 

Вчитель.  Повернемось у 1964 рік.  Ярослав сів за парту восьмирічної школи у Вікторові і після її закінчення навчався в  Івано-Франківському МПТУ №3, де здобув середню освіту і професію столяра – червонодеревника.  1974 року вперше надрукував свій  вірш в обласній газеті.  В юні роки прийшлося несолодко. Доводилося ночами розвантажувати з вагонів скловату, вугілля і цемент. Поет згадує:
„Я  зазнав гаразду і  нестатків,
Я високо і низько стояв”.
Військову службу поет пройшов на Чорноморському флоті, звідки дописував до військових газет. Писав і вірші, які згодом стали піснями. Але Ярослав мріяв здобути вищу освіту і готувався до вступу в університет. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка.  Постійно  живе і працює в Івано-Франківську. Понад чверть століття пропрацював на рядових і керівних посадах обласних газет.   Створив і очолив 1993 – 2001 роках найбільший на Прикарпатті незалежний часопис „Тижневик Галичини”. Із 1998-го до 2004 року через безкомпромісну журналістську позицію пережив час, про який каже сам так:
„ Пізнав я дружбу, мир і  зраду,
Пізнав  невдачі, злети і біду…
Але якось даю собі ще раду,
Бо  з Господом у серці  в путь іду”.

 

Читець:

Мої літа - булані коні,

свій вік я вірою скрасив,

бо не міняв святі ікони

на чиїсь модні образи.

Навколішки за гріш не падав,

до інших не моливсь божків,

пішов за Правду проти влади –

тому і шлях мій був тяжкий.

Вчитель: Журналіст  багато чого позбувся, але не втратив  власної гідності, віри і гострого пера.  Він – поет, громадянин, його болить сучасне України.

Читець:

 Нелегкий путь в житті собі обрав:

розтратив у дорозі час і силу,

та Слово Боже дух мій воскресило

во ім'я Правди, Віри та Добра.

 

Ішов по лезах неминучих втрат...

Мене звалити з ніг хотів Вітрище,

а я ступав і піднімався вище,

не знаючи, хто ворог, а хто брат.

 

І так було не раз, не два - стократ.

Сім літ ішов на прю і смертні герці –

на шрамі шрам і біль в стражденнім серці –

не зрікся свого слова, як Сократ.

 

Я знов угору йду, де рік, як мить.

Іду крізь бурі, шторми й урагани

до істини (де добре і погане),

 де правда світу громом загримить...

 

Вчитель.

Ярослав Ткачівський - член Національної спілки письменників України з 1995 року; член Ради, відповідальний секретар Івано-Франківської сї письменницької організації НСПУ; громадсько-політичний діяч. Він  — делегат II, IV та VI з'їздів письменників України. Восени 2010 року письменник обраний депутатом Івано-Франківської  обласної  ради в Галицькому одномандатному мажоритарному виборчому окрузі,  а в грудні 2010 року на першій сесії шостого демократичного скликання  Івано-Франківської обласної ради його вибрали секретарем постійної комісії  облради з питань національного та духовного розвитку, культури,  діяльності засобів масової інформації, книговидання й свободи слова.

     Письменник Ярослав Ткачівський - автор інтимної та громадянської лірики, а також багатьох поетичних і прозових творів на релігійну тематику. У творчому доробку письменника-краянина більше 30 книг.

    З-під пера письменника-ювіляра вийшли у світ поетичні збірки: «Воскресіння» (1995 р.), «Вервиця» (1996 р.), «Володар дум: духовна поезія» (2005  р.). «Гармидер в стольнім Яйцеграді»: сатира, гумор і памфлети» (2006 р.),  «Без шолома йду: громадянська лірика й сатира» (2007 р.), «Сяєво сьомого  неба: інтимна й еротична лірика» (2009 р.), «Медовий місяць. Інтимна лірика: Роман у віршах про кохання» (2009 р., перевидана 2010 р.), «Кумедний гороскоп: сузір'я гумористичних віршів» (2006 р., перевидана  2010 та 2012 рр.), «Сльоза блаженства: духовна поезія» (2010 р„ перевидана 2011 р.), «Смішний дідусь: вірші для дітей та юнацтва» (2011 р.) «Лицар свободи й любові: лірика» (2012 р.), «Чари Афродіти: любовна лірика»               (2012 р.), «Ренети з маминого саду» (2012р) та ін.;

прозові книжки – новели та оповідання «Неділя всепрощення»  (2011р.), «Пісня на порозі Раю» (2011 р.), збірки гумористичних оповідок і мініатюр «Кульова блискавка, або Півень-ловелас» (2012 р.)  та «Пояс вірності» (2012 р.), повість «До моря їхали…» (2012 р.), «Дикий голуб» (2012 р.),  а також інших літературно художніх творів.

Поет-пісняр є автором чотирьох тематичних збірників пісень та романсів на власні поезії «Дивоцвітом грають весни» (2010 р ) «Xміль солов’їних ночей» (2010 р.), «Срібне весілля» (2010 р.)  й «Лиш не згасне любов» (2010 р. ) Такий багатий, яскравий і різнобарвний букет пісенного пласту його творчості є виразним фактом небувалої мелодійності ліричних творів письменника, покладених на музику багатьма відомими композиторами і музикантами. Його пісні та романси виконують народні  та заслужені артисти України, інші відомі співаки, а деякі твори поета- пісняра - стали вже хітами. Так, всім улюблена пісня «Волошки» автором якої є Ярослав Ткачівський, стала воістину народною піснею.

Слухання пісні «Волошки»

Він також є співавтором книг та альманахів «Яворове листя» (1996р.), «Християнська етика:добро і зло»(1999 р.), «Від Карпат до Опілля» (2001 р.), «Столиця Франкового серця» (2006 р.),  «Під Франковою зорею» (2006 р.), «Душа співає...» (2009 р.), «Футбол-FEST» (2012 р.),  «З горіха зерня» (2012 р.), «Літературне Прикарпаття» (2012 р. ), антології українських письменників про своє родинне гніздо «Рай-хата»  (2012 р.); двох зшитків ювілейного журналу «Перевал» (№2-3, 2011р.)  та поетично-прозового електронного видання «Галицький золотослов» (2012 р.) тощо; збірників пісень й музичних збірок; автором новел, оповідань, образків та інших жанрів малої прози, а також гумористичних  і сатиричних творів (цей перелік далеко не повний).  Редактор та упорядник  видань інших митців.

Письменник Ярослав Ткачівський у 2012 р. удостоєний найвищої на Прикарпатті мистецької відзнаки - лауреат обласної літературної премії  імені Василя Стефаника у номінації «Проза» (драматургія, переклади) за твори «Неділя всепрощення» (2011 р.), «Пісня на порозі Раю» і повість  (2011р.) «До моря їхали» (2012 р.). Він також лауреат міської літературної премії імені Івана Франка за поетичні та пісенні збірники (у галузі «Література», 2011 р.), лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу імені Миколи Лукаша (номінація «Поезія», 2010 р.) та лауреат літературної  премії імені Тараса Мельничука за роман у віршах про кохання «Медовий місяць ( 2009 р.). Трикратний переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу літературного журналу «Дніпро» (номінації «Інтимна лірика», 2009 р. та 2010 р. та «Лірична еротика» (2011 р. );  дипломант Всеукраїнського конкурсу громадянської лірики і володар «Золотого тризуба» (ЛО «Кобзар», номінація «Я люблю тебе, Україно!», 2011 р.).

Ярослав Ткачівський нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».

За вагомий внесок в українську літературу письменник удостоєний медалі Національної спілки письменників України «Почесна відзнака НСПУ» та багатьох інших творчих нагород.

 

Вчитель.

Віра  в Ідеал, Абсолют, Вічне як у постійно дієві і непроминальні категорії християнства наснажують поезію Ярослава Ткачівського чистотою моралі, виповнюють душу її ліричного героя красою високих почуттів. Поезія Ярослава Ткачівського – це розмова з Богом, яка спонукає до вищих морально – етичних істин в людській поведінці, в коханні, у ставленні до Вітчизни. В цьому ви зможете переконатися познайомившись духовної лірики.  Адже саме золоту сторінку творчості Ярослава Ткачівського становить духовна поезія. Як пише поет: «Я Божу іскру в серці вам несу».

Уже в перших збірках «Воскресіння» і «Вервиця», а далі «Володар дум», до яких увійшли вірш раннього періоду творчості, поет переступає вчорашнє заборонене, сповідально проголошує свою відданість споконвічним традиціям роду, християнській моралі, тим великим віруванням, без яких упродовж століть було неможливим життя українців. Ідею воскресіння Господнього храму в рідному селі поет проголошує у балади про церкву «Воскріння» з  однойменної збірки.

Читець.

 Викторовом бігла новина:

- Чули? Хрест встановлений розбито...

То не люди -роги, хвіст, копита!..

 Панував червоний сатана...

...У моїй душі гоїться шрам,

Божі знов освячуєм ікони,

стоголосо задзвонили дзвони,

бо воскрес в селі Господній храм.

Поет по-філософськи осмислює наше буття, будить національну свідомість, засіває зерна християнської моралі. Він звертається до тих, чиє царство уже впало:

Бійтеся, вандали, буде суд Господній!

 Свого ми діждали - образи в господі.

     Лейтмотивом до книжки «Вервиця» є поетові слова: «...ніколи не пізно скинути  сатанинські пута і почати сповідувати добро. Тож допоки наше тіло не стало  прахом, сотворімо у своєму серці храм Господній, де б щомиті витала молитва».

   Поезії збірки «Володар дум» (2005 р.) за своїм духом виразно релігійні. Тут наскрізною є думка поета, що людині Бог подарував Віру, Надію і Любов, і ці поняття завжди ідентифікуються зі словом Бог.

Усе добро своє залишу ближньому,

бо все, що мав, то сотворив не я.

І слово це у мене від Всевишнього,

нехай святиться лиш Творця ім'я...

    Поезії духовної тематики Ярослава Ткачівського, як молитва є бальзамом для християнської душі. Їх зміст викликає у нас внутрішній християнський спокій. У поетичній збірці «Сльоза блаженства» (2010 і 2011 рр.)  перед читачем постає ще одна грань таланту письменника - глибинне проникнення у таїни Любові, небесної і земної. Три цикли книжки, синівської, християнсько -релігійної і чоловічо-батьківської Любові виповнюють цілісний образ ліричного героя - людини, яка помиляється, яка кохала, яку виповнює щастя сімейної злагоди. Тут багато віршів, позначених відповідальністю перед словом і вдячністю за ту любов, яку дарувала йому доля.

   Збірка «Сльоза блаженства» перлиною вплелась у вервичку поезій не тільки як поета, прозаїка, журналіста, а й батька і дідуся, який вважає себе щасливішим за всіх… У віршах збірки «Сльоза блаженства» - наша славна історія, батьківська мудрість і материнська ніжність, прослава величі Бога і освячених Небом людських почуттів, з яких народжується найбільше на землі таїнство - нове життя.

Читець:

Ми із землі прийшли в лукавий світ

й покинули там невідь, за межею...

Мов гості, залишаєм добрий слід

 і славні справи, звершені з душею.

 

Нас рідна грудка кличе зі світів,

заманює калиною і ланом...

Із чужини і грішні, і святі вертаються,

 щоб вдома стати паном,

володарем землі й оцих небес,

де спозаранку долі сонце світить.

Нас не було б і не було б тебе,

мій, сотворений Богом, грішний світе.

 

Прости мене за істинні слова,

 хоч християнську не топчу основу,

бо в серці віра знову ожива,

щоб після смерті народитись знову.

 

Вчитель.

Поет пізнавав великі світи, але завжди залишався патріотом,  не втрачав тих людських цінностей, що прийняв з материнським молоком і хрещенням. А яке поєднання філософських, біблійних та громадянських мотивів!.. Поет запрошує нас до храму долі, щоб обрати праведну дорогу.

Читець:

Бог дає драбинку догори й вдолинку,

а бува - згорає все дотла.

У важку хвилинку душу, мов пилинку,

замете в сміття гріхів мітла.

 

Як щаблі зламались

й ви на землю впали –

аж внизу відчутна висота.

І свої висоти проклинали всоте,

бо тоді людина, мов свята.

 

Дякуємо Богу

й кличемо в підмогу,

щоби знов піднятись на щабель.

Бо минули будні,

великодні й блудні,

лиш позаду чути: «Цоб-цабе...»

 

Цей вірш  переконає читача в тому, що творчість - незбагненна сутність, воістину дарунок від Бога людині, яка широко відкрила двері сво­го серця.

Золоті перли духовної лірики Ярослава Ткачівського вказують на істинний шлях, на людські вади й помилки, закликають не марнувати дорогоцінне життя, жити за Божими заповідями.

Читець:

Пересуди і обмови,

і буденна суєта...

Лиш наїдки та обнови,

а забули про Христа.

 

І пісні у дні скорботи,

і гріховності плоди...

Чом шукаємо гидоти

в склянці чистої води?

 

Брате мій, дитино Світла,

душу сатані не дай!

Поміж тлінню цього світу

пізнаваймо святість Тайн...

 

Правду, як зіницю ока,

збережи, бо в цьому суть...

І тобі Господь звисока

праведний осяє путь.

 

Вчитель: Любов гріхам противиться. Вона спалює гріх. Дивовижна поезія Ярослава Ткачівського «зіткана серцем, а в ній болючим виразним узором виступає велика, справжня любов. Вона волає: любімо і щадімо один одного, бо так заповів нам неосяжний Творець, що і сам є Любов’ю». Саме так написала про лірику Ярослава Ткачівського відома українська поетеса Марія Влад, яка живе й працює в місті Києві.

Поет закликає нас до правди, віри і добра.

Звучить пісня «Живімо для добра»

сл. Я. Ткачівського, муз. М. Пастернака

 

У траві росина, чиста, як сльозина.

У очах іскрина щастя, ніби цвіт...

Бо живе людина

для доньки і сина,

щоби став добрішим білий світ.

 

Росяні світанки

в позолоті ранки,

літепла останки,

наче серця жар.

Тепло завжди в хаті,

як є батько й мати.

І для них - нічого нам не жаль.

 

Як тут не радіти:

ми - батьки і діти.

Душу буде гріти

кожен світлий день.

Доле наша, доле, -

перекотиполе...

Розквітай любов'ю для людей!

 

В тишу і у вітер ідемо до звіту...

Десь обмерзли квіти –

осені нора.

Ще не срібні скроні

й теплі ще долоні,

то живімо, люди, для добра...

 

Вчитель:  Поезія Я. Ткачівського легка, ненав’язлива і можливо певною мірою наївна у своїй щирості й відкритості до світу і людей.
„Я  за правду готовий  розвіяти чорнії тучі,
Своїм серцем в борні  розтопити крихкий  льодовик.
Для народу свого —  закуюсь Прометеєм  на кручі,
Чи  згорю мов Ікар, бо в житті плазувати  не звик”
 

Ці  рядки є справжнім кредом життя і творчості нашого земляка  - Ярослава Ткачівського  -  поета , журналіста, але насамперед християнина, який відкрито несе любов і добро своєї душі до людей і глибоку віру у Божу вічність.
 

Сьогодні ми маємо добру нагоду увійти в чудовий світ духовної поезії Я. Ткачівського. Ми  віримо в те, що читаючи його книги, ми замислимось над тим, хто ви? які ви? чиїх батьків діти? Адже людську особливість визначає духовний її зміст. І не можна відмовлятись від біблейських істин: „Не убий, не укради, не чини перелюбу, шануй батька свого”. Якщо станеться зворотнє, то людства уже не буде, бо виживання людства  - це і є виживання людської моралі і духовності.  Тож робіть добро, прикрашайте землю, будуйте храми, будинки. Будьте милосердні і любіть життя, бо це найбільше добро на землі.
 

Пане  Ярославе, дозвольте запросити Вас до спілкування.
- Які плани у Вас на майбутнє, чим порадуєте шану­вальників Вашого таланту у найближчий час?

Виступ Ярослава Ткачівського

- Звичайно, ми вже багато дізналися про Ярослава Ткачівського та його твори, та, мабуть , хотіли б знати ще більше, познайомитися ближче. Я думаю, що Ярослав Васильович люб’язно відповість на всі ваші запитання.

Запитання учнів:

• Який випадок з дитинства запам’ятався ваи найбільше?
• Ким ви мріяли стати  Чи здійснилася ваша мрія?
• Чи пам’ятаєте, коли почали писати вірші і що спонукало до їх написання?
• Що ви найбільше цінуєте в людях?
• Талант, на вашу думку, це дар Божий чи невтомна праця?
• Коли до вас приходить Муза?
• Хто може стати вашим другом?

Вчитель.

Ось такий він – Ярослав Ткачівський. «Воїн Ісуса» і «Лицар свободи й любові» - так часто називають його. Ми щиро вдячні пану Ярославу за сьогоднішню зустріч, за урок-автограф та автограф, залишений у наших серцях. І на закінчення хочу подякувати Вам, пане Ярославе, від тих чиї серця сьогодні трепетно билися в унісон з Вашими ніжними та мелодійними поезіями. Нехай на вашому творчому полі завжди панує і свіжа весняна ярінь, і колоситься жито як символ життя, і видзвонює багатством зрілих плодів щедра золота осінь, а у серці нехай повсякчас володарює - княгиня Любов. На многії літа!..

 

 

Звучить пісня «Суть» сл. Я. Ткачівського, муз. О. Постолянюк (аранжування О. Дутка)

Вік спливає, як шкільні канікули,

рік за роком, як уроки, йдуть.

Час біжить, що й оглянутись ніколи,

вічна круговерть і каламуть.

Десь закохані не стали парою,

певно в душах недруг жар задув...

Ми - ікари, бо в польоті падаєм,

як осінні яблука в саду.

Приспів:

Міряємо шлях, на долю обраний,

вічний спокій журавлі несуть.

Людоньки, любімся, будьмо добрими

на Землі, бо вся у цьому суть.

 

Знаю, літо спить, де трави скошені,

день вчорашній ще в росі бринить.

Отуди, де ждуть, прийдіть непрошені,

подаруйте неповторну мить.

Приспів:

Міряємо шлях, на долю обраний,

вічний спокій журавлі несуть.

Людоньки, любімся, будьмо добрими

на Землі, бо вся у цьому суть.

 

Кваптеся, закохані, освідчитись,

душі вам не з'їсть гріхів іржа.

І сповідуйте закони вічності –

не далека ж вічності межа.

Приспів:

Міряємо шлях, на долю обраний,

вічний спокій журавлі несуть.

Людоньки, любімся, будьмо добрими

на Землі, бо вся у цьому суть.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Читець:

Медовий Спас..

Медовий Спас –

він моїй долі дав початок.

Спочатку був іконостас,

батьки, Вкраїна і Тарас...

І святість в погляді дівчати.

 

Медовий Спас...

Медовий Спас –

оберігав мене у герці -

це з Неба мій дороговказ:

йти з вірою (не на показ!),

зі світлом Господа у серці.

Читець:

Моя колиска - поміж двох річок,

між Луквицею й Луквою місцина.

Тут вперше погляд мамин зустрічав,

і мама вперше пригортала сина.

 

Отут я ріс, збивав з трави росу,

у Батьківськім Потоці пас корови,

На Лахманівці верби ще ростуть,

вони для мене - ніби сестри кровні.

 

На Бережанці - перший танець мій,

кружляв тоді метеликом під сонцем.

До панни доторкнутися не смів,

а нині все здається, ніби сон це...

 

.. .Моя колиска - Вікторів-село.

згасає туга в маминій оселі.

Вітцівщина- цілющеє зело-

веселий світ і помисли веселі!

 

Читець:

Збираю яблука у маминім саду –

золотосяйні сонечка-ренети.

Ще подих літа вітер не задув

і мамині слова: «Синочку, де ти?»

 

Он батьківська криниця тихо снить

і їй, старенькій, додає ще сили.

Мов тятива, вібрує кожна мить:

«Таке важке чекання, блудний сину!..»

 

Зігнуся знов за яблуком.

В траві їх, як і літ моїх, уже - за сорок...

Вклонюся низько: «Мамо, ви праві...»

А серце обпече нестерпний сором.

 

В руках горять ренети золоті.

Сивини - наче ниточки парчеві...

Жаданим птахом в гості залетів у мамин сад.

Але, матусю, де ви?..

 

Читець.

За плином часу юність промине...

Але хіба до цього молодому?

Не просимо батьків: «Простіть мене,

що рідко так навідуюсь додому».

 

Нас мати виглядає все одно,

хоч з вирію літа не повернуться.

Нежданим птахом вдартесь об вікно,

шепніть: «Нам двері відчиніть, матусю...»

 

Зігріють душі нам слова прості –

й розтане лід пекучої розлуки.

Моліть тихенько: «Матінко, простіть...»

І по-синівськи обцілуйте руки.

 

Читець:

Мої літа - булані коні,

свій вік я вірою скрасив,

бо не міняв святі ікони

на чиїсь модні образи.

Навколішки за гріш не падав,

до інших не моливсь божків,

пішов за Правду проти влади –

тому і шлях мій був тяжкий.

Читець:

 Нелегкий путь в житті собі обрав:

розтратив у дорозі час і силу,

та Слово Боже дух мій воскресило

во ім'я Правди, Віри та Добра.

 

Ішов по лезах неминучих втрат...

Мене звалити з ніг хотів Вітрище,

а я ступав і піднімався вище,

не знаючи, хто ворог, а хто брат.

 

І так було не раз, не два - стократ.

Сім літ ішов на прю і смертні герці –

на шрамі шрам і біль в стражденнім серці –

не зрікся свого слова, як Сократ.

 

Я знов угору йду, де рік, як мить.

Іду крізь бурі, шторми й урагани

до істини (де добре і погане),

 де правда світу громом загримить...

 

Читець.

 Викторовом бігла новина:

- Чули? Хрест встановлений розбито...

То не люди -роги, хвіст, копита!..

 Панував червоний сатана...

...У моїй душі гоїться шрам,

Божі знов освячуєм ікони,

стоголосо задзвонили дзвони,

бо воскрес в селі Господній храм.

Читець:

Ми із землі прийшли в лукавий світ

й покинули там невідь, за межею...

Мов гості, залишаєм добрий слід

 і славні справи, звершені з душею.

 

Нас рідна грудка кличе зі світів,

заманює калиною і ланом...

Із чужини і грішні, і святі вертаються,

 щоб вдома стати паном,

володарем землі й оцих небес,

де спозаранку долі сонце світить.

Нас не було б і не було б тебе,

мій, сотворений Богом, грішний світе.

 

Прости мене за істинні слова,

 хоч християнську не топчу основу,

бо в серці віра знову ожива,

щоб після смерті народитись знову.

 

Читець:

Бог дає драбинку догори й вдолинку,

а бува - згорає все дотла.

У важку хвилинку душу, мов пилинку,

замете в сміття гріхів мітла.

 

Як щаблі зламались

й ви на землю впали –

аж внизу відчутна висота.

І свої висоти проклинали всоте,

бо тоді людина, мов свята.

 

Дякуємо Богу

й кличемо в підмогу,

щоби знов піднятись на щабель.

Бо минули будні,

великодні й блудні,

лиш позаду чути: «Цоб-цабе...»

 

Читець:

Пересуди і обмови,

і буденна суєта...

Лиш наїдки та обнови,

а забули про Христа.

 

І пісні у дні скорботи,

і гріховності плоди...

Чом шукаємо гидоти

в склянці чистої води?

 

Брате мій, дитино Світла,

душу сатані не дай!

Поміж тлінню цього світу

пізнаваймо святість Тайн...

 

Правду, як зіницю ока,

збережи, бо в цьому суть...

І тобі Господь звисока

праведний осяє путь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 «Живімо для добра» сл. Я. Ткачівського, муз. М. Пастернака

У траві росина, чиста, як сльозина.

У очах іскрина щастя, ніби цвіт...

Бо живе людина

для доньки і сина,

щоби став добрішим білий світ.

 

Росяні світанки

в позолоті ранки,

літепла останки,

наче серця жар.

Тепло завжди в хаті,

як є батько й мати.

І для них - нічого нам не жаль.

 

Як тут не радіти:

ми - батьки і діти.

Душу буде гріти

кожен світлий день.

Доле наша, доле, -

перекотиполе...

Розквітай любов'ю для людей!

 

В тишу і у вітер ідемо до звіту...

Десь обмерзли квіти –

осені нора.

Ще не срібні скроні

й теплі ще долоні,

то живімо, люди, для добра...