Літературно-музична композиція присвячена пам’яті жертв сталінського голодомору 1932 – 1933 р.р "ЧОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ"".
ЧОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ
Літературно-музична композиція
присвячена пам’яті жертв сталінського голодомору
1932 – 1933 р.р .
СЕРЕДНЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І - ІІІ СТУПЕНІВ №3 ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА
м. ЯВОРІВ
2002 рік
Сцена. Хрест, на авансцені свічки, сцена темна, тільки калина, перев’язана траурною стрічкою.
На папері гасла:
„Жить стало лучше,
Жить стало веселей!”. Й.В.Сталін
„... а онде під тином
опухла дитина, голоднеє мре” Т.Г.Шевченко
За сценою чути дитячий плач, скигління: „Хліба, хліба!” Жіночий зойк, зітхання. Б’ють дзвони. На сцену виходить дівчина в білому зі свічкою в руках і запалює решту свічки. Після цього хор співає пісню:
Вед1. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. В цей зал ми прийшли із свічками, як до храму. Хай же зал сьогодні стане храмом духовності, храмом пам’яті.
Вед 2. Жахливо навіть через сімдесятиліття ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.
Досі не віриться, що тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 р. Пухли старі і малі, вимирали родини, села. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.
Учень: А люди в селі, неначе злякані ягнята,
Позамикалися в хатах та й мруть...
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть,
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають
Минають місяці. Село навік замовкло,
Оніміло і кропивою заросло.
Т.Шевченко „Чума”
Учень: В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долині сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
І п’ють опухлими вустами
оту живицю молоду.
Їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора –
Сьогодні ворогом ставав!
Голодний рік. Жорстокий світе,
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,
Що дзвінко скапує із стріх.
М.Будянський „Весна”
Вед.1. Архівні документи і газети свідчать, що у всіх місцевостях України були подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовлених людьми до нового врожаю, Це була дія свідома, спрямована на фізичне знищення селянства. Смерть косила людей аж до літа 1933 р
Вед.2. Як же харчувалися у той страстний голодний рік? Люди у селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кору дерев. У містах сільським жителям хліб не продавали. Частина людей врятувалися завдяки поїданню трупів здохлих коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли. За вісім місяців 1932-33 р. на Україні померло від голоду сім мільйонів чоловік.
Композиція: На сцені обдерті, зморені голодом діти. „Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!”
Учень: „Хто це? Чий голос щоночі просить хлібця?
Хто водить запалими очима – криницями,
Очима, в які перелилися всі страждання,
Муки й скорботи роду людського. Чий же
Це мільйоноголосий стогін? Хто щоночі
Будить, стогне квилить, плаче і веде у
Холодну ріку, де розлилися не води, а
Сльози народу? У ній ні дна, ні берегів....”
Учень: „І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони тіней. Мільйони очей крокують небесним чумацьким шляхом. Ідуть українські Варвари – великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногих і минають крик, зойк, що виливається в чорну –пречорну муку.
Мене забрали нелюди од Мами.
Аж затремтіла навесні гроза...
То я все плачу, людоньки, дощами,
Коли у вас не скотиться сльоза
Коли вам тяжко всіх таких згадати,
Сльозу зронить за вічний упокій,
Прийду до вас я літом благодатним
І розів’ю на щастя тепловій
Запрошу осінь щедру на весілля,
Розстелю юним довгі рушники,
Щоб не топтало заздрісне свавілля
Ніколи... нареченності вінки.
А потім сонцем знову засміюся –
Житам наврочу гінко прорости...
Лишень одного, людоньки, боюсь я –
Як вам Вкраїну нашу вберегти.
Білик (Бенихи) весною
вмерли Оля, Маня, Василь, Яшко.
О, далекі небесні стрижалі!
Таж на небі, неначе на полі.
... Ота жовта здичавіла мальва –
То найменшенька Оля.
Кожна зіронька ім’ячко має –
Відбиваються тіні в галерах.
Чи усіх упізнаєш, розмаю?!
Що в землі покотились озера.
Чи упали у царство Морфея?
Таж на небі, як в озері зрання.
Та зів’яла восени лілея -
То найстаршенька Маня.
Блискавки собі граються в хмарах.
Зупинися між ними на хвильку.
Отой білий тюльпан у Стожарах –
То Улянин Василько.
Віз Чумацький...
І кучер з кришталю.
...То Яшко середульший.
О далекі, небесні скрижалі...
Чи то зорі?
Чи спалені душі?
Діти читають молитву „Отче наш” Виходить Україна (замучена):
Україна: Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у кого дика саранча забрала все до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово! Покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на тих червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите, що то не Україна – вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?
Україна повертається спиною
Ведучий 1: „І стояла вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати – Україна на велетенському хресті розп’ята.
Україна: „Небо, поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих. Саде! Сотвори диво плоду помираючим ! Місяцю! Дай сили помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!”
Україна: „Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Іване, Маріє, Тарасе! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без Вас?
Учень: „Прости , народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили...
Вірш „Андріяшівка” А в нашій Андріяшівці
вмерло більше як 700 душ
(із 1000). Сущук Домна
І черешні, неначе монашеньки
Кожна стежка закутана в іній.
...То все душі твої,
Андріяшівко.
Не загрітися їм і на Трійцю
На Великдень не розговітись.
Все забрали у них силоміццю.
Ну а свідок - один лише вітер.
Як він стогне щобожого ранку.
І гадає на білих ромашеньках.
Коло хати – німі подолянки
... То все душі твої
Андріяшівко!
Інсценізація уривку із роману У.Самчука „ Марія”:
У запічку сидить Марія. Корній знає, що то дружина його. Багато, багато літ прожили разом. Вона хоче їсти. Що віднесе завтра Надії
Корній сидить на лавці і гострить сокиру:
Корній: Треба б, Маріє, забрати дочку до нас.
Не можеш ти ходити?
Марія: Треба б але як. Вона ж не піде. Не дійде до нас. А дитина? Ну може б ти дитину ще доніс, але як Надію забереш?
Корній( кладе сокиру під лаву ):Ти спиш Маріє?
Марія: Чи ж думаєш, можна спати?
Думаю про доньку? А що як не встану...
Підеш до неї ти... Може, завтра підеш
Корній: Завтра мушу йти шукати щось їсти... А у хаті холодно... чи є там у печі жар. (пішов до печі) Є. Підложу дровець. Ти вже не рухайся. Лежи, лежи. Сам підложу.
(приносить рядно і вкриває Марію)
Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зогрієшся. Завтра десь полізу. Може якраз що знайду... А, може й знайду...
Автор: Ліс. Корній шукає їсти. На думці жінка, дочка і маленька внука . Всі вони хочуть їсти, всі чекають на нього вдома. Корній дивився на птахів, на дерева, і рослини. Що ж він тут знайде? Все не на їжу створене. У невеликому рівчаку лежав заєць. Він навіть ще не пробував гнити...
Корній :(входить в хату):
Ще живеш, Маріє? Приніс он зайця, з’їж сама і кусник занеси їм.
Не була у них? Ох , нема сили. Я приляжу, перекусив коло млина. (вмостився на лаві і заснув .Марія виходить)
(Марія стоїть над сплячим Корнієм, той різко піднімається):
Корній: Маріє! Чого ти така? Що є Маріє?
Марія: Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: „Надіє!
Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так знаєш, страшно засміялася.
А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христися ж де?
Засміялася знов: „Нема Христусі! Нема вже її...”
Корній: Нема? Що ти кажеш? Як же так можна? Не можна!
Марія: З’їла вчора того пляцка. Там в ньому дерево, кора була! А то ж дитинча. Скрутило її... Але... (Марія нахилилася до Корнія, шептала): Вона задушила його... За – ду – ши – ла... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається, сміється.
Автор: Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав і здавалося, сниться страшний сон.
„Ваня”
Вона зарубала свого дворічного хлопчика
І варила аби прогодувати решту дітей.
Скаламутився в неї розум, кричала тільки:
„Ваня, Ваня, Ваня”. Марченко Іван
Чуєш, Йванку!
Чуєш кличе мама...
Одягнути чистеньку сорочку.
Білий день.
Така червона пляма.
Озовись, загублений синочку!
Кличе світТебе за свідка, Ваню! Хоч одне, розплющи, сину, очко...
Божевільна мама...
Біль
Страждання...
Подивись, загублений синочку
Стративсь розум.
В ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку...
І голодні пере пухлі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку!
„Біла Молитва Братика” Ті маленькі рученьки,
Простягнуті до Бога...
Маленький братик, умираючи
Просив Бозю: „Дай хоч
Одненьку картопельку”. Гурська Антоніна
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Тож підрости хоч би трохи бо дай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і Мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці!..
„Гайдамацький син” Опухлий п’ятирічний
Романко, син Іллі Гайдамаки, казав перед смертю:„Я з’їв би такий буханець хліба, як хмара
. Важинська Ліда
Не дощем , а темним знаком
Впала хмара на дитину!
...Щоб не виріс в гайдамаку,
Гайдамацький сину.
Хлібця так просив бідака...
Лобода – по лебедину.
Щоб не виріс в гайдамаку,
Гайдамацький сину!
Вили в хащах вовкулаки.
Падав хрест на всю родину.
Щоб не виріс в гайдамаку,
Гайдамацький сину... „Остання колискова”.
Звали її Марусею. Помила дітей, напоїла маковинням, закрила лядку і до ранку всі померли.
Спіте, діти, спіте, любі.
І не просипайтесь!
Вже не буде мучить згуба
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись
І не будуть пухнуть нозі.
Напоїла маковинням
Затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім
Заспівала колискову.
Спи, синочку, горе паску,
Засинай... навіки, доню
То моя остання ласка
З материнської долоні
На вулиці лежить хлопчик років десяти
„О, вже готовий!” А у відповідь кволий
дитячий голосок: „Ні, я ще не готовий,я ще не вмер”. Замига Микола
Я ще не вмер...
Ще промінь в очі грає.
В четвер мені пішов десятий рік
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер...
А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось.
Хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди!
Окраєць ласки.
Чи хоч у печі диму!
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
... Усі проходять мимо.
... А житечко моє таке густе.
... А мамина рука іще гаряча
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.
Розкидані їхні кісточки
Були скрізь – і по бур’янах, і
По дорогах, і в полі. Ямб орська Олександр
Ні труни, ні хрестів, і ні тризни!
Прямо в яму.
Навіки-віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни.
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку...
Наче падалиць – під вітрюган!
То причастя твоє, Українко.
Українцю, то твій талісман.
... А мої дочки та й по куточках
Стогнуть і досі.
Биті і босі.
А мої дочки – вічнії вдови.
Їхня родина – доля тернова.
- Гей, Україно
Де ж українці?
Мати чекає вісті від сина.
Будемо разом чи поодининці?
Гей, українці, де ж Україна?! Г. „Освіта” (спецвипуск-підручник) № 2, С.1.
Голодомор : причини і наслідки.
Хліба не стало ще до нового року
Безкровний Федот
І не було Різдва...
„Дідух” зломився першим
Стягнулась тятива.
І вже душа, як мершень,
В голоднім заперті!
На вечір – відчай свята.
І не було куті.
Й кому колядувати.
Упала корогва.
Але зворотнім знаком!
І не було Різдва.
Вродивсь Ісус. Заплакав...
Бігали селом малі блукальці –
Жах підгонив кволу дітвору
А в хатах з надією страждальці
Відганяли од Різдва мару.
Та мара у душі цупко лізе –
Чорт накаркав нам таку біду.
Батько, що безбожно діток різав,
Той зарізав віру в Коляду.
А мара у душі знову лізе
Україні наріка біду.
-Тату, хочу жити до зарізу...
-Мамо, я підводжуся, Я іду...
- Та куди ж, дитино! Схаменись
Аж сичить мороз...
- На Коляду.
Бігали селом малі блукальці –
Дух підгонив дітвору.
Вед.2.: Стоїть гора Зажури неподалік Любен
А на ній хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.
Величезний хрест. Здається дістає неба, Вічності і Бога.
Вед.1.: Народ перестраждав ,стерпів люту наругу катів, але в його пам’яті живе і нині прокляття тим , хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа ,що звідала горе до краю.
Вед.2.:Не всі очевидці голодомору живі, не всі мають сміливість і силу оповісти сьогодні правду. А треба розповідати ,щоб ми знали! Щоб більше таке не повторилось .Як ніде може стогне від струпів українська земля. Від кісток похованих без трун, у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі , ні на тому.
Вед.1.: Давайте хвилиною мовчання вшануємо пам’ять жертв сталінського голодомору, який забрав життя мільйонів людей. (хвилина мовчання)
„ Помянімо їх”
Пам’ять людська – незнищенна,
Її не зітруть віки...
Книга оця – священна –
Правда про голод тяжкий
Осліплює наше сумління.
Як блискавиці шал, -
Голодомор... Рік – 33-ій...
„Книга – меморіал”...
Серце ятрить, завмирає,
Душа німіє, болить, ячить...
12 мільйонів!!! Читаю...
Боже? О люди! Простіть!!!
Простіть, що так довго мовчали, -
Всім душу калічив страх...
А голод отруйним жалом
Нівечив край наш в прах.
І в трупах земля чорніла,
І смутку минали дні...
Згасали життя і сила,
Й надії чиїсь, і пісні...
Люди свічками згасали –
Гордість Вкраїни і цвіт –
На Соловках пропадали,
Біля рідних вмирали воріт,
Десь серед шляху чи в полі,
Чи в хаті своїй, чи в траві...
Голодні, опухлі і кволі...
Безсилі, напівживі... Згасали...
Без співчуття... без провини...
І душу охоплює жах...
Он нам, серед шляху, - дитина
На немічних кволих ногах
Не в силі підвестись... не в силі...
Хитається... Погляд скляний...
Ледь чутно уста посинілі
У простір благають німій:
„ Я... хочу... їсти...” – Останнє прохання:
„Їсти... їсти” – перелетять на устах...
Лише журавлине ячання
Озвалося десь в небесах.
Застигла земля у знемозі,
Здається, і вітер ущух,
А голос дитячий ще й досі
Бентежить, як реквієм слух.
І смутком дідів сивочолих,
І жахом батьківських очей,
Материнським незміряним болем
І дитячим невинним плачем.
Озивається в пам’яті сущих
Час страшний, той ганебний терор
Бо не маємо права забути
Жертв, що знищив голодомор.
Помянімо ж, їх, діти і внуки, .
Зглянься Боже! Нехай Україна
Квітне в щасті, як маків цвіт,
Щоб не знала наруги людина
І не нищив наш край геноцид.
Звучить „Реквієм” В.-А. Моцарта.
РОЗП 'ЯТА ДУША НА ХРЕСТІ ВСЕВИШНЬОЇ ПЕЧАЛІ
Голос за сценою: Літа 7441 від Сотворення світу, літо 1933 від Різдва Христового, був в україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу, ані моровиці. А була тільки воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще ненароджених - у лонах матерів.
Звучить «Соната» Бетховена
Вед 1: Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки - твердині, не храми -
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях з далини,
аж немов з кам’яної гори надійшли.
Придивляюсь : « Вкраїна, двадцяте століття» і не рік,
а криваве клеймо: Тридцять три.
Вед 2. Жахливо навіть через сімдесятиліття ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.
Досі не віриться, що тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 р. Пухли старі і малі, вимирали родини, села. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.
1 А люди в селі, неначе злякані ягнята, позамикалися в хатах та й мруть...
Сумують комини без диму, а за городами, за тином
Могили чорнії ростуть, гробокопателі в селі волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають. Без домовини. Дні минають
Минають місяці. Село навік замовкло, оніміло і кропивою заросло.
Т.Шевченко „Чума”
2: В селі весна повзе на ліктях, повзе по мертвих і живих.
В долині сонце ловлять діти, що дзвінко капає із стріх.
І п’ють опухлими вустами оту живицю молоду.
Їм жить і жить, та над полями знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора –сьогодні ворогом ставав!
Голодний рік. Жорстокий світе, дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,що дзвінко скапує із стріх.
Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!»
Маленький братик, умираючи
Просив Бозю: „Дай хоч
Одненьку картопельку”.
1 Бозю!Що там у тебе в руці?!Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Тож підрости хоч би трохи бо дай. Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і Мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці!.
Опухлий п’ятирічний Романко,
син Іллі Гайдамаки, казав перед смертю:
„Я з’їв би такий буханець хліба, як хмара
.
2 Не дощем , а темним знаком впала хмара на дитину!
...Щоб не виріс в гайдамаку, гайдамацький сину.
Хлібця так просив бідака...лобода – по лебедину.
Щоб не виріс в гайдамаку, гайдамацький сину!
Вили в хащах вовкулаки. Падав хрест на всю родину.
Щоб не виріс в гайдамаку, гайдамацький сину...
Вед 1 Забитим мечем стало ліпше, ніж повбиваним голодом,
Що гинуть проколені, за браком плодів польових…
Руки жінок милосердних варили своїх діточок, які стали поживою їм…
То був страшний навмисний злочин,
такого ще земля не знала,
Закрили Україні очі і душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати…
То був такий державний злочин –
здригнулась навіть мертва Кафа,
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і ні могили –
то був такий навмисний голод.
Вед 1 Весна… А над селом нависла чорна хмара… діти не бігають , не граються. Ноги тоненькі. Складені калачиком. Великий живіт, голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед і безкінечне: їсти, їсти, їсти… ні від кого не вимагаючи, а так у простір, у світ – їсти , їсти, їсти.
Вед 2. Неврожай від Бога, а голод від людей –говорить українське прислів’я.
На вулиці лежить хлопчик років десяти .
Повз нього ідуть люди: «О, цей вже помер»
А у відповідь кволий дитячий голосок:
„Ні, я ще не готовий, я ще не вмер”.
1 Я ще не вмер...Ще промінь в очі грає.
В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік, до вишеньки, в колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер...А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось. Хоча б за коси верб. Куди ж ви, люди, людоньки, куди!
Окраєць ласки. Чи хоч у печі диму!В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.... Усі проходять мимо.... А житечко моє таке густе.
... А мамина рука іще гаряча. Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.
Вед 1. Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. .
Звали її Марусею.
Помила дітей, натопила в піч маковинням ,
закрила лядку і до ранку всі померли.
Учениця Спіте, діти, спіте, любі, і не просипайтесь!
Вже не буде мучить згуба, забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти, Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись, і не будуть пухнуть нозі.
Напоїла маковинням, затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім заспівала колискову.
Спи, синочку, горе - ласку, засинай... навіки, доню
То моя остання ласка З материнської долоні.
Вед 2. Та найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволіли від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.
1 Боїться не глуму, не хижого звіра, боїться не смерті у сім – неврожай.
А крику дитини, яку вона з’їла: не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!
Як сталось – не знає, як бути – не знає. Провал. Божевілля - сокира і ніж,
Та жах пам’ятає і крик пам’ятає: Не ріж мене, мамо, не ріж!
Вона зарубала свого дворічного хлопчика
І варила аби прогодувати решту дітей.
Скаламутився в неї розум, кричала тільки:
„Ваня, Ваня, Ваня”. Марченко Іван
2 Чуєш, Йванку! Чуєш кличе мама...
Одягнути чистеньку сорочку. Білий день. Така червона пляма.
Озовись, загублений синочку! Кличе світ Тебе за свідка, Ваню!
Хоч одне, розплющи, сину, очко... Божевільна мама...Біль…Страждання...
Подивись, загублений синочку, стративсь розум в ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку...І голодні пухлі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку!
Читець У той рік заніміли зозулі, накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули в кирзаки – ризаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину… а на ранок помер чоловік.
У той рік і гілля і коріння – все трощив буревій навкруги.
І стоїть ще й тепер Україна, як скорботна німа у могил.
Україна: (замучена): Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово! Покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на тих червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите, що то не Україна – вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?
Україна повертається спиною
„І стояла вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати – Україна на велетенському хресті розп’ята.
Україна: „Небо, поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих. Саде! Сотвори диво плоду помираючим! Місяцю! Дай сили помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!”
Діти починають вставати
Україна: „Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Іване, Маріє, Тарасе! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без Вас?
„Прости , народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили...
Вед. І щоночі чути, як оплакують велетенські могили солов’ї, білий цвіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.
Вед 2. і щовесни у великодню ніч , як забуяє зело і вистоїться у ставках та криницях вода приходять на землю три жони: Київська Русь, козачка Січ і соборна мати -Україна
Інсценізація :
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку
Зареєструватись за допомогою Google