Лінійна до Дня вшанування жертв Голодоморів

Лінійка до Дня пам*яті жертв Голодоморів

     -      Голод....Жахлива сторінка української історії...

-         Чому так сталося? Що спричинило голод в країні з багатими родючими землями? Невже вона, наша годувальниця, зрошена потом і кров*ю, виорана вибухами, засіяна кістьми, не змогла більш подарувати гарний врожай?

-         Невже знесилила земля свята від знущань над селянином? Невже не схотіла потішити стомленого хлібороба свіжоспеченим окрайцем, порадувати діточок білесенькою паляничкою, а натомість зневажила весь рід мужицький перепічкою зі жмиху й лободи, замішаною на сльозах, гіркіших від полину?

-         Ні! Земля ніколи не зрадить того, хто на ній працює. На славу вродилися жита у полях, рясно сипалися яблука в садах, червоніли на грядках буряки, від ваги нахилили свої голови соняхи...

-         Саме в цей час Сталін вирішив, що треба будувати міцну, потужну воєнну промисловість. Але як? Де взяти грошей? Нема ні коштів, ні верстатів, щоб обладнати нові заводи. А якщо гроші взяти в селі?

-         Саме на село ліг тягар: і прогодувати міста, і хліб дати державі, щоб було що продати за кордон. А чом би й ні? Тим більше, застосувавши голод, можна поставити на коліна цю «непокірну хохляцьку окраїну».

-         І опинилося село у такому жахливому становищі, що навіть деякі партійні керівники були налякані масштабами цієї кампанії. Скільки горя й сліз зазнала Україна! В розпачливому чаді сподівались на краще, але його не було.

-         Досить довго прикривали цю криваву сторінку нашої історії. Та чи можна заховати біль людської пам*яті, народну скорботу, гнів та совість нації? Це не недорід з*їдав людей, а тоталітарна сталінська система.

-         Дехто із селян не міг усвідомити, хто ж спричинив таке лихо, а тому вірили у прихід Антихриста. Вони були охоплені містичним жахом. Бо не могли зрозуміти абсурдної логіки винищення своєю ж владою своїх же людей, і тому вірили, що наближається кінець світу. Залякані, голодні, вони були нікому не потрібні. І в червоному прапорі, що набухає й чорніє від пролитої крові, вбачали знак біди.

-         У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю України. Житницею називали її благословенні землі, а ось тепер поставили на коліна. По-хижацьки грабували, нищили, мордували. Вимирали родини, цілі села. Навіки зникали прізвища. Обривалися життя, а смерть повільно, виважено йшла Україною і косила до втоми, і, мабуть, сама лякалася своїх жнив.

-         Голод свідомо планувався ще з літа 32-ого року. Плани та завдання хлібоздачі були навмисне завищені. У жовтні ситі можновладці ухвалили рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у селян. За кілька місяців «викачали» з українського селянства внутрішні фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий.

-         Організували в селах спеціальні бригади, які викликали всіх селян, вимагаючи негайно вивозити на станцію зерно.

-         «Не так страшні пани, як підпанки», - сказано мудро. Бо це ж зі своїх, місцевих, ходили поміж хати, відбираючи все, до останнього. Діти заради ідей партії здавали владі своїх рідних. Гноблення душ людських не мало меж...

-         Голод лютував, а Сталін цинічно заявляв, що матеріальне становище робітників і селянства поліпшується з року в рік,  хто сумнівається в цьому – той ворог народу!  Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кору дерев.

-         Їли жаб, трупи тварин, які теж падали голодною смертю. Батьки підкидали своїх дітей, просто залишали їх, намагались пробитися до міста, щоб десь у притулок здати свою дитину. Найстрашніше – зареєстроване 10 тисяч судів над людожерами. Це був час суцільного жаху. Лише голод 33-ого забрав 10 мільйонів життів.

-         Де взяти слова, щоб висловити безпорадність батька – годувальника сім*ї? Як описати біль і розпач матері при погляді на мертві тіла дітей, що просили хоча б крихітку? Як осмислити нерозуміння малесенької дитинки, чому мама, така добра й ласкава, не хоче дати хлібця? Хто відповість за цей злочин?

-         Розп*ята Україна... Це наше минуле... Наша країна – ніби квітка в жорстокому світі. Її намагалися знищити, розтоптати, вирвати з корінням. Чому з нею так безжально повелися? Чому зруйнували голодом життя?. І нікому було стати на захист... І нікому було поскаржитись...

-         Хто спокутує цей гріх страшний – навмисне вбивство мільйонів людей? Як їм там, у потойбіччі, тим, хто винен у цьому?

-         Україно моя! Стомлена, убога, скривджена та зраджена! Сила твоя – в полі твоїм, в пісні твоїй, в пам*яті твоїй....

-         (пісня «Свіча» О.Білозір)

-         О дітки мої! Маленьки кровиночки! Ви так хотіли істоньки, а я не змогла вас нагодувати!Діточки мої, я вас потруїла щурячим м*ясом. О горе мені, горе! Я вам віддала все, що мала, а чому не врятувала? Чому? Ви, мої ластівочки, не скаржились, не кричали. Ви тихенько згасли, станули, мов свічечки. І я не можу до вас прорватися крізь якусь зловісну стіну. Любі мої! Чом я не з вами? О небо! Де твоя жалість? Я не вірю, що я тепер сама-самісінька у цій страшній темряві! Ви повинні були жити! Як це несправедливо? Хто ж вчинив такий суд над нами? Бодай він ніколи не мав притулку ні на землі, ні під землею. Бодай він сконав, як собака, без покаяння. Яка страшна смерть. За які таки провини так жорстоко вимучилися мої діточки? Крихітки мої! Чому я залишилася одна з усього нашого роду? Це за те, що не врятувала вас, мені така кара. Я повинна була щось зробити, аби прогодувати вас. Але що я могла? Вкрасти? Я б вкрала, якби було що, якби було де. Голо-голісінько все навкруг. Лише сніг, і ми наодинці з ним...

-         І плакала мати, і била себе в груди, кидаючись від одного мертвого тіла до іншого, тулила до себе холодні трупи дітей, хотіла зігріти їх своїх диханням. Билась пташкою в клітці, билась чайкою в кігтях яструба. Билась рибою в ятері.

-         А з кутка, з паперового газетного портрета, на її розпач, на її невимовне горе дивився вождь народів, ховаючи зловісну посмішку у густих вусах.     І здавалося, що не мати б*ється в несамовитості, а окрадена, сплюндрована Україна...

-         Журба котилась полем та степами,

І відчай криком схлипнув і замовк.

Смуток оселився десь поміж хатами,

Голод невгамовний визирнув, мов вовк...

-         Матусю, їсти! Чом ти не говориш?

Чом твої ласкаві стулені вуста?

Чом ти з лободоньки юшки не навариш?

Або просто, мамо, порахуй до ста...

-         Та не буде більше ненька рахувати,

Щоб дитинці голод лютий вгамувати.

Відлетіла мати, мов зозуля в гай,

А дитинка плаче: «Мамо, їсти дай!»

     -     Молю Тебе, Матінко Світла Пречиста!

          До раю голодних людей проведи!

          Даруй їм свою любов променисту,

          Їх душі зігрій після злої біди.

         Даруй їм притулок, Діво Маріє!

         Чистим Покровом від лиха укрий.

         За погляди згаслі, за скривджені мрії,

          За голод страшний їх, Світла, зігрій!

-         Молю за тих, хто в голод гинув,

     хто непохованим пішов.

Хто залишився десь під тином,

додому стежки не знайшов.

-         Хто вмер знесилений на полі,

    діставши мокрий корінець,

     хто обірвав життя в стодолі

      і зашморг був його кінець.

-         Хто встав опухлими ногами,

     але стояти вже не міг.

     І впав в багнюку біля брами,

     в своє останнє ліжко ліг.

-         Молю за всіх дітей голодних,

     за їхні долі та життя,

     що вмерли у хатах холодних

     під схлипи вовчого виття.

-         За десять мільйонів молюся сьогодні,

-         За десять мільйонів поставлю свічу.

-         За десять мільйонів убитих, голодних

-         За десять мільйонів від болю кричу...

-         Наша лінійка – реквієм...Щоб пам*ятали.

-         Лінійка – пересторога – щоб такого більше не повторилося.

-         Ми схиляємо свої голови на знак пошани до всіх нещасних, голодом убієнних, з болем у серці промовляємо слова реквієму, покладаємо квіти до підніжжя пам’ятника жертвам Голодомору і цілуємо хліб святий….

-