Матеріали до уроку "Героїчний епос українського народу. Українські народні думи, їх різновиди. Кобзарі і лірники. Сучасні виконавці дум"

21 вересня понеділок
План-конспект дистанційного уроку

ДОДАТОК 1

Думи — оригінальний і популярний вид усної народної творчості.

Загальна характеристика народних українських дум

Думи відображали події здебільшого героїчного характеру, підносили ідею патріотизму, оборони рідної землі. В них оспівані різні подвиги, народна визвольна боротьба проти чужоземних нападників і «власних» панів, козацької старшини.

В думах возвеличуються герої з народу, що захищають незалежність вітчизни. Це представники запорізьких козаків, козацької голоти — Самійло Кішка, Іван Богуславець, козак Голота, Ганжа Андибер та інші звитяжці, слава про яких ніколи «не вмре, не поляже». Всі вони оспівані як виразники волі народу, його сили, мудрості.

Герої українських дум виступають самовідданими захисниками рідної землі, борцями за щастя трудового люду. Вони наділені незвичайною фізичною силою, мужністю, великим розумом, кмітливістю.

Любов до Батьківщини — високе і святе почуття для героїв народних дум. Громадському обов'язку вони підпорядковують свої особисті інтереси.

Так складався героїчний епос, що пройшов крізь віки і відіграв виняткову роль у духовному, культурно-мистецькому житті українського народу.

Думи — це дорогоцінна спадщина українського народу. Створені в них художні привабливі образи захисників вітчизни мають велике виховне значення.

Читаючи народні думи та історичні пісні, ми захоплюємося подвигами народних героїв. Саме тому ці твори живуть віками.
ДОДАТОК 2

Народна дума та історична пісня
Ці два жанри усної народної творчості дуже близькі. У них подібна тематика, зв'язана з героїчною боротьбою народу проти гнобителів, але якщо пісня співається, то дума виконується речитативом, тобто повільним проказуванням, наближеним до співу. Дума на відміну від пісні має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування.

Виконавців дум називають кобзарями, бандуристами, лірниками відповідно до того, у супроводі яких музичних інструментів — кобзи, бандури чи ліри — звучать ці твори. Кобзарів за їхню суспільно значущу роль називають Го-мерами країни на честь славетного грецького поета, автора епічних поем «Іліада» та «Одіссея». Яскраві образи народних співців змалював Тарас Шевченко у вірші «Перебендя» та поемі «Гайдамаки». Здебільшого кобзарі були сліпими від народження або втрачали зір у полоні, тож змушені були мандрувати разом із хлопчиками-поводирями.

Кобзарство — унікальне мистецьке явище, що засвідчує особливу пісенність та волелюбність нашого народу. Витоки його сягають глибини століть. Ще в XI ст. на фресках Софійського собору зображено народного співця з кобзою в руках. Найбільшого значення кобзарство набуло з виникненням Запорозької Січі в XV–XVI ст., про що свідчить відома народна картина, де зображено козака Мамая з бандурою.

Під час визвольної боротьби кобзарі завжди були з народом, підтримували його бойовий дух. Найвідомішими кобзарями XIX ст. є Остап Вересай, Михайло Кравченко, Федір Грищенко-Холодний, Гнат Хоткевич, Федір Кушнерик, Гнат Гончаренко, Андрій Шут.

ДОДАТОК 3
Виконавців дум 

Остап Вересай
народився 1803 року в селі Калюжниці на Чернігівщині в родині кріпака. Батько Остапа був сліпим, грав на скрипці і цим заробляв на хліб. На четвертому році життя втратив зір і Остап. У 15 років хлопця від-дали в науку до кобзаря. Вересай виявив надзвичайне музичне обдаровання, добру пам'ять, тож досить швидко опанував репертуар. Але кобзарську майстерність удосконалював упродовж усього життя.

Остап Вересай мандрував Україною, зворушуючи слухачів майстерним ви-конанням народних дум та пісень. Ще за життя став відомим далеко за межа-ми України, особливо після того, як був запрошений Миколою Лисенком на III Археологічний з'їзд у Києві, де його спів слухав відомий французький професор Альберт Рамбо, а потім популяризував ім'я талановитого українця в Європі. Останні роки життя Остап Вересай провів у Сокиринцях. Павло Чубинський допоміг йому звести нову хату. Кобзар до останнього співав пісні і думи, хоча уже далеко не ходив, лише в навколишні села.

1884 року востаннє виступав у Київській художній школі М. Мурашка, де учні малювали з нього портрети.

Сучасні кобзарі біля пам’ятника \ Гончаренко Гнат Тихонович

 Остапу Вересаю в

 с. Сокиринці

Гончаренко Гнат Тихонович
народився в кріпацькій сім'ї. У дитинстві осліп. Навчався кобзарського мистецтва в кобзаря Кулибаби. Жив переважно в селах поблизу м. Харкова. Потім заробляв гроші, співаючи на ярмарках, чого не дозволяла робити поліція. Пішов жити до свого сина, залізничного ро-бітника в Севастополі. Тож життя його ще з дитинства було тяжким. На базарах та ярмарках Іван не раз чув спів та гру кобзарів, які полонили його душу. Кучеренко твердо вирішив стати кобзарем. Навчався кобзарського мистецтва у відомого кобзаря Павла Гащенка, який жив у селі Константинівці Богодухівського повіту. Він дуже швидко опанував мистецтво співу та гри на бандурі і незабаром перевершив свого вчителя.

1908 року Кучеренка запросили викладачем гри на бандурі до Київської музичної школи М. Лисенка. Також 1925 року він брав активну участь у створенні полтавської капели бандуристів.

Кравченко Михайло Степанович
із села Великих Сорочинців. М. Кравченко осліп на п'ятнадцятому році життя. Сімнадцяти років почав навчатися в миргородського кобзаря Самійла Яшного. Майже дев'ять місяців навчався у Гриценка-Холодного. Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. 1901–1902 роках жив в одній хаті зі своїм братом та його дружиною — людьми хворими і нездатними до жодної праці. М. Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню (як до нього А. Шут, А. Никоненко й деякі інші співці-музики), заробляв не лише кобзарством, а й плетінням шнурів. Робота ця була тяжкою, псувала пальці. М. Рильський присвятив кобзареві вірш «Кравченко у Короленка». У рідному селі Кравченку встановлено пам'ятник.

Нечепа Василь Григорович

народився першого вересня 1952 р. в м. Носівка на Чернігівщині. Найперші уроки отримав у своїй родині, а трохи згодом — у місцевого таланта, народного скрипаля Олександра Сопіги. У юнацькі роки навчався в музичній школі й училищі Чернігова. З 1967 року В. Нечепа працював у багатьох колективах. З 1985 року виступає кобзарем-лірником-співаком. Він випустив на професійну сцену десятки «Соколиків» Чернігівського гурту кобзариків. Разом з народним депутатом України А. Єрмаком стояв біля витоків Всеукраїнського товариства Нестора Махна «Гуляй-Поле». Останніми рока-ми — з 2003‑го — працює у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП).