Леся Українка (Лари́са Петрі́вна Ко́сач)

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — дворянка за походженням, поетеса й дитяча письменниця під псевдонімом Олена Пчілка, була активісткою українського жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Олена Пчілка займалася всебічною освітою, підтримкою творчості та лікуванням Лариси Косач (приватні педагоги, публікації, подорожі), і виховувала доньку сильною людиною без надмірного виявлення почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини».

Батько, Петро Антонович Косач — дворянин, високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис, дійсний статський радник, повітовий маршалок.

Дядько — Михайло Драгоманов, учений, громадський діяч, перед вимушеною еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з Франком. Формував характер племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, допомагав як літературний критик і фольклорист.

Мала старшого брата Михайла та молодших — Ольгу, Оксану, Миколу та Ізидору Косачів.

Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку (весна 1879 — травень 1882), у селі Колодяжне (з травня 1882), що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Лариса Косач мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту.

Дитинство і впливи

На десятий день після народження 23 лютого (7 березня) 1871 року Ларису охрестили в Новоград-Волинській Соборній Преображенській церкві, хрещеними стали полковник Степан Васильковський та рідна бабуся дворянка Єлизавета Драгоманова.

Лариса Косач навчилася читати у 4 роки^[7]. Леся (одне з сімейних імен Лариси, що стало літературним псевдонімом. Серед інших: Зея, Зеїчка, Зеїсок, Boule vagabonde (фр. Колобок)) та Михайло, яких упродовж життя єднала тривала дружба і в сім'ї називали спільним ім'ям — Мишелосіє, разом навчалися у приватних учителів.

У січні 1876 року Олена Пчілка з Михайлом і Ларисою приїхали до Києва попрощатися з М. Драгомановим перед його еміграцією і деякий час жили в нього.^[8]

Влітку того ж року мати з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут вона вперше чує розповіді матері про Мавку.

У шість років вчиться вишивати.

26 травня (7 червня) 1877 року народилась сестра Оля, що стане їй доброю подругою. Згодом вона зазначить, що в Лариси:

Лариса Косач у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки

Коли в 1878 батьки Лариси поїхали на Всесвітню виставку до Парижа, доглядати дітей приїздить Олена Косач, сестра Ларисиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті та творчості поетеси^[8].

7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ Петра Косача перевели на роботу до Луцька.

Сірий будинок Косачів, с. Колодяжне

Білий будинок Косачів, с. Колодяжне

Навесні 1879 Петро Косач перевозить до Луцька всю родину. У березні «тітку Єлю» Олену Косач заарештовано за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років (м. Ялуторовськ Тюменської обл., а потім у м. Тюмень)^[12]. Леся, вражена звісткою, між 1879 і 1880 роками пише свою першу поезію — «Надія».

Влітку 1880 тітка Лариси Олександра Косач-Шимановська з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» — перша Лесина вчителька музики, якій мисткиня була вдячна все життя.

6 (18) січня 1881 під час святкування Водохреща десятилітня Лариса сильно застудилася, що призвело до туберкульозу кісток та суглобів.

1881 мати повезла Михайла, Ларису, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Михайло й Лариса починають вчитись за програмою чоловічої гімназії, Лариса бере уроки гри на фортепіано в Ольги О'Коннор, дружини Миколи Лисенка.

На початку травня 1882 року Косачі переїздять у село Колодяжне, що стає їхнім постійним місцем проживання.

А тим часом Лариса з Михайлом живуть у Києві, вчаться у приватних вчителів, зокрема вивчають грецьку і латину.

Влітку 1883 року у Лариси діагностували туберкульоз кісток, у жовтні професор Олександр Рінек прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом. У грудні Лариса повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров'я поліпшується, з допомогою матері вивчає французьку і німецьку мови, що дає змогу пізнавати скарби письменства інших народів і культур.

29 травня (10 червня) 1882 року народилась сестра Оксана, 22 серпня (2 вересня) 1884 — брат Микола.

Юність та освіта

Лариса Косач, Одеса, 1888 р.

З 13 літ (1884) Лариса Косач активно пише вірші. Перші спроби стараннями матері публікувались на сторінках галицьких українськомовних часописів «Зоря», «Дзвінок», ЛНВ («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» й ін.). Цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».

Маючи також художній хист, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами. Пізніше Ларисі довелося здобувати освіту самостійно, з материною допомогою.

Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукований в Катеринославі, 1918).

Знала багато європейських мов, крім слов'янських (української, російської, польської, болгарської), також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину, бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Тому багато перекладає, зокрема Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марію Конопніцьку, Гайне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера.

Серед близького оточення Лесі Українки були визначні вчені та громадсько-політичні діячі, що вплинули на її формування: М. Драгоманов, В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Ковалевський.

9 (21) березня 1888 року народжується сестра Ізидора, яку Леся безмежно любила, називаючи лагідно Гусінькою чи жартівливо Донною Дорою, і яку неодноразово сумлінно доглядала під час хвороб, рятуючи їй життя.

Зрілість: творчість та обмін досвідом

На відкритті пам'ятника І. Котляревському, 1903, Полтава. Зліва направо: М.Коцюбинський, В. Стефаник,Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко

Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Косач знайомиться з культурним бомондом Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською. Основний зарис соціально-політичного світогляду Лариса Косач сформувала після річного (1894—1895) перебування у М. Драгомановав Софії і його трагічної смерті. У 1896—1898 рр. Леся Українка стає співзасновницею першої на Наддніпрянщині української соціал-демократичної організації, групи «Українська соціал-демократія»^[13][14].

Верхній ряд — Ізидора Косач, Олександр Драгоманов, Ольга Косач; нижній ряд — Олена Пчілка, Леся Українка, Сергій Мержинський. Зелений Гай, фото 8 (20) липня 1898 р.

Історію особистих стосунків Лариси Косач часто розпочинають із Сергія Мержинського, з яким познайомилася у Ялті 1897 року під час лікування сухот. Називаючи ці стосунки «дружбою», а не «коханням», оскільки її почуття до Мержинського не було взаємним, Косач їде до Мінська попри заборону матері, щоб доглядати хворого, коли стан здоров'я «друга моїх ідей» став критичним. Тут 18 (31) січня 1901 року за одну ніч біля ліжка помираючого Мержинського з-під пера Лесі Українки вийшла поема «Одержима».

У листопаді 1898 року Косач знайомиться з 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою в літературно-артистичному гуртку Київського університету, де читала своє оповідання «Над морем», пропонує йому записати від себе пісні, які захоплено збирає фольклорист. Згодом знайомство переростає в стосунки. Влітку 1901 року Кльоня (так назвали його Косачі) складає Ларисі компанію в подорожі Буковиною.

З Ольгою Кобилянською, 1901

Іван Труш. Прижиттєвий портрет Лесі Українки, 1900

Особливими стали стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Особисто письменниці познайомилися в 1899 і знайшли одна в одній духовну спорідненість, розуміння, підтримку і любов. Використовуючи в листуванні особливу ніжність («хтось», «хтосічок», «хтось біленький», «хтось чорненький») та активно обмінюючись ідеями і поглядами на становище жінки в Україні та Європі, мисткині засвідчили цим «процес радикального переосмислення свого „я“ на знак протесту проти патріархальної культури», що збагатило український літературний модерн феміністською перспективою.^[15]

З юних літ постійно подорожуючи до Європи та великих міст царської Росії задля лікування, формувала особистий та письменницький світогляд. Косач відвідала майже всі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин. Ці вимушені потребою подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Полтавщині, Одещині, у Криму, на Кавказі збагачували та наснажували її душу та тіло.

З 20 лютого по 1 березня 1900 року мешкала в Тарту за адресою Каштанова вул., 65 (ест. Kastani tänav). 2001 року Україна встановила на цьому будинкові гранітний пам'ятний знак з портретом поетеси та написами естонською і українською^[16][17][18].

Лариса Косач постійно листується, серед адресатів, окрім родини Косачів-Драгоманових, найвизначніші діячі доби: Михайло Павлик, Осип Маковей, Іван Франко, Михайло Кривинюк, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Борис Грінченко.

Останні роки та діяльність

В січні 1907 року Лесю Українку та її сестру Ольгу без жодної формальної причини арештували. Так вона потрапила до тієї самої камери, де сидів Борис Грінченко. Протримавши ніч, обох відпустили^[19].

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва^[20]. А в кінці березня разом із Климентом Квіткою здійснила поїздку до Криму, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті^[21][22].

Леся Українка та Климент Квіткабіля Св.-Успенського собору, Гадяч

Останнє фото. 1913

Жалобна процесія з тілом Лесі Українки на Байковому кладовищі, 7 серпня 1913 року

Попри те, що Олена Пчілка була категорично проти стосунків дочки «з якимось жебраком»^{[джерело не вказане 709 днів]}, як презирливо називала Климента Квітку, 7 серпня 1907 р. вони офіційно оформили шлюб у церкві Вознесіння Господнього на Деміївці й оселилися на вулиці Великій Підвальній, 32, кв. 11 у Києві^[23]. 21 серпня разом вирушили до Криму, де Квітка одержав посаду в суді^[24]. Подружжя живе спочатку в Ялті (1907), потім у різних містах Грузії (1908—1913), часто переїздить через нові службові призначення чоловіка.

У цей час Лариса Косач багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 написала драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах», видання для допомоги політичним засланцям^[25]. У вересні пише поезію «За горою блискавиці», продовжує роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла»^[26].

Останні роки життя Лариси Косач пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. З чоловіком працювала над зібранням фольклору: зокрема, на кошти подружжя організовується етнографічна експедиція Філарета Колесси, в ході якої зроблені одні з перших аудіозаписів кобзарів^[27]. У цей самий час інтенсивно опрацьовує власні драми.

На початку липня 1913 року здоров'я Косач різко погіршується, хвороба пов'язана з нирками^[яка?]. 4 липня на звістку про важкий стан Лариси до Грузіїтерміново приїжджають мати та Ізидора. Вони наполягають на переїзді з "малярійного" Кутаїсі до гірського Сурамі. Матері письменниця диктувала проєкти так і ненаписаної драми «На берегах Александрії»^[28]. Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.

Виснажена хворобою, Лариса Косач-Квітка померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульпторка Галина Петрашевич; встановлений 1939 року)^[29]. Стосовно похорону Лесі Українки, Дмитро Дорошенко згадував, що «За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участи духовенства. І справді, поперед жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло троє священиків: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій»^[30][31][32]. З іншого боку, дослідники вказують, що жодних розпоряджень щодо власного похорону Лариса Косач не робила^[33]. Могила Лесі Українки є національною пам'яткою.

Творча діяльність

Псевдонім «Леся Українка» був фамільним: Лесею Ларису звали Косачі, «Українцем» називався в еміграції Михайло Драгоманов^[34].

Поезія

Віршувати Лариса Косач почала в 9 років: поезію «Надія» написала під впливом звістки про долю тітки Олени Антонівни Косач (в шлюбі Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. 1884 року у львівському журналі «Зоря» вперше надруковано вірші «Конвалія» та «Сафо» і зафіксовано ім'я — Леся Українка; у наступних перевиданнях до вірша «Сафо» Леся додала посвяту братóвій: «Любій Шурі Судовщиковій на спомин». 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена спільно з Михайлом).

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона стала співзасновницею літературного гуртка «Плеяда». На прохання «Плеяди» 1889 р. склала свій відомий Список світової літератури для перекладу. 1892 у Львовівийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893), друге видання в Києві (1904), там само вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.

Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і створила понад сотню поезій, з яких половина за її життя не була надрукована.

В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса хоробрості й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) ділять на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах помітні впливи Шевченка, Куліша, Старицького і Гейне, видно виразні впливи Олени Пчілки і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець) на вибір мотивів.

А вже поезію «Contra spem spero!» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїтельки. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить розмаїтих барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини та служіння їй. Зрада на будь-якій площині ототожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги та прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицарка, що співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.

Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проєктованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

Драматургія

Лісова пісня. Обкладинка видання 1914 р.

Видання поеми «Бояриня» початок 1930-их, «Українська Накладня», Німеччина

У другій половині 90-х Косач звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції розширює тематику української драми, що доти зображала переважно селянство. Драма засвідчила входження Лесі Українки у модерний світ — насамперед світ символу — й досить вільне в ньому «самопочування». Для висвітлення теми людської норми й ненормальності письменниця ґрунтовно готувалася та студіювала питання, консультувалася з лікарем-психіатром Олександром Драгомановим. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гауптмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але й певну тугу за тілом.

Далі Лариса Косач, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем:

• «Одержима» (1901) — канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, втілюючи саме життя, становлять антитезу до постави Міріам.
• Особливе місце посідають драми-поеми на теми вавилонського полону в аналогії до полону України в Російській Імперії («На руїнах» (1904), «Вавилонський полон», «В дому роботи — в країні неволі»). Їх символізм зміст розкрито у вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя»: «Чи довго ще, о Господи,// Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Образ неволі як душі, раба власних стереотипів. Раб-єгиптянин і раб-єврей із «В дому роботи — в країні неволі» — це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає лейтмотивом творчості Лесі Українки.
• «Кассандра» (1907) — розвинуто метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня.
• «В катакомбах» (1905) — жорстко критикуються угодництво й пасивність поміркованої громади^[35]. Свобода творця — це не служба народові та його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок — неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна), тут набувають особливого загострення.
• «Руфін і Прісцілла» (1910) — світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму.
• «Бояриня» (1910) — в новому ракурсі представляє тему волі, поєднуючи феміністичну та національну жагу до свободи і наслідки тоталітаризму.
• Драма-феєрія «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. Конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І натура перемагає, байдужа до трагедій.
• «Камінний господар» (1912) — цілком оригінальне трактування традиційного образу Дон Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни гендерних ролей, яка призводить до символічної смерті Дон Жуана.
• «Оргія» (1913) — античний фон експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонісійським і аполлонівським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи, чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.

Проза

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання з сільського життя («Така її доля», «Святий вечір!», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», призначена змалювати психологію арабської жінки.