Матеріали до уроків. "Рецепції "ЕНЕЇДИ" І.Котляревського в поемі П.Куліша "КУЛІШ У ПЕКЛІ"

     1798 рік вважається початком нової української літератури, в цьому році вийшла перша частина „Перелицьованої Енеїди” І.П.Котляревського. Це була перша спроба національного відродження. Це був перший письменник, який заговорив українською мовою, народною мовою.

     М.Дашкевич поему І.Котляревського називав широкою картиною малоросійського суспільства в рамках травестії і бурлеску. „Енеїда” І.Котляревського народна не лише тому, що в неї включено масу характерних деталей побуту українця. Вона народна своїм духом, стилем, мовою, зворотами, запозиченими з народної поезії; наскрізним гуманізмом, щирим інтересом до життя народу з його вічними болями, пошуками щастя, рівноваги між раєм та пеклом. І.Котляревський у поемі торкнувся проблеми, що завжди непокоїли наше красне письменство.

     Вплив творчості І.Котляревського позначився майже на всіх видатних представниках української літератури до кінця п’ятдесятих років. Найближчими послідовниками літературної діяльності І.Котляревського були П.П.Білецький-Носенко, П.П.Гулак-Артемовський, К.Д.Думитрашков, В.А.Гоголь, Я.Г.Кухаренко та ін.

       Українські критики розходилися в оцінці його діяльності. Одні вели від нього початок української літератури, другі знаходили в його творах лише презирливий погляд на простих людей. І.Франко у статті „Писання І.П.Котляревського в Галичині” висловив думку, що П.Куліш (часів „Основи”), „не міг дарувати Котляревському двох речей: іронічного погляду на козаків і мови. У своїй злісній критиці П.Куліш зробив І.Котляревського мало що не пасквілянтом за його насміхи над козаками, а радше над Україною кінця ХУІІІ ст., а в своїм виданні творів І.Котляревського він силкувався переправляти мову автора „Енеїди”, і то – як бачимо з вищенаведених варіантів – переважно нещасливо...”   І далі з сумом зазначає: ”Доля судила, що, власне, П.Куліш був головним двигачем українського руху Галичини  80-х і майже до половини 70-х років”.^[1]

     50-60ті роки  для І.Котляревського період негативних оцінок творчості. І не лише П.Куліш виступав з гострою критикою його творів у передмові до запланованого в 1847 році нового видання „Кобзаря”. Висловлював критичні зауваження з приводу деяких застарілих творчих засад своїх попередників. Закликав письменників, які беруться зображувати життя народу, маючи про нього поверхове, книжне уявлення, П.Куліш застерігав, що знайомство з „Енеїдою” ще не дає підстав уважати, що вони вже „розпізнали своїх мужиків”. У вислові – „Енеїда” добра, а все-таки сміховина на московський лад” – вчувається відгомін дискусій навколо „котляревщини”.

     П.Кулішеву оцінку слід розглядати в конкретному історико-літературному контексті. Запізніле для 40-50х років звертання деяких „послідовників” І.Котляревського до стильових засобів бурлеску спричинило пристрасний виступ П.Куліша на захист української літератури: „То було все одно, як родиться дитина серед п’яних баб (...), коли видержить бідолашне немовлятко перве безумне привітання на божому світі, то буде ознака, що вродилось воно собі живуще аж надто (...). Тим реготом над „Енеїдою” мало-мало не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова”. П.Куліш, прихильник найчистіших тонів поезії, не міг проігнорувати штучні спроби „послідовників” поета. Тому в статті „Переднє слово до громади” та „Обзор украинской словесности” він негативно оцінив започатковану „Енеїдою” бурлескно-сатиричну лінію.

     М.Зеров писав, що у 70-80х роках П.Куліш відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї „Хуторної поезії” (Львів, 1882) визнає за творами І.Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: „У ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чудомовної книжки”. „Щодо свідомості І.Котляревського”, – продовжує М.Зеров, – П.Куліш зостається давнішої думки: „І.Котляревський покоривсь невідомому велінню народного духу, був тільки спільним знаряддям українського світогляду і тому „сам не знав добре, що він робить”, – зауважмо, слова  митця, що з одних крайнощів кидався в інші цілком свідомо. У поемі „Куліш у пеклі” автор пише про себе:

... Протей брехливого народу,

Що не збрехав ні слова зроду

За ту спокусливу грошву...

Він судив земляків по правді,

Не піддававсь дурниць принаді

І за що слід хвалив Москву.

     П.Куліш суворий, різкий. Йому подобається обурювати громадськість, провокувати на дії, певний рух. Осуджувати непослідовні погляди П.Куліша, означало б не розуміти його пошуків істини на землі чи під землею...

     Поема „Куліш у пеклі” – це своєрідні мемуари П.Куліша. Поет, використавши відомий мотив мандрів у пекло, розповідає про життєві пригоди пошуків, зокрема, наукової істини, а також про свої наукові розходження, побутові конфлікти з письменниками та вченими. У додатках – „дописках”, у тексті поеми знаходимо, найперше, міркування П.Куліша щодо низки важливих рушіїв історії України, а також оцінки діяльності знайомих П.Куліша: Т.Шевченка, М.Костомарова, Марка Вовчка, М.Чернишевського, С.Соловйова, О.Бодянського та ін.

     Насмішкуватий тон оповіді не нагадує ні серйозний і похмурий Вергіліїв Тартар, ні суворі муки недоброзичливців А.Данте в колах пекла, хоч П.Куліш у своїх „дописках” до поеми посилається на „Божественну комедію”; Якщо читач, мовляв, не йме віри Небресі, нехай перечитає Данте, його „Пекло”, першу частину твору, або „Записки о Южной Русі”, де знайде свідчення очевидців. Оповідач поеми – Панько Небреха своєю завзятістю, вигадництвом нагадує Енея (який „на всеє був мастак”).

      Небреху П.Куліша, безсумнівно, можна співвідносити з Енеєм І.Котляревського, враховуючи не вчинки героїв, а їх вдачу. Герою П.Куліша притаманні яскраві риси українського етнотипу. Цей оповідач також схожий характерністю рис на Гоголівського товкмача зображуваного.

     Поема „Куліш у пеклі” написано тією ж строфою, що й „Енеїда” І.Котляревського. У поемі П.Куліш постає перед нами „перевбраним” в інший одяг – свої думки поет висловлює не вишуканою, добірною, мовою, а брутальною, пересипаною вульгаризмами, лексикою, що, до певної міри, співвідносна зі словниковим складом „Енеїди”, проте, як перша, так і друга ґрунтується на використанні засад барокової творчості.

     І.Котляревський, зображуючи картини пекла і раю, відтворював погляди народу, його ставлення до подій, явищ, людей. Те саме прагне вчинити П.Куліш у своїй поемі, однак йому бракує об’єктивності у погляді на зображувані явища, тому сміх автора поеми над собою, і над своїм середовищем позначений, на відміну від „Енеїди” І.Котляревського – печаттю суб’єктивності.

... Поліг, мовляли, „дуба дав”,

І за письменницьку роботу,

Що завдавала всім турботу,

До пекла мовчки почвалав.

І розійшлась кругом помовка,

Що, певно, дано відкоша

В раю завзятому писаці

За невгавущі злющі праці,

І в пеклі мучиться тепер...

     Небреха, чи „n-я” П.Куліша аналізує світ, відштовхуючись від мікрокосму митця, тоді як у пеклі І.Котляревського відбито світ потойбіччя, максимально наближений до загальнолюдських уявлень про нього. Це пояснюється тим, що І.Котляревський тяжіє до понад часового і загальнолюдського відтворення панорами життя.

     Кінцевий суд й остаточний вирок відбувається й виноситься тут, виходячи не з особистого, а універсального, етичного принципу. Тому маємо „особовий склад” пекла, куди потрапили практично всі:

Паливоди і волоцюги,

Всі  зводники і всі плути,

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти.

Всі ворожбити, чародії.

Кипіли в пеклі всі в смолі.

Там всі невірні й християни,

Були тут шляхта і міщани,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі...

     На думку М.Сумцова, в „Енеїді” „жартівливий тон переважає, але не панує виключно”. Над всім панує своєрідне споглядання життя, свого роду філософський світогляд. Автор „Енеїди” відсторонено аналізує дійсність.

     П.Куліш більш суб’єктивний, він аналізує коротке життя митця. Відстороненості П.Куліш досягає завдяки балакучому Небресі. Поет, переосмислюючи сюжет, котрий став традиційним у літературі, для втілення творчого задуму, звернувся до засобів, властивих українським письменникам: І.Котляревському та М.Гоголю. У своїх „дописках” він писав: ”чотири перві стихи в строфі ХУІІІ позичив я, Небреха, в того, хто на тому світі бачив ще більше див, ніж тезко. Святої пам’яті Котляревський зазирнув і в рай, не в одно пекло”.

     Жахливе і смішне переплилися в уяві П.Куліша, і спричинили появу твору „Куліш у пеклі”. У поемі „Енеїда” І.Котляревського знайдемо пересторогу:

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ.

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тільки ніс туди посунь.^[2]

     Поема „Куліш у пеклі” зіткана з П. Кулішевих настроїв та поглядів на громадське і культурне тогочасне життя. Поет, вірніше, оповідач Небреха, не знайомить нас із діючими особами, він знайомить з обставинами, часом дійсно несправедливими. Саме тому маємо лише картину пекла.

Тепер нехай ватага злиться

Сіпак московських і своїх:

Куліш нічого не боїться,

Побувши в пеклі через них.

     Адже П.Куліш звернувся до цього сюжету, шукаючи правди в світі:

„Ні! Я не в пеклі не зречуся

Святої правди, ні в раю:

На рай містичний не польщуся,

На ад реальних мук плюю.”^[3]

^[1] Котляревський І. у документах, спогадах, дослідженнях. – К., 1969.

^[2] Котляревський І.Енеїда. – К., 1994.

^[3] Куліш П.О. Твори. У 2-х томах. – К., 1989. – Т.2.