Матеріали до уроків. "Поет і доба"

Пантелеймон Куліш - непересічна і суперечлива особистість в історії нашої літератури. Майже всі дослідники намагалися пояснити природу його хитань, мінливі політичні орієнтації, Д. Чижевський та В. Петров пов'язували його ім'я з драматичною до­лею романтика.

Більшість дослідників вбачали двоїстість П. Куліша у його філософській концепції людського "серця" з зовнішнім і внутрішнім світом. Цим пояснювали мінливість його поглядів, позицій. Т. Закидальський, дослідник з Канади, в дослідженні "Понятие сердца в украинской философской мысли" вказує на відсутності певних критеріїв на позначення поняття української філософії, а тому, повторюючи думку Д.Чижевського, пише лише про філософію в Ук­раїні. Дослідник має рацію - чіткі критерії відсутні, адже П. Куліш - постать багатогранна, він - фольклорист, етнограф, публіцист, історик, літературний критик, прозаїк, поет, драматург, перекладач, редактор і видавець, що цікавився політикою, релігією, філософією... Українські письменники ХІХ ст. мусили бути поліфункціональними, оскільки цей період був чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Ось чому, виникає питання, не вияв це того зазначеного Ж.-П. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості?

Є. Маланюк у статті "В Кулішеву річницю" підкреслює у діяль­ності хуторянина наскрізну національно-державницьку доктрину, що мала "контр-общерусский" характер. Є. Маланюк зазначає, що Кулішева справа життя була "діаметрально протилежна духово-вбого­му й фактично капітулянтському "народництву" з різними теоріями про "домашній вжиток"...
П. Куліш мав на меті ясніше показати землякам, що то є державність, розкрити зміст цього давно забутого "українством поняття". ¹

Звідси його епатажне бунтарство, про яке писав В. Щурат: "...ті ідеї, які порізнили його з українським загалом в другій добі творчості були його ідеями вже і в першій добі творчості (...) Ріжниця була тільки в силі і способі вислову - в другій добі творчості більш різкою, драстичною, провокаційною". ²

У 70-90х роках П. Куліш виявив критичне ставлення до козацького та гайдамацького фольклору, оспівування народно-визвольних рухів Т.Шевченком, а також до ряду власних творів. У праці "История воссоединения Руси" (1874-1877) вихваляв діяльність Петра. та Катерини II. Позитивне значення діяльності П.Куліш вбачав у тому, що вони врятували Запорізьку Січ від саморуйнації, до чого могли призвести козацько-гетьманські міжусобиці. Це було пов'язано, передусім, з переосмисленням історії козацької України, його бажанням перейти від пасивної фольклоризації до більш широкого європейського мислення. І. Ткаченко у праці "Критико-біографічний нарис писав, що П. Куліш "так захопився війною з козакофільством що й не помічав, що в 90-х роках козакофільство було вже в знач­ній мірі перейдений етап у розвитку українського громадянства під час боротьби марксистів з народниками, що тоді розгорталась”.

Д. Дорошенко вважав, що заклик П. Куліша - "культурі спасенній служімо!" характеризує як книжника, що зарився в архівах, і не помічає, що "він одстав од життя", дослідник пояснює це так: "ідеалізація козаччини - пережитий уже етап громадських настрої і літературних поглядів на Україну. Це - романтика, від якої протверезило наше громадянство багато дечого іншого, окрім писаннів П. Куліша. Боротьба за політичне й соціальне визволення народних мас, апостолом якого був для цілої України М. Драгоманов, опанувала помислами молодого покоління, й П. Куліш з своїми антикозацькими виступами стає фігурою анахронічною..." ⁴ Подібні оцінки творчості, громадської діяльності П. Куліша дивують своєю різкістю та категоричністю, адже П. Куліш, перш за все, культур­ник, мислитель, що закликав українську громадськість до спасенного раю.

П. Куліш 70-90х років є найцікавішим проникливим письменником-мислителем. Саме в цей час він висловив ряд оригінальних філософсько-історичних ідей, що позначилися на його поетичній творчості а саме, на збірці "Дзвін" (1893). Ця збірка - самобутній згусток філософського мислення високоосвіченого українського інтелігента другої половини ХІХ ст. У цій збірці помітний вплив християнської настанови кирило-мефодіївців, які виклали свої позиції у книзі "Буття українського народу", а також не можна заперечувати вплив "хутірної філософії". Пошуки правди, вірніше, шляху істини, ключ до розуміння світу П.Куліш означує цей шлях через мистецтво сло­ва, звука ("Чарований ключ", "До кобзи та до музи", "Сум та роз­вага"). Народну мову, просте слово П.Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця. Це близько до того, що більш як через півстоліття скаже про метафізичні глибини мови М. Хайдеггер. Просте, щире слово П. Куліша протиставляє мові літературній, штучній, і хоча проста людина шанує цю мову, що походить від розуму (з "голови" в серці несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства, тому П.Куліш вважає, що існують дві мови: справжня "мова серця" і штучна, "мова розуму". Читаючи поезію П. Куліша, маємо пам'ятати про її екзистенціальний характер. "Хитання П. Куліша своєрідне бунтарство у тому екзистенціалістському значенні слова яке надавав йому А. Камю, тобто бунт заперечує певну несправедливу соціально-політичну реальність з її порядком, законами в світі яких живе "маленька людина". Тому й недивно, що чи не найголовнішим синкретичним образом-символом філософської поезії П. Куліша є його ліричне "я", стилізоване під старозавітного пророка, яке реалізує себе у повчаннях, гнівних інвективах, проповідуванні, в усьому тому, що М. Зеров узагальнив у понятті "ієраміади". То­му нерідко епатуючий стиль істотно утруднював сучасникам П. Куліша "ковтання" та "перетравлювання" його гірких істин та невтішних узагальнень, проте він провіщав українському народові власну волю, будучи щиро впевненим у своїй правоті. Поряд з екзистенціально-коордоцентричною лінією у філософії П. Куліша дуже помітний антеїстичний мотив, орієнтація на землеробську культуру, на єднання з природою,  рідною землею.

Ідеї про "хутір" як протилежний полюс "місту", про відповідний спосіб життя і мислення П. Куліш звернувся в кінці 50-х рр. ХІХ ст. у листах з Європи. Пізніше ці думки складають основу збірки "Хутірська філософія і віддалена від світу поезія" (1879).

Звертаючись до "хуторянського життя", людина, як вважає автор вибирає життя природне, вона покидає все зайве й непотрібне, залишаючись наодинці з вічним, позачасовим "природосообразним". "Втеча" від "міста" для П. Куліша є потребою буття, бо "необхідно повернутися іноді до первобутної дикості і суттєвої душі". ⁵ Для П. Куліша це втеча з редакції "Современника" від замальовок і нарисів реального життя в стилі "а la Діккенс", коли душа прагнула чогось романтичного, прекрасно-глибокого. Цінності, що реалізуються в "хутірному житті" є цінностями вічними і сталими для П. Куліша, бо були "за тисячу років до нас" і залишаються в далекому майбутньому, - в "хутірському житті" панує незмінність - "оту книжку читали наші предки за тисячу років до нас та й казали: правда!.. Хуторяни, наче дуби зелені, твердо на своїй землі стояли". ⁵

"Хутір" П. Куліша в світоглядній системі асоціюється не з провінційністю, відсталістю, шароварництвом. "Хутір" - це ознака розселення українців, своєрідна риса індивідуалізму, незалежності, самостійництва і чистоти єднання з Богом. Заглиблення П. Куліша в ху­тірське життя - це шанування української культури, котра своєю основою, характером закорінена в землеробстві. Культура ця вже давно сформована, бо існує вічно, як вічне усяке історичне буття.

На думку Д. Чижевського, "принцип подвійности людини, двох при­род, двоякого єства душі, ідея "внутрішньої людини" і зовнішнього в людині глибоко вразила П. Куліша і дала провідну ідею його "еволюціям", "рухом між суперечностями", його романтично-трагічній долі. Ось чому виникли ці антитези - минуле і сучасне, народна мов і штучна, хутір і місто, Україна і Європа, ось чому романтизм - позитивізм, релігійний світогляд - наука, православіє - природна релігія, козакофільство - туркофільство... Творчість та діяль­ність П. Куліша являє собою спробу гармонізації, прагнення поєднати непоєднуване, несумісне. За Д. Чижевським, це "еволюція в межа логічного розвитку даної ідеї", що притаманно романтичній культурі, за В. Петровим в цій еволюції полягає її трагедія... ⁶

І все ж  трагедія П. Куліша полягає не в "хитаннях", і не в відсутності життєвого напряму, а в передчутті машинності людського життя, бездуховного животіння натовпа. Можна заперечити сучасни­кам П. Куліша, які звинувачували його в тому, що не продовжив Та­расового шляху, проте П. Куліш так само, як і Т. Шевченко, створю­ючи позачасові візії, відчував нагальну потребу в новому, відмів му мисленні, відмінному від чисто раціоналістичного способу, що опирається на зовнішні чинники, а не на почуття, вірування, врешті на людську духовність. Звідси його цікавість до Біблії, сподівання знайти в ній підгрунття для подолання крайнощів раціоналізму. Про це свідчить поезія пізнього П. Куліша, його "поетична діяльність" - це, швидше, поступовий розвиток світоглядних пози­цій автора, ніж "хитання" від одних крайнощів до других (москофільство, туркофільство), хоча химерне козацтво теж шукало собі при­хильності і в турків, і в поляків, заради вищої мети.

Тому дотримуємося позиції В. Щурата, що пише про нього як про особистість, що не зазнала змін, сталу, цілком сформовану з ди­тинства, юних літ; Про "гарячість" П. Куліша як про внутрішній запал до роботи, а не до пошуку ліпшого раціоналістичного стану "животіння поета при дворі". По суті, це письменник, що не ство­рив самобутніх мистецьких форм, зате виявився цілком оригінальним історіографом, мислителем, думки якого виростали на грунті тра­дицій української та західноєвропейської філософії і багато в чому суголосні ідеям Г. Сковороди, Е. Канта, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спінози, М. Гоголя, Байрона...

Це європеєць, що сповідував хутірське життя, "філософію втечі" романтиків; Переймався всіма проблемами суспільства, вірив у силу українського духу, був переконаний у безмежних можливостях людського розуму, науки, тому наголошував, що боротися за со­ціальний ідеал треба лише зброєю знання...

ЛІТЕРАТУРА

1. Маланюк Є.: В Кулішеву річницю.: У кн.: Маланюк Є.: Земна мадонна. - Братислава., 1991. - С.310-311.

2. Щурат В.: Фільософічна основа творчости П. Куліша: В 25-літтє смерти письменника. - Львів, 1922. - С.4.

3. Ткаченко І.: П. Куліш: Критично-біографічний нарис. - X., 1927. - С.46.

4. Дорошенко Д.: Пантелеймон Куліш. - Київ-Лейпціг., 1930. - С.63.

5. Куліш П.О.: Хутірська філософія і віддалена од світу поезія// (Хроніка - 2000. Наш край. (Український культорологічний альманах) - 1993. - 3-4 (5-6). - С.77.

6. Чижевський Д.: Нариси з історії філософії на Україні. - К., -1992. - С.156.