Лекція для батьків "Психологічні теорії виховання"

Лекція: Психологічні теорії виховання

Мета лекції: донести слухачам основні аспекти психологічних теорій виховання, показати їх практичну цінність та значення для формування гармонійної особистості. Ознайомити з ключовими концепціями, запропонованими різними напрямами психології, такими як психоаналіз, біхевіоризм, гуманізм, когнітивна та теорія соціального навчання. Зосередити увагу на важливості інтеграції цих теорій у реальну практику виховання для досягнення найкращих результатів.

План лекції:

1. Привітання учасників.
2. Вступ.
3. Суть процесу виховання.
4. Процес виховання як система.
5. Етапи виховання.
6. Психологія виховання.
7. Теорії виховання.
8. Закінчення. Рефлексія. Прощання.

Вступ

Виховання — це складний процес, який спрямований на формування моральних, соціальних та особистісних якостей дитини. У цьому процесі психологія відіграє важливу роль, оскільки досліджує мотиви поведінки, етапи розвитку особистості та способи впливу на формування характеру. Розуміння психологічних теорій дозволяє створити ефективні стратегії виховання, орієнтовані на потреби та особливості кожної дитини.

Суть процесу виховання

У цілісному педагогічному процесі важливе місце посідає процес виховання (виховний процес). Поняття "виховання" вживається у педагогічному значенні - як цілеспрямована виховна діяльність педагогів (класних керівників) у загальноосвітньому навчальному закладі з метою вирішення конкретних виховних завдань. Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, порівнючи поняття "формування особистості", "соціалізація особистості" і "виховання".

Формування, як уже зазначалося, є процесом становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів - соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних та ін. Соціалізація - це процес засвоєння соціального досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває протягом життя індивіда і має певні стадії становлення і розвитку особистості. Процес виховання - це управління процесом особистісного розвитку учня шляхом створення сприятливих умов (X. Й. Лійметс). Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Культурні досягнення складалися протягом тисячоліть, а учень повинен їх засвоїти у гранично короткий термін. З цієї позиції процес виховання слугує цілеспрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він неможливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства вігхователів і вихованців. Головною суттю взаємодії вихователя і вихованця є її спрямованість на активну різноманітну діяльність останнього, його самореалізацію і самоствердження в цій діяльності.

У такому випадку процес виховання - динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) вихователя та вихованців, спрямована на засвоєння вихованцем у різних видах діяльності цінностей культури, здійснення його самореалізації, самоствердження, особистісний розвиток.

Виховання... - це багатогранний процес постійного духовного збагачення і оновлення тих, хто виховується, і тих, хто виховує...В. О. Сухаштський

Процес виховання як система

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносні з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання входять у якості компонентів: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операцінно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

У вихованні, як і в будь-якому іншому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати неочікувані результати, далекі від поставленої мети. У зв'язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як "відрізок" процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу.

Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний йому зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До її складу входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них - впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого учня, групи, колективу; акт керівництва самовихованням школяра. Суттєвою ознакою виховної дії є завдання виховання. Виховною ситуацією може бути відверта розмова з учнями, диспут, зустріч, свято тощо.

Виховна ситуація є основним "відрізком" виховного процесу, а сам процес виховання - взаємозв'язаним ланцюгам виховних ситуацій, які розвиваються. Звідси процес виховання є само-розвиваючою системою. У ній процесом розвитку охоплені не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодії з вихованцями. Розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання - психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного. Теорія виховання набуває власного об'єкту дослідження.¹

У процесі виховання виділяється змістова і процесуальна сторони. їх єдність стає очевидною лише за досить високого ступеня абстрагування, який дозволяє вийти за межі тих конкретних обставин, у яких здійснюється виховання. Тобто уявлення про виховну діяльність вихователя, класного керівника ще не є процесом виховання загалом. Дія того, щоб побачити за цією діяльністю дещо цілісне, необхідно здійснити педагогічне абстрагування. Зауважимо, що на низькій стадії абстрагування процес виховання не простежується; надмірне абстрагування спричиняє загрозу відриву від дійсності.

Внутрішню структуру і організацію процесу виховання ілюструє схема "Процес виховання" (рис. 13.).

Процес виховання є складною динамічною системою. Будь-яка система не може існувати поза певним середовищем і стає зрозумілою лише у взаємодії з ним. Відповідно до принципу ієрархічності процес виховання є лише одним із компонентів соціального середовища. Тому аналіз виховного процесу обов'язково передбачає вивчення взаємодії процесу виховання як системи з середовищем. У свою чергу, кожна виховна ситуація, як елемент виховного процесу, сама є системою і водночас виконує роль елемента складніших систем (морального виховання та ін.). Сукупність елементів можна вивчити лише за умови фіксації всієї системи в дії. А це означає, що потрібно визначити участь елементів у процесі, тобто в безперервній зміні у часі. Саме тому процес виховання розглядається як динамічна система. Аналіз процесу виховання в динаміці - значить визначити, як він зароджувався, розвивався і буде розвиватися у майбутньому.

У сучасній теоретичній педагогіці існує багато критеріїв виділення (відокремлення) різних структур процесу виховання.

За критерієм зв'язку і залежностей між компонентами, які забезпечують ефективність протікання процесу, виділяється така послідовність його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання (організація трудової, природоохоронної, ціннісно-зорієнтованої, художньої, спортивної та ін. діяльності); 3) форми, методи регулювання міжособистісного спілкування і його корекція в процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між одержаними і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач (рис. ІЗ).

Наступна структура теж грунтується на виділенні послідовних етапів процесу, але за іншим критерієм - за критерієм послідовності етапів і відповідних педагогічних дій. Вона має стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості¹.

Першим етапом процесу виховання є усвідомлення вихованцями норм і правил поведінки, які їм пропонуються. Для того, щоб поводити себе правильно, необхідно визначити для себе критерії поведінки. A.C. Макаренко практикував проведення з вихованцями спеціальних бесід теоретичного характеру: про чесність, ставлення до сторонніх, своїх, державних речей, стриманість, повагу до жінки, дитини, людини похилого віку. Ним була розроблена навіть теорія вчинків стосовно суспільства. Подібні бесіди розробляв і проводив з учнями В.О. Сухомлинський, більшість з них описані у книгах з питань виховання школярів.

Джерела отримання знань про норми і правила поведінки різні: слово вихователя, його особистий приклад, приклад інших людей, цікава книга, стаття в газеті, журналі тощо.

Більшість виховних систем на цей етап звертали мало уваги, сподіваючись, що вихованці з часом і самі зрозуміють, що, для чого і чому слід робити. Головне - діяльність, тобто формування необхідної поведінки. Чим більше помилок допускають вихованці, тим краще. Своєчасна корекція поведінки (часто за допомогою тілесних покарань) швидко виправить стан. Вітчизняна школа 20-80 років, навпаки, гіперболізувала даний етап, надавала перевагу словесним методам виховання, на шкоду наступним етапам, які вимагають дії.

Другим етапом виховання є формування ставлення учнів до норм і правил поведінки, яка пропонується. Важливо, щоб учень не просто розумів і осмислював те, що йому розповідають, показують чи пропонують зробити, а виявляв при цьому почуття. Зокрема, якщо йому пояснюють, як важливо бути добрим, чуйним і уважним до людей, він повинен відчути і почуття жалю, і співчуття до тих, про кого розповідає учитель, про кого потрібно піклуватися. Абстрактне поняття честі стає зрозумілим, доступним, коли учня запитують про те, коли б він відреагував, якби, наприклад, була уражена честь його коханої дівчини, сестри. Почуття патріотизму легше пробудити, якщо спрямувати увагу учня на реальні зміни, що відбуваються в його родині, рідному селі, місті. Отже, лише загострюючи почуття і спираючись на них, вихователі можуть спонукати учня до дії.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Формування поглядів - це етап сприйняття, засвоєння і перетворення засвоєних норм в особисте надбання. Це потенційна готовність до дії. Переконання - це тверді, засновані на певних принципах і світогляді, погляди, які слугують керівництвом у житті. Переконання пов'язані з дією, вони виявляються в праці, ставленні до праці, обов'язків, у стосунках з людьми, в різних вчинках, діях тощо. Формування переконань є складним процесом. Зовсім не кожне засвоєне поняття чи правильно сформоване уявлення переходить у переконання. Найбільш надійним шляхом формування переконань є організація досвіду правильної поведінки, створення ситуацій, які вимагають вияву позиції в дії, тренування з метою здійснення правильних дій.

Четвертим, головним етапом виховного процесу є формування загальної спрямованості особистості в процесі різноманітних видів діяльності. Тренування в діяльності, багаторазові повторення забезпечують формування навичок і звичок поведінки, яка відповідає сформованим переконанням, тобто виробляються звички такої поведінки, яка стає нормою. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивості особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання.

Психологія виховання вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості загалом; окремих її властивостей, а також керування цим процесом.

Психологія виховання досліджує психологічні закономірності формування особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного процесу.

Завданнями психології виховання є:

1.              Головна задача виховання – формування і розвиток дитини як особистості, якій притаманні ті корисні якості, які необхідні їй для життя в суспільстві.
2.              Вивчення закономірностей активного і цілеспрямованого формування особистості людини в онтогенезі.
3.              З'ясування розуміння внутрішньої психологічної сутності виховного процесу.
4.              Обґрунтування його мети, засобів і результатів, умов та механізмів.
5.              Дослідження ролі вихователя у цьому процесі та закономірностей саморозвитку.
6.              З’ясування як дитина оволодіває суспільним досвідом, практикою міжлюдських взаємин.
7.              Формування єдиної теорії виховання.
8.              Створення умов для становлення різнобічно й гармонійно розвинутої особистості, яка була б активною у суспільних та особистих справах та інші завдання.

Виховання починається з визначення його цілей. Ціль, або мета – це психічна модель можливого і необхідного результату дій. Цілі виховання не встановлюються назавжди і не є постійними в будь-якому суспільстві. Якщо змінюється система суспільного устрою і соціальні відношення – змінюються і цілі виховання.

Метою виховання є засвоєння дитиною цінностей. До розряду постійних цінностей відносять загальнолюдські моральні цінності. Вони у першу чергу і забезпечують собою цілі виховання на всіх етапах соціальної історії. Такі цілі пов’язані з поняттями добра і зла, порядності, гуманності і любові до природи. Це ще і духовність, відповідальність особистості за те, що відбувається з нею і навколо неї, скромність, людяність.

Поряд із загальними цілями виникають і спеціальні соціальні цілі виховання, які ми можемо описати лише приблизно. Спеціальні цілі виховання, що відповідають сучасним тенденціям суспільного прогресу, полягають у тому, щоб виростити школярів ініціативними, творчими, цілеспрямованими людьми, які честолюбиво намагаються до досягнення успіху.

Визначають наступні психологічні вимоги до виховного процесу:

1.              включення особистості у значущу діяльність;
2.              зміни соціальної позиції особистості в референтній групі;
3.              урахування домінуючої мотивації особистості при конструюванні виховного процесу;
4.              цілеспрямоване створення емоційно збагачених виховних ситуацій;
5.              особистісно розливальне спілкування;

6. використання співпереживання як психологічного механізму у виховання

особистості;

6.              систематичний аналіз вихованцем власних вчинків і вчинків інших, з’ясування їх наслідків для референтної групи.

На даному етапі розвитку суспільства в психолого-педагогічній науці виділяється особистісно зорієнтований підхід до особистості в процесі виховання. Особистісно зорієнтований підхід до виховання певною мірою ґрунтується на методологічних принципах західної гуманістичної психології: самоцінності особистості, глибокої поваги до особистості та емпатії до неї, врахування її індивідуальності.

Особистісно зорієнтоване виховання передбачає мету формування і розвитку у дитини особистісних цінностей. Таке виховання є перспективним, оскільки виходить із самоцінності особистості, її духовності і суверенності. Його метою є формування людини як неповторної особистості, творця самої себе і своїх обставин. Відповідне технологічне забезпечення має ґрунтуватись на діалогічному підході, який визначає суб'єкт-суб'єктну взаємодію учасників педагогічного процесу, їх самоактуалізацію і самоорієнтацію. Визначальним для особистісно зорієнтованого виховання має бути соціокультурний діалог у системі «педагог-дитина» на основі її розуміння, прийняття і визнання.

Як ми вже зазначали вище, одним із завдань психології виховання є формування єдиної теорії вихован­ня. В сучасній Україні створюється нова система виховання, яка водночас є національною й інтернаціональною, вона ґрунтується на гуманістичних ідеях виховання, а її орієнтири узгоджу­ються з кращими надбаннями світової цивілізації, науки.

Кожна людина обирає для себе певну теорію виховання і виховує за нею своїх дітей. Давайте розглянемо різноманітні теорії виховання і визначимо, до якої теорії ви більш за все прихильні.

Теорії виховання:

1. Персоналістичні (гуманістична, вільна, відкрита) теорії

Представниками цієї теорії є Карл Роджерс, Зіґмунд Фрейд, Курт Левін, Абрахам Маслоу та інші. Автори даної теорії спираються не на свободу й автономність особистості, а на усвідомлення й розвиток її потреб, нахилів та бажань. На їх думку, дитина повинна сама опанувати своє виховання, використовуючи внутрішні ресурси, а вчитель повинен лише допомогти адаптуватися їй у шкільному середовищі та серед однолітків.

2. Академічні (традиційна, класична, загальна) теорії

Представники: Блюм, Ален.

Головне в цих теоріях – зміст навчання, що має об'єктивну цінність і не залежить від учителя та учня (учитель передає знання, учень асимілює). Завдання вчителів:

1) передання загальних знань через класичний зміст навчання та виховання, які не залежать від культури й сучасних соціальних структур.

2) формування загальної культури, критичного і відкритого мислення, здатності до адаптації.

3) створення суворої дисципліни, залучення дітей до праці.

4) формування у школярів поваги до традицій, прищеплення демократичних цінностей й почуття громадянськості.

3. Соціальні теорії

Представники: Ілліч, Бурдьє, Тофлер.

Виховання покликане розв’язувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля.

Мета виховання – підготовка учнів до подолання нерівності між людьми, збереження навколишнього середовища. Провідне місце у вихованні займає суспільство.

4. Спіритуалістичні (метафізична) теорії

Представниками цієї теорії є Фергюсон, Фотінас, Гартманн.

Виховання, за цими авторами, звернене на внутрішній світ людини, на формування поваги до традицій, релігії, східної філософії. Вони оперують змістом і цінностями, створеними тисячоліття тому. У центрі уваги знаходиться дитина, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання.

5. Соціокогнітивні теорії

Представниками даної теорії слід вважати Л.С. Виготський, Дж. Бруннер.

Автори вважають, що соціальні і культурні чинники є основою формування психічного здоров’я і повинні стати основою теорії навчання і виховання. Великий вплив на процес виховання здійснюють групи, колективи та суспільство загалом.

6. Психокогнітивні теорії

Представники: Піаже, Башляр.

Вони виділяють у розвитку процесу пізнання в дитини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, формування понять, уявлень, мислительних образів тощо. В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення.

7. Технологічні теорії (техносистемні, системні)

Представники: Кароль, Гласер, Скіннер.

- Головна увага зосереджена на поліпшенні технологій, засобів діяльності школя­рів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ютері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компактних дисках тощо. Крізь призму інформатизованого навчального середовища вони розглядають проблеми взаємодії між комп'ютером і дитиною

8. Народна педагогіка (етнопедагогіка)

- Орієнтована на вже існуючу педагогічну систему виховання.

- Головним вважається формування поваги до традицій, звичаїв та цінностей народу.

- Процес виховання має позитивну, гуманістичну спрямованість.

- Педагогічний процес розглядається як єдине ціле.

- Вчитель повинен увійти в світ кожної дитини, проаналізувати її потреби, інтереси, зрозуміти її і допомогти зорієнтуватися в людських цінностях.

1. Персоналістичні (гуманістична, вільна, відкрита) теорії. Представниками цієї теорії є Зіґмунд Фрейд, Курт Левін, Абрахам Маслоу та інші.- Автори даної теорії спираються не на свободу й автономність особистості, а на усвідомлення й розвиток її потреб, нахилів та бажань.- На їх думку, дитина повинна сама опанувати своє виховання, використовуючи внутрішні ресурси, а вчитель повинен лише допомогти адаптуватися їй у шкільному середовищі та серед однолітків.

2. Академічні (традиційна, класична, загальна) теорії. Представники : Блюм, Ален.- Головне в цих теоріях - зміст навчання, що має об'єктивну цінність і не залежить від учителя та учня (учитель передає знання, учень асимілює).

3. Соціальні теорії. Представники: Ілліч, Бурдьє, Тофлер.- Виховання покликане розв’язувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля.- Мета виховання - підготовка учнів до подолання нерівності між людьми, збереження навколишнього середовища.- Провідне місце у вихованні займає суспільство.

4. Спіритуалістичні (метафізична) теорії. Представниками цієї теорії є Фергюсон, Фотінас, Гартманн.

- Виховання, за цими авторами, звернене на внутрішній світ людини, на формування поваги до традицій, релігії, східної філософії. Вони оперують змістом і цінностями, створеними тисячоліття тому.- У центрі уваги знаходиться дитина, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання.

5. Соціокогнітивні теорії. Представниками даної теорії слід вважати Л.С. Виготський, Дж. Бруннер. - Автори вважають, що соціальні і культурні чинники є основою формування психічного здоров’я   і   повинні стати основою теорії навчання і виховання. - Великий вплив на процес виховання здійснюють групи, колективи та суспільство загалом.

6. Психокогнітивні теорії. Представники: Піаже, Башляр.- Вони виділяють у розвитку процесу пізнання в дитини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, формування понять, уявлень, мислительних образів тощо. - В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення.

7. Технологічні теорії (техносистемні, системні). Представники: Кароль, Гласер, Скіннер.- Головна увага зосереджена на поліпшенні технологій, засобів діяльності школя­рів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ютері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компактних дисках тощо. Крізь призму інформатизованого навчального середовища вони розглядають проблеми взаємодії між комп'ютером і дитиною

8. Народна педагогіка (етнопедагогіка)- Орієнтована на вже існуючу педагогічну систему виховання.

- Головним вважається формування поваги до традицій, звичаїв та цінностей народу.- Процес виховання має позитивну, гуманістичну спрямованість.- Вчитель повинен увійти в світ кожної дитини, проаналізувати її потреби, інтереси, зрозуміти її і допомогти зорієнтуватися в людських цінностях

Виховання — це мистецтво, яке поєднує в собі наукові знання, інтуїцію та розуміння людської природи. Психологічні теорії надають нам інструменти для глибшого усвідомлення особливостей розвитку і виховання особистості. Кожна дитина унікальна, і важливо підходити до виховання з урахуванням її потреб, здібностей і середовища.

Застосування цих теорій допомагає не лише виховувати успішних, гармонійних і відповідальних громадян, але й створює умови для їхнього щастя та самореалізації. Виховання — це не лише відповідальність педагогів і батьків, але й привілей, що дозволяє впливати на майбутнє суспільства.

Таким чином, психологія виховання є ключем до розуміння, як зробити світ кращим через розвиток кожної окремої особистості.