Літературна композиція "І доля моя мені терном у серці"...

УТОРОПСЬКий ліцей

ЯБЛУНІВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ   ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

 

Літературна композиція

"І доля моя мені терном у серці"...

                           Т.Мельничук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель української мови

та літератури

 Ласійчук Галина Петрівна

 

 

 

 

Літературна композиція

"І доля моя мені терном у серці"...

                           Т.Мельничук

 

Мета. Ознайомити учнів з поезією Тараса Мельничука;

             розвивати в учнів навички виразного читання віршів;

             виховувати почуття любові  до рідного села, до України, до свого

              народу.

Оформлення: портрет Т. Мельничука, виставка його творів, малюнки учнів до творів поета.

 

Епіграф:

Благослови, ненько,

Підняти калину

І не дати затоптати
Нашу руту, нашу м’яту

І пісню України.

          (Т. Мельничук)

 

Святково прибраний зал.

 

Хід свята

Вчитель.

 Діти, сьогодні наше свято присвячене Тарасу Мельничуку. Він - людина-загадка, український поет-дисидент, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, премії імені В.Сосюри, обласної премії "Юність Прикарпаття". Невизнаний як слід при житті, зацькований радянським побутом і сіромахами, він тинявся по цьому житті, знаходячи притулок тільки у писанні поезії.

   Так, зараз Тарас Мельничук більше відомий і уславлений ніж колись, але, на жаль, йому не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий доробок. Чимало віршів, щоденникових записів поет не вивіз із неволі, втратив при обшуках. Доведений до відчаю, він і сам спалював свої твори. Він писав:

 

«Щастя…. Я такого слова, такої

категорії взагалі не знаю. Я мав щось

                                   більше від щастя. Може, це сто чи 

                                    тисячу щасть разом? Не знаю»

 

   Князь Роси залишається  жити  для нас у своїй поезії.

 

 

 

 

1. Я прийшов на свою Батьківщину,

Мов вертався з далеких мандрів.

Як цвіте китичками ліщина?

А роса, а роса, а роса

ця миліш діамантів.

Наче в дивному сні,

чи у вальсі я

із своєю молодістю, із любов’ю.

Все минає, а це невмируще,

А це висвітлить душу до дна.

 

 

2.Батьківщино моя,

Що було між нами

Не твоя це, а моя вина.

Я вертався до тебе важко,

Як вертаються із того світу.

За травинку твою, за ромашку

Я віддам свого серця світло.

Все віддам.

Усього себе.

                                 До краплини.

А інакше – не варто жити…

Як нема Батьківщини в людини,

То й людини не треба на світі.!

 

 

3. Заговоріть  до мене, гори,

Я не люблю лиш розмовляти з горем.

А з вами розмовляти люблю,

                           як з зорями.

Я ваш листок? Росина ваша?

Чи, може, соловій?

А може, я надія дорога,

немов криниця?

Мені так радісно,

        що ви живі,

що вас освєнціми

не зачинили у своїх темницях.

І я цвіту, бо мені втішно,

бо у левадах – сонця гул,

Й здається бджолам, що я – вишня,

а я не вишня, я – гуцул.

                   

 

4. Я хочу дивитися
                    на людей
                    з такою ніжністю
                    як дивлюся
                    на звірят
                    чи на водорості
                    та люди точать
                    сокири
                    і я стаю деревом
                    в цих горах
                    я засипав комори
                    неба
                    зірками
                    в цих горах
                    я росу не ударив
                    не зламав пасткою крил
                    жодній птасі
                    й сама Вкраїна — вулик золотий.

 

 

 

5. І чорні гори,

й синє море

мені болять,

бо то є я,

бо то душа

і плоть моя,

бо то історія народу,

що дав мені життя

й ім’я .

Болять!

 

 

 

6 . Навіщо я? Хіба не досить

І без мене на землі?

Але ці проліски?

Ці проліски вологі, голубі!

А ці гілки!

Всередині яких, напевно,

Вже цвіт непереможний

І листки пручаються!

А нива ця!

А це велике сонце,

Народжене  сьогодні вранці!

А я, дивак, спитав:

«Навіщо я?»

 

 

7. Мене сонце несе,

мене вишні несуть

на руках

білосніжних,

 бо я схожий на радість,

бо я схожий на сум,

бо я вічно шукаю

 ніжності.

 Певно, я син калини,

певно, я син пшеничного колоса:

де б  не був –

пізнаю Україну,

мов кохану,

по голосу.

Мене люблять сади,

мене люблять плуги

і кедрини зеленокосі.

Це, напевне, тому,

що я виріс

 під Косовом.

 

 

8. Я різним був. Несмілим і хоробрим.

Бунтарним і спокійним.

Наче сон.

Як смерч жорстоким.

І як дитина добрим.

Палким як честь.

Холодним як патрон.

Я різним був.

І хочу бути різним.

Одноманітність – все одно, що смерть.

 

9. Дороги, як долі, схрещуються.

Котра з них моя? Котра?

Напевно, ота в суперечностях,

Як небо нова, і як небо – стара.

А може дорога моя не визначена?

А може, шукаю дарма?

Тоді мені сили вистачить

Іти по дорозі, якої нема.

 

10. Мамо,

підіть, будь ласка, у поле,

зловіть за крильця

чи за ніжку

волю

і пришліть мені у конверті.

Я покладу її коло себе:

нехай стрекоче.

А не захоче –

то хай тікає у небо:

небові теж

волі треба.

 

 

 

11 . чоловік просить води 
а йому дають 
          до рук автомат 
і посилають 
убивати

чоловік просить 
          вишневого цвіту 
а для нього  вмикають 
          атомний реактор

     чоловік хоче 
     збудувати ластівці 
     золоту хатку 
а його волочать 
в одній  сорочці 
     будеш у шахи 
          з шахом грати 
    не на шаховій дошці 
    а на вибитих 
          власних зубах 
        і не вибитих  ґратах 
чоловік хоче  махнути 
стрічним  дівчатам 
чи друзям у лузі 
       зеленим кашкетом 
а йому дають  цілувати 
          вогонь з кулемета — 
все одно 
          чи тут чи там 
          чи в уральських заметах 
чоловік просить

а воно не варто прохати: 
          раз грати — 
          то грати!

 

 

12. Я сніги твої толочу,

Сибір.

Я тебе покидати не хочу

Сибір.

Ти мене обморозив

Сибір.

Та чи бачив ти сльози,

Мої сльози,

Сибір!

Ти колись українців губив.

Не тому, що ти їх не любив.

А тебе заставляли: губи!

Й ти губив –

І гроби їм робив.

Освітян,

          гречкосіїв,

                           поетів –

Під замети,

                 замети,

                               замети.

 

 

13. На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну –

Із усіх безнадій і надій,

Чи то в чорну, чи в ясну годину,

Бо там слово моє і мій дім.

 

На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну,

Камениста, тернова – іду все одно.

Людині дано одну Батьківщину –

Серце одно.

 

14. Така Гуцульщина!

       Тут все співа:

Про волю – птаха, про косу трава,

Про горе матері – мальована трембіта,

Про чорного джмеля – черемха біла.

Гуцулка древня журними губами

Співа про Довбуша  й червону його барду,

Струмок-джигун  - про море сиве,

Барвінку синь – про жовть осінню,

Вітри про полонину, ніч  про днину,

А кожне серце – про Україну.

 

 

15. Поети живуть не для себе,

Не для себе пісні тчуть поети.

Якщо в пісні немає неба,

То немає неба в серці поета.

 

 

16. Не снись мені, кривавий сон,

не сніться, рани і руїни,-

мені не треба десять сонць,

живу тобою, Україно.

В мене ланів, в мене пшениць,

як срібла-злота на всім світі.

За сто чужинських зоряниць

я не віддам й вишневу віту.

 

 

17. Роси пахнуть фіалками,

фіолетові роси, і білі,

і (од зорі) червоні.

Роси сяють сонцями,

а не сонця уламками.

Сяють, немов торжество,

неначе безсмертя –

над смертю,

над пробитими кулею

скронями,

над могилами і катафалками.

Сяють роси.

І це так розумно:

сяють роси.

І це так радісно:

сяють роси,

сяють безумно,

сяють райдужно.

Сяють роси -

і жінки не голосять.

Сяють роси –

і хлопці мантачать коси.

Сяють роси –

І співає колосся.

Сяють роси –

 і сміються щасливо

Парижі,

Нью-Йорки ,

Рими,

і мій Косів.

Сяють роси –

І я прошу кохану:

Будь з розпущеними косами;

І я прошу світ:

хай завжди сяють роси.

 

 

 

18. А добре мені із осінню,

Хоч ліпше таки із березнем.

Добре із прозою черствоголосою,

А ліпше таки із поезією.

Шурхочу листками зітлілими,

А бачу (такий вже) проліски.

І вірю у гір нетлінність,

І вірю зимою у провесінь.

І хай собі там хтось перечить,

І хай собі хтось осениться,

Я ж знаю своє:

                    ні в мороз, ні в хуртечі

Не мерзнуть гуцульські криниці.

І слово на пролісках губ не злодіє,

Якщо слово те серцем зігріте.

І присягаюся: будуть на кризі квіти –

Була б надія.

І березня з серця не вибити,

І серце не вбити.

Якщо ж воно з строю вибуде –

Вернеться, дайте йому тільки битву.

Та прикладіть до нього галузку євшану

З-під материнського свят-порогу,-

І воскресне воно, бо не вмирає душа,

Що взяла материнський євшан у дорогу.

 

19.Біловида царівно-ромашко

На весілля мене запроси

На весілля калини і пташки

На весілля землі і роси…

Думав я, мене діти закличуть

А то тільки, як ніч зійде

Журавлина колиска курличе

І журавка не скліплює віч…

Ой іди ж ти, любове, іди ж ти:

Ти вже більше до нас не вертай

Двадцять третій сьогодні тиждень,

Як Журавко на волі літав.

Двадцять шостий… А буде ще й сотий!...

…Ключ далеко… Гей, ключ журавлиний!...

І клекоче  Журавко самий.

Тридцять місяців ще  - без Вкраїни,

Тридцять місяців – без журавлів.

Журавлеві нестерпно важко

Він курличе за  небом й людьми…

Відпиши йому, біла ромашко!

Лист твій  білий – дійде до тюрми.

 

 

20.Про сина він леліяв думу.

Бо син – це мрія усього життя,

Бо син – це рід, фамілія, підмога.

Бо син – дорога, слід у майбуття.

 

18. Де ти, мій сину? Мій ти!... Мій!

Ти десь за дзвонними лісами.

Там, де живе горинич-змій,

В озерах вимерзли русалки…

Там тільки ти, мій син русявий.

І та, котрій я не зумів

Вино з троянди принести.

Не винен я, не винен ти

І вона теж, либонь, не винна,

Що впали золоті мости

І синьоокий вмер барвінок

Між мною й Нею… Сину мій!

Прости обох нас… Не прости!

 За те, що я любить не вмів,

І не уміючи, любив,

І що зміг я зберегти

Ті дзвінко-райдужні мости

Від перших туч й тяжких громів.

Прости, синочку мій, прости… Прости!

Клич батьком  іншого,- так треба…

Мені ж повік тягар нести

І посилати білих лебедів

До тебе в сині вечори,

Щоб принесли в  мою задуму

Бодай той спів, що явори

Тобі співають срібним шумом.

Прости, синочку мій… Прости!...

А вітер шквально рве мости

Калинові й жбурля у заводь,

І думать мушу я про завтра,

Про те, щоб шанці і хрести

Не помережили цю землю,

Щоб жита первозданна зелень

Про хліб співала й про любов,

Іду у завтра – в дзвін дібров.

Горіть калиновим багаттям

Життя і пісні, і бажань.

Іду у завтра, йду у завтра

Й того, що втрачено, не жаль.

Гори,  життя могуча ватро,

Хай твій повік не згасне жар!

Гори! Твоє святе горіння

Повік не перейду у тлін

І молода, як світ калина

Заквітне сотнею калин,

Гори і віру окрили:

Як буде в мене Україна,

То буде пісня, буде син!

 

Журавлина (пісня)

Знов цвіте червона журавлина

І журавка кличе журавля

а я кличу, кличу сина,

Кличу сина в золоті поля.

 

Золоті поля то не для мене….

золоті поля – для журавлят…

А червона журавлина з кленом

Під крилом журавки розмовля.

 

Крила, крила… крила журавлині,

Все беріть: і небо, й білий світ,-

Не беріть у мене тільки сина,

Тільки  сина в мене не беріть.

 

Журавлі не слухали – летіли

І несли від мене білий світ,

І сміявся син на білих крилах,

Загубивши в полі білий слід…

 

 

 

21. І знов я в рідному селі,

Кують вітри червоних коней,

П’ють з Лючки сині журавлі

Калини сум й осик осоння.

Мені знайоме тут усе:

Вишневі хати і левади,

Й щербатий повоєнний серп,

Що з кажанами спить на платві.

 

 

22. Весь світ у ранах. Воля в ранах.

І гусне в щільниках полин.

А жити треба. Треба вірить!

І буть готовому на все!

Не всі ще ватри одгоріли,

Не всі жита ще вижав серп.

Барвінки просять зливи з маю,

А птахи – волі із весни,

Й не можуть вивести з туману

Калину білі ясени.

 

23. Краса мого кута така собі – звичайна:

Смереки на Ділу – граничний монастир –

Та ще ліщина для неділь клечальних

Й дівочі очі  радісно-печальні

З-під шалінових сторожких хустин.

Та ще левада тиха сінокісна,

Де восени жирує дикий вепр,

Де у м’ясниці ходить парубоча пісня

Коло поранених війною верб.

Та ще тумани білі з Насарату,

З яких ведмідь в село на гульки йде,

Та ще забуті соляні карати,

Що рятували в 46-у людей.

А рятували, щоб не пухли з голоду:

За білу сіль – бойки давали хліб.

Оце і все. Ні срібла і ні золота,

Хіба що влітку бджоли золоті між лип.

Та ще у квітні води закалюжні

з Комісівок течуть – сріблястий дзвін,

Та в жовтім глеї тоне віз по люшні,

А чоловік і коні – до колін.

А ще живе собі у лісі пугач,

Що на закоханих попугує вночі.

Лиш знає луг, чию він виливає тугу,

Лякаючи червоними очима обочі.

Оце і все.. Сокоче Уторопець синій,

Де поять коней, сорочки перуть,

Де капають із вільх важкі росини

І гаситься пелюстя диких руж.

А поза тим вітри у ялівцях чатують,

Як воїни Чінгіс-хана на красунь,

Й дахи червоні, наче чалми турків.

І грані скель – такі, як оспівував Расул

Гамзатов у вишневім Дагестані.

Оце і все, а може і не все.

Та я поет в селі своєму перший – не останній,

Прийде новий –

Й нове щось Україні принесе.

 

 

24. Нуртують соки у сивій калині -

І вона молодіє. Вона устає.

Людина людині, людина  людині

 Хай сонця із серця свого дістає.

 

Людина людині… Вкраїнець Вкраїні,

Сусіду сусід. І народу народ.

І буде Вітчизна цвісти, мов калина,

На заздрість чужинцям, собі на добро.

 

25. Може бути більно,

Може бути грізно –

Тільки не відв’яжу

Серця від Вітчизни.

 

26. Коли поети стають великими,

Знаменитими, як пророки?

Лиш тоді, як їх голос

Стане голосом Віку,

Голосом роду, народу

І світу широкого.

 

Хтозна, кому доля важка ця

Судилася.

Не усім нам дано

Бути великими.

Та хай кожному в серце

Незмигаючи дивляться

Очі його народу,

Як сині очі барвінку.

 

27. Пив я воду з сорока криниць,

Грівся світом сорока зірниць.

 

То були криниці і чужі, і братні,

То були зірниці – грона виноградні.

 

То були криниці, мов столітні вина,

Із землі – з самої серцевини.

 

Дякую криницям та ще й тому роду,

Де у жовту спеку пив я синю воду.

 

Пив я синю воду, синю і прозору,

Тільки в кожній бачив – косівськії зорі.

 

Пив я синю воду із криниць глибинних,

А мені здавалось – вдома з-під калини.

 

 

28. Доки буде Людина – буде пісня й калина,

Буде віра в життя,

І світатиме росами Україна,

І буде всміхатись до сонця дитя.

 

Буде вірність, краса і розум,

Й вища сила , що творить нове.

Будуть вихори, смерчі і грози,

Будуть! –

      Поки Людина живе.

 

29. У пісні перейду, переквітну у звуки.

Що не встигну дожить, - Пісне, ти доживи.

Дай тополям пташат на вкраїнні руки,

Дай синів Україні в день грядущий. новий.

 

Хай розмножиться рід мій, нескутий у корені,

На літа, на століття, на вічні віки.

Дай синам не забути, чиї то підкови

На поріг калиновий їм прибили батьки.

 

 

Ніна Гнатюк

Воля

Нарешті вільний, вільний, вільний ти.

Нема вже ні режиму, ні відбою.

Та що тобі робити із собою

У без’язикій зоні самоти?

Померла мати – лиш горбок землі.

Розлучений – дружина залишила.

Згоріла хата – боже, боже милий,

Не віднайти нічого у золі.

Нема грошей на хліб і цигарки.

Нема здоров’я – висотала зона.

І скотиться сльоза така солона,

Що пропече мозольну твердь руки.

Нема любові. Дружби теж нема.

І котиться сльоза до виднокраю.

…Таке життя, що видасться тюрма

Маленьким передпокоєм до раю.

 

 

Могила Тараса Мельничука

Останнє бажання поета Тараса

Законом для всіх мало стати,

Щоб  тіло прийняла земля рідна, наша

В могилі, край рідної хати.

 

Його поховали на ріднім подвір’ї ,

Де він народився і виріс,

Могила його височить на узгір’ї ,

І хрест, що Тарас його «виніс».

 

Його хрест важкий у житті був щоденно,

Та ніс наш поет його справно,

А свят він не мав, лиш дні чорні, буденні,

Та гордо він жив, вільно, славно.

 

Він ніс, як Христос, на Голгофу тягар свій,

Він падав, але не зламався,

Боровся за волю, щоб вільним наш край цвів,

Таким наш поет і зостався…

 

Лежить у могилі край рідної хати

Прах тіла Тараса - поета,

А слово його всіх зове й буде звати

До волі, до щастя, до злету.

 

Священним куточком для Утороп стала

Тарасова тиха «хатина»,

«Живе» в ній для Утороп гордість і слава,

Відважна і мужня людина.

Демедюк Іван Дмитрович

вчитель фізики Уторопського ліцею

 

 

Князь роси

Знову я піднімуся на гору,

Там, де народився й жив Тарас,

Там, де на заквітчаній могилі

Пломенить свободи вічний стяг.

 

Шлях був у нього нелегкий:

Тюрми, падіння і злет.

Світло свободи і правди –

Наш незабутній Тарас.

 

Він назавжди залишився

В думах людських і серцях.

Князем роси називався

В книгах, думках і словах.

                                                Випускниця Уторопського ліцею

Біленчук Ганна

 

 

Мій земляк

Поет великий, Мельничук Тарас, -

Це наш земляк, родився тут, у нас.

 

Він тут зростав, і грався, і співав,

І босоніж тут стежку протоптав.

 

Тарас любив природу і село.

Цікавило усе, що жило тут і росло.

 

І мимоволі  вірші лились на папір,

Бо таким чином пізнавав він світ.

 

Батьки  раділи  хлопчиком таким,

Не знали, що  попаде в руки людям злим.

 

І полилась поезія  рясна

Про Україну  рідну, села і міста.

 

Про рідну землю Мельничук писав,

Здоров’я  підводило, з часом він згасав.

 

Навіки наш поет давно спочив,

Біля  своєї  хати, там, де жив.

 

Випускниця Уторопського ліцею

                                      Захарук Ілона

 

 

 

 

Тарас Мельничук

Я з ніжністю тримаю у руках

Портрет Князя Великого роси,

Знаходжу трепет у його рядках,

Коли торкавсь він  теми рідної краси.

 

Дивлюся на стрімке його чоло

І волос, що посивів від журби,

Бо тяжко на Вкраїні в нас було

У ті, коли він жив, часи.

 

В очах його бездонна глибина,

Тривога за Вкраїну рідну.

Також любов велика й доброта

Та ненависть до ворогів негідних.

 

Ці очі бачили усе:

Тюрму. Сибір, тяжкії муки…

Та хрест цей гідно він знесе,

Що доля дала йому в руки.

 

З уст молодих скаже він слова:

«Живу тобою, Україно!»

Це й справді сенс його життя

Такий був завжди, до загину.

 

Тарас незламний був повік,

І попри сміх врагів безликих,

Він шану заслужити зміг

Й повагу від людей  великих.

 

Був в Україні ще один Тарас –

Кобзар  Великий, незабутній наш,

Й через століття Бог подарував

Взамін  нового, що Князем Роси він став.

 

Обоє схожими були,

Бо Україну рідну берегли,

Хоч тюрмами життя губили,

Поезію не залишили.

 

Володар пензля і пера

Був й Мельничук, й Шевченко

Така - то доля в них була,

В справжніх синів Вкраїни неньки.

 

Надіюся, через століття знову

Прийде новий такий Тарас.

Та Україна уже вільна, хвала Богу,

Й поет на волі вже писатиме для нас.

 

Та  й до сьогодні любили й поважали

Тараса нашого Мельничука.

Добрим словечком ми згадаєм

Уславленого вічно земляка.

 

Зірву я квітів різних в полі

І на могилу покладу вже.

Й шепну я тихо, мимоволі:

«Спасибі щире вам за все!»

 

Тому уклін тобі, Тарасе,

Великий Князю ти Роси!

Поет, художник  найвищого класу

Для нас ти залишаєшся завжди!

Випускниця Уторопського ліцею

                                      Захарук Ілона

 

 

 

 

Тарас Мельничук

 

Пройшов багато ти страждань, поневірянь,

Та не зломила духу сильного твого неволя,

Бо птах закритий в клітці, хоч сумний, співа,

Коли йому присниться воля.

Співав і ти, й писав свої вірші,

Щоб знали ми, яка нелегка була в тебе доля.

І називаєм  Князем ми тебе роси

Й пишаємось усі, що ти

Лишив нам в спадок свої твори.

 

Випускниця Уторопського ліцею

                                         Трінчук Марія

 

 

 

Дві долі

(пам’яті  Тараса Мельничука присвячується)

 

Минуло небагато часу

Відтоді, як у темну нічку

Своїм народженням Тарасик

Запалив в небі зірку-свічку.

Тоді ж – хто бачив, хто – не бачив:

Біля його старої хати

Зустрілись дві пречудні панни,

І там же стали розмовляти.

Одна – ласкава і тендітна,

Одягнена у білі шати.

Друга – страшна і непривітна,

І чорна, наче земля-мати.

Їх знають всі – ніхто не бачив,

Й ніхто ніколи не стрічав.

Зовуть їх Доля і Недоля,

І хтозна, хто їх так назвав..

І мовить Доля: «Ця дитина

Світліша від усіх дітей!

Її ніколи не покину;

Від зла врятую й злих людей…»

Недоля стиха усміхнулась:

І, опустивши в землю очі,

Сказала: «Слово б твоє збулось,

Та сяйво зір інше пророчить!

Дивись: на небі його зірка

Ясніше від всіх зірок сяє,

А значить, з-поміж всіх Тарасик

В стократ талантів більше має.

Коли з ним буду я, погодься,

Та зірка спалахне ще більше –

В Недолі слів важке колосся

Родить зерно більше й пишніше!

А з Долею – з тобою, сестро,

Те сяйво в зірки сколихнеться,

Швидко настануть сірі будні

І він від тебе відречеться!»

Подумала ще хвильку  Доля

І сумно мовить: «Ну то значить

Я йду, Тарасика кидаю,

А він мене колись пробачить…»

 

Випускниця Уторопського ліцею

                                       Федюк Ганна