Літературно-музична композиція "Катерина"

 

 

 

 

 

 

 

 

Шляхами Тарасової долі

(Літературно-музична композиція)

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вчитель історії

 Чухліб Світлана   Яківна

 

 

 

 

 

Шляхами Тарасової долі

Літературно-музична композиція

 

Мета: розповісти про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка з 1814 по 1829    р., маловідомі   факти з життя митця;

виховувати пошану до історичного минулого нашої держави, видатних постатей ;

 розвивати мовлення, пам'ять , естетичні смаки.

 

Обладнання: портрет письменника, рушники, експозиція книжок, фільм про

                        Т. Шевченка, екран, лавка, стіл, свіча, альбом для малювання, 

                        костюми, аудіозаписи.

Хід заходу

            1. Учень: Щовесни, коли тануть сніги

 І на рясті просяє веселка,

 Повні сил і живої снаги

 Ми вшановуємо пам’ять Шевченка.

 2. Учень: Благословен той день і час,

 Коли прослалась килимами

 Земля, яку сходив Тарас

 Малими босими ногами.

 

            Ведуча 1: Добрий день, дорогі гості. Ми щиро раді, що ви сьогодні завітали до нас. Це літературно-музичне свято ми присвячуємо Тарасові Шевченкові. У цьому році Україна відзначатиме 200 років з дня народження Великого Кобзаря.

 

  Ведуча 2. Сьогодні на святі ми хочемо вам розповісти вам про дитинство Тараса: якою він був дитиною, про що мріяв, як вчився в школі, коли вперше закохався…

 

Ведуча 1: У селі Моринцях на Київщині 9 березня 1814 року у бідній кріпацькій родині Григорія Івановича Шевченка народився син Тарас. Ім’я підказали святці – список святих. Тарактикос перекладалося саме так: здатний на непокору, безстрашний, бунтар.

 

Ведуча 2: Пророцтво, закладене в імені, з роками виправдається. Тяжке, безпросвітне, нужденне життя було в Тараса у дитинстві.

 

                                              Вірш «Садок вишневий коло хати»

 Дівчинка: Садок вишневий коло хати,

                                Хрущі над вишнями гудуть,

                                Плугатарі з плугами йдуть,

                                Співають ідучи дівчата,

                                А матері вечерять ждуть.

 

                                Сім’я вечеря коло хати,

                                Вечірня зіронька встає.

                                Дочка вечерять подає,

                                А мати хоче научати,

                                Так соловейко не дає

 

1

                                Поклала мати коло хати

                                Маленьких діточок своїх,

                                Сама заснула коло їх.

                                Затихло все… Тільки дівчата

                                Та соловейко не затих.

Хор: Звучить пісня «Тарасова верба»

 

                                                        Сценка

 (Звучить тиха мелодія. Куточок української хати. Заходить жінка вбрана в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т.Г. Шевченка, до неї підходить хлопчик).

Тарас:  Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синочку, правда (мати сідає, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна).

Тарас:  А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас: Бачив, матусю. А чому одні зірочки ясні, а інші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Тарас: Мамо, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся ,мій хлопчику (гладить його по голові).

                                                    

 Ведуча 2: Змалку Тарас ріс допитливим. Він хоче все пізнати, зрозуміти. Велика й бідна, але дружна була родина Шевченків. Та горе, що є головним наслідком жахливої кріпосницької дійсності, спіткало й сім’ю Шевченків.

 

 Там матір доброю мою,

 Ще молодою – у могилу

 Нужда та праця положила.

 Там батько, плачучи з дітьми,

 (А ми малі були і голі)

 Не витерпів лихої долі,

 Умер на панщині!

 

 Ведуча 1: А що ж сталося з малими сиротами? Хто ж їх приголубив?

 

            … А ми

 Розлізлися межи людьми,

 Мов мишенята. Я до школи –

 Носити воду школярам.

 Брати на панщину ходили,

 Поки лоби їм поголили.

 А сестри, сестри! Горе вам,

 Мої голубки молодії!

 Для чого в світі живете?

 Ви в наймах виросли чужії,

 У наймах коси побіліють,

 У наймах, сестри, й умрете!

 

            Ведуча 1: Так залишився тринадцятирічний хлопчик сиротою і помандрував світ за очі. Доля завела його до дяка в школу, де став йому Тарас за помічника.

                                             

Ведуча 2: Першою любов’ю Тарасика була Оксаночка Коваленко, подружка дитинства.    

 

Ведуча 1: Нічого не вийшло з того кохання. Не забуває Тарас своєї коханої. Героїню кращої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною.                                 

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже не сходились ніколи.

 Ведуча 2: Доля Шевченка склалася так, що у 15 років покидає Тарас Україну слугою-кріпаком, а повертається до неї аж через 14 років – вільною людиною. Але він ніколи не забував свою любу Оксану.

 

  Учень: А я так мало – небагато

               Благав у Бога – тільки хату,

               Одну хатиночку в гаю

               Та дві тополі біля неї,

               Та безталанную мою,

               Мою Оксаночку, щоб з нею

               Удвох дивитися з гори

               На Дніпр широкий, на яри.    

Ведуча 1:   Рано втративши матір, яку ще молодою у могилу нужда та праця положили, Т.Г.Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства.

Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком забути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи діточок, що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину.  І ця надія зігріває самотню сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою героїні поеми «Відьма». Мати здавна в усьому обмежувала себе заради дитини. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катерина (з однойменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.  Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю.                                        

 

 

Інсценізація уривку поеми «Катерина»

 

 

Учень: Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,                                                                                                 Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

 

 

 

Учень: Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

 

Учень: Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде,

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина —

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина —

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має —

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

 Закололо в боку.

 

Учень: Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

 

Учень: Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

 

 

 

Учень: Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема...

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить,

На рученьках носить сина,

Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там... а там... сину, сину!»

Та й не доказала.

 

Учень: Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

Кують речі недобрії.

Що має робити?

Якби милий чорнобривий,

Умів би спинити...

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,

Як Катруся плаче.

 

Учень: Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий...

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,

 

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

 

( Сценка в імпровізованій хаті)

 

Ведуча: Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

Мати: «Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

 

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...»

Ведуча: Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась...

Ведуча: Обізвався старий батько:

Батько: «Чого ждеш, небого?»

Ведуча: Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

Катерина: «Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

Батько: «Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

Ведуча: Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила,

Промовила:

Катерина: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А моя ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже...

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш... Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

 

Учень: Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... Тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати...

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

Учень: Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукає...

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.

Учень: Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Хор: «Цвіте калина, коло хати»

Учениця читає «Клятву Шевченку» М. Дубецького.

Ми не забули тебе , Тарасе,

Черпаєм правду в твоєму слові,

І вберегли ми для внуків наших

Вкраїнську пісню, вкраїнську мову…

Тарасе, любий, вже спи спокійно.

Бо ще не вмерла, не вмре ніколи

Вкраїна наша і наше слово.

Поки кобзарство пульсує в жилах,

Ніхто не зіб’є нам волі крила!

 

 

Ведуча. На цьому наша зустріч  завершена.

Ведучий. Бажаємо вам усього найкращого. До побачення.