Матеріал до уроку "Шісдесятники"

 

“Запалюючи інших, згоріла сама”

Вона була знищена ворогами України, апологетами комуністичного режиму.  Знищена за те, що сміливо й гордо говорила правду всім в очі. Її знищили за те, що Горська була сумлінням українського народу. В’ячеслав Чорновіл

 

Вступ

Доля України складалася таким вигадливим чином, що доволі тривала частина її історії писалася під диктування із сусідніх владних палаців чи кабінетів. Нащадкам славної Русі раз по раз доводилося виборювати право на самоіснування, внаслідок чого мирним землеробам не залишалося нічого, аніж виплекати в собі ген здатності до неперервного протистояння чужинцям. Особливо яскраво протестні  настрої українців проявилися у вирі подій першої половини XX століття, коли визріла ідея ствердження нації у формі незалежного державного організму. Поразки революції 1917-1921 рр., визвольних змагань 1920-1940-х років, здавалось б назавжди упокорили багатолітніх бунтарів. Здавалось б, комуністична ідеологія,  остаточно запанувала у створеній більшовиками УРСР. Але в 1950-1980-х рр. отой, роз’ятрений болем ген, модифікуючись відповідно до ситуації, проявився у феноменальному явищі протидії жорсткому тоталітарному режиму.

Непростими шляхами, сповненими драматичних подій, судилося йти Україні до своєї державності. На цих довгих звивистих дорогах траплялися і перемоги, і поразки. Про деякі з них наші сучасники обізнані з літератури, яка побачила світ ще в ті роки, коли Україна була «рівною серед рівних», звичайно, під патронажем «старшого брата», в імперському СРСР. Зокрема, білою плямою

6

були в Україні проблеми становлення і розвитку її державності. Адже

 висвітлювали їх лише з позиції радянського тоталітаризму, усіляко вказуючи «благотворний» влив Росії на життя українського народу. Тим часом звернення до минулих подій цікаве не лише відтворенням правдивої історії українського народу, а й можливістю і необхідністю зробити з них висновки, які не втратили своєї актуальності й донині.

Процес національного відродження, що охопив нашу державу, докорінний злам стереотипних уявлень про історичний процес, повернення із забуття цілих історичних пластів, сотень імен державних і культурних діячів – усе це дає можливість наново переосмислити історичне минуле України, без глибокого пізнання якого, без звернення до національних джерел, народної пам’яті, тисячолітнього  життєвого досвіду, неможливо виробити правильні орієнтири на майбутнє. Утворення української державності та боротьба за її збереження стали, з одного боку, підсумковим етапом українського національно-визвольного руху, а з іншого - започаткували новий, надзвичайно бурхливий і суперечливий її період. Україна, самостійна незалежна держава, прагне до встановлення та розвитку взаємовідносин з іншими державами на платформі рівноправності, активної участі в діяльності міжнародної спільноти. Її честь і свободу завжди відстоюють її великі доньки та сини. Хто, як не вони, допоможуть Україні? Вивчаючи історію, розуміємо: Україна багата своїми героями. Їх поважають, цінують, в честь них називають вулиці, школи, університети та зводять музеї. Та чи всіх ми знаємо, чи всім вклоняємося та віддаємо шану. Можливо, в тій старенькій хатинці, в якій буцімто живе твій старенький, сором’язливий сусід, живе відважний герой, людина, що все своє життя відстоювала честь України.

Метою моєї роботи є показати, як художниця та правозахисниця живучи в  тоталітарному СРСР, вчинила революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вона разом з однодумцями почали поводитися як вільні люди. Вона обрала свободу,

 свободу слова, творчості, свободу бути собою.

Тому завданням моєї роботи є на прикладі боротьби правозахисників 60-70-х років ХХ ст., зробити певні висновки та, озброївшись їхніми порадами, будувати нове демократичне громадянське суспільство та виховувати нову патріотичну молодь в незалежній Україні.

Основна частина

1. Шістдесятники  - борці за незалежність України

В ніч із 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні XX з’їзду ПРС перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна — малокомпетентного, надзвичайно жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.

 Цей момент можна було б вважати точкою відліку звільнення радянського суспільства від найреакційніших рис, які гальмували його розвиток, і початком часткової лібералізації деяких сфер життя суспільства. Згодом ці часи дістали назву «відлиги». Саме «відлига» і породила суспільне явище — шістдесятництво.

 Україна була найважливішою колонією великої імперії і тому зазнала найжахливіших втрат за всю історію свого існування. Геноцид української нації відбувся трьома штучно створеними голодоморами, репресіями політики СРСР щодо української інтелігенції. А ще постійна боротьба з «націоналізмом» в Україні, яка не вщухала протягом усього періоду існування радянської влади.

 Українське шістдесятництво – виразне типологічне явище

суспільно-політичного та соціокультурного життя України другої половини ХХ ст., яке торкнуло різні сторони мистецького й інтелектуального життя,

породивши такий феномен, як дисидентство.

  «Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мис-

лення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в

надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, не-

сучи на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні ста-

дії його усвідомлення. Багато з них спочатку були щиро перейняті тими ідеоло-

гічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, щи-

ро перейняті – фальш, пристосуванство, цинізм були їм чужими завжди. Коли ж

на хвилі після культівського оновлення відкрився колосальний масив нових ві-

домостей, відкрилася прихована Правда, – мали мужність з піднятим заборолом

піти їй назустріч – і будувати своє життя вже за новими критеріями, згідно з ве-

лінням цієї Правди. Навіть якщо задля цього довелося відкинути зручний сте-

реотип «як усі» і в своїх життєвих палімпсестах стерти голубу й асфальтовану

дорогу дозволеного, яка стелилася перед ними, та «написати» для себе нову, –

ту, яку Стус назвав «дорога долі, дорога болю», – так окреслила це явище одна

із його представниць Михайлина Коцюбинська.

 Період культурного відродження, який спричинила ідеологічна лібералі-

зація, розпочавшись на початку 60-х, завершився фактично у 1968–1969 рр. по-

силенням цензури та хвилею репресій. Таким чином було перекрито спроби

молодих українських митців творити, виходячи з індивідуального світосприй-

няття. Пошуки нової виражальності, вироблення творчої манери, адекватної їх-

ньому світобаченню, були оголошені ідеологічно шкідливими, а самих митців

було поставлено в ситуацію «неофіційності» або «напівофіційності. Перше – означало позбавлення можливості брати участь в експозиціях, а отже, цим окреслювалося замкнене коло замовчування, що позбавляло молодих митців самої можливості офіційного мистецького резонансу.

Попри те, найсміливіші молоді ентузіасти намагалися творити, не озираючись на усталені приписи соцреалістичного мистецтва, заявляючи свою мистецьку опозиційність, часто наражаючи себе на небезпеку відверто національною громадянською позицією.

 Більшість із них стала не тільки визнаними митцями, а й відомими

діячами правозахисного руху в Україні, які брали активну участь в акціях протесту проти репресій над українською інтелігенцією. Тому-то українське шістдесятництво небезпідставно можна назвати особливою духовною планетою, з якої йшли «найпотужніші імпульси протесту проти стагнації» , що засвідчує життєвий шлях найяскравіших новаторів, кожен з-поміж яких знайшов свій власний шлях у мистецтві.

2. Художниця, що кинула виклик усій радянській імперії

  Так про Аллу Горську говорив В’ячеслав Чорновіл: “Художниця Алла Горська – душа шістдесятництва, його мотор та совість. Вона була однією з тих, хто вперше заговорив про масові вбивства НКВД в 1930-х та виявила поховання розстріляних біля Києва. Вона не стояла осторонь, коли у 1960-х роках влада чинила тиск на її друзів і однодумців. Все її життя – це боротьба проти свавілля радянської системи.”

Колись ця енергійна жінка фактично була «осередком» всього українського дисидентства. Аллу Горську у 1960-ті знав кожен, хто вважав себе інтелігентною людиною, її відчайдушністю захоплювалися чоловіки і навіть кагебісти, які постійно викликали художницю в «органи» для залякувань. Її ім'я стало символом боротьби з політичними репресіями, а її смерть – загадкою, яку не розкрили досі. Алли Горської не стало в 41 рік, хоча, здавалося б, її чекало довге і щасливе життя…

Алла Горська – видатна художниця-шістдесятниця. Своє натхнення черпала із глибин української самобутності. Майстриня увійшла в історію не тільки завдяки своїм неперевершеним картинам, а ще й як відома діячка суспільно-

політичного руху. Її боротьба полягала не в двобої з системою, а в наданні допомоги тим, хто став жертвою репресивних дій режиму.

Життя цієї жінки зіткане із суцільних парадоксів: не володіючи  у молоді роки українською мовою, з часом вона так її опанувала, що навіть маститі українські письменники дивувалися. Її творчість викликала в багатьох художників захоплення, а чиновництво від культури відверто зневажало . Вона, знаючи що за нею стежать працівники всесильного на той час КДБ, відкрито вступала у протистояння з цим монстром. 

 Народилася Алла Олександрівна Горська 18 вересня 1929 року в Ялті у родині Олександра Валентиновича Горського, одного з організаторів радянського кінематографа. Разом із матір’ю пережила дві блокадні зими у Ленінграді. Виявивши в Алли хист до малювання ще в ранньому віці, батьки (які на той час уже мешкали в Києві), віддали доньку до Київської художньої школи ім. Шевченка. Згодом Алла стала студенткою живописного факультету Київського художнього інституту (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і

 архітектури). Її творчим наставником був Сергій Григор’єв.

 Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

«Вона виросла як ленінградка. В такій російськомовній українській родині й українською мовою не володіла. І коли вона почала вчитися в художній школі, то її [мову] й не вчили».

Влітку 1952 року вийшла заміж за Віктора Зарецького, (Додаток 2) й до трагічної Аллиної смерті їхні імена завжди називалися в парі. Квартира подружжя на вулиці Рєпіна, так само, як і майстерня на вулиці Філатова, у шістдесятих були місцем, де збиралися, гуртувалися молоді неофіти, – ті, чиї імена згодом стануть символом незалежної України. Творчий шлях Алли Горської починався успішно: її ім’я мало не зі студентських літ «вписувалось» у загальносоюзний контекст. Досить згадати хоча б те, що вона була учасницею

Третьої Всесоюзної виставки дипломів художніх вузів (робота «Санкомісія»), виставки творів молодих художників СРСР до VІ Всесоюзного фестивалю молоді й студентів 1957 року, республіканської виставки 1960 року.

 Вже за два роки після закінчення інституту, Алла Горська почала працювати у галузі станкового й монументального живопису. Розпочалися подорожі Україною. За два роки по закінченню навчання Алла розпочала працювати в монументальному живописі. Разом із чоловіком неодноразово їздила у відрядження на Донбас. У 1959-му за створену низку картин шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників.

 

 3. Підпілля та протест

Вiдбувся ХХ з'їзд КПРС, що ознаменував так звану хрущовську "вiдлигу". Культура ожила, до унiверситетiв та iнститутiв прийшли свiжi молодi сили. Алла Горська активно включилася в процес нацiонального вiдродження, який охопив молодшi поколiння творчої iнтелiгенцiї Києва на початку 1960-х рокiв. Вирiсши в зросiйщенiй сiм'ї, вона свiдомо перейшла на українську мову спiлкування.

1962 року стала одним iз органiзаторiв вiдомого Клубу Творчої молодi, формальним приводом для створення якого став приїзд Канадської делегацiї, члени якої виявили бажання вiдвiдати молодiжний клуб. От i довелося за пiвгодини його створити - у дусi часу. Але хоч роботу КТМ й "коригував" мiськком ЛКСМУ, Клуб дуже скоро перетворився на неформальне за духом об'єднання, до якого горнулися молодi сили лiтераторiв, акторiв, письменникiв, режисерiв, композиторiв, художникiв. Той легендарний КТМ закумулював у собi енергiю таких неординарних особистостей, як Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато iнших, що утворили магнетичне поле української культури. Лiтературно-мистецькi вечори, органiзованi КТМ, мали розголос по всьому Києву. Алла Горська також брала 

участь у їхнiй органiзацiї, у розповсюдженнi творiв самвидаву, зборi коштiв на взаємодопомогу тощо. Бiльше того, її квартира на Рєпiна 25, де Алла мешкала з чоловiком - художником Вiктором Зарецьким - i сином Лесиком, стала неофiцiйною фiлiєю i майстернею КТМ, де завжди були радi друзям.

 

Це був цікавий час. Ось що про нього писав Лесь Танюк:

"То була наша спільна мрія, і в Жовтневому палаці культури вже діяла невеличка театральна студія при клубі творчої молоді, де ми потай від міністерських доглядачів ставили тоді “Матінку Кураж” Брехта, “Патетичну сонату” й “Отак загинув Гуска” Куліша, а також мою інсценівку скандальної на той час поеми молодого Драча “Ніж у сонці”, де чи не вперше українська мати порівнювала Сталіна з Гітлером."

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

"Пафос цих вечорів був у тому, що вони часто були присвячені речам, про які раніше не можна було говорити. Це якраз так звана “відлига” хрущовська досягала свого піку. Про Курбаса не можна було, а вони проводили вечір Курбаса. Якісь теми по Шевченку не можна було – вони проводили вечір Шевченка. Тобто вони піднімали таку тематику, про яку раніше не говорилось. Ніби була офіційна частина, була президія, графін з водою, доповіді виголошувались. Потім вони до півночі не могли розійтись і обговорювали, що там сталося. Очевидно, на горі було прийнято рішення з цим клубом закінчувати, але вирішили зробити це у два етапи."

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком у 1962-му відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що вони заявили в Київську міськраду. Моторошну знахідку в Биківні допомогли відкрити діти, які грали у футбол… вимитим із землі людським черепом із діркою в потилиці.

Пошуковці надіслали до Київської міськради листа з вимогою оприлюднити та облаштувати масові поховання жертв сталінського терору. У міськраді вдали, ніби листа не помітили. Активістів, проте, помітили в іншій установі – "взяли на олівчик" у держбезпеці.

В 1963-му Горська взялася робити у вестибюлі Київського університету вітраж "Шевченко. Мати" – замовлення ректорату до 150-річчя Кобзаря  Залучила колег-однодумців. Працювали рік.

Художня рада мала зібратися 9 березня 1964 року о 16-й. Але вранці до вітража прийшов секретар парткому університету товариш Ломон із молотком у руці. Хтось повідомив, що художники створили "ідеологічно шкідливий" твір.

"А чого це у вас мати-Україна така сумна? – розгнівався партієць. – І чому вона опинилася за ґратами?" Йому пояснили, що за тюремну решітку він прийняв внутрішні рамки, які тримали частини вітража. Головний комуніст вишу не став слухати і розтрощив твір. Такою була вимога секретаря Київського обкому В’ячеслава Бойченка.

Горську виключили зі Спілки художників. Кадебісти встановили в її квартирі "підслушку", вмонтовану з кімнати сусідів по комуналці.

Невдовзі почалися арешти серед української інтелігенції – перші після смерті Сталіна. За ґратами опинилися близькі друзі Алли. Вона писала протести до прокуратури. Їздила на процес В’ячеслава Чорновола до Львова. Листувалася з багатьма запротореними до концтаборів.

 

Завзяті однодумці публічно відзначали Шевченківські свята. У день перепоховання Кобзаря – 22 травня 1963-го – разом із добровольцями організували покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді ця хода стала традиційною для патріотично налаштованої української інтелігенції. Але тодішній владі такий прояв націоналізму не сподобався й імена всіх учасники потрапили на олівець до відповідних органів.

Та відлига тривала недовго. В другій половині 1960-х закрили клуб «Сучасник»,

почались гоніння влади на активних учасників дисидентського (політичні інакодумці, що не погоджувались з офіційним курсом компартії) руху.

У 1965 році почались арешти української інтелігенції. Аллу Горську почали викликати до КДБ як свідка. Ось тоді і розпочався відкритий конфлікт художниці з органами держбезпеки.

Це почало турбувати батька Алли, який із самого початку був схвальної думки щодо подібних зустрічей, але після 1965 року змінив своє ставлення до них. Він намагався переконати Аллу полишити свої ідеї, мистецькі та світоглядні переконання. На це він мав свої причини.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

"Йому КДБісти, з якими він грав на більярді у спілці, казали, що це погано закінчиться, мовляв ти її попередь. Такої публіки тоді не бракувало. Він хотів їй полегшити життя. Він казав: це мені 37-й рік нагадує, які справи, сидіть там тихенько, поки вами не зайнялись."

Аллу Горську перестороги батька не зупиняли. Вона продовжувала активно переписуватися з Опанасом Заливахою, який в той час був у таборі. Більше того - вона у 1966 році підписала клопотання про його захист.

4. Алла Горська. Незламна Алла.

За два роки (у 1968 році) був створений відомий «Лист-протест 139-ти», під яким стояв автограф Алли Горської. Цей лист у стриманому тоні апелював до порушення соціалістичної законності. Проте цього було достатньо, щоб проти підписантів було розпочато адміністративні репресії. Навмисно містом поширювалися чутки про бандерівську організацію, очільницею якої називали Аллу Горську. Після “Листа-протесту 139-ти” КДБ СРСР значно посилили роботу проти дисидентського руху.

За родиною художників почали демонстративно стежити. Аллу Горську неодноразово викликали на допити.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

"Вона вирішила з цією групою йти до кінця. Якби не було прийнято рішення про її ліквідацію, її б заарештували в 72-му році. Дуже сильна міра покарання – як правило давали 7 років таборів і 5 заслання. Вона йшла до кінця. Напевно боялась, але тим не менше…"

Горська була душею шістдесятництва. Однодумці зустрічались в її квартирі з Зарецьким, там вони могли говорити вільно і відчувати себе в безпеці. Навіть ті, хто відбув покарання, повертаючись з таборів, зупинялися у квартирі художників, де була атмосфера піднесення та свободи. Євген Сверстюк зробив припущення, що це викликало особливу лють у КДБ, адже вони «створили цілу систему перевиховання людей, а якась художниця зводить усю роботу нанівець. Вийшовши з таборів, вони замість того, щоб злякатися, відразу потрапляють у бадьоре антирадянське середовище».

З огляду на життя Горської стає зрозумілим, що незалежність та вільну власну думку система не пробачала. Громадська та мистецька діяльність Алли, сміливість її поглядів урешті-решт перетнула кордон дозволеного й потрапила під статтю «Антирадянська агітація та пропаганда». Алла Горська і за цих скрутних обставин намагалась триматись із останніх сил, проте ніколи не зраджувала своїх ідеалів. В листах до свого приятеля Опанаса Заливахи вона писала: «Підтягнули животи, бо перекрили фінансування, проте працюємо як вовки по 14 годин». І наче передрікала свою долю: «Краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».  

5. Вбивство Алли

  27 листопада 1970 року Алла мала забрати у свекра, який мешкав у Василькові, швейну машинку "Зінгер". Свекор повідомив, що знайомі влаштували йому вантажівку на завтра на шосту ранку. Алла пообіцяла приїхати ранковим автобусом.

Кадебісти завдяки "підслушці" дізналися, що разом із Горською зібрався їхати Зарецький. І зрежисирували так, що того ж вечора до родини нагрянула весела компанія із вином. Розмовам не було кінця. Опівночі Алла пішла спати.

28 листопада вдосвіта Горська вийшла зі свого будинку. Сама. Чоловік і нічні гості прокинулися лише об одинадцятій ранку…

28-го Алла не повернулася. Не приїхала й наступного дня. 30-го, схвильований Віктор, замовив телефонну розмову з Васильковом. Телефоністка повідомила, що викликаний абонент на переговорний пункт не з’явився.

Зарецький помчав до Василькова. У батьковій хаті – темно, вікна зачинені. Пішов у міліцію. Дільничний відмовився відчиняти хату, адже треба ламати двері, гукати понятих, а година пізня.

Лише наступного дня дільничний відкрив хату. Усередині ніщо не викликало підозри. Згадали про льох. Міліціонер відкрив його і зблід: у льосі лежала мертва Алла Горська.

Чоловіка арештували, мовляв, убив дружину з ревнощів. Але за кілька днів, біля залізничної станції Фастів-2 на залізничному полотні знайшли труп свекра з відрізаною потягом головою. Версію змінили: свекор зарубав сокирою Аллу через особисту неприязнь. А коли отямився, кинувся під поїзд.

Але як 69-річний пенсіонер після інфаркту міокарда, маючи стенокардію, який ледь ходив, спираючись на паличку, міг завдати удару 41-річній людині та скинути тіло в льох?

За кілька тижнів Віктор забирав у міліції речі загиблих. Запитав, чи страждала дружина перед смертю. Офіцер пояснив: "Убито одним ударом, професійно!" Зарецький-старший професіоналом не був – усе життя працював бухгалтером.

 

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: "Це типовий невеликий льох. Її могли засунути туди як мінімум двоє чоловіків середньої статури. Тут є багато варіантів, які створюють різні

версії, але які ні на що не відповідають. Навіщо треба було засовувати? Для того, щоб хтось зазирнув, побачив, що її немає, і вийшов. І одразу підпав під звинувачення."

Слідчі швидко «дійшли до висновку», що свекор (Іван Зарецький) взяв і вбив свою невістку, а підставою до того начебто була особиста неприязнь. А потім Іван Зарецький сам собі вкоротив віку. Отаке розслідування, отакі висновки… За місяць кримінальну справу було закрито.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: "У самогубстві свекра Івана Зарецького значно більше розбіжностей. Він був старенький для того, щоб таке зробити. І потяг відкидає предмети, які лежать. Його якось недолуго поклали ці фахівці. Так людина не кидається під потяг."

Слідчі вирішили ігнорувати той факт, що Іван Зарецький був уже достатньо літньою людиною. Саме тому Алла й мала перевезти машинку Зінгер самостійно. Як людина, що не може здійснювати фізичні навантаження, здатна вбити когось сокирою, перенести тіло (бо бризки крові були саме в будинку) і потім пройти декілька кілометрів, щоб покінчити з життям?

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: "Вони свого досягли. Треба думати, що арештами 1965-го року, потім було ще кілька окремих. І люди ніби не злякались. Значить їм треба було вдарити ще сильніше, дезорієнтувати, залякати особливо сильно, що тебе не просто посадять і ти вийдеш героєм, а тебе ліквідують, причому ще й у такий спосіб, що ти ніколи не відмажешся від цього. 70-ті роки взагалі були важкуваті. Щось чули, щось важке було. А з іншого боку, люди, які слухали "Голос Америки" чи радіо "Свобода", в цьому не зізнавались. Бо в КДБ не могли заборонити. От мільйони людей слухають, як заборонити? А ось хто приходив на роботу і починав обговорювати, була установка, щоб їх брали на олівець. Тобто це була якась така інформація різана. Широко поширена, але урізана. Не 

все знали. І тут уже не мало значення, чи це родинна трагедія, чи це націоналісти свого ліквідували, чи це КДБ. Це щось страшне. Хто б зі мною не спілкувався, всі знали, що я син Алли Горської. Це була поширена інформація."

   Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях. (Додаток 5)

На похоронах Василь Стус ніс портрет Горської, весь час літургії він простояв на колінах, а над розритою могилою продекламував кілька рядків, які потім трансформувалися в один з його найвідоміших творів “Сьогодні — ти, а завтра — я”. На похороні Алли Горської виступали Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Всі вони були невдовзі заарештовані.

Богдан Горинь в своєму “ Невиголошеному слові” так звертався до товаришів:

“Стоячи над пащею ями, яка навічно забере від нас дорогу людину, ми добре розуміємо, що із втратою Алли Горської втрачаємо частку нашої буйної веселості, нашої радості, частку нашої енергії, творчості і змоги. Сьогодні, як ніколи, ми розуміємо смисл слів: «Не питай по кому б’є дзвін – він б’є по тобі»

Алла Горська була однією з найвидатніших представниць 60-х років. Сьогодні ми свідомі того, що смерть Алли Горської – це втрата не тільки для родини, не тільки для друзів, яких вона так любила і без яких не могла жити, і це не тільки втрата для українського мистецтва. Смерть Алли Горської – це національна втрата, і хто не розуміє цього сьогодні, той зрозуміє пізніше.

Коли такі люди відходять, щось мусить появитись. Не може бути, щоб смерть була тільки втратою, бо не все може забрати смерть. Не в силі вона забрати того, що є невмирущим – духовну сутність. Загинула Алла Горська, але не загинула, житиме Ідея Алли Горської. Таким людям суджено смертю смерть перемагати. Обкрадаючи нас фізично, смерть синтезує нашу ідею. Від сьогодні ім’я Алли Горської приєднається до того смолоскипа нашої духовності, який уже стільки років прорізає своїм соборним тілом найбільшу темінь."

6. Вшанування пам’яті

 Але смерть не всесильна. Бо продовжують жити її твори на полотнах, на стінах

будинків, шкіл, музеїв. Пам’ятатимуться її несхитна принциповість, велика працелюбність і благородна ненависть, породжена любов’ю. 25 липня 1994 року міністр культури Іван Дзюба підписав наказ «Про відзначення 25-річчя від дня смерті визначної художниці та громадського діяча Алли Горської». У 1991-му і 2001-му роках про Аллу Горську знято документальні фільми, встановлено меморіальні дошки на будинку, де вона жила у 1944-1970 рр., та будинку у Василькові, де знайшли її тіло. Іменем Алли Горської названі вулиці у Києві, Вінниці, Василькові, Львові. (Додаток 6)

26-го листопада 2019 року тільки-но опустилися сутінки на столицю Австрії Відень, як на фасаді музею Леопольда ожили мозаїки і мозаїчні панно, створені українськими митцями в 60-80-ті роки ХХ століття. Шоу це супроводжували автентичні музичні композиції, зроджені нашою Батьківщиною. Серед представлених шедеврів пролітав «Боривітер» і зростало «Дерево життя», оригінали яких Алла Горська створила в прифронтовому місті Маріуполь, і які понині зберігаються там.

Нєнезаперечним фактом те, що в краї, де живе і зберігається рідна культура, де громада відчуває свою спільність з Україною як цивілізаційним і світовим явищем, неможливі навіть найменші підґрунтя для вторгнення гібридного «руского міра» з його гібридною війною. Азовці глибоко усвідомлюють, що вони влітку 2014 року не змогли би відвоювати м. Маріуполь, якби Приазовські землі вкрай просмерділися тим, що Московія називає імперською культурою, якби вони не отримували підтримки від маріупольської людності. І цю підтримку азовцям зрощували не одне століття в суцільному мороці чужої культури саме приазовські поети та художники, вчителі та краєзнавці жертовними трудами, своїми палаючими любов’ю до України серцями.

Тому напередодні 49-ої річниці трагічної загибелі української дисидентки, шістдесятниці і видатної художниці Алли Горської командування ОЗСП «Азов»

вирішило організувати «Дні вшанування пам’яті Алли Горської». (Додаток 7,8)   

Це вже далеко не перші заходи, які здійснює культурно-просвітницький сектор служби РОС ОЗСП Азов в містах та селах, де знаходяться його бази дислокації. Окрім організації просвітницьких заходів, бійці полку співпрацюють з українськими митцями. Зокрема безпосередньо в рамках цього співробітництва зародилися ідеї написання таких романів, як «І засяє сонце» Лізи Мельниченко, «Хрест Андрія Первозванного» Леоніда Томи, багатьох поезій Ігоря Мисяка, «Казки для дорослої малечі» друга «Оберіга», оповідань зі збірки «Весна, що не стала «русской», Данила Михайленка.

Ідея організації заходів «Дні вшанування памяті Алли Горської» зустріла повну і всебічну підтримку з боку міської адміністрації м. Маріуполя, місцевого драматичного театру, керівництва обох університетів МДУ і ПДТУ. В заходах зі вшанування пам’яті Алли Горської взяли участь також гості, запрошені командуванням полку «Азов». Це діячі української культури, які відомі і шановані у всій Україні: академік Микола Жулинський (директор Інституту української літератури НАНУ ім. Тараса Шевченка), академік Георгій Філіпчук (заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта), письменник, драматург Леонід Тома (головний редактор журналу «Харківlit»).

Напередодні річниці трагічної загибелі відомої української художниці, шісдесятниці та дисидентки Алли Горської у Маріуполі відбулась низка культурних заходів. Дні вшанування пам’яті ініціював та організував полк «Азов» за підтримки громади прифронтового міста.

Художниця Алла Горська народилася в Криму, закінчила Київську художню школу, але велику частину своїх робіт створила саме на Донеччині, зокрема у Маріуполі. Саме тут вона розпочала працювати над графічними та монументальними творами.

Розпочинаючи дні пам’яті, боєць полку «Азов» друг Оберіг зазначив:

«У часи, коли наша країна продовжує боротьбу з російським агресором, ми не повинні забувати про такі великі постаті як Горська, жертовний шлях якої віддзеркалює життя чи не кожного борця за Україну». 

Висновок

Отже, правозахисний рух в Україні в 60-70 роках ХІХ ст.. так і сьогодні був і є невід'ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері і релігійній сфері. Продовжує своє існування в сучасній державі, показуючи вітчизняній та світовій громадськості, що, нажаль, в незалежній Україні є прояви насильства, порушення елементарних прав людини з боку держави та дуже мала довіра до правоохоронних органів, які б мали захищати людину, а не навпаки.

 Історія нашого народу переконує в тому, що багатьом поколінням українців довелося пережити тяжкі випробування. Через несприятливі історичні обставини втрачалась державність українського народу. Втрата державності супроводжувалась трагедіями національного масштабу.               Борці за Незалежність України піднялись над своїм високим кам’янистім пагорбі як провідний маяк, який запалює вогонь сердець тисячі людей нового покоління. Щоб по їхніх слідах йшли тисячі. Шляхом неминучим для нації з великим майбутнім, шляхом змагань, страждань і воскресінь.              Алла Горська, як і багато її однодумців, набагато випередила свій час, виразно побачивши ті проблеми, яких не бачили чи не хотіли бачити інші. Вона завжди відстоювала ідею рівноправності народів, йша шляхом осмислення історії свого народу, тому і її життєве кредо ніколи не змінювалось.              Треба знати і поважати історію України, але не допускати повторення її 

помилок. Бездушність, байдужість, невігластво, жорстокість, підлість згубні для людства. Знищуючи гідність особи, знищується сама людина.              Слабких випробування ламають, але сильних загартовують. Український народ виявив гідну подиву життєву силу. Він залишився самим собою. Саме поколінню ХХ століття українці мають завдячувати головним здобутком – проголошенням Незалежності.                Мільйони українських громадян поклали своє життя, щоб здобути можливість самим порядкувати у своєму домі, а не підпорядковуватись рішенням, що приймались за межами України.              Ми втратили кращих представників – борців за Незалежність. Але один урок з їхньої смерті ми мусимо винести. Єднаймося! Об’єднаймося зараз в ім’я майбутнього України, в ім’я тих, хто поклав свої голови тоді і сьогодні за українську  державність.

 

 

Використана література

1. Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської. // Розбудова держави, 1992, № 4.— С. 45-55.
2. Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та упорядкування Олексія Зарецького та Миколи Маричевського.— К.: Спалах. ЛТД, 1996.
3.     Я. Грицак “Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття”
4. О.Зарецький. Мої батьки. // Україна, — 1994.— № 22-24, 1995.— № 1-2.
5. Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.
6. І.З. Підкова, Р.М. Шуст “Довідник з історії України” 3т.
7. А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998
8. Ю. Солод “Українська література у XX столітті”
9. Український вісник. Вип. IV— Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971
10. Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С.121.
11. https://wisecow.com.ua/mistecztvo/zhinochi-imena-v-mistecztvi/alla-gorska.html
12. http://heroes.profi-forex.org/ua/gorskaja-alla-aleksandrovna
13. https://ukrainky.com/article/alla-gorska