Контрольна робота з дисципліни "Основи психології та етика бізнесу"
ЧЕРКАСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ
ЕКОНОМІКО – ПРАВОВИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ
ПОЛТАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Основи психології та етика бізнесу»
Виконав студент групи ГРСк-11
Чикалова Жанна Василівна
ЗАПОВНЮЄТЬСЯ ВИКЛАДАЧЕМ
Робота поступила «___» __________ 2023 р.
Дата рецензії «___» __________ 2023 р.
Оцінка _____________________
Викладач _________ Єлєнік Т.О.
(підпис)
2023
ЗМІСТ
2.Характер, його структура та формування...................................................... 6
3.Спілкування, поняття, засоби, етапи спілкування....................................... 11
Список використаних джерел
1.Темперамент, його типи.
Щоденні спостереження за людьми показують, що одні люди збуджуються сильно, діють енергійно, пристрасно, інші - слабко, неенергійно. Одні відзначаються врівноваженістю поведінки, діють стримано, не виявляють різко назовні своїх почуттів, інші ж при аналогічних обставинах одразу спалахують, діють порив часто, нервуються. Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються до змінених умов життя; інші ж цю зміну переживають дуже гостро і з великими труднощами пристосовуються до нових умов
Ці особливості людей виявляються в їх розумовій та практичній діяльності, причому виявляються досить рано: вже немовлята з різною активністю реагують на зовнішні подразники, характеризуються більшою чи меншою збудливістю. З віком ці особливості ускладнюються й певним чином змінюються, та все ж продовжують досить стійко характеризувати індивіда.
Вразлива й легко ранима людина часто залишається такою до старості. Такі індивідуальні особливості, що виявляються в динамічних проявах психіки людини отримали назву "темперамент".
Темперамент – сукупність індивідуально-психологічних характеристик, що виявляються у силі, швидкості та врівноваженості нервових процесів.
Вчення про темперамент виникло у давнину. Давньогрецький лікар Гіппократ (V ст. до н. е.), а потім римський лікар Гален (II ст. до н. е.), спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки людини, зробили спробу описати і пояснити ці особливості. Гіппократ вважав, що в тілі людини є чотири рідини: кров, слиз, жовч і чорна жовч. Домінування однієї з них і визначає темперамент людини.
Назви темпераментів походять від назв рідин: холеричний темперамент – походить від латинського слова chole (жовч), сангвінічний – від sanquis
(кров), флегматичний – від phlegma (слиз), меланхолічний – від melas chole (чорна жовч). Назви темпераментів збереглися до наших днів.
В подальшому велику роль в розвитку теорії темпераменту відіграв І. Павлов. Він дослідив властивості нервової діяльності і показав, що вроджене співвідношення властивостей нервової системи “сила – врівноваженість – рухливість” і характеризує те, що називають темпераментом.
“Чистий” сангвінік має сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи, швидко пристосовується до нових умов, швидко сходиться з людьми, товариський. Почуття легко виникають і змінюються, емоційні переживання, як правило, неглибокі. Міміка багата, рухлива, виразна. Дещо непосидючий, потребує нових вражень, недостатньо регулює свої імпульси, не вміє дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи у роботі. У зв’язку з цим не може успішно виконувати справи, що потребують рівної затрати сил, тривалої і методичної напруги, посидючості, сталості уваги, терпіння. За відсутності серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності виробляються поверховість і мінливість.
Холерик має сильну, але неврівноважену нервову систему, вирізняється підвищеною збудливістю. Йому властиві різкість і поривчастість рухів, сила, імпульсивність, яскрава виразність емоційних переживань. Внаслідок неврівноваженості, захопившись справою, схильний діяти з усіх сил, виснажуватись більше, ніж слід, але часто будь-яка дрібниця може звести все нанівець. Маючи позитивні суспільні інтереси, така людина виявляє темперамент у ініціативності, енергійності, принциповості. Але за їх відсутності холеричний темперамент часто виявляється у дратівливості, афективності, нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю за напружених обставин.
Флегматик має сильну, врівноважену, але інертну нервову систему. характеризується порівняно низьким рівнем активності в поведінці, нові форми якої виробляються поступово, але є стійкими. Поступливий та спокійний у діях, міміці і мові, вирізняється рівністю, постійністю, глибиною почуттів і настроїв. Він наполегливий та впертий “працівник життя”, він рідко “зривається”, не схильний до афектів, розрахувавши власні сили, доводить справу до кінця, рівний у відносинах, в міру товариський, не любить говорити зайвого, економить сили. Залежно від умов в одних випадках флегматик може характеризуватись “позитивними” рисами – витримкою, глибиною думок, сталістю, ґрунтовністю, в інших – млявістю, байдужістю до оточуючого, лінощами, бідністю і слабкістю емоцій, схильністю до виконання одних лише звичних дій.
Меланхолік вирізняється загальною слабкістю нервової системи. У меланхоліка реакція часто не відповідає силі подразника, наявна глибина і сталість почуттів при слабкому їх вираженні. Йому важко довго на чомусь зосереджуватись.
Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників. Сильні впливи часто викликають у меланхоліка тривалу гальмівну реакцію (опускаються руки). Йому властиві стриманість та приглушеність моторики і мови,
сором’язливість і боязкість, нерішучість. В нормальних умовах меланхолік – людина глибока, змістовна, може бути хорошим працівником, успішно вирішувати життєві завдання. За несприятливих умов може перетворитись на замкнену, боязку, тривожну, раниму людину, схильну до важких внутрішніх переживань таких життєвих обставин, які на те не заслуговують. Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-якої відповідальності.
Описані типи темпераменту у чистому вигляді рідко трапляються у житті. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів, тоді слід говорити про змішаний тип темпераменту.
Успішність діяльності безпосередньо не залежить від темпераменту, оскільки в цьому разі йшлося б про "кращий" або "гірший" (тобто психологічно недоцільний) темперамент. Потрібно усвідомити, що відмінності в темпераменті - це відмінності не за рівнем можливостей психіки, а за своєрідністю її проявів. Кожний тип темпераменту має свої позитивні та негативні сторони, які виявляються в діяльності.
2.Характер, його структура та формування.
У психології поняття характер (від грец. charakter -" печатка", "карбування"), означає сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поводження.
Характер – це якість особистості, що узагальнює найбільш виражені, тісно взаємозалежні і тому що чітко виявляються в різних видах діяльності властивості особистості. Характер - "каркас" і підструктура особистості, накладена на її основні підструктури.
У характері, що сформувався, ведучим компонентом є система переконання. Переконаність визначає довгострокову спрямованість поводження людини, його непохитність у досягненні поставлених цілей, впевненість у справедливості і важливості справи, що він виконує.
Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, і від особливостей її характеру,
передусім від темпераменту. У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:
• спрямованість;
• переконання;
• розумові риси;
• емоції;
• волю;
• темперамент;
• повноту;
• цілісність;
• визначеність;
Особливості характеру тісно зв'язані з інтересами людини при тім умові, що ці інтереси стійкі і глибокі. Поверховість і нестійкість інтересів нерідко сполучені з великою копіювальністю, з недоліком самостійності і цілісності., особистості людини. І, навпаки, глибина і змістовність інтересів свідчать про цілеспрямованість, наполегливість особистості. Подібність інтересів не припускає аналогічних особливостей характеру. Так, серед раціоналізаторів можна знайти людей веселих і смутних, скромних і нав'язливих, егоїстів і альтруїстів.
Характер нерідко порівнюють з темпераментом, а в деяких випадках і підмінюють ці поняття один одним. У цілому не може бути абсолютної чи універсальної класифікації характерів, розподілу їхній на типи. Підстави для типізації, як правило вводяться чи дослідником зацікавленою особою для того, щоб відповідно до наявної задачі роздягнути людей на групи по переважним якостях. Так подібні характери можуть спостерігатися в людей що мають домінуючі вольові чи емоційні якості. Відповідно поділяють характери на типи: вольовий (активний, цілеспрямований, діяльний);
емоційний (діючий під впливом пориву, переживань); розумовий (оцінюючий усі з погляду розумності).
Характер не є застиглим утворенням, він формується на всьому життєвому шляху людини. Анатомо-фізіологічні задатки не визначає абсолютно розвиток того чи іншого характеру. Визнання ж залежності характеру від таких факторів, як зовнішній вигляд, конституція тіла, дата народження, ім'я і т. п., веде до визнання неможливості скільки-небудь істотно змінювати і виховувати характер. Однак уся практика виховання спростовує тезу про сталість характеру, подібні випадки можливі лише у випадку патології особистості.
Характер, незважаючи на свою багатогранність, лише одна зі сторін, але не вся особистість. Людина здатна піднятися над своїм характером, здатний змінити його, тому, року говорять про прогнозування поводження, не забувають, що воно має визначену імовірність і не може бути абсолютним. Особистість може кинути виклик обставинам і стати іншої (якщо, звичайно, вона не ховає своє безсилля за фразою "Такий вже у мене характер").
Характер не є уродженим, - він формується в житті і діяльності людини як представника визначеної групи, визначеного суспільства. Тому характер людини - це завжди продукт суспільства, чим і порозумівається подібність і розходження в характерах людей, що належать до різних груп.
В індивідуальному характері відбиваються різноманітні типові риси:
• національні,
• професійні, вікові.
Визначальну роль у формуванні характеру грає відношення людини до суспільства, до людей. Характер людини не може бути розкритий і зрозумілий поза колективом, без обліку його прихильностей у формі товариства, дружби, любові і т. д.
Взаємини людини з іншими людьми виступають визначальним у відношенні до діяльності, породжуючи підвищену активність, напругу, чи раціоналізаторство, навпроти, заспокоєність, безініціативність. Відношення до інших людей і до діяльності у свою чергу обумовлює відношення людини до власної особистості, до самого себе. Правильне, оцінне відношення до іншого людині, є основною умовою самооцінки.
Відношення до інших людей не тільки виступає важливою частиною характеру, але і складає основу формування свідомості особистості, обов'язково включаючи і відношення до себе як діячу, що залежить насамперед від самої форми діяльності. При зміні діяльності міняється не тільки предмет, методи й операції цієї діяльності, відбувається разом з тим і перебудова відносини до себе як діячу.
Формування рис характеру не може бути відірване від формування мотивів поводження. Мотиви поводження, реалізуючи в дії, закріплюючи в ньому, фіксуються в характері. Кожен діючий мотив, що здобуває стійкість, на думку С. Л. Рубінштейна, - це в потенції майбутня риса характеру в її походженні і розвиток, у мотивах риси характеру виступають уперше ще у виді тенденцій, дія приводить їхній потім у стійкі властивості. Шлях до формування риси характеру лежить тому через формування належних мотивів поводження й організацію спрямованих на їхнє закріплення вчинків.
Риси характеру.
Найбільш об'єктивні і незаперечні дані про характер людини дають не його паспортні дані, не риси зовнішнього вигляду, не його мимовільні дії, а свідоме поводження. Саме по тому, не з можливих дій вибирає людина в тій чи іншій ситуації, оцінюється його характер. Характер людини досить багатогранний. Це видно вже в процесі діяльності: один робить усі швидко, інший повільно і ґрунтовно, ретельно обмірковує, діючи напевно, а третій відразу ж хапається за роботу, не подумавши, і тільки через якийсь період часу, не вирішивши проблему знаскоку, оглядається і координує свої дій з урахуванням обставин. Ці особливості, виділювані в поводженні людини, називають рисами, чи сторонами, характеру. Будь-яка риса є деякий стійкий стереотип поводження.
Однак риси характеру не можуть бути вирвані з типових ситуацій, у яких вони виявляються, у деяких ситуаціях навіть увічлива людина може бути грубим. Тому будь-яка риса характеру - це стійка форма поводження в зв'язку з конкретними, типовими для даного виду поводження ситуаціями.
Риса характеру містить у собі визначений спосіб мислення, розуміння. У здійсненні характерного учинку включені вольові механізми, задіяні почуття. Обумовлюючи поводження людини, риса характеру в поводженні і формується. Будучи членом суспільства, а в сучасному суспільстві - членом класу, особистість знаходиться у певних економічних, політичних і культурних умовах, загальних як для неї, так і для багатьох інших людей - членів цього суспільства, класу. Ці умови формують загальні типові риси характеру.
До основних груп рис характеру відносять:
- Моральні (чуйність, увагу, делікатність);
- Вольові (рішучість, наполегливість, твердість);
- Емоційні (запальність, пристрасність, ніжність
3.Спілкування, поняття, засоби, етапи спілкування.
Спілкування — основна форма людського буття. Його відсутність чи недостатність може деформувати людську особистість. Спілкування є основою практично всіх наших дій, служить життєво важливій меті встановлення взаємозв?язків і співпраці.
Здібність до спілкування завжди була однією з найважливіших людських якостей. До людей, які легко вступають у контакт і вміють привернути увагу до себе, ставляться із симпатією. Із замкнутими людьми намагаються обмежити контакти або взагалі уникати їх.
Більшість людей вважає, що вони вміють спілкуватися. Але практика свідчить, що ефективно це робити вміють далеко не всі, у тому числі й керівники, менеджери. До 90% робочого часу управлінці повинні витрачати саме на спілкування. Адже звіти, проведення нарад, засідань, бесід, дискусій, переговорів — усе це різні форми ділового спілкування.
Опитування свідчать, що 73% американських, 60% англійських і 86% японських менеджерів невміння ефективно спілкуватися вважають основною перешкодою на шляху досягнення цілей, що стоять перед організацією. Спілкування нагадує своєрідну піраміду, яка складається із чотирьох граней. У його процесі можна пізнати інших людей, обмінятися з ними інформацією, співпрацювати з ними і водночас пережити емоційний стан, що виникає в результаті цього.
Таким чином, спілкування — це процес установлення й розвитку контактів між людьми, що виникає як потреба у спільній діяльності та включає: - сприйняття, пізнання і розуміння партнерів по спілкуванню (перцептивна сторона спілкування);
- обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування);
- вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтерактивна сторона спілкування).
У загальному вигляді спілкування є формою життєдіяльності людей і необхідною умовою їх об?єднання (людина — соціальна істота) та розвитку окремої особистості. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно інтегрує соціальний досвід і культуру, яка передається від покоління до покоління. Спілкування є також важливим фактором психологічного розвитку людини.
За своїми формами і видами спілкування досить різноманітне. Способи, сфера і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей — учасників спілкування, соціальним статусом, службовими обов?язками. Спілкування регулюється факторами, повязаними з виробництвом, обміном і потребами, а також сформованими і прийнятими в суспільстві законами, правилами, нормами, соціальними інститутами тощо.
Засоби спілкування.
За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування: - вербальне (словесне) спілкування, яке в свою чергу поділяється на усне та писемне мовлення;
- невербальне (безсловесне) спілкування.
Паралінгвістичні засоби (жести, міміка, поза).
Жест – це рух рукою чи іншою частиною тіла, який щось означає, супроводжує або випереджає мовлення.
Є жести прості, що складаються з одного руху, складні – з декількох однорідних рухів і складені – з декількох неоднорідних рухів.
Розрізняють жести:
1) за зверненням на себе,
2) за зверненням до іншого,
3) взаємні (рукостискання). Жести поділяють також на:
– умовні (одні й ті ж жести у різних народів мають різне значення),
– неумовні (зрозумілі всім),
– підкреслювальні (допомагають з’ясувати думку),
– ритмічні (виражають сумнів) – потискування плечима,
– емоційні (передають відтінки почуттів) – бити себе в груди, стукнути по столу,
– вказівні (показати на двері тощо),
– зображальні (вносять додаткові відомості про предмет мовлення) тощо.
Міміка – виражальні рухи обличчя, одна з форм виявлення тих чи інших почуттів, настроїв людини. Вона підсилює значення слова, допомагає глибше його розкрити.
Розрізняють міміку чисто фізіологічну й комунікативно значущу, або, інакше кажучи, – довільну й мимовільну.
Виділяють також міміку динамічних рухів обличчя і вираз обличчя, як застиглу міміку.
Відповідно до динамічних рухів обличчя є міміка очей, губів, брів, бороди. Їхнє поєднання виражає настрій людини, емоції.
Особливої уваги заслуговує погляд – мова очей, оскільки очима можна виразити почуття радості, гніву, захоплення, любові, ненависті, презирства, сумніву, довір’я, лагідності тощо.
Особливо високо цінується у спілкуванні посмішка, яка, не збіднюючи мовця, обдаровує слухача і магічно позитивно на нього впливає.
У науці відомий вислів «вокальна міміка», тобто динамічний бік мовлення (інтонація, тембр, ритм), який може бути вирішальним в інтерпретації значення озвучених висловлювань.
Окремі систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність.
Інтонація – це зміна основного тону, інтенсивності, тембру й довготи речень, що звучать. Термін «тон» у мовленні розуміють як висоту голосних, сонорних і дзвінких шумних приголосних. У результаті коливання голосових зв’язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовленнєвої інтонації.
Фонаційний супровід, наприклад, діалогічних висловлювань може виражатися м’якою, вкрадливою, грубою, задирливою, глузливою, крізь зуби, радісною, привітною, понурою, сердитою чи іншою інтонацією.
Монотонність мовлення вважається значним недоліком.
Інтенсивність звучання залежить від напруження й амплітуди коливання голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону та інтенсивності посилює гучність мовлення. пілкування – це процес обміну інформацією за допомогою мови.
Темп мовлення – це швидкість промовляння елементів (слів, речень). Знання інтонації і вміння нею користуватися вважають вродженою навичкою. Інтонація тісно пов’язана з емоціями. В усному мовленні вона передає смислові та емоційні відмінності висловлювань, відображає стан і настрій мовців, їх ставлення до предмета розмови чи один до одного.
Тембр голосу часто називають окрасою звука, колоритом, «кольором голосу». За тембром голосу визначається голос співака (баритон, тенор, бас, альт, сопрано).
Поза – це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Є закриті й відкриті пози.
Важливою у системі спілкування є дотримання дистанції між учасниками спілкування: інтимна (0 см - 45 см), особиста (45 см -120 см), соціальна (120 см – 400 см), громадська (400 – 750 см).
Етапи спілкування.
Кожний акт спілкування складається з кількох етапів:
1) підготовчий (складання плану спілкування, збирання матеріалів із предмета спілкування, умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони),
2) встановлення контакту, початок спілкування (створення доброзичливої атмосфери – поговорити про спільні інтереси,сказати щось приємне співрозмовникові), не протиставляти себе співрозмовникові, демонстрування поваги й уваги до співрозмовника (погляд, усмішка), уникати критику, зверхність, негативні оцінювання);
3) обговорення питання (проблеми) із дотримання правил: лаконічно й доступно викладати власну інформацію, уважно вислуховувати співрозмовника й адекватно сприймати його, пам’ятати, що спілкуванню властивий діалоговий характер, аргументувати свою позицію, наводити переконливі докази). Аргументування – це важливий спосіб переконання за допомогою вмовативованих, обґрунтованих логічних доказів.
4) прийняття рішення (ухвала) (щоб прийняти правильне рішення, потрібно: запропонувати кілька варіантів вирішення проблем, вислухати аргументи співрозмовника, визначити за настроєм (поведінкою) співрозмовника час закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення; не виказувати роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено).
5) вихід із контакту: ініціатива завершення розмови має належати особі:
• жіночої статі;
• старшій за віком;
• вищій за соціальним станом.
Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити сподівання на подальші взаємини і спільну діяльність.
Мета професійного спілкування – регулювати ділові стосунки у виробничо-професійної діяльності через розв’язання професійних завдань.
Успіх професійного спілкування залежить від:
– мовця як особистості з індивідуальними ознаками;
– його знання сучасної української літературної мови як основи професійного спілкування;– уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.
– уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.
Список використаних джерел
1.В. С. Лозниця "Психологія і педагогіка". К., 2000.
2.Р. С. Намов. Психологія. Основи загальної психології: У 2т. – Т. I. – М., 1994.
3.Стріляу Я. Роль темпераменту у психічному розвитку. - М., 1982
4.Гільова О. Б., Бочарова Т. В. Вплив соціальних умов на структуру темпераменту // Питання психології. - 2000 - № 4 - с. 73 – 75
5.Мерлін В. С. Психологія індивідуальності / Вібр. психол. праці. М., 1996.
6.Психологія особистості. Тексти/під ред. Ю. Б. Гіппенрейтер, А. Н. Пузирея. М. 1982.
7.Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. - К.: Атіка, 2005. 258с.
6.Малахов В. А. Етика: Курс лекций. - К.: Либідь, 2001. - 384 с.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку