Література рідного краю

  

Тема: Література рідного краю. Віталій Старченко

Мета: ознайомити учнів із творчістю поета Дніпропетровщини, Віталія Старченка, допомогти зрозуміти основну думку поезій, заглибитися у зміст віршів, відчути їх своєю душею; 

розвивати в учнів уміння готувати виступи, усні повідомлення, навички групової роботи та вміння узагальнювати здобутий матеріал; 

виховувати самодостатню особистість, здатну аналізувати твори та висловлювати своє ставлення до літературних надбань рідного краю. 

Обладнання: портрет Віталія Старченко на робочому столі ПК, збірка творів поета, ноутбук.

Тип уроку:  урок засвоєння нового матеріалу

Форма проведення: синхронна 

Модель змішаного навчання: перевернутий клас 

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ – перевірка наявності учнів в Google Meet на запланований час згідно розкладу

ІІ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ 

Вступне слово. Доброго дня шановне товариство! Темою нашого уроку сьогодні є «Світ поезії Віталія Старченка» з розділу «Література рідного краю».

ІІІ. ВИВЧЕННЯ  НОВОГО  МАТЕРІАЛУ

Викладач:  Дніпропетровщина - унікальна. Ми народилися і живемо на чудовій українській землі. Це земля сивих легенд і мелодійних пісень, земля хліборобів і майстрів петриківського розпису, мудрих слов’ян та козаків. Благословенна Дніпропетровщина заворожує своєю красою краєвидів, щедрістю родючої землі, ревучи Дніпром, розлогими нивами, польовими травами, смарагдовими лісочками. Багато наших людей оспівували малу Батьківщину, і ми сьогодні поговоримо про одного відомого поета Віталія Старченко, який теж палко любить свій край і прославляє його у своїх творах.

Постать дніпровського поета Віталія Старченка виділяється оригінальністю осмислення світу і людини, прагненням до збереження традицій минулого, увагою до національних праджерел. У своїх віршах він звертається до філософських основ буття, намагаючись з’ясувати місце людини в сучасному світі, підвести її до розуміння необхідних у житті думок і відчуттів. В епіцентрі суб’єктивно-авторського виміру світу в поезіях В. Старченка постає образ України як утілення істинно духовного середовища, що формує національну ідентичність.

Член Асоціації українських письменників, член Національної спілки художників України, Віталій Іванович Старченко органічно почуває себе в двох творчих стихіях – образотворчого мистецтва і літератури. За словами дружини й авторки Есею про його творчість Надії Тубальцевої, він називає «себе професійним мистецтвознавцем, хоча найбільших успіхів досяг у літературі, а найсерйознішим його захопленням залишається живопис».

Учні отримали попереднє завдання в ClassRoom опрацювати життя і творчість Віталія Старченко.

 

Учень 1: Віталій Старченко народився в робітничій родині далекій від мистецтва. Проте, художньо обдарованою й освіченою людиною був його дід (батько матері) - Михайло Анастасович Чернета, який ще до революції закінчив льотне училище у Петрограді й працював техніком на літовищі Пулкове. Після жовтневого перевороту Чернета повернувся додому в Катеринослав. Брати участь у революційних подіях на будь-якому боці не захотів. А його старшого брата чекісти розстріляли у повітовому Новомосковську - за участь на махновському боці.

Дід Михайло працював на вагоноремонтному заводі спеціалістом з ремонту двигунів внутрішнього згоряння. У вільний час малював і писав вірші.

Влітку 1947-го року він помер. Онуку Віталію було тоді кілька місяців. Віталій вважає, що тяжіння до малювання і поетичної творчості успадкував саме від діда Михайла. 

Коли Віталію було 10 років, його здібності помітив шкільний учитель малювання. Порадив вступити до дитячої художньої школи - на Старому Клочко. Між іншим, цю школу закінчили відомі нині художники Феодосій Гуменюк (лауреат Шевченківської премії, професор Київської академії мистецтв, Народний художник України) та Володимир Макаренко («козак Макар» - довгий час живе в Парижі й активно виставляється в Європі й Америці). 

Віталій Старченко вступає на архітектурне відділення Дніпропетровського енерго-будівельного технікуму, згодом – на факультет історії та теорії мистецтв Київського художнього інституту. По закінченні працював викладачем дитячої художньої школи, редактором республіканського видавництва «Січ», був науковим співробітником НДЛ фольклору, з 1998 по 2012 рр. – викладачем кафедри образотворчого мистецтва та дизайну Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Його перу належать поетичні збірки «Коріння тиші», «Кроки до обрію», «Ружі паперові», «Млин ерота», «Ненаситець», «Глина для Бога», «Хроматичний квадрат», «Сиворакша», «Білобережжя», остання – «Ламка експресія доби» вийшла у світ 2017 року. Вірші Віталія Старченка друкувалися в періодичних виданнях Канади, Австралії, Ізраїлю, Росії, увійшли до «Антології української поезії 2 половини ХХ століття» та «Антології поезії Придніпров’я». Він є автором прозових творів – повісті «Любимівка» та роману «Лакмус-Рок» (у співавторстві з Надією Тубальцевою), мистецьких видань «Народне і наївне станкове малярство Надпоріжжя», «Спалах» (про творчість художника-дисидента Якова Калашника), навчальних посібників з питань образотворчого малярства, низки мистецтвознавчих статей у журналах «Україна», «Кур’єр Кривбасу», «Музейний провулок», «Січеслав» та ін.

Викладач: Віталій Старченко – лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Івана Сокульського, переможець конкурсу ім. Олеся Гончара часопису «Бористен». З відгуками і рецензіями на його твори виступали П. Мовчан, В. Єфимов, Г. Іващенко, А. Шкляр, І. Копотієнко, Г. Вишневий (Торонто, Канада), М. Павленко, критики акцентували увагу на філософічності текстів, своєрідності вияву авторського світобачення, проте ґрунтовного дослідження концепції світу, художньо оприявненої в поезії В. Старченка, на сьогодні немає. 

Метою нашого уроку є осмислення концепції світу в його поезіях його збірки «Ненаситець» (1997), яка вийшла в Дніпропетровську до 50-річного ювілею митця. Того ж року з’явилися відгуки й статті про цю збірку Н. Тубальцевої «Книга для настоящих мужчин», Г. Іващенка «Ще не останній вигорів сірник…», А. Шкляра «Співець Придніпровського краю», «Віталієві Старченку – 50» та ін. У щотижневій україномовній газеті «Вільна думка», яку видає українська громада в Австралії, була надрукована стаття Є. Гарана «Поезії з півдня», в якій наголошено на оригінальності віршів українського поета з російськомовного півдня України, письменника, котрий у своїй книзі «Ненаситець» пише про козацтво, національну історію, торкається кола подій і життєвих явищ, які хвилюють сучасного інтелігента, громадянина, небайдужого до долі свого народу й держави.

Учень 2: Світ Старченкової поезії – таємничий, деколи похмурий, мерехтиво-мінливий, із ледь вловимими переходами між «берегами далекої та близької історії», у якому співіснують наші сучасники – і давні язичницькі боги та героїчне козацьке минуле,реальний світ – і надреальне потойбіччя. Тематика, до якої звертається письменник, відображає розуміння ним певних реалій життя й іманентно пов’язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням. Домінуючою в ідейно-художньому змісті збірки «Ненаситець» є тема козаччини, збереження народної пам’яті, що знаходить своє вираження в поезіях «Ненаситець», «Лови», «Нащадок Мамая», поемі «Козак у Січеславі». Так, у вірші «Лови» автор асоціює себе з «самітнім бурсаком», який «не втрачає Бога», вийшовши на пошуки Пегаса, а зустрічає лише чортів та «патлате сонмо відьм». Подано навіть опис їхнього зовнішнього вигляду: «Вирячкуваті, лисі, геть у реп’яхах» та манери поведінки: «І наді мною чорт хихикає та гика», танцює гопак – тобто, це український чорт. Перешкоди, небезпека постають в образах нечистої сили, що чекає митця (бурсака) на вузькій життєвій стежці. У творі є образ соборів як втілення недосяжної кінцевої мети. Поєднуючи елементи української й античної міфології, автор уводить образ крилатого коня Пегаса, що порівнюється з осідланим сузір’ям і символізує прагнення відірватись, злетіти над буденщиною до високого мистецтва. Уражений металом, він падає, але воскресає і перетворюється (другий план цього образу) на бойового козацького коня, разом з яким герой шукатиме свій шлях. У вірші «Нащадок Мамая» згадуються козацькі часи та заповіт пращура Мамая про збереження нащадками пам’яті про минулу звитягу, ознаками якої виступають козацький дуб на острові Хортиця, названому в поезії святим, степ – «це родинний твій дім, і могила, й вівтар…» запах полину, кобза.

 

Викладач: Дякую. Поезія В. Старченка свідчить про багатоплановість сприйняття ним світу у фокусі національної самосвідомості. Серед творчого доробку письменника яскраво вирізняється поезія «Неясить», що має звуковий і смисловий перегук з назвою всієї збірки – «Ненаситець». Це підкреслюється зіставленням слів у сусідніх строфах, які вибудовують ряд: сови-неясить – дніпровський поріг Ненаситець – «ненасить могутня і зловісна» як влада розбурханої стихії та риса козацького незламного характеру, що дістався у спадок від дідів. Кожному українцю знайомі рядки з «Заповіту» Т. Шевченка, у яких він заповідає поховати себе, щоб: «І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий» [8, с. 308]. Ревучий – ще одна назва порогу Ненаситець. Дніпровські лоцмани вірили, що під кожним порогом живе чорт, якому давали ім’я та знали, як його задобрити. Сам автор тлумачить назву поетичної збірки символічно, адже небезпечний поріг «вабить зануритися у круті вири історії – від часів оріїв до козаччини, від козаччини до сьогодні» [6, с. 4]. Слово, що дало назву збірці, уособлює спрагу українців до свободи, волі, неупередженого ставлення до карколомних подій та реалій історії.

 

Учень 3: На початку твору постає образ Великого Лугу як перегук з мотивом вірша «Вересова левада». Відома приказка «Січ – мати, а Великий Луг – батько». Історики свідчать, що він був природним комплексом у розвитку господарств незаможних козаків і перетворився на постійно діючу систему, що зумовила швидкий економічний розвиток Запорожжя в останні десятиліття його існування. «Великий Луг з його чисельними зимівниками і виступає одним з головних факторів економічного добробуту Запорізьких вольностей ХVІІІ століття» [2, с. 30]. Поет додає до нього означення «пане Луже», «Луг неспалимий», що викликає асоціації з неопалимою купиною. З нею «в Україні… пов’язаний образ Богині-Матері, а по прийняттю християнства – Діви Марії; образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння» [4, с. 285]. Вважалося, що з неопалимої купини виходить Бог, щоб показати людям істину. Пізніше ця легенда ввійшла до Біблії, де розповідалось, як уперше Ієгова явився Мойсею з неопалимої купини, закликаючи його до звільнення ізраїльтян з єгипетського рабства [1, с. 416].

 

Учень 4: У своєму вірші «Неясить» В.Старченко хотів відтворити ностальгію за порогами, що виступають символом мужності козаків, життєвого опору, долання труднощів людиною взагалі й «неординарності» української історії. Назва збірки містить велике смислове навантаження і має чотири рівні її тлумачення. Передусім вона походить від порогу на Дніпрі, який ковтав людські життя, за що й прозваний Ненаситцем. Згадка про нього є в «Історії запорозького козацтва» Д. Яворницького та у французького художника-мандрівника ХVІІІ ст. Ж.-А. Мюнца. Останній, подорожуючи по Україні 1781 р., залишив малюнок сьомого порогу – Ненаситця, зауваживши: «З усіх водоспадів цей є найважчим до проходу, висока весняна вода ніколи не покриває його повністю і у кожну пору року сильний водоспад спадає через масу величезних скель. Часом козаки проходять поріг у малих човнах, але небезпека велика» [9, с. 29]. Опис Ненаситця маємо й у романі українського письменника кінця ХІХ ст. Д. Мордовця «Сагайдачний». Ще один смисловий аспект назви пов’язується з образом сов-неясить, які гніздилися біля того порогу. У другій частині твору «Неясить» зображена картина бурі над Дніпром, що нагадує початок Шевченкової балади «Причинна». Сірі сови-неясить віщували тривогу, біду для лоцманів, які долали пороги. Третій рівень розуміння назви поетичної збірки Віталія Старченка життєствердний – це ненасить до життя, спрага життя, енергія любові, що вихлюпується з поетичних рядків, – поєднується ще з одним, еротичним аспектом тлумачення цього слова, який знаходить своє вираження у віршах «Сон Венери», «До вечорової зорі» та ін.

Учень 5: Художню систему В. Старченка характеризує цікаве поєднання історичної теми з екологічною проблематикою, що постає як зв’язок минулого та сучасного, котрі перехрещуються, взаємодіють у свідомості ліричного героя. Як екологічну катастрофу і трагедію українського народу сприймає поет затоплення дніпровських порогів, що призвело до зміни мікроклімату, адже споконвіків вони виконували функції природних озонаторів повітря східної частини Європи. Разом з тим, наслідки таких нерозумних людських вчинків трактуються як порушення світового порядку, дисгармонія у взаєминах людини і природи:

І дуріли орли, шукаючи той материк,

і в кобзарській бандурі переплутались раптом лади,

й перекинувсь в труні останній козак-січовик,

і здалось, за потопом посунуть первісні льоди… [6, с. 14].

Виступаючи проти глобалізації сучасного суспільства, письменник вважає, що є позитивні моменти і в консерватизмі (в плані вивчення язичницької культури, світогляду), оскільки він зберігає фундамент, ментальні основи нації.

 

Учень 6: Поета Віталія Старченка передусім цікавить шлях людини до самопізнання і самовизначення її в сучасних часових координатах, віднайдення світлого і темного в собі, а також звернення до вікових надбань національної духовної культури, моралі, звичаїв і вірувань. Показовими в цьому плані є вірші, які розпочинають збірку, «Гилейські води» та «Вересова левада».

Учень читає вірш «Гилейські води».

 Образним центром першого з них є цілком реально означений простір – гора Гилея біля с. Турово на Орілі, місце, де ліричний герой набирається сили й наснаги. Стан самозаглиблення, блаженства від єднання з природою передано метафорою: «дерев’янієш ідолом на водах» [6, с. 6]. Філософського осмислення набувають опозиційні пари плоть – душа, день – ніч та їх взаємодія, що підкреслюється зіставленнями й порівняннями:

І так починається день. Ніч – сіль. День – паляниця,

підсолена облудою переляків нічних.

…Нікчемним стариком

лежатимеш отак, не згадуючи душу,

розчинену в Орелі маленьку дрібку солі [6, с. 7].

 

Викладач: Відомо, що в казках, епосі, весільних піснях ріка позначає межу поміж світом людським і нелюдським (у Старченка це місце мешкання для мавок і «потопельних душ, утрачених тілами»). На думку М. Новикової, в українських замовляннях, що являють собою найархаїчніший шар язичницької свідомості, ріка – «джерело життя, сили, мудрості, щастя, вічної молодості, … певних “вищих” властивостей, що їх ріка або ріки несуть зі світу божеств… Тому купання в цих священних ріках, омивання, пиття з них, проходження через них надає героєві надлюдських якостей» [5, с. 213]. Словосполучення, винесене в назву вірша – «Гилейські води» є метафорою світовідчуття поета. Зауважимо, що природа й ерос кохання постають у ліриці В. Старченка як суголосні явища, зустрічаємо й поширений у міфології мотив запліднення сонцем землі. Взаємоперехід і єдність людського та природного передано за допомогою алітерацій (повтору глухих приголосних):

Цілую чиїсь плечі – а то пісок, пісок.

Він сиплеться у горло, спирає млявий дих.

Я поцілую руки – а то тремка лілея,

Що розтає від губ у білий саван сну [6, с. 7].

Для передачі глибокого злиття людини зі світом природи автор використовує, зокрема, один з найбільш сакрально значимих у язичництві кольорів – золотий:

Мов крізь кору, крізь плоть просмокчеться живиця

із ран від корчаків, від пальців золотих [6, с. 7],

словосполучення «щире золото млива» як ознака добробуту й достатку («Вересова левада»), «краєвиди синьо-золоті» як ознака України («України биті шляхи…»). Основне ідейне навантаження несуть останні рядки поезії, що сприймаються як авторське резюме:

Як прагну я в собі свою втопити душу,

та дуже не стача в мені гилейських вод… [6, с. 7].

 

Учень 7: Найбільш яскраво язичницькі мотиви постають у вірші «Вересова левада», сама назва якого уособлює місце, де в давнину збиралися волхви для своїх священнодійств. 

Учень читає вірш «Вересова левада»

Зіставляючи дві культури – прадавнє язичництво і привнесене на Київську Русь християнство – поет віддає перевагу язичництву як першоджерелу національної ментальності, фольклору. Як вияв руйнації сприймає він світоглядну зміну, запроваджену примусово Володимиром, що постає як зміна усталеного світопорядку: «Коли наш князь у вогнище скидав / святовидів, аби незрячі стали…» [6, с. 8]. Семантика кореня -вид протиставляється лексемі «незрячі». Наслідок цих дій:

Зґвалтована земля ні року не гуля –

Чужинцям віддає свої найкращі соки [6, с. 8], бо

…За десять сотен літ ущент розорані

Сумління й честь, і гіркота провини [6, с. 9].

 

Учень 8: За переконанням дніпровського митця, елементи християнства лише частково сприяли культурному розвитку слов’ян, а більшою мірою вони завдали шкоди, знищивши та асимілювавши до своїх потреб найдавніший шар культури, який пов’язаний з українською міфологією і досі приваблює митців своєю таїною:

А що із того? Череда сторіч

у ковш причастя хлюпала труйзілля,

уварене в похрещеній воді, –

і ми пили причинно, довго, дико,

труїли пам’ять в нелюдській жаді

і гнали духів із тваринним риком [6, с. 8].

 

Викладач: Коренеслівна тавтологія: «Кам’яніли млини кам’яними хрестами горбів» [6, с. 9], – має своїм джерелом тексти давніх українських замовлянь: «Кам’яні сіни, кам’яні столи, кам’яні пани, кам’яне вино п’ють» [5, с. 184] і посилює враження застиглості в культурному розвитку, страждань людей. У «Вересовій леваді» відчувається сум за язичницьким минулим. Ми зустрічаємось із запереченням усталених норм сприйняття надзвичайного в природі, намаганням зазирнути в таємниці іншого, не-людського світу: «Хто вам сказав, що в колі духів лячно?» [6, с. 8]. Для підсилення ефекту «перевернутого» світу автор використовує перифразу (місяць – «жебрацьке сонце»), зіставляє, називаючи богами на всі часи, антагоністичні стихії Вогонь і Лід як рівні за силою («то що ж пече – Вогонь чи Лід?») й уточнює, що вони «пекельні», тобто зі знаком мінус, бо «такі в нас душі, а відтак – і духи» [6, с. 8].

Метафоричний світ поезій Віталія Старченка живий, рухливий, населений міфологічними істотами. Серед них – нявки, духи, волхви, язичницькі боги Степу, а ще чорти, Вій, упирі як втілення темної, ворожої сили. Отже, картина художнього світу у віршах збірки «Ненаситець» може бути представлена такою схемою:

Ірій – його поетичні назви Вересовий Луг, Гилейські води →

добрі сили (язичницькі боги, волхви, Оранти) →

підземне царство темних сил (упирі, чорти, відьми, які співіснують з

людьми у сучасному світі) →      

Сатана (біс), що панує над усім живим.

На межі сил добра і зла знаходиться людина і від її духовної міці, моральності залежить, як вона самовизначиться, які сили над нею пануватимуть. Поет прагне концептуально завершеної картини світу. Найвищим рівнем є «рай, котрий лелеки називають ірій» [6, с. 9] як утілення мрій людини про щастя і гармонію з оточуючим світом. Опозицією до нього виступає царство темних сил, домінуючим образом якого є Сатана (біс), що вимагає служіння собі.

 

Учень 9: Серед характерних рис творів В. Старченка слід виділити глибину змісту, майстерне володіння словом, насиченість думкою, асоціативність мислення. Окреме місце у збірці «Ненаситець» займають вірші, присвячені темі кохання, – «Наближенням не злуки…», «Даленієш… Щезаєш…», «Без мислі вологим піском…», «Довгі трави метлялися довго…», «Сон чорниці», для яких характерне багатство тропіки, зокрема порівнянь («Мов бісер, зерна стиглих почуттів / кортить рукам грайливо перебрати…» [6, с. 88], «ти така прекрасна, / мов смак і колір кімерійських вин» [6, с. 92]), авторських новотворів («облудносяйні шати» [6, с. 88], «Вимузичують руки, і вуста, і сполохані стегна / ще не знаний ніким і нічим не фальшований твір» [6, с. 92]). 

Учень читає вірш «Наближенням не злуки…».

 Виявляючи обдарування художника, В. Старченко постає співцем жіночої краси і надає великої уваги деталям зовнішності коханої, з яких уявляється її образ: вона має «чутливі губи», «холодні руки» (вірш «Наближенням не злуки…»), «усміхнений ротик» і «тіло тендітне» («Даленієш… Щезаєш…»). Він захоплений красою жінок на давніх портретах («Пасторальний фіолет»): «О фіолети, плин ходи жінок, серпанок погляду і шкіри дух бузковий» [6, с. 93]. Страждання ліричного героя в розлуці з коханою передано метафорою:

Почуваюся так, ніби хтось мене обікрав,

розломив цілий світ на дрібні пустоцвітні світи [6, с. 89].

Символічне значення має малюнок Олександра Нем’ятого на обкладинці книжки, де зображені чоловіче й жіноче обличчя, які обернені один одному назустріч, але погляди їхні не зустрічаються, очі ніби опущені вниз, додолу. В обох витончені риси, грецькі профілі. В. Старченко вважає, що сам зміст поезій надихає художника на образ, який він утілює на папері. Малюнок цей неоднозначний. На нашу думку, жіноча голівка схожа на античну і є символом мистецтва в душі художника, а в образі чоловіка з вусами вгадуються риси українця. Крім того, зображення можна трактувати як єдність і протилежність жіночого та чоловічого начал, а також портрет Майстра і його Музи.

 

Учень 10: Мистецька іпостась Віталія Старченка – малярство – яскраво виявляється в циклі «Три ночі Франсіска Гойї», присвяченому творчості знаменитого художника, що була невід’ємна від драматичної долі його рідної Іспанії. Перший вірш «Ніч перша. Кохання» написаний у світлих тонах і пронизаний мажорним настроєм. 

Учень читає вірш «Ніч перша. Кохання».

Автор відтворює той час, коли Гойя був молодим художником, щасливим, закоханим у герцогиню Альбу, яка позувала йому для картин «Маха оголена», «Маха вдягнена». Елементи оточуючого простору передано Старченком широким мазками фарб, ніби на полотні:  

…Черевички Альби у ніші під розп’яттям.

Криcлатий капелюх з лісом пір’їн

І місячні рефлекси – ніби латаття –

На тихому озері, озері стін [6, с. 69].

Учень11: Друга поезія має підзаголовок «Привиди» й відтворює процес творчості митця на віллі Конта дель Сордо, виражає його душевні боріння.

Учень читає вірш «Привиди».

 Мистецтвознавці вбачають геніальність Гойї, який був витонченим колористом і писав у вільній, широкій манері, в утвердженні віри в могутність людського духу. Він створив графічну серію «Капрічос» як протест проти релігійного фанатизму і тогочасної інквізиції, а також офорти під назвою «Лихоліття війни» під враженням захоплення Іспанії військами Наполеона. У цьому вірші Старченка бачимо зміну тональності й барв, поет зберігає пафос зображеного на картинах: протиставляє темні і світлі фарби, прагне передати зміну почуттів («Море скелі цілує не з кохання – з люті» [6, с. 70]) і самотність митця (за допомогою повторюваного запитального слова «Де?»). В останньому, третьому вірші циклу, через використання деталей зовнішності художника, даних у динаміці, («очі виблискують, кров’ю налиті. / І пензель рішуче затискують пальці, / Спалахують руки над стінами гордо…» [6, с. 71]) розкрито колізії пережитого ним – війна, випробування долі, самотність на чужині. Тема «Капрічос» знайшла своє продовження в монументальних розписах, поглиблюючи мотив трагічності буття у фантасмагоричних формах творів митця. Рефрен у другій строфі: «Іспанія спить…», яку Гойя прагне розбудити зі сну до боротьби, сприймається як паралель з історією України.

 

Учень 12: Про вболівання дніпровського поета за долю українського народу говорять вірш-звертання «До Каменяра», поезія під назвою «Монолог Лесі Українки біля сфінкса», вірші «Чаплянські схили» й «Понад проваллям», присвячені пам’яті Валер’яна Підмогильного та Олени Теліги. Задля посилення ідейного змісту збірки В. Старченко вдається до інтертексту, вводячи в поезію «Біліє глинище за балкою» фразу з вірша Т. Шевченка «НЕ НАЗИВАЮ ЇЇ РАЄМ ОТУ ХАТИНУ КРАЙ СЕЛА…», що виділена великими літерами. Шевченківська тема має продовження у творах «Пік Шевченка» та «Поверенення».

Учень читає вірш «Повернення».

 В останньому метафорично відтворено ознаки «чужого краєвиду» – сибірських рудників, звідки тікав ще легендарний Кармалюк: «гектари пекельно-крижані», засіяні «кістками невільників свободи» [6, с. 11], трагедію українського народу передано через гіперболічне зображення: «Там виросли кістки – вже підпирають зорі» [6, с. 11]. Але сонячне світило, мов «уярмлений Бог», вселяючи надію, летить змученим птахом «на клич Тарасів, на свист Кармалюковий» [6, с. 11].

 

Учень 13: Своєрідне продовження має ця тема в «поемному циклі» «Лобне місце» – осмисленні історичних подій – перебування України під владою московських царів. У першій частині постає образ «царя-синовбивці» Івана Грози, у зіницях якого «чи то біс, чи то звір, чи то змій» [6, с. 47], і чия тінь з’являється на імператорському вівтарі. Розділ «Ранок страти» присвячений діянням Петра І, який «бог над Богом і кум Сатані». Авторське сприйняття атрибутів московської влади набуває негативного емоційного забарвлення:

Тупорилі гармати і дзвони,

ікла веж, кутні мури Кремля:

тут опричнина смерть прославля –

чорний камінь лихої корони [6, с. 48], –

оскільки вжито слова, що підкреслюють її хижацьку сутність: лихий, тупорилі, ікла, смерть.

 

Викладач: Як поета-громадянина Віталія Старченка хвилюють проблеми сучасного життя. Автобіографічні епізоди знаходять свій вияв у поезії «Тінь», де він звертається до теми розвінчання культу особи Сталіна. Про сіре буття в лабетах сучасності йдеться у творі «Рукопис тижня». Відгуком на трагедію війни в Афганістані, що опалила молодь 80-х років, є вірш «Монолог рекрута». Осмислення колообігу життя в ліричному творі «Зав’язь» спонукає до роздумів над тлінністю краси, всього сущого та вічністю нерозгаданої таємниці зачаття нового життя. Осмислення основ буття позначене виразною національною символікою. Проблематика поезії «Бог з нами…» – місце людини у світі, її взаємини з Богом, розуміння гріха і милосердя. Автор переосмислює плин часу («Все навпаки: не юність промайнула – убога старість, старість нетямуща»), звертається до афористичного вираження біблійних істин («Хто нас осудить, той нам не суддя»), згадок про Пілата і Вельзевула, муки Тантала та поєднання, на перший погляд, непоєднуваного, виокреслюючи кредо поета:

… та Богу честь і Сатані хвала

за те, що я вогнепоклонник нині,

що в злуках світлих світлом заряснів… [6, с. 86].

Отже, мистецький світ В. Старченка – це той світ, у якому поєднано давно минуле України та її сучасне, світ, де існують Т. Шевченко, Леся Українка, поганські боги та античні герої. У світосприйманні автора виразно проступають язичницька і християнська свідомість, причому остання проектується на сучасність, а в порівнянні з давньою культурою виразніше розкриваються проблеми сьогодення – бездуховність, екологічна катастрофа й забуття минулих традицій.

 

IV. РЕФЛЕКСИВНО-ОЦІНЮВАЛЬНИЙ ЕТАП, ПІДСУМОК УРОКУ

 

На уроці я …

-дізнався…

-зрозумів…

-навчився…

-найбільший мій успіх - це…

-найбільші труднощі я відчував…

-я не вмів, а тепер умію…

-я змінив своє ставлення до…

-на наступному уроці я хочу…