Методична розробка "Культура України у XXст."

Тема. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XXст.

Мета: охарактеризувати основні чинники, особливості й тенденції розвитку культури періоду XX ст. Розвивати уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ і подій, які впливали на  розвиток української культури, формування національної самосвідомості.  Сприяти патріотичному вихованню, а також виховувати високі моральні якості на кращих зразках національної культури.

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Обладнання: роздатковий дидактичний матеріал, навчальний фільм «Марія Примаченко», «Катерина Білокур», мультимедійна презен-тація, проектор.

Основні поняття і терміни:  модерн, неокласики, космополітизм, ідеологізація, європеїзація.

Очікувані результати

Після цього заняття студенти зможуть:

• визначати хронологічну послідовність явищ культурного життя;
• характеризувати особливості розвитку культури України періоду XXст.;
• на основі аналізу різних джерел інформації:

   а) визначати й характеризувати основні чинники, явища, процеси та пам’ятки культури цього періоду;

   б) порівнювати ідеї та цінності, що були характерні для тогочасної культури з сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців;

в) оцінювати внесок  діячів культури  у вітчизняну та світову культуру.

Хід заняття

1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.
2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ.

 Евристична бесіда

1. Назвати відомих діячів української культури періоду XIXст. Який внесок вони зробили в розвиток культури?
2. Визначте найпомітніші досягнення українського живопису та архітектури.
3. Яку роль відіграла «Просвіта» в культурному процесі України?

3. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Українська культура XXст. розвивалась в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями в історії України, що впливало на розвиток української культури. Серед основних напрямів розвитку української культури виділяються проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, глибокий патріотизм, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо – історичному процесі.

     Проблемне питання: Чи простежуються в українській культурі XXст. ознаки європейського модернізму? Свою думку аргументуйте.

План

1. Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XXст.
2. Відродження української культури в період національно – демократичної революції.
3. Українська культура в 20 - 30-ті рр. XXст.
4. Культура України в роки війни.
5. Культура повоєнного часу. Шістдесятники.
6. Культура в часи перебудови та становлення незалежної України.

4.         ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1. Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XXст.

       При вивченні питання  акцентувати увагу на те, що  на початку XX ст. культура України, в одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX ст., а з іншого — відбувався активний пошук нових форм, викорис­тання досягнень інших національних культур. Це конкретно ви­явилося у двох орієнтаціях:

•                    збереженні національно-культурних традицій (народницька  теорія);
•                    орієнтації на західноєвропейський процес у царині художньої культури (європеїзація, модернізм).

Крім того, розвиток української культури на початку XX ст. відбувався в умовах, що характеризуються двома протилежними тенденціями:

1). Наростання національно-визвольного, революційного руху, підйом якого припадає на період революції 1905-1907 рр. В ре­зультаті розгортання цієї боротьби царизм вимушений був піти на поступки українцям, що в цілому сприяло розвиткові куль­тури.             

2). Шовіністична політика царату, яка продовжувала денаціоналі­зацію та русифікацію, репресії щодо українців негативно впли­вали на розвиток культури.

Освіта

Під тиском революційних подій 1905-1907 рр. царизм зму­шений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо ук­раїнської мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

У Західній Україні освітянський рівень був ще нижчим,  оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося.

У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини. В Україні налічувалося 27 вищих навчаль­них закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної укра­їнської школи, що перебувала б на державному утриманні.

Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2 880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності, тощо. У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періо­дичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журна­лів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною  діяльність «Просвіти» та видання книг українською мовою було заборонено.  У 1913 р. з 5 283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 вийшли українською мовою.

Видатними вченими були:

• Заболотний Данило Кирилович -видатний укра­їнський мікробіолог і епідеміолог. Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Організував Інститут мікробіології АН УРСР. Першим запропо­нував ефективні способи боротьби з чумою.
• Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко,                                       В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст. простежується у працях В. Барвінського («Селяни в Лівобережній Україні в ХVII - XVIII ст.») та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української культури на Слобожанщині.
• Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний слов­ник «Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» А. Кримського, упорядковані й на­уково прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини.
• Аркас Микола Миколайович — історик, композитор, просвітній діяч. Головна праця — «Історія України-Русі», 1908), був засновником товариства «Просвіта» у Миколаєві (1907). Автор опери «Катерина» (1891), історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).
• Хвойко (Хвойка) Вікентій В’ячеславович  — український археолог. Відкрив перші місцезнаходження трипільської культури (1896), пам’ятки культури поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898-1901). Дослідив пам’ятки палеоліту (Кирилівська стоянка), скіфського часу (Пастирське городище, Мотронинське городище та ін.), Київської Русі.
• Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство                                        ім. Т. Г. Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400томів досліджень у вигляді «Записок», переважну частину яких становили праці                                 М. Грушевського, І. Крип’якевича, І, Франка та ін. У 1907 р. було створено «Українське наукове товариство у Києві», головою якого теж було обрано М. Грушевського.
• Початок XX століття — час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський – засновник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910р. в Києві.

У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 1911—1913 рр. будують першу в країні авієтку — малопотужний літак широкого використання, який випробовує відомий летун того часу Петро Нестеров – автор «мертвої петлі».

• Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля  на Місяць.

Література. Українська преса та видавництва

Коцюбинський Михайло Михайлович. Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Маленький грішник» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю» (1913) та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу на різні верстви суспільності.             

В. Винниченко. У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час революції 1905 - 1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції письменник у творах «Чесність з собою», «Рівновага», «Щаблі  життя», «Брехня», «Великий молох» показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю перейнята поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де пе­ред читачем оживають бурхливі колізії життя українського на­роду, його переживання і прагнення.

А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів, показав у творах «Осінній ескіз», «Чайка» та ін. 

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які роз­кривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів  світової літератури належить повість  О. Кобилянської «Земля».

У роки революції 1905-1907 рр. чуттєво розширилися межі легальної політичної та культурної діяльності українців. Пожвавішала й українська преса. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Пол­таві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рід­ний край», «Посів», «Село» тощо. Усього протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний,                               Д. Яворницький та ін.), ці об’єднання вели активну, культурницьку ро­боту — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літе­ратуру українською мовою.

Музика й театр

У1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні ста­ціонарний український театр. Катеринослав­ський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу. На сцені теа­тру Садовського, поряд із уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовеького і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса, «Роксоляну» Д. Сочин­ського, «Продану наречену» Б. Сметани.  Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень. Західноукра­їнський композитор С. Людкевич написав кантату  «Кавказ» за сло­вами поеми Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем компо­зитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахового  журналу.

Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу.

Живопис та архітектура

Розгляд  питання супроводжується демонстрацією відповідних репродукцій пам’яток архітектури та образотворчого мистецтва.

Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка, картина «Соняшники». Саме він організував у 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно «Гість із Запоріжжя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Репіна Ф, Красицький. Просла­вився й ще один учень і друг І. Рєпіна — передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини «Жертва фа­натизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід».

Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники:

О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (ре­волюційні події 1905-1907 рр.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали «Альбом української старовини», де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, Г. Сковороди.

Монументальні полотна створив О. Мурашко («Похорон кошо­вого», «Селянська родина»), С. Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір»,. «Козачий пікет»).

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загаль­ноєвропейський стиль модерн із характерними природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами, собор святого Миколая в Києві архітектора В. Городецького, Дер­жавний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою пло­щею 2 396 м² (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художню школу (архітектор К. Жуков);  у Полтаві — будинок Полтавського губернського земства (архітектор В.              Кричевський та ін.).

Самобутнім проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно – військових молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт».

Пропонується робота з таблицею

Отже, головною ознакою української культури початку XX ст. можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національ­ного самовизначення, з другого — модернізації культури, самозбере­ження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів ви­ходу в європейський культурний простір. Якщо перша з них базувалася на розробленій ще в XIX ст. ідеології народництва, то нова течія модернізму так остаточно і не утвердилася. Вчені виділяюсь кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму:

•                    значна увага до естетичних, художніх вартостей, ствердження права митця творити за законами краси й до­вершеності;
•                    європеїзація української сцени;
•                    відстоювання пріоритету індивідуального над колективним, прав конкретної особистості;
•                    відсутність зневаги до трудівника, його тривог і надій;
•                    заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, справжнім громадянином на своїй землі з «вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу».

2. Відродження української культури в період національно – демократичної революції.

При аналізі другого питання звернути увагу на те, що на початку XX ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX ст., а з іншого — відбувався активний пошук нових форм, викорис­тання досягнень інших національних культур. Складні й неодноз­начні соціальні, економічні та політичні процеси, пов’язані з пова­ленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на куль­турне життя тогочасного суспільства.

До 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук,  яку очолив видатний український вчений В. Вернадський. Восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії Укра­їни, а водночас із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-до­слідники, які до цього працювали у вузах і наукових установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових уста­нов, як Державний український архів, Національна галерея мис­тецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Окрім названих наукових установ, у Києві було засновано Держав­ний драматичний театр. Завдяки зусиллям                           О. Кошиця організо­вано Українську державну капелу, симфонічний оркестр.

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя.

В цю добу українська література збагатилася новими іменами. Зокрема, це творчість О. Олеся, твори якого  відзначаються глибоким патріотизмом і довершеністю поетичної форми. Багато віршів покладені на музику.             

Володимир Сосюра  ( поетична збірка «Червона зима»).   

Павло Тичина - поетичні збірки («Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів  і октав»).

   Василь Блакитний (Елланський). -  збірка «Удари молота і серця».

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.  Поезія Т. Шевченка,                       І. Франка, Лесі Українки — це той ґрунт, на  якому формувалися і визріли                        П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, та ін.

Особливі  позиції в молодій радянській літературі посідали неокла­сики. До них належали М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та Освальд Бургардт. Вони виступали за високу культуру слова і художньої форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох.

Театральне, музичне і хорове мистецтво

  До революції на території України існував один стаціонарний театр — трупа М. Садовського в Києві. В містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української держави відбувалася й реорганізація театральної справи.

Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали створюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: «Вільне мистецтво», Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори І. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко,             О. Олесь; публіцисти І. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін.

Навесні 1917 р. було засновано Український національний театр на чолі з                 І. Мар’яненком. Також діяв «Молодий театр» Л.Курбаса. Були поставлені п’єси: «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки траге­дії «Цар Едіп» Софокла та поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка.

У березні 1919 р. в Києві відкрився театр ім. Т. Шевченка. В його трупі працювали Г. Борисоглібська, Л. Гакебуці, О. Мар’яненко, О. Сердюк та інші прославлені актори. Режисер О. Загаров ставив з великим успіхом п’єси                        М. Гоголя, Лесі Українки, західно- європейських класиків.

У січні 1920 р. Г. Юра створив у Вінниці театр ім. Івана Франка.

Для підготовки молодих акторів і режисерів у жовтні 1917 р. у Ки­єві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько - інструкторські курси.

Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри. Для поширення музичної культури 1918 р. було створено два важливих державних музичних колективи - Український дер­жавний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка (першим головним диригентом став О. Горілов) та Українську державну капелу, яку очолили відомі композитори О. Кошиць і К. Стеценко.

Відродилася капела кобзарів, яка склада­лася як із професіоналів, так і аматорів.

З 1917 р до весни 1920 р. в Україні було створено 20 національ­них професійних музично-драматичних театрів, близько 400 на­родних напівпрофесійних та 9 тис. самодіяльних художніх колек­тивів.

У вересні 1917 р. було прийнято закон про створення Україн­ської академії мистецтв — першого вищого художнього навчального закладу України. Внаслідок певних причин її було відкрито тільки в листопаді 1918 р_.

До професорського складу ввійшли Ґ. Нарбут (Ілюстрація до байки                   І. А. Крилова «Стрекоза і муравей», ілюстрація «Енеїда» І. Котляревського, до поеми «Пісня про Роланда», «Куліш - город», Алегорія «1914р»),                                 Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Му­рашко, М, Жук («Фотопортрет», панно - «Біле і чорне», «Портрет невідомої», «Жовта квітка», «Портрет Богдана Лепкого»)  та інші визначні митці.

Таким чином, період національно – демократичної революції в Україні був плідним для розвитку української національної культури.

3. Українська культура в 20 - 30-ті рр. XXст.

В аналізі даного питання акцентувати увагу, що 20-ті рр. - це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важли­вому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво.

 30-ті роки стали роками масового сталінського терору проти української культури.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. Було запроваджено чотирирічне обов’язкове початкове навчання дітей. Університети реорганізували в інститути народної освіти. Багато зробили для розвитку  освіти наркоми (міністри) освіти О. Шумський і М. Скрипник.

Наукові дослідження в 20-ті рр. зосереджувалися в основно­му в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Все­українську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико- філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М. Грушевським, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний акаде­міком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбіль­ша кількість академічних кафедр - 30. На світовому рівні прово­дилися дослідження з математичної фізики (М. Крилов), експери­ментальної зоології                 (І. Шмальгаузен). Вивчення економічної гео­графії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М. Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Більшість українських шкіл в Західній Україні було перетворено в двомовні  з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Укра­їнський університет (1921-1925). Водно­час існувала таємна українська політехніка. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка  у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок з ВУАН.

Особливістю літературного процесу цього часу було розма­їття літературних напрямів. В цей період розвивалась творчість таких літераторів як Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Андрій Головко, Петро Панч, Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.).

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером - він далі розвиває традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах “Тарас Трясило”, поеми “Ма­зепа”, “Махно” та ін. Багато віршів присвячено Україні: “Віт­чизна”, “Україна”, “Дзвін шабель” та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: “Так ніхто не кохав”, “Коли потяг у даль загуркоче”, “Марія”, “Люблю”.

У галузі музичного мистецтва плідно працювали композитори                                 Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела “Думка” (створена у 1920 р.). На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, му­зикознавців та популяризаторів українського музичного мистец­тва був М. Колесса.

Традиції українського музичного авангарду започаткував                                                Б. Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, ство­рив оперу “Золотий обруч” (1930). Новаторські тенденції вияви­лися у творчості композиторів В. Косенка, М. Вериківського (авто­ра першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930).

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у роз­витку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейме­нований у Перший український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та “Молодий театр” (з 1922 р. - модерний український театр “Березіль”). Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з’явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: “Фея гіркого мигдалю” І. Кочерги; “До третіх півнів”                        Я. Мамонтова; “97”, “На­родний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната” та інші драми М. Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр                            ім. І. Франка на чолі з Г. Юрою і театр “Березіль” на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени:  А. Бучма, Н. Ужвій,                                      Ю. Шумський, П. Нятко та ін.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві.

В історії українсько­го та світового кіномистецтва почесне місце посідають  філь­ми О. Довженка “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. Пер­шим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д. Вертова (1930), а серед художніх - “Фронт” О.Соловйова (1931).

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М. Самокиш створив ряд масштабних картин на історичну тематику: “В’їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким” та ін.

В портретному жанрі продов­жував плідно працювати видатний художник Михайло Жук.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури, характерною ознакою якої був   конструктивізм (С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер. Будинок Держпрому, 1925-1929рр.).

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові великого українського поета Т. Г. Шевченка. До 200-річчя з дня народження Г. Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І. Кавалерідзе.

Культура, як і всі сфери суспільного життя, в 30-ті роки була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. 

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужителі, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих - композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури                           Гнат Хоткевич.             

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква.  В 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.             

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, в розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є. О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офталь­молог                                В. П. Філатов. В 1936 р. у складі Української академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. У 1936 р. ВУАН було переіменовано на АН УРСР, багато його співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною части­ною сталінської “культурної політики”.

Тому в  30-ті рр. центром роз­витку художньої культури стає Га­личина, де спостерігається значно більша спадкоємність із поперед­німи періодами в історії україн­ської культури при більш безпосе­редніх контактах із західноєвро­пейськими культурними процесами. Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш,              Антін Манастирський, Олекса Новаківський.  

Таким чином, в 30-х роках сталінським режимом був знищений цвіт української нації. Українська культура крок за кроком втрачала за­лишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелі­генції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

4. Культура України в роки війни.

При вивченні даного питання рекомендовано  використати знання теми, отримані на заняттях з  української літератури.

Важким випробуванням для українського народу стала радянсько-німецька війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва»                                 М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції їм. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Гордієнко,                       В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з                  1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!».

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і понад 3 тис. стародруків, 300 інкунабул, близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України вороги вивезли  понад 330тис. цінних експонатів та понад 50 млн. книг.

Частина інститутів була евакуйована на схід, зокрема, інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 р., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін.

3 усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок.

Отже, Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували завданням розгрому ворога. В складних умовах війни культура стала могутнім знаряддям у боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології.

5. Культура повоєнного часу. Шістдесятники.

При опрацюванні питання звернути увагу на те, що відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки проходило з великими труднощами, продовжувався сталінський терор проти української культури, а період к. 50-х поч. 60-х рр. позначився новим піднесенням в її розвитку.

Сталінський режим посилив контроль над суспільством, особливо в сфері ідеології. Прояви національної само­свідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів — усе це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космопо­літизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального й фізичного знищення діячів культури.

У повоєнні роки починається процес неухильного скорочення укра­їнських шкіл та учнів, що в них навчалися. Так, з 1948 р. до 1954 р., кількість українських шкіл зменшилася з 26 до 25 тис, а  російських — збільшилася з 2720 до 4051, або в 1,5 разу. У 1953 р. в українських, школах навчалося 1,4 млн дітей, а в російських і мішаних — 3,9 млн. Закривалися національні школи, зокрема, польські, угорські, румунські тощо. Усі вони були перепрофільовані на російські.

У повоєнні роки відновили роботу науково - дослідні установи Укра­їни. 

Головною науковою установою України залишалась Академія наук УРСР, яку очолював О. Палладін.

Українські вчені досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, наближенні їх до потреб господарства:

•                    1946 р. відбувся запуск першого експериментального атомного реактора.             
•                    протягом 1948—1951 рр. під керівництвом С. Лебедєва було створено першу в Європі і СРСР малу електронно-обчислювальну машину «МЕОМ».             
•                    удосконалення і широке застосування методу автоматичного зварювання металу під флюсом розроблений під керівництвом Є. Патона.   Також нові технології зварювання були застосовані при будівництві в 1953 р. суцільнозварного мосту через  Дніпро завдовжки понад 1,5 км (міст ім. Патона у Києві).
•                    У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із житомирщини С. Корольов.             

У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва.

Усупереч обставинам, у 1940—1950-х рр. було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі україн­ського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки набула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В. Козаченко, В. Собко, письменник і ре­жисер О. Довженко, гуморист Остап Вишня (П. Губенко), поети М. Рильський,   П. Тичина, В. Сосюра,                  А. Малишко,  Л. Первомайський.

Наприкінці 1940-х рр. у СРСР виникло явище, яке отримало на­зву «жданівщина», за іменем його головного офіційного теоретика і провідника                А. Жданова. Суть його полягала у широкому наступі сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства.

Зазнали переслідувань такі письменники як Ю. Яновський («Жива вода»), І. Сенченко («Його покоління»), П. Панч («Блакитні ешелони») і особливо нещадної критики зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» (1944р.), який було оголошено «ідейно порочним твором».

Переслідувань зазнали не лише письмен­ники, а й українські композитори     В. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський, К. Данькевич (опера «Богдан Хмельницький»), науковці.

Українська культура кінця 1950 — початку 1960-х рр. розви­валася в умовах «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.

  В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 р. обов'язковою стала 8-річна освіта.

Всесвітньовідомим став інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки.   Київським інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики».  Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та          В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог             М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства.

Плідно працювали такі українські письменники як О. Довжен­ко «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та по­вість «Третя рота» В. Сосюри, романи Л. Первомайського «Дикий мед», «Материн солодкий хліб» та «Вир» Гр. Тютюнника. Важливу роль у культурному про­цесі відіграли твори О. Гончара «Людина і зброя», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда». Із поезією та прозою активно виступали В. Симоненко (Збірки поезій «Тиша і грім», «Земне тяжіння»),                М. Руденко, Л. Костенко (Збірки поезій «Проміння землі», «Мандрівне серце»), Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Рубківський, Ю. Мушкетик,           І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляли І. Дзюба,           Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та інші.             

Українське музичне мисте­цтво збагатилося творами Б. Лятошинського («Третя симфонія»), А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та            П. Майбородів (Опера «Мілана», пісні), Ю. Мейтуса (Опера «Украдене щастя»), Л. Ревуцького, А. Штогаренка та інших. Новаторством була позначена авангардна му­зика Л. Грабовського, В. Годзяцького,                                    В. Сільвестрова, В. Загоруєва.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов,   Ю. Іллєнко, Л. Осика.             

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук.

Демонстрація фрагментів фільмів про народних майстринь – художниць К. Білокур, М. Приймаченко.

Пожвавлення в національно-культурному житті зумовило зростан­ня в суспільстві інтересу до театрального мистецтва. Багатьох при­ваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський,  Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов. Традиції Леся Курбаса творчо наслідували його учні — режисер Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягло,                   В. Скляренко та інші.

З оригінальними ідеями та творчими знахідками влились у рух шістдесятників І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Хо­лодний, І. Калинець, І. Стасів-Калинець та інші.

Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові ви­никли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.

 Таким чином, в 60-хрр.  відбулось нове короткочасне піднесення української культури, з’явилося ціле покоління мит­ців — шістдесятники. Проте нова хвиля ідеологічного наступу не дала можливості розвитися новим явищам в українській культурі.

6. Культура в часи перебудови та становлення незалежної України.

В аналізі даного питання пропоную використати історичний матеріал по темі  та рекомендую звернути увагу на те, що епоха тоталітаризму негативно позначилась на всіх сферах життя суспільства, зокрема в розвитку культури.  Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська куль­тура у 80-х роках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного мето­ду при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів.

У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвит­ку самобутньої української культури (В. Винниченко, Олег Ольжич, багато інших).

У процесі відродження української культури гідну роль відігра­ють “шістдесятники”, загартовані у протистоянні офіційній ідеології.  Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман “Маруся Чурай”), І. Драч розкриває непростий зв’язок науково - технічного прогресу з духовними цінностями нації (“Чорнобильська мадонна”), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу (“Манускрипт з вулиці Русь­кої”, “Вода з каменю”).

Належне місце в скарбниці української культури займають тво­ри галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щи­рим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера,                                  В. Сільського, жанрові полотна   В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистец­тві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (україн­ський рок, фестиваль “Червона рута”), кіно ( фільми, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990),  фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989).

В цілому, серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури стала проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, гли­бокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждер­жавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо- історичному процесі.

5. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ.

Обговорення проблемного питання: Чи простежуються в українській культурі XXст. ознаки європейського модернізму? Свою думку аргументуйте

Бесіда за запитаннями

1. Які фактори зумовили український культурний ренесанс?
2. Що таке «космополітизм»? У чому звинувачували так званих «космополітів»?
3. Хто такі шістдесятники? Яка їх роль у розвитку української культури?
4. Які риси були властиві для української культури другої половини XXст.?

6. ПІДСУМОК ЗАНЯТТЯ.

  Таким чином, протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягненні вчених є вагомими і оригінальними.

7. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ.

1. Простежте зв’язок між політикою українізації і станом освіти у 20-ті рр.
2. Які новаторські риси характерні для театру «Березіль»?
3. Підтвердьте фактами, що в 1970 – 1980-ті рр. відбувалося посилення процесу русифікації.
4. Дайте узагальнюючу характеристику розвитку української культури в роки «застою».

8. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.
   1. Кульчицький С. В. Історія України. Підруч. для 10 класу загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту, академічний рівень. –К.: «Генеза». 2010. С. 77-101, 258-284.
   2. Турченко Ф.Г. Новітня історія України (1914 – 1939): Підручник для 10 кл. серед. загальноосвіт. навч. закл. – Вид.5-те, доопрац. й допов. – К.: Генеза, 2008. С. 190-207, 243-252, 299-306.
   3. Турченко Ф.Г. Новітня історія України (1939 – початок ХХІ ст.): Підручник для 11 кл. серед. загальноосвіт. навч. закл. – Вид.5-те, доопрац. й допов. – К.: Генеза, 2006. С 61-67, 100-111, 146-156, 190-198,346-356.
   4. Пометун О. І. Історія України: підруч. для  11 кл. загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту. Академічний рівень.-Х: Сиція, 2013. С 57-62, 89-99, 133-147, 172-189, 288-303.
   5. Греченко В., Чорний І., Режко В. Історія світової та  української культури. –К.: Літера ЛТД, 2010. С. 436-473.
   6. Дещинський Л. Є.  Українська та зарубіжна культура. -Л.: «Бескид», 2005. С. 268-297.
   7. Закович М. М., Зязюн І. А. Українська та зарубіжна культура. –К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. С. 537-593.