Літератуно-музична композиція "Про все з любов`ю" (за творчістю Олени Лучанінової)

Літературно-музична композиція

«Про все з любов`ю…» (за творчістю Олени Лучанінової)

 

Мета: ознайомити здобувачів освіти з багатогранністю таланту Олени Лучанінової; розвивати культуру зв’язного мовлення, навички виразного декламування поетичних творів, творчі здібності, спостережливість, уяву, вміння грамотно висловлювати свої думки, відрізняючи справжню поезію від ерзацу, робити узагальнення, висновки; виховувати любов до рідного краю, поважне ставлення до його митців.

Форма проведення: зустріч із письменницею рідного краю Оленою Лучаніновою в контексті літературно-музичної композиції.

Обладнання: музичний інструмент (піаніно), письмовий стіл, святкова скатертина, канделябр, свічки, букет квітів, добірка творів Олени Лучанінової та митців Балаклійщини у форматі виставки.

Технічні засоби: мультимедійний екран, проектор для мультимедіа, ноутбук, стереоколонки, флеш-накопичувач з презентацією.

 

Доброго дня, шановні присутні!

Дозвольте представити вашій увазі проект «Великі люди малого міста». Так, так, справді, люди, бо їх душевну велич і сердечне тепло неможливо виміряти. Вони, як сонце, зігрівають усе й усіх. Саме про одну з них, що знаходиться серед митців слова, йтиме зараз мова.

Тож сьогодні пропонуємо вам знайомство із вчителем української мови та літератури Петрівської ЗОШ I-III ступенів - Лучаніновою Оленою Леонідівною. Ця симпатична, скромна жінка, працюючи у Протопопівській та Петрівській школах, підготувала для нашого закладу багато абітурієнтів. Тому зараз ми будемо говорити виключно про неї.

Пропонуємо вам вирушити у літературно-музичну мандрівку нотами поетичного звукоряду, тобто стежинами життя і творчості Олени Леонідівни.

Почесну місію судді виконуватиме фахівець з музикознавства - Ганна Борисівна Солодовник, яка на мить перетвориться на скрипковий ключ.

Сім нот складають гаму, а скільки різних граней має творчість нашої гості, ми разом з’ясуємо протягом зустрічі.

Отже, нота «До». Шановні присутні, які слова, починаються складом до-, ви можете згадати?

Дійсно, складно перерахувати ці слова, проте більшість з них об’єднує іменник «Добро».

Поезія Олени Леонідівни справді проникнута добротою, чи то говорить вона про своє рідне село (Декламування поезії «Моє рідне село»), чи то про пори року (Декламування поезії «Пори року у селі»), про хатинку (Декламування поезії «Хатинка»), чи то про криничку (Декламування поезії «Криничка»).

Нота «Ре» - це регістр таланту Олени Леонідівни. Запрошуємо вас, друзі, до нашого квесту «Купа слів». Так, Олена Леонідівна ревно реагує на все, що оточує її, регулярно редагує, постійно працює на результат.

У музиці є поняття «тризвуку». Саме він - тризвук - є основою тону, життя. Для Олени Леонідівни тризвуком є її рід.

«Тричі мені являлася любов», – сповідався Іван Франко. Три найкращі у світі жінки осяяли мій життєвий шлях – зізнаюсь я. Мама подарувала життя, бабуся – ім’я, вчителька – долю.

Бабуся Олена народилась у позаминулому столітті й прожила більше 90 років. Часто в її розповідях зринали спогади про німців-колоністів. Я так і не спитала, звідки ті німці взялись у Гаражовці. Знаю лише, що бабусин дід був саме німцем, заможним господарем, але пустив усе господарство на вітер. Бабуся рано втратила матір, яка померла після побоїв п’яного чоловіка. Батько, обікравши сиріт, кудись утік, а Оленці довелось виховувати меншого братика й сестер, працюючи наймичкою у панів. Часто згадувала, як пані била нічною вазою по спині за те, що подала ту вологою.

Перше заміжжя не принесло втіхи: щойно донечка народилась – чоловік покинув. А тут – голод. Немовляті не було й року. Щоб не померло, віддала в нову чоловікову родину, а сама важко працювала й каралась. Працьовиту й красиву жінку примітив вдівець-молдаванин, який був засуджений за участь в розбійницьких нападах банди Котовського, сидів у в’язниці, потрапив на заслання, куди разом із сином добулась і його дружина. Втекли в Україну. Після важкої хвороби Маріца померла. От Володимир Горський і посватався до Олени. Народились діти, росли вкупі. Не було дідових і бабиних дітей. Всіх любили, про всіх дбали. Щасливі були. Садок сміхом дзвенів, коли збирались на вечерю під розлогою яблунею. Боліло серце бабусине лиш за тією донечкою, яку віддала. Гріх свій мовчки спокутувала. Дочка не родичалась. Перед війною народилась моя мама. Її бабуся назвала, як і первістку, Любою.

Війна спустошила село, переполовинила родини. Десь у Німеччині навіки заснув син Михайло. Але повернулася в сім’ю старша донька. Тепер дві Люби гріли материне серце.

Чоловік трудився в кузні, вона – у полі. Про дітей ніколи було дбати. Ті самі себе виховували. Всі шанували працю. Так і вік минув.

Незадовго до смерті бабуся сказала, що багато вистраждала, нелегким видалось життя, але не нажилась ще…

Саме їм, своїм дорогим бабусі й дідусеві, присвятила ці рядки наша гостя (Декламування поезій «Дідусь», «Бабусі»).

Пропонуємо вирушити до ноти «Мі».

Звичайно ж, нам потрібно ваша допомога, шановні присутні (Квест «Купа слів»).

Мікроклімат, тобто внутрішню гармонію, зазвичай у родині створює жінка. Вона ж і берегиня роду, і турботлива матуся.

 Мама росла під час війни. Її іграшками були гільзи та поламані кулемети. Дуже ляльки хотілось. Якось виплакала-таки магазинного клоуна, гралась півдня, а потім закопала на дорозі в пісок і побігла на чийсь поклик у двір. Селом рідко їздили машини, а того разу одна проїхала й розчавила череп’яне личко ляльки.

Серед маминих спогадів про війну – розлючений німець-кухар, який б’є її за те, що кричала, бо їсти хотілось, і другий, що витер носа та намастив тушонкою півхлібини; евакуація і повернення в зруйноване село; розірвані міною хлопці й колективна зимівля в сільському клубі. Війна забрала у мами здоров’я, оскільки через холод, голод, дорогу вона перехворіла на туберкульоз кісток. Як казку, згадує санаторій «Відрадне» у Харкові, де лікувалась і вчилася.

Скільки знаю маму, вона весь час у роботі. Якось зізналась сімейному лікарю, що боїться бути прикутою до ліжка, на що той зауважив, що вона помре, скоріш за все, на городі.

Саме їй, мамі Любі або любій мамі, присвятила свої рядки Олена Леонідівна (Декламування поезій «Мамі», «Мамина весна»).

 Нота «Фа». (Квест «Купа слів»).

 Нота «Фа» асоціюється у нас не лише з фанатизмом у роботі, а й з дитячими спогадами, фантазіями.

 Я народилася 24 березня 1964 року в селі Петрівське Балаклійського району. Найщасливіші спогади дитинства — перебування в селі Гаражовка, де мешкали мамині батьки. Оскільки була єдиною дівчинкою-онучкою, купалась у любові всіх рідних. Перші «університети» — сільські посиденьки увечері біля багаття, розповіді сусідів, спогади бабусі, прогулянки в лісі й на горі, де палахкотіли горицвіти й п'янко пахли чебреці (Декламування поезії «Чебреці»).

 Без ноти «Соль» не може обійтись музичний стан, бо саме він - скрипковий ключ - починається з ноти «Соль».

Які ж слова, початок яких містить «Соль», вам відомі? (Квест «Купа слів»).

Дякуємо вам, шановні присутні, за співпрацю.

Солісткою нашого заходу є Олена Леонідівна. Про неї, найважливішу ноту «Соль», піде зараз мова.

 У 1971 році пішла до школи. Першою вчителькою була Марія Миколаївна Нетецька, справжня народна вчителька, втілення доброти, терпіння й великої любові до дітей (Декламування поезії «Учительці»).

 Навчившись читати самостійно, не випускала книжки з рук. Улюбленими письменниками стали М. Стельмах, С. Скляренко, В. Малик, О. Гончар, В. Лаціс. Улюблений поет — Володимир Сосюра.

 Як ми вже з вами з’ясували, функцію ноти «Соль» у музиці неможливо применшити, як і складно мовчати про любов Олени Леонідівни до своєї Батьківщини. (Декламування поезій «Що значить буть громадянином», «Моя Батьківщина», «З Україною у серці», «Про мову»).

 Нота «Ля» у європейському музикознавстві позначається літерою «А». Саме звук «Ля» є основоположником утворення тризвуку.

 Шановні присутні, а які ж слова відомі вам з початком на ля-? (Квест «Купа слів»).

 Так, лякливою була й ляльками гралась Олена Леонідівна, коли вперше побачила свою вчительку української мови, під впливом якої й сформувався світогляд поетеси.

У четвертому класі я познайомилась з учителькою української мови Зінаїдою Василівною Сукач, яка невдовзі заявила, що я буду її зміною. Слова ті виявились пророчими (Декламування поезії «Творчість не приходить випадково»).

Мама Зіна, як любовно ми називали улюблену вчительку, зовсім не мріяла бути вчителькою. Вона росла в Золочеві, мала гарний голос, хотіла стати артисткою. Батьки були непохитні: життя на колесах – не для жінки. Стала сільською вчителькою. Покохала чудового чоловіка. Виростили двох синів. Любила влітку з родиною відпочивати в лісі. Була оптимісткою і раділа кожному прожитому дню. Але життя безхмарним не буває. Пішли з життя улюблені сини. Не змогла працювати в школі, де зростали, а потім і працювали вони. Людей не відцуралась, не замкнулась у власному горі. Разом з чоловіком вітала колишніх учнів. Ми, як могли, підтримували свою вчительку. Вона раділа нашим успіхам, тривожилась, якщо довго не дзвонили, чекала зустрічей. Любила спілкуватися з дітьми й колегами. Натхненно читала вірші. Як заповіт долі, читаю її дарчий напис у збірці творів Г. Тютюнника: «Люба Оленко! Нехай твої уроки будуть маленьким, але чарівним святом» – і йду на урок.

 Далі я працювала вожатою в рідній школі, вихователькою в дитячому садочку, вчилася в університеті ім. М. Горького (тепер Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна) і знову повернулася до школи. У Протопопівській школі вчителювала 23 роки, тепер продовжую сіяти добре й вічне у рідній Петрівській.

 Три жінки, три життя, три долі… Їх життя тісно переплелися з моїм. Кожна щиро поділилась зі мною часткою своєї душі, зігріла промінням своєї любові, обдарувала знаннями. Сповнена довіри, я йду дорогою життя. І хоч ця дорога не завжди медом помазана, хоч вистачає на ній тернових колючок та недобрих людей, щоб зостатись у світі людиною, дослухаюсь тих порад, які отримала у спадок від бабусі, мами і вчительки.

 У школі я віршів не писала. Це прийшло потім. Як спалах. Пишу про те, що мене оточує, що найбільше люблю. Часто використовую власні вірші під час уроків. Дехто з учнів також захоплюється поезією (Декламування поезії «Сьогодні й завтра»).

 Нота «Сі». Прошу допомоги…(Квест «Купа слів»).

 Дійсно, сіяч - це той, хто сіє сівок. Сівба потребує системного підходу й сівозміни. Олена Леонідівна до всіх своїх справ підходить системно, а сівозміна її долі - це її учні, які також милуються природою рідного краю, вперше закохуються. Усьому свій час (Декламування поезії «Вперше»).

Девізом життя Олени Леонідівни є рядки її поезії:

Із глибини сивіючих віків

   Мені сіяє істина проста:

   Людина починається з любові,

   Людина починається з Добра!

 А натхнення для подальшої творчості черпає наша гостя, зустрічаючись з вами, шановні студенти, з вами - її колишніми випускниками (Декламування поезії «Не терплять казали»).

 Шановна Олено Леонідівно, наші спроби озвучити гаму Вашого життя, звичайно ж, не останні. Ми сподіваємось на подальшу плідну співпрацю, а поки що запрошуємо Вас до слова.

 Ми вдячні Вам за цю зустріч. Прийміть від нас ці квіти й музичний подарунок.

 

                                                                                                            Додаток 1

Моє рідне село

 

Моє рідне село Петрівське,

Я безмежно тебе люблю!

Дороге ти мені узимку,

Щемно любе в веснянім цвіту!

 

Ти в історію рідного краю

Написало й свої сторінки.

За Вітчизну не раз проливали

Свою кров твої дочки й сини.

 

Тут дитинство, і юність, і зрілість,

Як родина єдина, живуть.

Односельців, і рідних, і друзів

Я ніколи не зможу забуть!

 

Я пишаюсь твоїм минулим,

Щиро вірю в твоє майбуття!

Хай квітує моє Петрівське!

Хай буяє у ньому життя!

 

 

Пори року у селі

 

Навесні моє Петрівське

У садочках потопа,

Соловей у тих садочках

Пісню радісну співа!

 

Влітку сонечко яскраве

Налива в саду плоди,

Біля вікон пишні квіти

Просять в хмарочок води!

 

Осінь в щедру позолоту

Убирає все село,

А цікаві горобці

Заглядають у вікно!

 

Білі ковдри розстилає

На городах знов зима,

А село моє чекає:

Де ж поділася весна?

 

 

Хатинка

 

Я була у палацах, квартирах, будинках,

А в душі берегла світлий образ хатинки:

На даху - очерет, непоказна, маленька,

Виглядає крізь клени хатинка біленька.

Погляд ніжний у світ – то її три віконця.

На горбочку звелася навшпиньки до сонця.

Дві кімнатки маленькі, долівка з землі.

Не лежали на ній дорогі килими…

Якби можна життя якось так обернуть,

Щоб себе в ту хатинку над Дінцем повернуть…

 

Криничка

 

На все село – одна криничка.

Біжить вода із джерела.

Сюди мене колись малою

За руку мати привела.

 

З солодким присмаком вода

Корінням пахне й лепехою…

Тепер вклонитися криничці

Сама приходжу за водою.

 

Струмок ховається у вербах –

Спішить водичка до Дінця.

Життя минає непомітно –

Струмочок в`ється без кінця…

 

 

Дідусь

 

Раніше на селі коваль –

То перша і шанована людина.

Уславилась своїми ковалями,

Своїми трударями Україна.

Коваль, малює нам уява, -

Такий собі кремезний чоло`яга,

В очах і постаті якого –

Рішуча геркулесівська наснага.

Всміхаюсь я, бо мій дідусь

Статури міцної не мав,

Хоча усе своє життя

У кузні молота тримав…

…Колись з далекої Молдови

Потрапив дід мій у заслання.

Дружина й син з ним розділили

Оте жорстоке безталання.

Нагода трапилась – втекли

І опинились в Україні.

Отут, на березі Дінця,

Хреста поставив він дружині…

…Збігала веснами вода.

В селі спішили на поля.

Не для розмов – по допомогу

Тепер ішли до коваля.

Із горна  - полум`я та іскри,

А над ковадлом дід чарує.

З напруги латана сорочка,

Як поле оране, парує.

Плуги, завіси і підкови

На щастя Якович кував.

Щасливим був, як на залізо

Важезний молот опускав…

Нову на березі Дінця

Знайшов родину й батьківщину.

Хтось викував йому хреста,

Коли стоптав свою стежину.

 

Бабусі

 

Моя рідна людино, до Вас

Я приходжу тепер на могилу,

Біля рідного там хреста

У минуле на спогадах лину…

Я пригадую Вас. Крізь роки

Проривається запах борщу,

Вмиті яблучка, сміючись,

З гілки плигають у траву.

Ваші руки у прожилках синіх

Піднімають важкий чавунець,

А за садом духмяно зітхає

Терпко-ніжний гірський полинець.

Ви кохались найдужче у квітах –

Тож садили в дворі їх повсюди.

Оксамитовим рожам під вікнами

Усміхались здивовані люди.

Прислухались до Вас і любили,

У селі Вас усі поважали,

І шанобливо односельці

Вас Іванівною називали.

Я любила Вас дуже, безмірно,

Та чомусь за життя не казала,

А коли віднайшла все ж слова,

То чомусь уже пізно стало…

 

 

 

 

Мамі

 

Ненечко рідна, матінко, мамо,

Подруго щира, у горі розрадо!

Ти мене пестила, в лоні носила,

Щастя у Господа доні просила,

Серця свого зігрівала теплом,

Казки дарувала мені перед сном,

Щедро лила в мою душу тепло,

Зорі із неба знімала в вікно.

Ніжки мої дріботіли в траві –

Руки свої ти давала мені:

Донечко мила, гляди не впади,

Будь обережною біля води!

Вперто долала я всі перешкоди

І не боялась ні хмари, ні грому.

Знала: ти, мамо, загоїш синці

І на сніданок зготуєш млинці,

Кожну образу розрадиш мою,

Втіху мені подаруєш свою.

Гордо мене ти до школи вела,

З тривогою вчительці там віддала.

Раділа ти успіхам, ніжила доню

І прасувала їй сукенку сонно.

Ночі недоспані, клопоти зранку…

Все поспішаєш ти знов на світанку.

Родина, турботи, робота – життя…

І ти не помітила: доня зросла.

Щось біля дзеркала доня застигла –

Вії фарбує… і раптом побігла.

Маму тривожать вже клопоти нові:

Знов поспішає дитина із дому.

Мила мамусю, я вже підросла,

Мене зігріває турбота твоя,

Та є у душі непокора якась,

Тому я тікаю із дому щораз.

Подруги щебечуть, і хлопці чекають,

А матінка сумно в вікно виглядають.

Я дуже тебе, моя мамо, люблю!

Для тебе я небо в поклоні схилю!

Тобі подарую я дощик без грому

І без запізнень прийду я додому!

 

 

Мамина весна

 

Молода й вродлива,

Із дитям у лоні,

Усміхнулась сонцю

Неня чорноброва.

 

Як весна, співала,

Ніжно гомоніла –

З донею у лоні

Мати говорила.

 

Господа благала

За дитячу долю,

Вишивала доні

Білосніжну льолю.

 

Рано піднімалась

І купалась в росах,

Щоб росли у доні

Пишні довгі коси.

 

Задивлялась в небо,

Кликала блакить,

Щоб в очах у донечки

Розцвіла умить.

 

В сонечка просила

Теплих поцілунків,

Щоб сміялась доня

Її щиро й лунко.

 

Не ішла – літала

Мати чорнобрива,

Бо чекала доню

І була щаслива…

 

 

Чебреці

 

Часто просяться в сни мої

Незабутні оті чебреці…

Он бабуся спішить до криниці,

Дід телятко веде до кабиці.

На Ляшевому скинувся сом.

В очереті заплутався сон.

Над Пристіном гуляє імла –

Просинається ранком земля.

Вишняки сіють цвіт звідусіль,

Десь дзижчить наполоханий джміль.

Чебреці, як ніколи, а лиш навесні,

П`янко ллються у груди, немов навісні.

Я вдихаю їх щедро – боюсь розгубить!

Я не зможу ніколи їх тепер розлюбить!

Спогад ніжно-дитинний – ви, мої чебреці.

Ви до мене вертаєте. Та тепер лише в сні…

 

 

Учительці

 

                                                                         Зінаїді Василівні Сукач,

                                                                         вчительці від Бога

Я Вам, Учителько, вклонюсь –

Доземно, щиро! Ви – свята!

Мою ви долю гаптували –

І стала вчителькою я.

Як Ви колись, так я тепер

Відроджуюся в учнях знову.

В собі я Вас несу, відколи

Прийшла учителькою в школу.

Я вдячна долі, що зустріла

Вас на шляху свого життя –

Гаптую долі я дитячі

Тепер упевнено сама.

Нехай в жорстокім світі цім

Засяє іскра доброти,

Яку колись малій школярці

Натхненно Ви передали…

 

Творчість не приходить випадково

 

Творчість не приходить випадково.

Творчість або є, або нема.

Просто настає така хвилина,

Що душа, насмілившись, співа.

Хочеться життя своє буденне

В небуденних фарбах показать,

Хочеться всі мрії потаємні

Словом незвичайним передать.

Так уже давно ведеться скрізь –

Серцем бачиш більше, ніж то є,

І тоді в душі, неначе свято,

Слово загадкове постає.

Хочеться красиве бачить в світі,

Помічать красиве у серцях,

Щоб тоді з натхненням і любов`ю

Розказать про це в своїх піснях.

Інколи очистить душу

Журним співом хочеться мені,

Коли біль зів`є собі кубельце

Десь у серці на самому дні.

І тоді прийдуть на допомогу

Муза поетична і слова –

Поспілкуюсь з ними і відчую:

Я тепер вже зовсім як нова.

Цю любов до слова і до вірша,

Дітям щедро я передаю.

Слухаю я їхні одкровення

І себе колишню впізнаю.

Рада я своїй немарній справі –

Он які поети підросли!

Будуть хай банкіри й інженери,

Та із ніжним серцем у душі!..

 

Сьогодні й завтра

 

Сьогодні – дорога в тополях до школи,

А завтра чекає на нас майбуття.

Сьогодні завдання – учитись сумлінно,

А завтра учителем буде життя.

 

Сьогодні є час, щоб учитись і вибрать,

А завтра ми будем уже будувать.

Сьогодні повинні ми добре навчитись,

Як в справи суспільні цеглини складать.

 

Сьогодні вчимося думки зіставляти,

Якийсь компроміс у проблемах шукать,

А завтра ми будем не просто читати –

Щось буде залежать від наших діянь.

 

Сьогоднішня школа нас учить учитись,

В житті застосовувать наші знання,

А завтра ми будем вже цеглу тримати,

Щоб вкласти її у підмурок життя.

 

Вперше

 

Вечорові сутінки на село спустились,

Мерехтливі зорі над селом з`явились.

Пахощі бузкові по садах пливуть,

Скоро соловейки пісню заведуть.

Із-за хмари місяць, ясний джигурун,

Трішечки лукаво парі підморгнув.

Юнка і юнак вперше тут зустрілись,

Вперше під бузком вдвох лиш опинились,

Поцілунка смак першого пізнали,

Вперше зрозуміли: мабуть, покохали.

Разом солов`я вперше слухать стали,

Таємниче щось у душі пізнали.

Будуть ще обійми, будуть поцілунки,

Обів`є не раз їх кохання трунком,

Але пам`ять буде завжди берегти

Ніч, коли співали вперше солов`ї.

 

                        ***

Не терплять, казали, рядки поетичні

Образів різних неестетичних.

Жінка – то мрія, вона ідеал!

Їй ти натхнення, поете, віддай:

Лінії брів і вуста оспівай,

Вроду жіночу в віршах прославляй!

Людом відкинуті, Богом забуті

Постаті в чорні хустини запнуті

Ти, наш Поете, сльозами зросив,

Бога за долю жіночу просив,

З ними пройшовши страждання дороги,

Їх своїм словом беріг од тривоги.

Вперше за Жінку слово лунало,

Її не ганьбило, їй співчувало.

І от перед нами мадонни твої –

Скорботні і змучені, справжні, прості…

Давайте у вічі заглянемо їм!

За що вас Шевченко, мадонни, любив?!

В чім ваша краса, в чому велич і сила?

Чому перед вами і вічність безсила?

Ці й інші питання до роздумів звуть –

Тож спробуєм разом проникнуть в їх суть.