Літературні читання "Кам"янецькими стежками"(за повістю М.Магери «Кам'янецькими стежками»)

Літературні читання

«Кам'янецькими стежками»

 

(за повістю М.Магери «Кам'янецькими стежками»)

 

Мета заходу: ознайомити учнів з повістю Миколи Магери (письменник - подолянин) «Кам'янецькими стежками»; розповісти про перебування Т.Г. Шевченка в Кам'янці – Подільському.

          Виховувати любов до рідного міста, цікавість до історичних пам'яток.

Обладнання: повість М.Магери «Кам'янецькими стежками»; записи,зроблені Шевченком під час перебування у місті; види і фотографії м. Кам'янця – Подільського.

ХІД  ПРОВЕДЕННЯ

Класна кімната прибрана з допомогою осінніх пейзажів у Кам'янці – Подільському. На дошці – портрет Т.Г. Шевченка, ілюстрації його картин,види і фотографії Кам'янця – Подільського.

  Клас поділений на групи.

І група – дослідники - історики;

ІІ група – дослідники – літератори.

Учитель: Любі діти! Що відомо вам про життя та творчість Т.Г Шевченка? (діти відповідають). А чи знаєте ви, що Т.Г. Шевченко побував у нашому місті Кам'янець - Подільському? (діти відповідають). Давайте ми запросимо наших дослідників – істориків до розповіді.

І учень – дослідник.  Було це року 1846. На той час Тарасу Шевченкові  сповнилося лише 32 роки. Він закінчив Петербурзьку Академію мистецтв і приїхав на Україну.

ІІ учень – дослідник. За розпорядженням генерал – губернатора Бібікова Тарас Шевченко був направлений у Подільську губернію у складі Археологічної комісії. Про цю подію і написав чудову повість наш письменник – земляк Микола Магера.

Учитель: Давайте, діти, послухаємо про цю людину, яка яскраво змалювала перебування Т.Шевченка в Кам'янці – Подільському.

3 учень – літератор. Микола Магера – письменник – подолянин. Він створив багато  цікавих творів для дітей, а також для дорослих. У  його  творах постає історія держави, а саме: голодомор, колективізація, війна, репресії.

4 учень – літератор. З Тарасом Шевченком Микола Магера познайомився ще в ранньому дитинстві під час навчання у «дідовій школі». Світлий образ українського  Кобзаря запав у серце майбутнього письменника ще у шкільні роки.

5 учень – літератор.  Запрошую послухати вірш Миколи Магери , написаний в час Великої Вітчизняної війни 1943 р.

 

 

 

 

Встань, Кобзаре, встань з могили,

                                    Встань і подивися:

Ще одним хоч до народу словом озовися!

Може, мій народ проснеться,

Візьметься за зброю,

Як не собі, то нащадкам

Відвоює волю.

6 учень – літератор. А ще в одному вірші «Слово до Кобзаря» письменник звертається до Шевченка з такими словами:

Тарасе рідний і гнівний –

Для ворогів й тепер страшний-

Явись до мене у хатину

І влий у мозок свою силу,

І дай – но музу невеселу,

Але гнівну! Шоб затремтіли

Фашисти в краю моїм ріднім

Від слів гарячих, й полетіли

У прірву чорну…

                                  (1943р.)

Вчитель: На фронті боєць Магера не раз напам'ять  читав твори Шевченка. У післявоєнний період Микола Магера займався просвітницькою діяльністю, метою якої було довести до дітей геніальну творчість поета.

    У 1964 році, коли відзначалося 150-річчя від дня народження Т.Шевченка, Микола Магера був нагороджений Грамотою уряду (єдиною в області) за пропаганду творів Тараса Шевченка.

    І ось 1989 рік. В цьому році накладом у 5 тисяч примірників вийшла повість М.Магери «Кам'янецькими стежками».

   Давайте ж, діти, послухаємо цю чудову розповідь М. Магери про ту далеку осінь1864 року, коли всім відомий поет приїхав до Кам'янця-Подільського.

(Далі зачитуються місця з повісті, які на думку вчителя, становлять найбільшу естетичну та художню цінність цього твору.

 

1 епізод. Опис осені на Поділлі (в  Кам'янці – Подільському)

 

    Осінь 1846 року на Поділлі видалася напрочуд теплою, сонячною і сухою. Щедрою рукою розкидала над краєм неповторні гами барв. Холодним вогнем горіли ліси і переліски, зеленим оксамитом вистелилася озимина на вузеньких різах селянських нив, притьмареним золотом висвічували неозорі поміщицькі кукурудзяні лани.

    Курною дорогою коні тягли стареньку бричку, коли – не – коли на гнідих повйокував  вусатий, з коротко підстриженою злегка посивілою бородою похмурий фурман. За його спиною сидів молодий  чоловік років тридцяти двох у чорному картузі і накинутою на плечі накидкою.

 

 

Його зіркі темно – сірі очі шугали то праворуч, то ліворуч від тракту, ніби навіки хотіли увібрати в себе і землю, і небо цього невідомого для нього куточка України. То був Тарас Григорович Шевченко.

   Вже третю добу він добирався до Кам’янця – Подільського, подолавши понад чотириста п’ятдесят верст. Його шлях на Поділля пролягав через поштові станції: Віта – Васильків – Біла Церква – Сквира – Морозівка -  Плисків – Липовець – Жорнище – Нижня Кропивна – Брацлав – Шпиків – Джурилів – Серби -  Могилів – Подільський – Яришів – Курилівці – Летіївці – Сцибори – Рахновецька.

    Їхав він за завданням Київської Археографічної комісії, яка була створена при генерал – губернаторі Д.Г. Бібікові у травні 1843 року, щоб зібрати архівні матеріали для боротьби із  зазіханням польських панів на Правобережну Україну і Білорусію.

     Після багряних лісів, неповторних своєю красою скелястих берегів придністровських невеликих річок і гомінких струмків, зарослих терном, дерезою і свербигузом ярів і покручених вузьких вулиць  сіл, розкиданих по горбах і балках, що ближче Кам’янця – Подільського,  краєвид нагадував поетові рідні Київщину і Черкащину. Вздовж дороги простелилася рівнина, і тільки ген – ген, на видноколі, туманів ліс, здіймалися над зеленим вруном озимих шапки Подільських Товтр, а далекі села, що потонули у високих вербах, ясенах і осокорах, угадувалися по куполах церков і гостроверхих костьолах.

     Праворуч, серед безмежжя густої озимини, вигрівав на сонці свої круті боки великий горб, розцяцькований, як подільська верета, вузькими смугами зелені, чорної ріллі, темно – червоної гречаної стерні.

• Гарно, - захоплено прошепотів Шевченко.
• Ви щось сказали? – спроквола обізвався фурман, витираючи рукавом спітніле засмагле на сонці обличчя.
• Гарно, кажу.

 

2епізод. Опис визначних місць Кам'янця – Подільського

 

Коли поминули валку гончарів і в’їхали у село, перед очима постала велична панорама Кам’янця – Подільського. Здавалося, що гострі шпилі церков і костьолів  підпирають лазурове небо над містом. Вдалині ,  аж  на протилежному  краю  Подільської  столиці ,  мріли  високі  кам’яні  стіни ,  увінчані   круглими  вежами .  В  очі  Тарасу  Григоровичу  впав  стрункий  кам’яний  стовп  над  урвищем ,  зверху  на  якому  вирізнялась  якась  статуя - Що то з кам’яна вежа?- запитав Шевченко, нахилившись до мовчазного фурмана.

• Ото? – показав дядько пужалном.
• Так.
• Турки пам'ять по собі залишили.
• Мінарет?
• Не знаю, як там по – їхньому, а по – наськи – бовдур.
• А зверху хто стоїть?
• Поляки свою цяцьку висадили.
• Ось воно що…

Несподівано фурман повернув голову до Шевченка і запитав:

• Хто ви, паничу, що так файно по-мужицьки балакаєте? Бо наші мужики, як тільки ся виб’ють у підпанки, то зразу  ся цурають рідної мови і навіть чужому богу чужою мовою ся молять, ся соромлять своїх батьків. А ви не з таких, бачу.
• Бо ж я , дядьку, такий самий, як ви – українець. Чого ж мені цуратися свого роду, своєї мови і пісні, батька і матері? То перевертні зраджують свій народ, своїх рідних, для них нема нічого святого, їм аби платили добре за зраду. А я такий же, як і ви…

 

3епізод. Розповідь про Кармелюка

 

• На цьому майдані, - тихо промовив Чуйкевич, - біля отого стовпа, що називається ганебним, двічі таврували Устима Кармелюка перед тим, як відправити його в Сибір.
• Народного ватажка? Так ви хотіли сказати? – суворо глянув Шевченка на вчителя гімназії.
• Тихіше, дорогий Тарасе Григоровичу, - попросив Чуйкевич, озираючись на пішоходів. – шляхтичі й досі бояться одної згадки цього імені.
• І ви боїтеся?
• Не боюся, а не хочу неприємностей. Тут місто невелике, майже кожен знає один одного. І мене вже багато навіть простих міщан впізнає, бо вітаються. До того ж, у Рівному за відвертість мав неприємність. Між учителями я розповів про закриття Петром Першим українських шкіл, то наступного дня про це  вже знало все начальство місцеве і навіть жандарми. І почалося переслідування…
• У нашій дикій імперії на це грошей не жаліють, - сказав Тарас  Григорович і запитав: - Не пригадуєте, якого року вбили Кармелюка?

Чуйкевич подумав трохи і повідомив:

• Устим Якимович Кармелюк був убитий у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові Летичівського повіту нашої губернії біля хати підступної зрадниці Олени Прокопчук. Цю чорну справу виконав із засідки шляхтич Рудковський. За такий «героїзм» поміщика викликали до царського двору, і сам Микола Перший нагородив його золотим перснем з царською короною. Тут говорять, що вбивця боїться помсти кармальових хлопців, а тому живе за кордоном, чи не в Парижі.
• Всього одинадцять років тому загинув славний народний лицар! – вигукнув Шевченко. – Народ ніколи не забуде подвигів свого сина. Не забудуть і цього святого місця.

 

4епізод. Зустріч з Кобзарем

 

• Прошу , Тарасе, ся не гнівати на мене, бо я не хотів вас образити, - тихо промовив незнайомець.
• Вас як звати? – запитав Шевченко.
• Северином.
• Може, й Наливайком? Чули про такого?
• Та дещо чув…од діда, - нехотя сказав Северин.
• Що саме?
• Як Северин Наливайко панів і шляхту різав! – відчеканив той.

Тарас схопив велику мозолясту руку Северина і міцно стис її обома руками, захоплено вигукнувши:

• Он ви який!
• Та й ви, вибачте на слові, якийсь незвичний пан. Я зразу ся здогадав.
• По чому?
• По Кармелюковій вежі. Пани поблизу неї ще й зараз ся боять ходити, а як почують від кого слово «Кармалюк», то на смерть його катують, на Сибір засилають. А ви її так файно намалювали.

Тарас Григорович присунувся  ближче до чоловіка, витягнув аркуш з малюнком Кармалюкової вежі з альбому і простягнув йому:

• Візьміть, Северине, на згадку.
• Що ви, Тарасе, що ви, - замахав той руками, - це дорога річ…
• Беріть!
• Ну що ж, дякую, Тарасе… Я одному вчителю віддам. Ото зрадіє такому подарункові.

Северин розстебнув ґудзики на сорочці і обережно заховав картину за пазуху, сумно посміхнувшись:

• Так надійніше буде.
• Далеко ваш учитель живе? – поцікавився Тарас Григорович.
• Далеченько. Колись він мене грамоти навчив.
• І що ви читали?
• Читаю Біблію, Псалтир, а недавно вчитель дав мені «Кобзаря» Така невеличка книжечка. Ото пише Шевченко вірші, як справжні молитви.
• Як молитви, кажете? – спохмурнів поет.
• Тільки не для панів, а для нас, кріпаків. Учитель казав, що Шевченко і про гайдамаків написав, про Залізняка і Гонту. Оту б молитву вивчити. Ви не читали такої книжки?
• Читав, Северине.
• Де ж її знайти, щоб мати в хаті, щоб прочитати з хлопцями?
• Кажуть, що в одного вчителя чоловічої гімназії ця книжка є, здається у пана Чуйкевича. То хай ваш знайомий учитель знайде його, і той не відмовить.
• Ото дякую, Тарасе, красно.
• Нема за що, Северине.
• То ви й «Кобзаря» читали?
• Читав, Северине, читав.
• А це пам’ятаєте? – підвівся чоловік з каменя, відкашлявся і почав декламувати, карбуючи кожне слово:

Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

 

5епізод. Зустріч з Северином. Читання Северином «Гайдамаків» Т. Шевченка.

 

Подорожні поминули вже село Гуменці, яке загубилося в глибоких ярах між розложистими високими вербами вздовж тихоплинної Мокші. Вдалині, на фоні голубого неба, помережаними довгастими білими хмарами, все яскравіше вирізьблювалася Кармалюкова гора. Здалеку вона нагадувала золоту шапку якоїсь казкової істоти. Знизу до самого верху заросла густим лісом. Осінь щедро доторкнулася  своїм чарівним пензлем до дерев, розмалювавши верхівку гори темно-червоними фарбами. Тому здавалося, що там, вгорі, палає велетенське вогнище.

 - Ось, Тарасе Григоровичу, і  Кармалюкова гора! – урочисто сказав Грицько.

- Он яка ти, що стала легендою!

Візник притримав коней, щоб гість мав змогу намилуватися Кармалюковою горою.

- Може пішки пройдемося? – запропонував Шевченко.

- Ще далеченько, Тарасе Григоровичу, - обізвався Сидір Іванович.- А Кармалюкове серце кожної осені горить вогнищем.

- Де? – запитав Шевченко.

- Та там же, на горі, - показав батогом візник.

Поет довго вдивлявся в палаючі загравою дерева на вершині гори, а потім нахмурився і суворо промовив:

- До помсти над ворогами воно кличе!

- А так, - вйокнув на коней Сидір Іванович. - Таки до помсти воно кличе.

Візник попустив віжки, повернувся лицем до своїх пасажирів і повідав їм таку легенду:

-Чув я від людей, Тарасе Григоровичу, що се недаремно палають дерева на отсій горі. Кажуть, що як Устима забили пани коло Деражні, то тіло його порізали на шматки і возили селами, щоб лякати людей. Дивіться, мов, і з вами буде таке, як не працюватимете на поміщиків. Вирізали пани і серце Кармалюкове і прибили великими залізними цвяхами до дошки.

 З тиждень возили серце по селах і містах, а воно жило, все з него капала гаряча кров .   

Одної ночі юнак з ватаги Устима прийшов з лісу в село, де заночували пани, повбивав стражників, взяв Кармалеве серце, загорнув  у вишиваний рушник і приніс сюди, на Кармалюкову гору. Викопав глибоку яму і поховав Устимове серце. З того часу кожної осені й палахкотять загравою дерева на Кармалюковій горі. Ще люди кажуть, що аж тоді ся заспокоїть Устимове серце, як запалають панські фільварки і палаци…

Чоловік трохи помовчав і додав:

-Се я чув не від їдного. Се таки правда. Я сам не їден рік бачу, як горить Устимове серце. Се як займе у бабине літо, то ся загасить аж пізніми дощами.

Тарас Григорович радісно посміхнувся. Сидір Іванович помітив ту посмішку і, нахмурившись, промовив:

-Бачу, Тарасе Григоровичу, що ви не ймете віри мені.

-Навпаки, не тільки вірю вам, а ще й радію, що народ наш таки здобуде волю.

Палаюче Кармалюкове серце робить свою справу і після смерті Устима. А що ти скажеш, Грицю?

-Я? -знітився юнак. – Я теж вірю дядькові Сидору. Він правду розповів. Я чув цю легенду.

-Її , Грицю, треба розповідати в кожній хаті, щоб від Кармалюкового серця, як від вогнища, запалювалися серця  знедолених і загорялися їх душі гнівом на поміщиків та ворогів нашого народу.

Шевченко говорив різко, махав рукою, наче рубав шаблею. Грицько і візник переглянулися, ствердно хитнули головами.

-Коби нам Бог дав справжнього Кармалюка, - тихо промовив Сидір Іванович і перехрестився.

 

6епізод. Біля Кармелюкової гори. Розмова Т. Шевченка з візником Сидорем.

 

-Коли ж вас чекати в гості, дорогий Тарасе Григоровичу?

Шевченко ніжно доторкнувся до руки дівчини, заглянув їй у вічі і схвильовано:

-Люба Подоляночко! Я так полюбив усіх вас, що коли б не служба, то залишився б жити тут. Обіцяю, Одарочко, весною приїхати на ваше весілля. Запросите?

Дівчина оглянулась на свого нареченого:

-Петре, проси нашого дорогого гостя, чого стоїш?

-Та я вже просив Тараса Григоровича вчора у кузні.

-При мені проси, - притупнула дівчина чобітком.

-Ще раз прошу вас, Тарасе Григоровичу, до нас на весілля, - вклонився парубок.

-І я вас прошу, і матуся моя, будете найдорожчим гостем нашим, - вклонилася Одарка до пояса. – Весною і приїжджайте.

-Дякую вам, дорогі мої друзі, - схвильовано промовив Шевченко. – Обіцяю приїхати на ваше радісне свято.

Ой не знав Тарас Григорович, що станеться з ним весною наступного року. У січні він буде на весіллі у Пантелеймона Куліша боярином,у лютому-березні гостюватиме у своїх знайомих та шанувальників таланту . А в цей час провокатор О. Петров уже роздмухає рос ійське жандармське вогнище, у якому горітимуть члени Кирило-Мефодієвського товариства.

І не проляже ваш радісний шлях, Тарасе Григоровичу, весною до славного Кам янця-Подільського на весілля до Одарочки і Петра, а простелиться сумна терниста дорога до холодного Петербурга у каземат третього жандармського відділу, а звідти без суда – на десятирічне заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус із такою припискою самого царя Миколи 1: «Под строжайший  нодзор и с запрещением  писать и рисовать».

 

7епізод. Завершальний. Тарас Шевченко покидає м. Кам'янець – Подільський.

 

     Шевченко обнявся з Чуйкевичем  і Петром, поцілував у лоб Одарку, у руку,- матір і швидко забрався на бричку. Важкий клубок давив його в грудях, добирався до горла.

-Вйо! – махнув батогом фурман.

   Тарас Григорович обійняв зволоженими очима своїх друзів і злегка махав їм рукою доти, аж поки не зникли вони за рогом будинку.

Бричка котилася вниз, до затуманеної річки.

   А над Кам’янецькими горбами і скелями поволі виповзав великий, ніби розпечений у ковальському горнилі, червоний диск сонця.

1970, 1986, Кам’янець-Подільський,

Дунаївці, Хмельницький.

 

Учитель: Дорогі діти! Ось і завершилась наша літературна подорож вулицями  рідного міста. Багато чого змінилося з того часу, але пам'ять і досі тримає в собі спомини про далеку осінь 1864 року.

І він тут був. Ходив і думав. І лише старовинні, нетлінні святині нашого міста тримають у собі його – Шевченків світлий образ.

( Насамкінець пропоную дітям розглянути світлини тих місць, у яких побував поет восени 1846 року.)