Літературна скарбничка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Легенди…………………………………………………………….3
2. Прислів’я та приказки………………………………………….16
3. Загадки…………………………………………………………….21
4. Екологічні вірші………………………………………………….24
5. Екологічні казки………………………………………………….28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Легенди
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Легенда про мак

(Легенда Наддніпрянщини)

Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.

Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:

— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!

І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.

Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.

Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.

І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.

Тополя (українська легенда)

Покохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє.

Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи.

Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.

 

Звідки з'явились на землі берези

Був час... Забули люди про доброту. Стали заздрити один одному. Обманювати один одного. Чорні думки в їх головах народились. Чорні почуття в їх серцях поселились. Земля застогнала. Кіркою заздрості, кіркою брехні покрилася. Великий стогін до неба дійшов... Здригнулася небесна діва від жаху. Великий біль пронизав її серце. Не витримало воно. Розсипалося. Шматочки по землі розвіялися. У людину потраплять - людина очищається. У дерево потраплять - дерево біліє.Так з'явилися на нашій землі берези. Говорять, що це шматочок небесного життя. 

Легенда про вербу та калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити. 

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Не ламай калину –

Образиш дівчину.

Не рубай вербу –

Накличеш біду.

 

Легенда про волошки

...Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

«Навпаки, ми дуже вдячні тобі,— сказали колоски.— Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».

«Гаразд,— відповіло небо.— Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти — часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

 

Могутній дуб

Цей дуб нічим не вирізнявся з-поміж кремезних своїх братів. Та тільки коли вилазили на нього запорожці, то ніби підіймалися в піднебесся — геть усе було видно шиї круги, як на долоні, аж у Туреччину чи Польщу можна було зазирнути. Дізнатися, що у ворожому стані діється, побачити, чи не лагодиться супостат у похід.

А відомо вже, який у нього намір — іти на Україну, грабувати, жінок у полон забирати, дітей у неволю. Як помітять запорожці метушню ворога, так і дадуть знак — запалять копицю сіна на вежі.

Ніяк ні шляхті, ні туркам не вдавалося захопити запорожців зненацька. Навпаки, козаки самі стрічали їх із засідки. І діставалося тоді загарбникам — ішли по вовну, а верталися стршкені.

Славний був дуб. Любили його запорожці й називали вежовим, бо допомагав він дозорцям. А вороги через нього не мали спокою. І врадились вони його знищити. Послали вночі своє військо, обступили дерево. Люто рубали і сокирами,   і   шаблями.   Упав   велетень...

Стали гуртом на тім місці козаки та й засумували. Але горювали недовго — не діждатися цього ворогам. З поваленого дерева видовбали величезного човна. Такі човни дубами й звалися. Та ще додали по боках обшивку, та вітрила напнули — добрячий корабель вийшов. Спустили його по Дніпру у Чорне море. Чимало страху нагнав на ворогів цей корабель. Не одна турецька галера від нього на дні спочила...

А окрім корабля, дерево ще й на інше згодилося. З колоди, що лишилася, вистругали козаки кілок. Та не простий він вийшов, а такий, як і сам дуб,— незвичайний. Як доводилося скрутно козакам у битві — шаблі притуплялися чи зарядів бракувало — так і пускали вони в хід свого макогона. Брав таку палицю запорозький богатир у руки, і ходила вона по ворогах, аж порох з них летів. А коли дуже гарячий був бій, то палиця з рук виривалася й сама лупцювала шляхту, не розбираючись,— і по головах, і по ногах, і по спині, і нижче спини... Тоді вже не знаходили на собі живого місця вороги.

Ох і стривожилися вони! Адже в степу зростав ще й молодий дубок — син чарівного велетня. І ріс не по днях, а по годинах. Перелякана шляхта врадилася знищити його до решти — порубала на дрібні тріски. Зраділа тоді: ось тепер козакам підмоги не буде і звитяжимо ми їх. Певно, вельми шкода було козакам порубаного дерева. Та сумували вони знову, атаки недовго.

— Коли так,— мовив один з їхніх характерників,— то нехай же знають кляті ляхи, що й це їм на користь не піде!

Задумали невдовзі вороги зруйнувати Січ Запорозьку. Але так до неї й не дісталися. Як і досі, спіткали їх на дорозі козацькі полки. І ніяк не може шляхта їх подолати. Не бере козаків ні шабля, ні куля. Одягнені запорожці в кожухи,  та  вдяганка ця  міцніша  за  панцир.

Довго вороги нічого втямити не могли. Що за диво таке? Відтак підіслали своїх шпигунів. От ті й рознюхали, в чім річ. Виявилося, запорожці зібрали кору порубаного стовбура і зварили густий, як п'янкий мед, відвар. Дублена в ньому кожушина не боялася ні дощу, ні вітру, ані морозу. Та ще й шаблі і кулі її не брали. Як щит була! У цьому ж дубовому відварі риштунок свій вимочували козаки, щоб не гнив і не іржавів. Та й самих козаків відвар беріг од усякої напасті. Не одному січовику від різних хвороб дубового настою давали. І всяку хворобу як корова язиком злизувала. Навіть тяжкопораненим такі ліки добряче допомагали.

Приголомшили ці новини войовничих ляхів. Дізнались вони, що від чудесних жолудів ростуть нові зелені велетні на Вкраїні. Один із них зберігся донині — той, що у Верхній Хортиці. Однак на нього не наважилися нападати вороги — побоювалися, аби ще гіршого лиха собі не накоїти.

А це дерево вельми шанували козаки. Як ідуть вони, було,   куди   у   похід,   то   неодмінно   завернуть   до   нього.

Якось під цим дубом спинилися запорожці, яких вів у похід сам батько Богдан. Задумливо дивився на дуба Хмельницький.

— Яку думку гадаєш, гетьмане?— спитали його козаки.

— Хочу ось що вам сказати,— відповів Богдан.— Тяжкі спитки випали на нашу долю. Так будемо ж ми у битвах такі ж сильні й стійкі, як цей дуб-богатир, будемо так само нерозривні з матір'ю-батьківщиною, як його коріння з землею!

— Будемо!— поклялися запорожці.

І  не раз потім згадували вони слова батька Богдана. І додержали своєї клятви. Коли ж важко ставало їм у бою, поспішали козаки під тінисті віти велетенського дуба. І ніби нові сили вливалися в них, і ще мужніші й стійкіші верталися вони на бойовище, аби перемогти.

Сотні літ легендарному дубові. Та тому, хто дивиться на його богатирську поставу, на кучеряву пишну крону, не старість впадає у вічі, а краса і сила. Безліч кремезних гілок у його могутній кроні. І кожна з них — як велике дерево. Тому здаля видається, що то не один дуб, а цілий гай.

Часто збираються у затінку під цим дубом правнуки козаків запорозьких. Добрим словом згадують пращурів своїх. І старий велетень привітно шумить їм своїм густим   листям...

 

Кропива та васильки

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу.

І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з'являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та поскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його.

Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір'я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб.

Карета незабаром під'їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з'явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в'їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку.

Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев'яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під'їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо.

Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька,прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горлинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев'яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум'яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки.

Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під'їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв'яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!»

І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.

 

Легенди про тварин та рослини

Зозуля. Існує ряд народних переказів про походження зозулі. За одним із них, зозуля – це вдова, тому вона не в’є власного гнізда і не висиджує пташенят. За іншим, зозуля була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка, тепер вона одиноко літає по лісах і ніколи не знайде собі пари. Зозуля поряд з вороном і совою віщувала строки життя і смерті, щасливе або нещасливе заміжжя, а також стихійні лиха. Вважалося, що зозуля може накувати добробут на весь рік, якщо при першій зустрічі з нею маєш у кишені гроші. Коли зозуля до Юрія (23 квітня) закує на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист – врожайне.

 

Лелека. Бог дав людині лантух і наказав віднести далеко в ліс і закопати з умовою не розв’язувати і не заглядати в нього. Та  на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що ж він несе. Тоді з мішка повистрибували жаби, вужі та змії і розповзлися по всьому світові. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на лелеку і звелів ходити по полях та болотах і збирати усяке гаддя. Люди вірили, що лелека приносить щастя тій оселі, де він збудував гніздо. Якщо ж хтось зруйнує гніздо, то лелека принесе вогню і спалить хату, або накличе блискавку.

Мати - й - мачуха. Жила собі сім’я. Та через деякий час тяжко захворіла мати й невдовзі померла. Залишилися дочка й батько вдвох, але батько дівчини швидко знайшов собі нову жінку, а для дочки мачуху. Мачуха була злою до чоловікової дочки: весь час карала її за різні дрібниці. Дівчина сумувала за своєю рідною ненькою і часто плакала.

Аж ось на її городі виросла дивна квітка, при якій не було листочків. Та квітка нагадувала дівчині матір, і вона часто плакала, над нею сидячи. Незабаром з’явилися листочки. Сльози образи капали на поверхню листка і робили її та холодною. А сльози суму за мамою котилися під низ, там була тепла поверхня, вкрита м’якими ніжними ворсинками.

З того часу й досі, коли візьмемо листок мати-й-мачухи і прикладемо до лиця, то відчуємо на дотик, що одна сторона листочка холодна й шершава (то мачуха), а інша — м’якенька й тепла. То мама…

Незабудки ...Давним-давно жила дівчина Нельяна. Була вона неперевершеної вроди, що сотні верств навколо пройди, такої не зустрінеш. Були в неї напрочуд синьо-голубі великі очі, чарівні риси обличчя, гнучкий тополиний стан. На її виточені плечі спадали розкішні, кольору стиглої пшениці, коси. Неначе сама Афродіта дарувала їй ту неземну вроду, а річкові німфи місячними ночами чесали золоту корону її шовкових кіс. До пари їй був і наречений, якого дівчина палко кохала. Вже й мали побратися скоро, вже й рушники були вишиті для нареченого, і батьки дали згоду, та раптом — війна! Залилася сльозами красуня, забилося з розпачу серце, з невимовної туги близької розлуки з коханим затуманились блакитні очі. Раптом, на свій подив, закохані, що востаннє прощалися край саду біля червоної калини, вгледіли, що на місці, де впали дівочі сльози, розквітли маленькі голубі, наче очі коханої, чарівні квіточки. І сказали одне одному закохані на прощання: «Не забудь мене!» — і заховали біля свого серця тендітну диво-квіточку як символ вічного кохання. Обоє зберегли вірність. Після довгої розлуки вони знову зустрілися щасливі і радісні. А поряд, як і колись, цвіли голубі зірочки тендітної рослини. З тих пір, говорить народна мудрість, і назвали люди цю ніжну голубооку квіточку незабудкою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прислів’я та приказки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

• Природа одному - мати, другому - мачуха.
• Заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде.
• Від природи бери те, що вона дає, та й за те дякуй.
• З природою живи у дружбі, то й буде вона тобі у службі.
  • До природи не неси шкоди.
  • Доглядай землю плідну, як матір рідну.
  • До землі з ласкою - будеш з паскою.
  • Зруйнував гніздо пташине - не буде в тебе ні дітей, ні родини.
  • Зіпсував воду - не буде честі твоєму роду.

Природа одному мати, другому — мачуха.

Заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде.

На небо не скочиш, а в землю не закопаєшся.

Не можна на небо злізти та через голову штанів скинути.

Нема тієї драбини, щоб до неба дістала.

Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити.

Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому.

Як небесна височина, так морська глибина.

За рідною землею і в небі скучно.

Високі гори мають глибокі доли.

Де високі гори, там глибокі доли.

Нема гори без долини.

З гори не треба пхати — само піде.

Гора з горою не сходиться.

Гора народила мишу.

З гори вскач, а на гору хоч плач.

І за горами люди живуть.

Поле має вуха, а ліс очі.

Поле бачить, а ліс чує.

Дай полю гною - дасть хліба вволю.

Поля, що й курці лапкою нема де ступити.

Там того поля на заячий скік.

Хто полю годить, тому жито родить.

Як листя жовтіє, то поле смутніє.

Пора до двора: сходить місяць і зоря.

Рада б зірка зійти — чорна хмара заступає.

Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.

З неба зорі хвата, а під носом не бачить.

Зорі з неба здіймає.

Тільки зірок з неба не знімає.

Аби на мене місяць світив, а зорі як схочуть.

Аби на мене місяць світив, а зорі будуть.

Гріло б ясне сонце, а місяць як хоче.

Гарно і при місяцю, коли сонця немає.

Кому місяць світить, тому і зорі всміхаються.

Світить місяць, та не гріє, тільки в бога хліб їсть.

Місяць — козацьке сонце.

Місяць — батько, звізда — мати, сонце — їх дитятко.

Молодий місяць не всю ніч світить.

Сонце гріє, сонце сяє — вся природа воскресає.

Після дощу і сонце засяє.

Не все ж і хмуриться, колись і виясниться.

Зимове сонце, як мачушине серце: світить, та не гріє.

Зимове сонце, як удовине серце.

Блисне сонце і в наше віконце.

Засвітить сонце і в наше віконце.

Взимку сонце крізь плач сміється.

Весняне сонце, як дівчини серце.

Доки сонце зійде, роса очі виїсть.

Досить одного сонця на небі.

Зо світу до ночі сонце не стуляє очі.

І сонце не всі гори освічує, хоч високо ходить.

І на сонці є плями.

Не маю ні від сонця, ні від місяця.

Ні від сонця тепла, ні від місяця світла.

Після дощу сонце засяє.

Сонце — батько, місяць — вітчим.

Сонце блисне — мочар висхне.

Сонце - Бог, небо - не Бог.

Сонечко в дорозі не спіткнеться.

Сонце блищить, а мороз тріщить.

Сонце іде на літо, а зима на мороз.

Сонце на всіх однаково світить.

Сонце світить на добрих і злих.

Сонця в мішок не зловиш.

Сонця решетом не вхопиш.

Чим вище світло стоїть, тим далі його видно.

Світить, та не гріє.

Якби не було хмар, то ми б не знали ціни сонцю.

Від своєї тіні не сховаєшся.

І найменший волос свою тінь кидає.

Нема тіні без світла.

Темно, хоч падай.

Темно, хоч очі виколи.

Темно, хоч татарву веди.

Темно в хаті, як у горобину ніч.

Хто в темряву дивиться, той од світла кривиться.

Глибока вода тихо пливе.

Тихо, хоч мак сій.

Від великої води надійся шкоди.

Сильна вода греблю рве.

Вода в решеті не встоїться.

Вода в одного бере, а другому дає.

На воді млин стоїть, та од води погибає.

Водою воду не загатиш.

Вчорашньої води не доженеш.

В глибокій воді — велика риба.

Глибока вода не каламутиться.

Де вода, там і біда.

З брудної води іще ніхто чистим не вийшов.

Мала вода — великий шум.

Не в кожній воді мило розпуститься.

Не скрізь там вода, куди хилиться верба.

Прийшло з води, пішло з водою.

Тяжко плисти проти води.

Стояча вода — калюжа.

Бистра вода надійде та й перейде, а тиха мулить та й мулить.

Тиха вода людей топить, а швидка тільки лякає.

Мала крапля великий камінь продовбає.

Аби вода, а жаби будуть.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загадки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.

Золоте барилечко
Вранці покотилося,
Ні стукоту,
Ні грюкоту,
Не впало,
Не розбилося,
Коли ж накрасувалося –
За темний бір сховалося.

 

2.

Кудись біжать булані
А поводи в них рвані,
Ні запрягти,
Ні загнуздати,
Ні з батогом
Їх перейняти.

 

3.

Дуга з’єднала береги,
Немов у казці, гожа.
А от дзвіночка до дуги
Ніхто вчепить не може.

 

4.

Ішла дівчина з торгу,
Несла гороху торбу.
Усюди, де ступала,
Горох порозсипала.
Ні лопатою згребти,
Ні мітлою замести.
А почало світати –
Нема чого збирати.

 

5.

Хоч безкрилий, а літає,
Безголосий – свище.
Хоч безрукий, а, буває,
Груші з дерева збиває,
Навіть часом вириває
Сосни з коренищем.
А як втомиться – впаде
І нема його ніде.

 

6.

Сивий віл
Випив води повен діл.

 

7.

Біг кінь білобокий
Понад яр глибокий.
Як упав –
На весь світ заіржав.

 

8.

Не вода і не суша —
На човні не по­пливеш
І ногами не підеш.

 

9.

Хто однаково всіх любить,
Всіх однаково голубить?
Кожний скоса тільки гляне,
А обняти не дістане.

 

10.

Синє море хитається,
Білий заєць купається.

 

 

11.

Без рук, без ніг, тільки з рогами,
А ходить попід небесами.

 

12.

Зимою біле,
Навесні чорне,
Літом зелене,
Восени стрижене.

 

13.

Лежало, поки лежалось,
А як припекло, то й сліду не зосталось.

 

14.

Коли нема — чекають,
А коли прийду — тікають.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Екологічні вірші

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наш дивний світ такий, як казка,

Он в небі хмаронька пливе.

Тож бережи його, будь ласка,

Все в ньому гарне і живе.

Он квітка полум'ям палає,

Яскраве сонечко блищить.

Чарівна пташечка співає,

Все в дивосвіт прийшло, щоб жить.

 

***

 

Любий друже! Я благаю -

Природу вмій любити,

Не смій ніколи і нізащо

Їй шкоду спричинити!

Даремно квіточку не рви,

Пташині спокій дай,

Усе, що є навколо тебе,

Люби й оберігай!

 

***
 

Світ прекрасний навколо тебе -
Сонце ясне і синє небо,
Птахи і звірі, гори і ріки -
Нехай він буде таким навіки!
Нехай людина добро приносить -
Бо світ навколо любові просить.

 

***

 

Природа нам - як рідний ідм,
Вона усім - як мати.
Щоб лад завжди був в домі тім,
Про це нам треба дбати.
Й віддячить за добро тобі
Земля теплом родинним.
Люби і бережи її,
Будь гідним її сином!

 

***

 

Люби цей світ, моя дитино,
Свій рідний край, ліси, поля.
Турбуйсь про нього кожну днину,
Бо рідна це твоя земля.
Тут ти живеш і вчишся в школі,
Тут в тебе друзі і сім'я.
Не нищ нічого і ніколи -
Людина ж бо тобі ім'я!
Допоможи малій пташині,
Її ти вчасно погодуй.
Під силу це малій дитині,
Але нічого не марнуй.
Бо світ чарівний, наче казка,
Ти теж частиночка його.
Тож бережи цей світ, будь ласка,
Прийми до серденька свого.

 

***

 

У сльоту, і в час негоди,
І в погоду, друже мій,
Серцем слухати зумій
Звуки рідної природи,
Звуки - дивні глоси
Незвичайної краси.
Чуєш, друже мій, розмови?
З вітром - листя гомонить,
З сонцем - ниви і діброви,
Із озерами - блакить.
Розмовляють доли, води...
Стань, послухай, розждивись!
Мову рідної природи
Розуміти серцем вчись!

 

***

 

Людина над природою панує,
Сучасні технолоігї планує,
Щоб споживати більше від природи,
Підкорює її красу і вроду.
Людина над природою панує,
Бездумно світ навколишній руйнує,
Відходи у довкілля викидає.
І бруд, і пил на землю осідає.
Панує над природою людина.
І неминуча та сттрашна година,
Коли природа відповість сюрпризом,
І виникне екологічна криза...
А може, катастрофи уникнем?
А може, берегти природу звикнем?
 

***

 

Будь розумниця, дитинко,
І здоров'я бережи.
У кишені май хустинку
Й слів поганих не кажи.
Руки з милом мий щоденно
Після гри і до їди.
Та життя сприймай натхненно,
Будь здоровою завжди!

 

***
 

Є на світі рослин так багато,

Їх Земля віддає недарма.

Бо лікують людей дуже радо,

Й кращих ліків на світі нема.

Пропонують здоров’я нам чудо,

Манять нас походить по росі,

Їх відшукують люди усюди,

Ці цілющі скарби на Землі.

Первоцвіт і барвінок, калина,

Звіробій і любисток, і хміль,

Кропива і кульбаба, й ліщина

Поглядають на нас звідусіль.

Жовтим оком моргає ромашка,

І волошка синіє в росі.

І конвалії крихітні чашки —

Пропонують нам ліки усі.
 

***
 

Смачного, синички

Пухнастим килимом зима

Усе подвір’я вкрила.

Пташки, сумуючи, сидять,

Померзли, зголодніли.

Відніс я сала, хлібних крихт

Пташкам у годівничку.

Тепер з вікна дивлюсь на них.

Смачного вам, синички!(Л. Бутрім)

 

***

 

Пташеня

З пташеням маленьким

Трапилась біда.

Як піднявся вітер —

Випало з гнізда.

З кошиком Андрійко

По щавель ішов,

Пташеня сіреньке

У траві знайшов.

У Андрійка очі

Блиснули від сліз.

Взяв його тихенько,

До гнізда поліз.

Пташеня зраділо —

Кінчилась біда:

Із руки стрибнуло

До свого гнізда. (Д. Мегелик)

 

***

 

Щиглик

Підборами порипує

Мороз-вусач,

А щиглику під липою

Хоч сядь і плач,

Бо мав зернятко з осені

Не жменьку — міх.

А випав сніг, то й досі їх

Знайти не зміг.

І де в таку погоду є

Смачні стручки,

Аж гульк — вітерець погойдує

Годівнички.

Не знати, ким розвішені

Між віт вгорі.

На дубі, на горішині,

На яворі.

Засніжено, занесено

Зимовий гай,

А щиглику так весело,

Що аж співай. (В. Скомаровський)

 

***

 

Чорний жук очима блима —

Чує кроки за плечима.

Дуже хороше йому

По землі ходити.

Він не хоче,

Чуєш, хлопче,

У коробці жити. (В. Лучук)

 

***

 

Я з метеликом дружу

В зеленому лузі.

Не боїться він мене,

Сіда на картузик.

Лиш прийду я на лужок,

Здалеку радіє,

Мов ромашка у траві,

Крильцями біліє. (В. Басюк)

 

***

 

Засторога

Ремези сплели в гіллі

Рукавичку-хату...

Скоро-скоро вже малі

Будуть пташенята!

Не скрадайтеся ніхто —

Навіть і скраєчку...

Птахи кидають гніздо,

Як торкнеш яєчка! (В. Коломієць)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Казка «Соняшник і Сонце»

Піднялись трави. Повитикались з землі паростки квітів. Сонечко пригрівало, стебла квітів підростали, з'являлись нові листочки. І через деякий час розкрились пуп'янки квітів. Нечесані барині красувались своїми різнобарвними пелюстками. "Які ми вродливі" — промовляли вони. Нагідки, волошки, півники вихвалялись своїм вбранням.

Сонечко посилало ласкаве своє проміння на землю квітам. Усе розквітло навкруги, лише одна квітка не розкрила своїх пелюсток. Стебло її все тягнулось і тягнулось вгору до Сонечка. Всі очікували якою ж вона буде. І ось квітка розкрилась. Жовті пелюстки золотавились круг темного кола. Це був Соняшник. Квіти хотіли висловити їй своє вітання. Звисока подивилась вона на своїх сусідів — бо вважала себе найгарнішою. Підняла квітка свою голівку до Сонця і спитала його: "Правда я найгарніша?". Сонечко нічого не відповіло і піднялось вище. А квітка все питала: "Правда я найгарніша?". Сонечко почало сідати. А квітка повертала за ним голівку і все запитувала. Але відповіді не було. І до цього часу Соняшник жде, що відповість йому Сонечко. Дивиться він на нього, повертає за ним свою голівку і жде відповіді.

 

Казка: "хатинка для вовчика"

У великому лісі жило багато звірів. І у кожного була хатинка. Одного разу до цього лісу прийшов Вовчик і вирішив теж побудувати собі хатинку. Але яку він ще не знав. Тому став ходити по лісу і придивлятися, хто в якій хатинці живе. На ялинці він побачив Білочку і спитав: "Де ти, Білочка, живеш, що ти, Білочка, гризеш?"

Білочка: "У зеленому ліску, у дуплі, у соснячку. Я гризу горішки і гриби, і шишки".

Вовчику не сподобалась хатинка Білочки, вона була дуже високо. Пішов він далі по стежці і зустрів Зайчика.

Вовчик: Ой, маленьке зайченятко, де твоя домівка-хатка?"

Зайчик: В мене хатка під горбочком, під ялинкою й дубочком, ще й під кущиком".

Не така мені потрібна хатинка" -подумав Вовчик.

Довго ходив Вовчик по лісу. Аж раптом побачив на пеньочку їжачка, згорнутого клубочком. Він торкнувся його лапкою та вколовся.

Вовчик: їжачок-хитрячок, з чого зшив ти піджачок?"

їжачок: Із голок та шпичок".

Вовчик: Де хатиночка твоя, хитрячок?"

їжачок: "Під пеньочком, там травичка і листочки." "Не хочеться мені мати хатинку під пеньочком" - сказав Вовчик. Пішов він далі лісом-доріжкою, та зустрів Лисичку-сестричку.

Вовчик: "Здоров, здоров, Лисонька, куди йдеш? Скажи мені правдоньку, де живеш?"

Лисонька: "Отам моя хатонька край води. Ти до мене, Вовчику, не ходи."

Але Вовчик підгледів де живе Лисичка і йому дуже сподобалась її хатинка. Він побудував собі таку саму, але ширшу. І називається його хатинка - лігво.

 

 

Казка «Здрастуй, це я, сніжинка!»

Одного разу північний вітер приніс велику темну хмару. В хмарі жили  легкі пушинки – сніжинки. Одна з них була дуже допитлива. Часто дивилась вона з хмари на землю.

І, коли хмара опинилась над зеленими просторами землі, їй захотілося роздивитися все поближче. Сніжинка стрибнула з хмари.

Теплий вітер підхопив її, і вона, краплинкою, впала на зелений листочок дерева; вмила його і сказала – Здрастуй, це я, Сніжинка!

 Потім з листка скотилася на квітку, що росла під деревом. На квітці сиділа комашка – сонечко. Напоїла її і сказала – Здрастуй, це я, Сніжинка!

З пелюстки квітки впала в ставочок, де жила рибка. І на одну краплю в ставочку стало більше води. –  Здрастуй, це я, Сніжинка! – сказала вона рибці.

Сонце відбивалось у воді. Сніжинка поніжилась в теплих його промінцях і полетіла до нього назустріч. – Здрастуй, це я, Сніжинка – сказала вона і опинилась в легкій білій хмаринці.

Вітер підхопив хмаринку і вона попливла корабликом в  блакитному просторі неба. Сніжинка продовжувала свою мандрівку.

 

Казка  «Сонячні  краплинки»

День змінювався ніччю. А кожного ранку, раніше за всіх, прокидалося Сонце. Воно світилося від щастя, що на землі всі його радо зустрічали.

«Ми хочемо бути схожі на тебе, хоч трішечки» - одного разу попросили його квіти. «Ти ж таке гарне!»

Сонце погодилось. «Але, - сказало воно, - на мене будуть схожі тільки ті квіти, які прокинуться раніше за всіх і привітають мене».

Настав ранок. Послало на землю Сонце своїх розвідників, сонячних зайчиків, щоб знайти квіти, які вже прокинулись. Сонячні зайчики застрибали у траві. І ось уже перша квітка стала схожа на Сонечко.

«Я гарнесенька кульбабка. В мене жовта, пишна шапка» -                                                               так співала «квіточка – щіточка, жовта леліточка, крапелька сонечка, Сонцева донечка».

А за нею і ромашка: «Я ромашка польова.

                                         В мене біла голова.

                                         Й жовта серединка  -

                                         Сонечка краплинка».

Квіти раділи таким дарункам від Сонця.

І ти, дитино, якщо уважно придивишся навкруг, може знайдеш квіти схожі з Сонцем.

Казка « Синиччині квіти»

Оживала земля під промінням теплого весняного сонечка.

Воно прогрівало кожен її куточок. Довшими, теплішими

ставали дні.  Раділа і Синичка - весничка.  Нарешті можна  довго літати, можна скрізь зазирнути, знайти тих, хто прокинувся

після зими, поділитися своєю радістю.

«Світи, грій, сонечко, щоб все навкруг прокинулось!» - пищала

Синичка.

«Не заважай мені спати»- раптом почулося із дупла старого дуба, і Синичка побачила Сову.

«І чому ти, Сово спиш? Надворі день, сонечко сяє».

«А мені і вночі світло, мені зірочки сяють».- відповіла Сова

«А які вони, зірочки?»- спитала Синичка.

Сова покрутила головою навкруги і раптом побачила квіточки,

що голубіли між торішнім листям.

«Ось такі - сказала вона – тільки  блискучі, як твоє сонечко».

Ніжні, тендітні, блакитні зірочки вабили очі.

Синичці квіти сподобались і вона дзвінко-дзвінко заспівала

свою пісню.

Коли ранньої весни почуєш веселий спів Синички, знай, вже розквітли  «синиччині квіти» - блакитні зірочки проліска.

Сказка  «Божья коровка и одуванчик»

 Маленькая божья коровка удивлялась всему, что видела вокруг. Однажды, прилите на полянку, она увидела в траве маленькое солнышко. Это был желтый одуванчик. И сразу полюбила его.

 Божья коровка часто отдыхала на нем и засыпала, когда под дуновением легкого ветерка одуванчик покачивался.

 Однажды она, как обачно, прилетела на полянку, чтобы отдохнуть на цветке. Но вместо желтого цветочка увидела пушистый шарик. Божья коровка попробывала сесть на шарик, как вдруг подул ветерок, и пушинки – парашютики поднялись вверх и разлетелись во все стороны. Ели успела она ухватиться за один из парашютиков.  Парашютик перелетел полянку и опустился возле березки. Здесь божья коровка и осталась жить. Зимовала она под. листьями березки.

 А как обрадувалась она, когда весной, на том месте, где приземлился парашутик, вырос маленький одуванчик.

 Ведь на парашютиках одуванчик рассылает своих деток по свету, чтобы весной они рассветали и радовали нас.

 

Інсценування казки    «Хатинка для комах».

Вед.: Між деревами пеньок.

          Міцно сплять в пеньку багато комашок.

          Та весна пробуджує від сну

          Всю землю чарівну.

          Сонечко весняне сяє,

          Все навколо оживає.

          (Діти виконують пісню про весну.)

Жучок «Сонечко» виповзає на пеньок:

- Доброго ранку Сонечко. Я твоя, Сонечко, донечка. Радо тебе вітаю, весну зустрічаю.

Комарик виглядає із щілинки:

- Цілу зиму спав, я тебе, Сонечко, чекав. Крильця розправляю, свою пісню заспіваю ( З-З-З-З ).

Метелик: - Здравствуй, Сонечко весняне.

Я твоє тепло вітаю, кращій одяг одягну, над квітками полечу.

Жук, розправляє лапки: -Ж-ж-ж діждався я весни.

(Комахи виконують танок.)

Вед.: - Сонечко вітали, крильця, ніжки розправляли. Повзали, літали, пурхали, кружляли весну прославляли. Та завдяки Мурашці до роботи стали.

Мурашка: - Спасибі, Сонечко, тобі, що знов я для роботи вправний. Я наш пеньочок відновлю, і буде він для всіх найкращим.

Комахи разом: - Треба пеньочок відновляти, про свою домівку подбати.

Мурашка: - Сонечко, фарби приготуй!

                   Комарику, ремонтуй ліхтарики!

                   Метелику, про віконниці подбай, скло найкраще

                   протирай!

                   Я ж дощечки підлоги, стелі підрихтую,

                   нашу домівку відремонтую.

Вед.: - Дружно всі робили, пеньок – домівку відновили. Щоб в холодні дні був він захист та надія комашні.

Мурашка: - Літайте, повзайте, гуляйте, забавляйтеся, та роботи не цурайтеся. Всьому свій час.

КАЗКА  «СОНЦЕ  І СОНЕЧКО»

Зійшло сонце, приголубило всіх своїм промінням і прислухалось: шепотіли квіти, дерева та кущі. – « Яке гарне сонечко, яке воно червоненьке, а ще й цяточки на ньому чорні».

«Кого ж це так називають крім мене» - подумало небесне світило. І тут його промінь впав на жучка, що ще не прокинувся. Він тихенько спав на кульбабці, такий кругленький, червоненький.

«І справді сонечко, тільки с крапочками. Скільки ж їх у нього?». Сонце почало промінцем рахувати, аж жучок прокинувся, розкрив крильця і полетів.

КАЗКА    «ПАРАСОЛЬКА  ДЛЯ  ВУХАНЧИКА».

     Коли дощ ішов два - три дні, у зайчика Буханчика настрій псувався. Бо не дуже приємно намочити свій сірий кожушок. Отож і сидів він у своїй хатинці – ямці між коріннями старого дуба. Не побігати, не пострибати…

Сидить Вуханчик, сумує. Аж бачить, повз хатинку суне жовтий листочок. Вуханчик відхилив краєчок листка і побачив їжачка Голочку.

- Це що у тебе?

- Парасолька!

- А тобі навіщо вона?

- Щоб сховатися від дощу! Її мені подарував старий клен. Віддам я листочок тобі, ти ж такий мокрий. Їжачок пішов. А зайчик прикрився листочком. Стало затишно, сухо і він солодко заснув.

Сказка «Сорока и Воробей»

 С ветки на ветку перелетает Сорока, стрекочет. Тихо в лесу. Не слышно птичьих голосов. Лишь постукивает по стволам деревьев дятел, да нахохлясь и распушась сидит на ветке Воробей, изредка подавая свой «чирик»

 Сорока: - Здравствуй, Воробьишко, серые штанишки. Что перышки распушил, от чего так загрустил?

 Воробей: - на улице морозище, пропаду, зернышек под снегом не найду.

 Сорока: - Нынче пусто в лесу, в город к людям полечу. Люди птиц не забывают, зернышки в кормушки насыпают.

 Прилетели они прямо к нашему детскому саду. А на деревьях дети уже развесили кормушки, насыпали зерен, крошек хлеба. Ждут пернатых гостей. Угощайтесь!

Воробушек, воробей,

Ты не бойся, не робей.

Прыгай с веточки сюда,

Дам я вкусного зерна,

Дам я крошек со стола.

 

 

 

Казка «Кленовий листочок».

 Промінець весняного сонечка ледь торкнувся бруньки, вона з тріском розкрилася. Зелений чубчик кленового листка потягнувся до теплого промінця. З кожним днем він підростав. І незабаром зі своїми братами став пишною кроною клена.

 На гілках між листками звила гніздечко пташка. І, коли з’явились маленькі пташенята, кленовий лист прикривав їх від пекучого сонця, захищав їх маленькі тільця від дощу.

- Дякую, - казала пташка, повертаючись до пташенят. Листочок пишався тим, що був комусь потрібний. Скінчилось літо. Підросли та покинули гніздечко пташенятка. Пожовтіли листя клена. День за днем на дереві їх ставало   все меньше і меньше. Холодний осінній вітер відривав їх від гілок та кидав їх на землю. Так під кленом опинився і наш листок.

– Кому я тепер потрібен? – промовив він, лежачі на землі.

 – Мені потрібен, - сказав їжачок. Наколов його на голки та поніс утеплювати свою домівку.