Літературно-музична композиція "Борітеся - поборете, вам Бог помагає!"

Літературно-музична композиція «Борітеся-поботете, вам Бог помагає!»

 

Святково прибраний зал, книжкова виставка «Весна починається з «Кобзаря»»

 

Ведучий:   Весна…Ніжна, трепетна.. Ледь помітними, легкими кроками ступаєш ти моєю рідною Україною. Твій прихід – це оновлення, відродження для наших душ.

 

Ведуча:     Кожному з нас здається, що він народжується на світ знову, що саме ця весна  – особлива, світліша, переможна!

 

Ведучий:   Весна… Ти подарувала світові таку величну Людину, душу української нації – Тараса Григоровича Шевченка. Хочеться торкатися його святих слів, читати й перечитувати сторінка за сторінкою його прості і мудрі поезії.

             

Читець І: 

Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.

 

 Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.

 

Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

 

Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.

 

Читець ІІ: …Не зрікайся своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не зрікайся, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

 

Ведуча: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу. Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

 

Ведучий: Тарас Шевченко звеличив Україну й весь український народ. Тож торкнімося серцем Шевченківських творів, проймімося їхнім духом..

 

Ведуча: Великий Кобзар залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам’ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, мови, закликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру.

 

Пісня  «Не журися, Україно, панно синьоока»

 

Учениця( виходить на сцену з Кобзарем, кладе його на стіл, застелений скатериною):

 

Покладу «Кобзаря»  на скатертину

І змахну непрошену сльозину…

Підійди сюди,  моя дитино,

Заплети розплетену косу.

Книжка ця – це наша Україна,

В ній не тільки мова солов ' їна, -

Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

Скапуючи кров’ю у росу.

Ця роса – червоний світ калини…

Бережи той цвіт, моя дитино, -

Не зів’яв він у важку годину,

Хай не в’яне і у наші дні.

Цвіт калини завше нагадає

Тому, хто у грудях серце має:

України іншої немає.

Тільки та, що у твоїм вікні…

Візьми силу з «Кобзаря»,  дитино,

Бо у ньому – для душі хлібина,

Її теж кладуть на скатертину

У великі свята і малі.

 

Ведучий:   Кріпацьке, нужденне дитинство Тараса… В дитинстві ще не буває буднів. Свято дитинства так приголомшує нас добротою і всепрощенням, що іноді ми не можемо отямитися від цього до останнього подиху.

 

Ведучий:   Кажуть, що дитячий світ обмежений. Діти бачать тільки те, що навколо них, поряд. Вони живуть у своєму «маленькому світі» і не прагнуть більшого.

Ведуча:     Та це не про малого Тараса. Куди ведуть шляхи? Де закінчується небо? Що там – попереду? Все турбувало його дитячу уяву. Від матері він пізнав ласку і доброту, від батька – мудрість і зустріч з книгою, а від діда – героїчні сторінки історії рідної України.

Мати й син  мат сидить за столом, вишиває, підходить малий Тарас з малюнками)

Хлопчик (малий Тарас): Матусю, а правда. Що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синку правда.

Хлопчик:  А чому так багато зірок на небі?

Мати:  Бо коли людина  на світ приходить  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо, коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь - ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді зірка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати:   Старайся мій хлопчику. 

 

Учениця читає авторський вірш про сучасних загиблих героїв, які стали зорями

 

 (Мати з сином виходять).

 

Ведучий:   Рано, занадто рано доля зробила Тараса сиротою. Так обірвалася казка дитинства.

Ведуча:     Далі – поневіряння, розчарування, страждання. А разом із тим – велике бажання вчитися малювати. За це бажання доля давала Тарасові гіркі уроки. Пізніше він поетичним словом звертався не раз до своєї безжальної вчительки – долі.

 

Читець (під музичний супровід)

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

 

 

Тарас і доля. Тарас сидить за столом, пише…

Тарас: Хто ти?

Доля: Хіба не впізнав? Я – твоя доля!

Тарас: Що скажеш мені, моя доленько лукава? Чи не забагато одному : сирітство, неволя, тюрми, заслання, чужина, самота і безлюддя? Так, доленько моя убогая?

Доля: 

… Я не  лукавила з тобою,

Я другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Я взяла

Тебе , маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде»,— я сказала.

А ти  й послухав, і учивсь,

І вивчився….

Літній Тарас: А ти збрехала?

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше…

 

Пісня «Думи мої» ( сучасне музичне оформлення)

 

Учениця: Сумно мені як згадаю важку долю нашого Кобзаря.

Кріпацтво…заслання…Скільки болю витримав Тарас Григорович і не зламався. Пророче  вірив у краще майбутнє.

Рядки його – то світу цвіт прекрасний.

Гортаю тихо білі сторінки,

Читаю вірші славного Тараса,

Що донесли до нас роки – віки.

 

Читаю, і постають переді мною

Зелений гай, де соловей співа,

Садок вишневий, верби над водою

Й могутні хвилі синього Дніпра.

 

І над горою та зоря вечірня,

Й тополя одинока вдалині,

Малий пастух, одягнутий в ганчір'я,

Чумак із сіллю десь на чужині.

 

Яка в тих віршах туга! Скільки болю!

Які страждання і яка печаль!

Бо та тополя – то людськая доля,

А той Дніпро тривожний – рідний край.

 

Рядки його – то світу цвіт прекрасний.

Тримаю зараз у руках своїх

Святії вірші славного Тараса –

Безцінний скарб, що житиме повік

 

 

Ведуча: Яке велике серце треба мати, щоб у ньому палало стільки любові і жалю, стільки ніжності, розуміння до рідної України й до тієї, що зветься ЖІНКОЮ.

Як же ти, Тарасе, хотів любити,

Прагнув як весь світ ти обійнять.

Своїм серцем, щирим та гарячим

Море щастя міг подарувать.

Не судилось зазнати щастя    Шевченковій наймичці,   і Катерині  …

Уривок з поеми «Катерина»

Читець І

 Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує; 

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

 

Читець ІІ

 Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе..

 

Пісня «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»

 

 

Учень 1.
Забриніла душа мелодійними звуками слова,
Мов бандури струна залилася у барвах дзвінких,
Загриміла велично Тарасова, батькова мова
І сплела у вінок волелюбних думок колоски.

Учень 2.
Загриміла, мов дзвін, відпустивши у небо свободу,
У зелені гаї, де розноситься шепіт тополь,
Розбудила зі сну заколисану волю народу,
Що проспав сотні літ у пітьмі переламаних доль.

Учень 3.
По забутих стежках, у безмежжі сліпого блукання,
Твоє слово, Тарасе, зорею освічує шлях,
Твої горді пісні розривають кайдани мовчання,
Чистим світлом ведуть по широких вкраїнських полях.

Учень 4.
Геніальний творець. У безсмертних рядках Заповіту
Ти навіки живий полиновими травами мрій,
Твоє слово повік буде в пам’яті нації жити
Невгасимим вогнем, джерелом для майбутніх надій.

 Учень читає «Заповіт»

 

Ведучий : “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

 

Учень :   Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Учень :  Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

 

Ведучий: Перечитуймо й перечитуймо “Кобзаря”. Черпаймо з поезії Тараса оту цілющу силу, що допоможе нам воскресити і утвердити нашу Україну такою, якою бачив її у своїх мріях Поет.

 

Ведуча:  Адже великий Пророк українського народу закликав:

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Ведуча: І свято вірив, що

        … на оновленій землі

   Врага не буде, супостата,

    А буде син, і буде мати,

   І будуть люде на землі.

 

Пісня  «Заспіваймо пісню про Україну» (усі виходять на сцену)