Методична розробка лекції з географії на тему: "Суспільна географія України"

Тема: Суспільна географія України . Українська держава

Вид лекції: традиційна

Формування компетенції:

 Освітня мета лекції: Розкрити особливості політико-географічне положення України на усіх рівнях, визначити проблеми адміністративно-територіального устрою України;; з’ясувати  вплив політико-географічного положення на економічний розвиток України, її місце в Європі та світі. Поглибити знання про кількість населення в Україні, про причини зміни кількості населення; поняття «природний та механічний рух», «депопуляція», «демографічна політика». Пояснити демографічну ситуацію, що склалася в Україні.

Дидактична: Характеризувати політико-географічне, демографічне становище України на глобальному, регіональному, локальному рівнях; вирізняти спільні кордони України з політичними та економічними партнерами, з країнами інших політичних та економічних блоків; визначати проблеми адміністративно-територіальної, суспільної, політичної та демографічної картини світу, сформувати у здобувачів освіти знання про основи геополітики, показати роль та місце країн у світовому геополітичному просторі.

 Виховна:  Виховувати патріотизм за відчуття гордості за свою Батьківщину.

Розвивальна: Розвивати уміння  аналізувати тему та просторове уявлення, логічне мислення, розвивати навички з’ясування взаємозв’язку між компонентами географічного простору, формувати науковий світогляд, розвивати допитливість, аналітичне мислення, уміння робити висновки, сприяти розвитку інтересу до наук природничого циклу. Аналізувати демографічне та політико-географічне положення України на глобальному, регіональному, локальному рівнях; вирізняти спільні кордони України з політичними та економічними партнерами.

 Завдання лекції, що здобувач освіти повинен знати і уміти, фахові (спеціальні, предметні) компетентності:

Загальні компетентності:

•                 здатність застосовувати знання у життєвих ситуаціях;
•                 здатність спілкуватись державною мовою;
•                 здатність використання інформаційних та комунікаційних технологій;
•                 здатність вчитися і оволодівати сучасними знаннями;
•                 здатність до адаптації та дій в нових ситуаціях;
•                 здатність приймати обґрунтовані рішення;
•                 здатність працювати в команді або автономно.

Час лекції: тривалість 6 год.

Оснащення лекції (матеріально-технічне забезпечення) лекційна аудиторія з політичною картою, презентація з даної теми, схеми та таблиці до даної теми, тестові матеріали, рекомендації для самостійної позааудиторної роботи здобувачів освіти.

1. Характерні риси Української держави

   Характерні риси Української держави закріплено в розділі І її Конституції. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1). Поняття «суверенна» полягає в тому, що вона є самостійною у вирішенні своїх внутрішніх справ, у зовнішніх відносинах є рівною серед рівних, не порушуючи при цьому прав і законних інтересів інших держав, а також загальновизнаних норм міжнародного права.

      Україна є унітарною державою, територіальні складники якої не мають ознак державності: власного громадянства, відособленої системи законодавства, своїх державних символів тощо. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Україна є республікою (ст. 5) парламентсько-президентського типу. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (ст. 10). Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Столицею України є місто Київ (ст. 20). Україна є світською державою (ст. 35), церква відокремлена від держави, яка однаково ставиться до віруючих різних релігій та конфесій, до невіруючих взагалі. Школа також відокремлена від церкви. Кожен має право на свободу світогляду i віросповідання.

    Існують й інші, інституційні принципи державного устрою України, що їх закріплено в окремих законах України, зокрема «Про державний кордон України», «Про місцеве самоврядування в Україні»

  Територія держави Україна

     Україна має найбільшу територію серед держав, що повністю розташовані в межах Європи як частини світу, та 44-ту в світі. Її площа становить 603,7 тис. км² , тобто 2,6% від площі Європейського регіону (за геосхемою ООН) та 0,44% світової площі заселеного суходолу. Територія обмежена державним кордоном загальною протяжністю 6 993 км. На суходільні кордони припадає 5 638 км.

    Державна територія України включає в себе кілька складників. По-перше, це площа суходолу, обмежена державним кордоном, включаючи надра (до технічно доступних для геологічного вивчення й освоєння глибин), внутрішні води та повітряний простір над країною (атмосфера та прилегла частина космічного простору). По-друге, територіальні води. Згідно з Конвенцією ООН з морського права – це акваторія моря, що прилягає до берега в межах 12  морських миль (22,2 км). Так, південний кордон України проходить зовнішньою межею українських територіальних вод, тому по морю Україна межує з Румунією та Росією.

    Непорушність державних кордонів, принцип територіальної цілісності держав, невтручання в їхні внутрішні справи, мирне врегулювання суперечок було закріплено Гельсінськими угодами – документом, що був підписаний главами 35  держав Європи, Азії та Америки у столиці Фінляндії в 1975 р. Це означає визнання державних кордонів іншими країнами, тобто відсутність територіальних претензій та неможливість їхнього перетину без узгодження з даною країною.  Окрім того, поняття «територія України» охоплює військові та невійськові кораблі, приписані до портів України, які перебувають під прапором України в відкритому морі, територіальних водах або портах інших країн, а також іноземні невійськові судна, що перебувають у територіальних водах або портах України. Крім того, територією нашої держави вважаються військові та невійськові повітряні судна України, що приписані до аеропортів на її території і перебувають поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

  Виокремлюють також об’єкти, що не є територією України, але на які поширюються юрисдикція та сфера застосування законодавства України. Це континентальний шельф та морська економічна зона. Відповідно до Закону України 1995  р. про Морську економічну зону вона розташована в Чорному морі. Її розмежування відбулося згідно з укладанням міждержавних угод. До подібних об’єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря, антарктична станція «Академік Вернадський» в Антарктиді, запущені Україною космічні об’єкти, території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном, автомобілі послів під прапором України тощо.

Політико-географічне положення України: глобальне, регіональне, сусідське

   Політико-географічне положення (ПГП) – це розташування країни щодо її політичних союзників і недругів, військових блоків, осередків міжнародної нестабільності, регіональних конфліктів.

  Його розглядають на глобальному, регіональному та сусідському рівнях. Глобальне політико-географічне положення країни визначається ступенем впливу на неї світових осередків високої політичної активності. У цьому сенсі виокремлюють три впливові полюси світової політики: США, країни ЄС, Росію. Зростає роль Китаю як світового лідера. Україна розташована водночас у Центральній та Східній частинах Європи, що визначає її геополітичне положення між двома світовими центрами політичного впливу  – країнами Європейського Союзу, з одного боку, та Росією, з іншого. Наша держава наближена до т. зв. європейських столиць, де розміщуються центральні органи ЄС та НАТО: Брюсселя та Страсбурга. Водночас Україна віддалена від позаєвропейських центрів світової політики й економіки – Вашингтона й Токіо.

    На території України перетинаються основні геополітичні осі Євразії, що уможливлює контакти як із Західною й Північною Європою, так і з країнами Близького й Середньою Сходу, Центральної Азії. На заході територія країни безпосередньо прилягає до європейських держав, які входять до ЄС.

    Регіональне політико-географічне положення – це геопросторове положення країни відносно країн і регіональних організацій регіону (або суміжних регіонів). Україна географічно розташована в центральній частині Європи й завжди зазнавала впливу європейських історичних подій. Країни Західної, Північної та Південної Європи за післявоєнні роки сформувалися в сталу політичну єдність, до якої в останні десятиліття долучаються країни Східної Європи. Найбільш потужним регіональним лідером у Європі є Німеччина. Україна розміщена на перетині основних геополітичних осей Європи та Азії: Росія – Чорне море  – Туреччина (на межі Європи й Азії) та Польща – Україна  – Туреччина (Балто-Чорноморська вісь). Основні вектори сучасних геопросторових зв’язків України: Польща – країни ЄС; Білорусь – країни Балтії; Грузія – країни Закавказзя та Центральної Азії; Туреччина – країни Західної Азії; Туреччина – балканські країни.

Оцінюючи геопросторове положення, визначають сусідське політико-географічне положення країн відносно країн, що безпосередньо межують із даною країною або її морською економічною зоною. У держави з кожним окремим сусідом складається своя система відносин, що має свою історію. Державні кордони при цьому виконують або бар’єрну, або контактну функцію.

2. Політична та економічна  оцінка державного кордону України

Політична оцінка державного кордону України

   За кількістю сусідів першого порядку серед країн Європи Україна поступається лише Німеччині. Особливо важливі для нашої держави добросусідські зв’язки з Польщею, яка забезпечує вихід до ЄС, та Туреччиною, через яку існує вихід до Світового океану. Недемарковані східні кордони країни найбільш небезпечні для потоків контрабандних товарів, нелегальних мігрантів і бандитських угруповань.

   Найвпливовішою у політичному аспекті залишається Росія, яка є однією з ядерних держав. Всупереч міжнародним угодам у березні 2014 р. Росія анексувала (приєднала в односторонньому порядку) Кримський півострів і місто Севастополь. Водночас Росія підтримує терористичні організації на сході України, які у квітні 2014 р. проголосили створення невизнаних квазіутворень ДНР та ЛНР. Це створює небезпеку конфліктів на усій території України.

   Несприятливим чинником є протяжний спільний кордон з невизнаною державою Придністров’я, яка проголосила повну незалежність від Молдови у 1992 р. Після збройного конфлікту туди була введена 14-та армія Росії, що перебуває там й донині. Таким чином, сучасний політичний режим у Придністров’ї залишається осередком політичної напруги.

   Західні кордони по суходолу узгоджено. Україна межує з країнами-членами військово-політичного блоку НАТО: Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Нині існують проблеми в україно-угорських стосунках через територіальну приналежність Закарпаття. Тривалий час Україна заявляла про свій без’ядерний позаблоковий нейтральний статус. Після початку російської агресії у Криму та на сході Україна проголосила про намір приєднатися до єдиної системи оборони НАТО.

   Певний час існували спірні територіальні питання України з Румунією щодо приналежності острова Зміїний та розмежування чорноморського шельфу. У 1997 р. Румунія підтвердила непорушність кордонів станом на 1961 р., визнавши право України на острів Зміїний. Але відкриття на шельфі родовищ нафти та природного газу стало приводом для подання Румунією позову до Міжнародного суду ООН в Гаазі про нове розмежування чорноморського шельфу. У 2009 р. позов був розглянутий: острів залишився українським, а частина шельфу відійшла до Румунії.

   Україна й усі її сусіди є членами ОБСЄ (Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі). Вони зобов’язані брати участь в урегулюванні політичних та міжнаціональних конфліктів, забезпечувати свободу слова, вести боротьбу з торгівлею людьми, проявами нетерпимості різних видів тощо.

 Економічна оцінка державного кордону України

   Держави-сусіди першого порядку, які мають суміжні з Україною кордони по суходолу на заході (окрім Молдови) належать до країн середнього рівня економічного розвитку. Це Польща, Угорщина, Словаччина та Румунія. Вони пройшли період активного реформування економіки в 90-х рр. ХХ ст. й нині є членами Європейського Союзу (ЄС). Україна проголосила стратегічний курс на вступ до ЄС. Обсяги торгівлі із західними сусідами постійно зростають. Найсуттєвіші експортні поставки товарів серед країн ЄС здійснюються до Польщі. Крім того, ця країна є привабливою для українських трудових мігрантів. Найбільші імпортні надходження товарів припадають на Польщу та Угорщину. Вигідність сусідського положення нашої держави визначається також оптимальною відстанню до багатьох високорозвинутих країн Європи. Окрім ЄС в останні роки суттєво збільшується експорт та імпорт товарів і послуг з південним сусідом України – Туреччиною.

     Східні та північні сусіди України (Росія та Білорусь), а також Молдова належать до країн з перехідною економікою, які, здійснюючи низку реформ, перейшли від планової до ринкової економічної системи. Через військову агресію з боку Росії скорочується її частка в економічних зв’язках з нашою державою. Важливе значення в імпорті України посідає Білорусь. Україна для Білорусі є третім за значенням економічним партнером.

3. Реформування адміністративно-територіального устрою України

   Адміністративно-територіальний устрій – поділ території на окремі частини – адміністративні одиниці, залежно від якого створюються і діють органи державної влади та місцевого самоврядування. Адміністративна одиниця – частина території країни, що має місцеве управління.

       Систему адміністративно-територіального устрою України (за ст. 132, 133 Конституції України) становлять одиниці трьох рівнів:

1) вищого – Автономна Республіка Крим (АРК), 24 області, міста Київ та Севастополь зі спеціальним статусом центрального підпорядкування;

2)  середнього  – адміністративні райони, міста з районним поділом;

3) первинного – міста без поділу на райони, райони у містах, селища, села.

З березня 2014 р. анексовані Росією та мають статус тимчасово окупованих територій Автономна Республіка Крим та місто Севастополь. Крім того, з квітня 2014 р. суверенітет України тимчасово не поширюється на частину територій Донецької та Луганської областей, зайнятих російськими та проросійськими силами. Верховна Рада України визнала ці території тимчасово окупованими 17 березня 2015 р.

  За географічними ознаками адміністративно-територіального устрою адміністративні одиниці поділяють на регіональні одиниці та населені пункти. До регіональних одиниць належать АРК, області, райони, міста з особливим статусом. Населені пункти в Україні поділяють на міста, селища та села. Населені пункти в Україні мають місцеве самоврядування. Нині в Україні є 460 міст, 885 селищ та понад 28 300  сіл. У 2015 р. в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа, що полягає в наданні більших повноважень органам місцевого самоврядування (децентралізації) і зміні адміністративно-територіального поділу. Відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» замість понад 11 тисяч місцевих рад буде створено 1 500 – 2 000 об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Вони утворюються внаслідок добровільного об’єднання суміжних територіальних громад сіл, селищ, міст. Об’єднана територіальна громада, адміністративним центром якої визначено місто, є міською територіальною громадою; центром якої визначено селище міського типу, – селищною; центром якої визначено село,  – сільською. Станом на середину 2018 р. а території України було створено 728 ОТГ, в яких проживає 6,3 млн осіб.

5.Населення України

     Скільки людей проживає в Україні станом на 2024 рік, достеменно не знає ніхто, оскільки це складно порахувати. Орієнтовно йдеться про трохи більше 34 мільйонів людей.

Таку заяву зробив заступник директора з наукової роботи Інституту демографії та проблем якості життя Олександр Гладун. В інтервʼю "Українському радіо" він наголосив, що зараз нормальний статистичний облік зруйновано.

"Від Держстату ми інформації не отримуємо, оскільки вони кажуть, що вона не надійна і неповна. Тому ми користуємося даними щодо міграції від Прикордонної служби та Міністерства юстиції, яке реєструє дані народження й смерті в країні. Але вони реєструють тільки на підконтрольній території. Тому забезпечити максимальну точність неможливо. Приблизно на кінець цього року населення України складає трохи більше 34 мільйонів, якщо оцінювати в кордонах 1991 року. Якщо брати лише підконтрольну територію, то там буде 28-29 мільйонів", – пояснив фахівець.

    За словами демографа, станом на кінець 1991 року населення України оцінювалося в 52 млн людей. Водночас історичний максимум був зафіксований у 1993 році – йдеться про 52,2 млн населення.

"2014 року частина територій була окупована і на початок 2022 року в кордонах 1991 року чисельність населення складала 42 мільйони. Тобто, за 30 років чисельність населення скоротилася на 10 мільйонів", – констатував Гладун.

Демографічна ситуація в Україні

Кожен додатковий місяць війни означає демографічні втрати для України. І йдеться не про загиблих, а про мільйони тих, хто вже не повернеться з-за кордону, каже директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи Елла Лібанова. За її словами, усе більше українських біженців звикають до життя за кордоном і не хочуть повертатися.

Демографічна політика в Україні

     Україна багато чого запозичила щодо проведення демографічної політики, що спрямована на стимулювання народжуваності, із загальноєвропейського досвіду. Її основним напрямом є фінансова допомога сім’ям, зокрема жінці як матері та робітниці. Так, для матерів, які народили дитину, держава надає грошову допомогу, забезпечує передпологову відпустку та трирічну відпустку з догляду за дитиною, створює систему кредитування молодих сімей. Розвиток системи дошкільної освіти дає змогу жінці працювати. Розроблено політику допомоги самотнім батькам. Окрім стимулювання народжуваності важливе значення має збереження здоров’я матері та дитини як пріоритет держави. Велике значення має громадянська захищеність населення як важливий чинник поліпшення демографічної ситуації.

Демографічними викликами та загрозами розвитку України є:

швидке скорочення чисельності населення внаслідок перевищення смертністю народжуваності та масштабної трудової міграції, яка часто переходила в постійну, анексії Криму та частини Донецької і Луганської областей, нових викликів і загроз, обумовлених збройною агресією Росії. За даними Держстату, чисельність населення України на дату проведення Всеукраїнського перепису населення (05 грудня 2001 року) становила 48,5 млн осіб. За оцінками Інституту демографії та проблем якості життя НАН України на 01 січня 2022 року чисельність населення України в кордонах 1991 року становила 42,0 млн осіб, на  серпень 2023 року – 36,3 млн осіб, у тому числі на підконтрольних українській владі територіях – 31,5 млн осіб;

низький рівень народжуваності. У 2020 році (до початку поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні) сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні становив 1,2 на одну жінку проти 1,5 у 2012 році, що майже вдвічі нижче за його показник, який забезпечує просте відтворення населення (2,2). За період збройної агресії Російської Федерації проти України через безпекові ризики, високий рівень невизначеності щодо майбутнього, розділення сімей тощо цей показник знизився до 1,0.

погіршення стану здоров’я населення через неможливість отримати своєчасну та якісну медичну допомогу, недостатню профілактику захворювань, численні стреси, тривале перебування у несприятливих умовах, що спричинило зниження імунітету, загострення старих і нових хронічних захворювань;

зростання чисельності осіб з інвалідністю, в тому числі серед дітей та молоді, які потребують комплексної реабілітації та підтримки;

високий рівень передчасної смертності, передусім чоловіків, пов’язаний із масовою зайнятістю в шкідливих і небезпечних умовах, потраплянням у ДТП, зловживанням алкоголем, психоактивними речовинами та тютюнопалінням, недостатністю інформування населення щодо навичок здорового способу життя, низькою доступністю та якістю медичної допомоги в сільській місцевості, низьким рівнем добробуту і підвищенням рівня бідності населення; дія цих чинників багаторазово посилилась через збройну агресію Російської Федерації, яка спричинила численні смерті військових та цивільного населення, включно з дітьми; в результаті середня очікувана тривалість життя скоротилась з 66,4 року (чоловіки) із 76,2 року (жінки) у 2020 році до 57,3 і 70,9 відповідно у 2023-му (експертна оцінка);

масова вимушена еміграція населення, передусім жінок та дітей, пов’язана із небезпекою, нестабільністю та невизначеністю життя в Україні через війну; за даними Aгентства ООН у справах біженців в Україні, через бойові дій та окупацію частини території упродовж 2022–2023 років із країни виїхали близько 6,3 млн осіб;

незаконне вивезення громадян України за кордон. Зокрема, офіційно доведено вивезення з тимчасово окупованих територій до Російської Федерації 19,5 тисяч дітей;

демографічне старіння.  За даними 2021 року частка осіб у віці 60 років і старше становила 24,8 %, що спричиняє додаткові потреби в медичних і соціальних послугах, зумовлює значне навантаження на публічні фінанси та працююче населення, є чинником подальшої депопуляції;

масштабне внутрішнє переміщення населення.  У 2022 році кількість внутрішньо переміщених сімей з дітьми зросла у 6 разів (з 124 тис. до 739 тисяч). Надмірна концентрація населення у відносно безпечних регіонах спричиняє проблеми із доступністю та якістю базових послуг, зокрема житлових, освітніх, медичних, ускладнює працевлаштування внутрішньо переміщених осіб.

Із урахуванням викладених викликів і загроз, дія яких продовжуватиметься і після закінчення війни, чисельність населення України в кордонах 1991 року, за оцінкою Інституту демографії та проблем якості життя НАН України, на 01 січня 2041 року може скоротитися до 28,9 млн осіб, а на 01 січня 2051-го –

до 25,2. Прогнозування чисельності населення ускладнюється у зв’язку з відсутністю необхідних статистичних даних, зокрема, через неможливість обліку демографічних змін на тимчасово окупованих територіях,  багатоваріантність сценаріїв перебігу воєнних подій.

Україна потребує системного стратегічного рішення, яке дасть змогу мінімізувати ризики та пом’якшити зазначені загрози, забезпечити довгострокове відтворення, зокрема, і в несприятливих умовах, необхідний обсяг людського капіталу і чисельність робочої сили для повоєнного відновлення  економіки та формування стійкості  країни у довгостроковій перспективі.

Попередня стратегія демографічного розвитку охоплювала 2006–2015 роки, її метою було поліпшення якості життя населення та гармонізація процесів його відтворення на основі відродження духовності української нації та національних традицій, відновлення сімейних цінностей, забезпечення морального здоров’я сім’ї, виховання свідомого батьківства та запобігання соціальному сирітству. Основними завданнями були визначені підвищення рівня народжуваності та розвиток сім’ї, поліпшення здоров’я, зниження рівня смертності та збільшення тривалості життя населення, регулювання міграційних процесів, подолання негативних наслідків старіння населення та демографічний розвиток. Ці завдання частково було розв’язано, але через подальшу відсутність стратегічного бачення і відповідної ефективної координації діяльності різних органів влади, чия політика впливає на розвиток демографічної ситуації, поширення на території України коронавірусної хвороби COVID-19 і, головним чином, збройну агресію Російської Федерації результативність реалізованих заходів була здебільшого втрачена.

Указом Президента України № 225 від 02 червня 2021 року було затверджено Стратегію людського розвитку. Тематика цієї Стратегії є дотичною до демографічної сфери, але її цілі стосуються таких аспектів, як створення умов для всебічного розвитку людини протягом життя, розширення можливостей реалізації потенціалу та свободи особистості, її громадянської активності заради формування згуртованої спільноти громадян, здатних до активної творчої співучасті у гармонійному, збалансованому та сталому розвитку держави.

Розпорядженням від 09 грудня 2021 року № 1617-р затверджено План заходів з реалізації Стратегії людського розвитку на 2021–2023 роки. Цей план складається з 200 пунктів за п’ятьма стратегічними цілями. Реалізації цієї Стратегії також завадило повномасштабне збройне вторгнення Російської Федерації в Україну.

Виклики та загрози, спричинені російською агресією, вимагають визначення нових цілей і завдань для подолання демографічних викликів.

Стратегією демографічного розвитку України на період до 2040 року (далі – Стратегія) визначено стратегічні цілі та завдання, які спрямовуються на розв’язання демографічних, соціальних і гуманітарних проблем, і конкретизуються у державній демографічній політиці.

У Стратегію підготовлено з дотриманням норм Сімейного кодексу України, Кодексу законів про працю України, законів України „Про охорону дитинстваˮ, „Про відпусткиˮ, „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхуванняˮ, „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхуванняˮ, „Про державну допомогу сім’ям з дітьмиˮ, „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ямˮ, „Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністюˮ, „Про соціальні послугиˮ та  інших нормативно-правових актів України.

Відповідно до Положення про Міністерство соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 17 червня 2015 року № 423 (зі змінами), Мінсоцполітики є центральним органом виконавчої влади,  відповідальним за  розроблення, зокрема, державної політики демографічного розвитку. З огляду на це та відповідно до Плану пріоритетних дій Уряду на 2024 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2024 року № 137-р,  Мінсоцполітики у співпраці з центральними органами виконавчої влади, українськими та міжнародних науковими і неурядовими організаціями підготувало Стратегію.

Стратегію розроблено з урахуванням Цілей сталого розвитку до 2030 року, проголошених резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 25 вересня 2015 року № 70/1, положень Конвенції ООН про права дитини, Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до

2025 року, Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, Державної стратегії забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року, Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022–2032 роки, Стратегії людського розвитку, Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, Національної стратегії у сфері прав людини, Національної молодіжної стратегії до 2030 року, Національної економічної стратегії на період до 2030 року, Стратегії розвитку фізичної культури і спорту на період до 2028 року, Національної стратегії розбудови безпечного і здорового освітнього середовища у новій українській школі.

Враховуючи те, що Україна формує Стратегію у статусі кандидата на членство в Європейському Союзі, з яким розпочато переговори про вступ, важливою є її узгодженість із принципами та політикою ЄС. Стратегія ґрунтується на Хартії основних прав ЄС, яка гарантує повагу до людської гідності, демократії та верховенства права, з дотриманням задекларованих ЄС у документі „Демографічні зміни в Європі: інструментарій для дій” принципів гендерної рівності, недискримінації та справедливості між поколіннями, врахування інтересів жителів сільських та віддалених районів, залучення органів влади всіх рівнів до пошуку та реалізації відповідей на демографічні виклики.

Заходи з реалізації Стратегії потрібно враховувати при розробленні та реалізації інших стратегій, програм тощо повоєнного відновлення та подальшого розвитку України.

Ключові прояви негативних демографічних тенденцій

 Низька народжуваність

Рівень народжуваності, нижчий за потрібний для простого відтворення населення, спостерігається в Україні із середини 1960-х років. Сумарний коефіцієнт народжуваності у 2021 році становив 1,16, що на 45 % менше за рівень, необхідний для забезпечення простого відтворення населення, а в період з початку агресії Російської Федерації становить менше 1,0. У 2021 році кількість народжених дітей була вдвічі меншою за кількість осіб, яким виповнилося 60 років (народжених у 1961 році) і які мали право вийти на пенсію. Також у 2021 році дівчаток народилося у 2,6 рази менше за кількість у цьому році жінок у віці 60 років.

Головними причинами низької народжуваності є:

ціннісні зміни, пов’язані з зміни фокусу з кількості народжених дітей на якість їх утримання та виховання, з плюралізацією форм шлюбно-сімейних стосунків, прагненням до самореалізації, насамперед жінок, поза сферою материнства / батьківства;

економічні чинники (рівень бідності, за даними 2021 року, становив 20,6 %, зокрема, сімей з дітьми – 22,4 %, сімей з дітьми до 3 років – 27,6 %, багатодітних сімей – 53,6 %), із початку повномасштабної російської агресії цей фактор є ключовим;

труднощі поєднання оплачуваної роботи, навчання із народженням і вихованням дітей (не завжди забезпечено належні умови праці, зокрема гнучкий робочий графік, доступність якісних послуг із догляду за дітьми, що давало б змогу жінці повертатися на ринок праці після народження дитини), які значною мірою впливали на відмінності у зайнятості 25–44-річних жінок (71,1 % за відсутності дітей у віці 3–5 років, 51,5 % – за їх наявності); під час війни через масштабні руйнування, надмірну концентрацію населення, яке проживає на відносно безпечних територіях України, масові обстріли тощо значно зменшились можливості відвідування дітьми закладів не тільки дошкільної, але й шкільної освіти;

зростання через війну ймовірності погіршення здоров’я, зокрема репродуктивного, внаслідок поранень і травм, відсутності належного лікування, стресів, депресивних настроїв, викликаних постійним страхом за своє життя та життя дітей і рідних;

розʼєднання сімей внаслідок мобілізації чоловіків і жінок до лав Збройних Сил України, масового виїзду жінок за кордон.

Більшість зазначених факторів діють сукупно, створюючи синергетичний ефект і зумовлюючи для  більшості українських сімей необхідність відкладати народження дитини в очікуванні більш сприятливого періоду. Однак значна частина відкладених народжень може не реалізуватися.

Зусилля щодо підвищення народжуваності традиційно фокусуються в Україні на збільшенні допомоги при народженні дитини. Так, у 2005 році цю допомогу було підвищено більше ніж у 10 разів (з 846 грн у січні до 8 497,6 грн – з квітня), у 2008 році її розмір також було збільшено із одночасним запровадженням диференціації розміру та тривалості виплат відповідно до черговості народження (при народженні першої дитини – 12 240 грн, другої – 25 000 грн, третьої та кожної наступної – 50 000 грн; виплати проводились упродовж 1–3 років). Це посприяло зростанню чисельності народжених до 426,1 тис. у 2005 році, до 460,4 тис. – у 2006-му, до 512,5 тис. – у 2009-му. Попри це за результатами досліджень Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA), фінансові стимули часто забезпечують позитивний вплив на народжуваність, але їх довгостроковий ефект є невеликим і впливає переважно на групи з невисоким рівнем освіти та з низькими доходами. Зокрема, попри підвищення виплат в Україні із 2013 року спостерігається зниження народжуваності. Застереженням щодо заохочення народжуваності виключно грошовими виплатами є також ризик подальшого передання дитини на виховання до інтернатного закладу. Станом на вересень 2023 року на цілодобове перебування в закладах в Україні було влаштовано близько

92 тис. дітей, із яких близько 16 тис. – діти з інвалідністю. Із загальної кількості дітей, яких влаштовано в різні заклади, у 22 701 дитини є батьки, яких не обмежено в батьківських правах, а статус дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, мають лише 5 533 дитини.

Через війну відбуваються подальші негативні зміни у шлюбно-сімейній структурі населення: зростають частки вдів і вдівців, самотніх людей похилого віку, сімей, у яких дітей виховує один із батьків, і сімей, у яких діти мешкають без батьків. Загострюються проблеми дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: зростає кількість дітей, батьки яких загинули, зникли безвісти, примусово депортовані тощо.

Надзвичайно низький рівень народжуваності призводить до деформації статево-вікової структури населення. Україна вже входить до числа країн з високим середнім віком населення: майже 18 %  населення становлять особи у віці 65 років і старше. Старіння населення в країні прогресуватиме: очікується, що до 2035 року кожен п’ятий українець буде особою у віці понад 65 років.

 Висока передчасна смертність

Іншим вагомим проявом демографічної кризи в Україні є надмірна передчасна (до 65 років) смертність, насамперед чоловіків. Середня тривалість життя в Україні у 2020 році становила 71,3 року, що є найнижчим показником у Європі.

Головними чинниками надмірної смертності українців є низький рівень санітарно-гігієнічної культури, поширеність зайнятості в шкідливих та небезпечних умовах, нехтування стандартами здорового способу життя, зокрема вживання тютюну та алкоголю, неправильне харчування, недостатність фізичної активності, значною мірою пов’язаної із обмеженим доступом до відповідної інфраструктури, пізнє реагування на проблеми зі здоров’ям, відмова від профілактичних оглядів та вакцинування, нераціональна структура мережі медичних закладів, зокрема, її фокусування на подоланні наслідків екстрених випадків, а не на їх запобіганні. Особливо гострими проблеми доступності медичних і рекреаційних послуг є для жителів невеликих населених пунктів.

Також передчасна смертність пов’язана з недостатньою увагою створенню сприятливих для здоров’я умов у ранньому періоді життя (до 18 років), результатами якого є відсутність навичок ведення здорового способу життя, нераціональне харчування, недостатня рухова активність, а також із обмеженим доступом до медичної допомоги, низьким рівнем профілактики захворювань, стресовими чинниками тощо.

Україні притаманна надмірна смертність чоловіків, різниця у тривалості життя за даними 2020 року становить 9,8 року (76,2 – у жінок, 66,4 – у чоловіків), смертність чоловіків в Україні перевищувала смертність жінок у всіх вікових групах, найбільше (понад 3 рази) – в групі 25–34-річних. Характерним є значне і поступальне зниження гендерних відмінностей після припинення трудової діяльності. Великою мірою гендерні відмінності пов’язані з особливостями способу життя, зайнятістю в шкідливих та небезпечних умовах, рівнем самозбережувальної поведінки, зокрема пізнім реагуванням на проблеми зі здоровʼям замість проактивного запобігання кризовим явищам, курінням, зловживанням алкоголем. За даними ВООЗ, станом на липень 2023 року в Україні курили 27,4 % дорослих, у тому числі 44,0 % чоловіків та 13,7 % жінок. За даними Держстату, щороку алкоголь ставав прямою причиною смерті понад 8 тис. громадян, з яких 80 % – чоловіки.

За даними Держстату, в 2020 році основними причинами смерті серед населення віком до 65 років в Україні були захворювання системи кровообігу (39,1 %), новоутворення (19,1 %), зовнішні причини (13,0 %), захворювання органів травлення (9,6 %). Чоловіки передчасно помирають у 2,3 разу частіше за жінок. Особливо висоою порівняно із жінками є смертність чоловіків внаслідок зовнішніх чинників (83,8 % серед усіх померлих у віці до 65 років).

Найважливішими поведінковими факторами ризику захворювань системи кровообігу є нездорове харчування, відсутність фізичної активності, вживання тютюну та надмірне вживання алкоголю. Наслідки поведінкових факторів ризику можуть проявлятися у підвищенні артеріального тиску, рівня глюкози та ліпідів у крові, а також  у надмірній вазі та ожирінні.

За даними ВООЗ, основними факторами ризику виникнення новоутворень є вживання тютюну, алкоголю, нездорове харчування, відсутність фізичної активності та забруднене повітря. Деякі хронічні інфекції також є факторами ризику новоутворень, в тому числі Helicobacter pylori, вірус папіломи людини (ВПЛ), вірус гепатиту B, вірус гепатиту C і вірус Епштейна-Барра.  

Надмірна смертність із зовнішніх причин пов’язана з  недостатнім рівнем самозбережувальної поведінки, зокрема, зростаючою кількістю навмисних самогубств і випадків ушкодження з невизначеним наміром, випадкових отруєнь, дією алкоголю. У молодих вікових групах саме зовнішні чинники є головною причиною смертей загалом і з урахуванням гендерних відмінностей зокрема. Так, найпоширенішою причиною смерті хлопчиків і юнаків у віці  10–19 років у 2020 році були навмисне самогубство та випадкове утоплення і занурення у воду, чоловіків у віці 20–34 роки – навмисне самоушкодження.

Повномасштабна агресія Російської Федерації спричинила суттєве зростання смертності українців, передусім чоловіків, від зовнішніх факторів, зокрема, насамперед загибелі під час участі у бойових діях, внаслідок ракетних обстрілів військової та цивільної інфраструктури, житлових будинків, увʼязнень та полону. Війна зумовлює зростання смертності через обстріли та обмежений доступ до медичної допомоги на тимчасово окупованих територіях і в районах активних бойових дій (за даними Міністерства охорони здоров’я України, внаслідок війни 189 медичних закладів зруйновано, ще 1 427 – пошкоджено), кадрові втрати, суттєву трансформацію попиту на медичні послуги, до якої інфраструктура цієї сфери була не готова, систематичні стреси, що провокують виникнення нових та загострення старих хронічних захворювань.

Зведені оцінки щодо кількості та статево-вікової структури осіб, які загинули внаслідок повномасштабної агресії, як серед військових, так і серед цивільних, будуть оприлюднені в майбутньому. Але вже зрозуміло, що війна критично підвищує рівень передчасної смертності українців.

Також суттєво зростає кількість осіб, які отримали інвалідність. До повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україні було взято на облік 2,7 млн осіб з інвалідністю, у 2023 році їх чисельність перевищила 3 мільйони. У 2022 році осіб, які отримали інвалідність у віці від 18 років, зросла на 20 % – до 145 тис. осіб, із них 76,3 % – жінки віком 18–54 роки та чоловіки віком 18–59 років.

При цьому, наразі немає повних і точних статистичних даних щодо інвалідизації саме внаслідок війни. Кількість окремих випадків інвалідності можна опосередковано визначити за допоміжними показниками. Наприклад, у період з 24 лютого 2022 року по 31 жовтня 2023 року понад 16,1 тис. осіб звернулося до відповідних державних органів для забезпечення протезами верхніх та/або нижніх кінцівок, з них забезпечено такими протезами 15,7 тисяч осіб. У цих показниках не враховано інших допоміжних засобів реабілітації, а також осіб, яких забезпечено протезами у інший спосіб.

Найважливішим чинником зниження смертності й збереження людських життів є припинення воєнних дій. Але досвід інших країн показує, що після завершення війни смертність може не відразу повернутися на довоєнний рівень, і навіть за таких умов це не означає подолання тих факторів передчасної смертності, які були поширені в Україні до лютого 2022 року.

Масштабна зовнішня міграція

Міграційний рух в Україні характеризується значним перевищенням чисельності вибулого населення над кількістю прибулого упродовж дуже тривалого періоду: спочатку це відбувалося в межах колишнього СРСР, потім економічні проблеми мотивували українців виїжджати до Росії, а з початку 2000-х – до Польщі.

Перед поширенням в Україні коронавірусної хвороби COVID-19 кількість українських трудових мігрантів за кордоном становила2,5–3,0 млн осіб. Упродовж останніх 10 років Україна є незмінним лідером за кількістю вперше виданих посвідок на проживання в ЄС. Зокрема, у 2021 році такий документ отримали873,7 тис. громадян України, що становить близько 30 % усіх виданих посвідок.

Воєнна агресія Російської Федерації викликала вимушену міграцію у безпрецедентному з часів Другої світової війни масштабі: мешканці українських територій, прилеглих до зони бойових дій або тих, що зазнали окупації, стали масово переміщуватися не лише до відносно безпечних регіонів України, а й до інших країн. За даними УВКБ ООН, станом на 19 грудня 2023 року кількість українців, які опинилися за кордоном через війну, становить 6,3 млн осіб, з яких  1,2 млн депортовані (рідше – добровільно виїхали) до країн-агресорів, понад 5 млн виїхали до інших країн. За даними Євростату, серед 4,3 млн українців, які на кінець жовтня 2023 року перебували в країнах ЄС (крім Угорщини) та Європейської асоціації вільної торгівлі (Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн), 63,2 % становили жінки, вік 33,2 % вимушених мігрантів у цих країнах мають до 18 років, 60,7 % – 18–64 роки, 6,1 % – 60 років і старші.

Оскільки значну частину вимушених мігрантів становлять діти та підлітки, їх неповернення може призвести  до непоправних демографічних втрат, подальшого погіршення і без того несприятливої демографічної ситуації та зниження демографічного потенціалу України.

Ситуація ускладнюється тим, що частина українських сімей після закінчення війни може возз’єднатися за межами України: жінки, які матимуть прийнятну роботу і житло, мотивуватимуть своїх чоловіків до переїзду після скасування воєнного стану і обмежень на виїзд. Водночас імовірне зростання кількості розлучень зменшуватиме шанси на повернення жінок.

За даними Центру економічної стратегії, станом на весну 2023 року, планували повернутися в Україну 63 % опитаних, не планували – 14 %, 23 % –вагались з відповіддю, але реальна кількість українців, що залишаться за кордоном, може становити від 1,3 млн до 3,3 млн осіб залежно від подальшого розвитку ситуації: що довше триватиме війна, то менша частка мігрантів повернеться на батьківщину.

Головними причинами неповернення мігрантів є такі українські проблеми: невпевненість у безпеці в Україні (47 %), відсутність роботи та засобів до існування (31 %), недостатній доступ до базових послуг (охорона здоров’я, вода, електроенергія, інфраструктура) (22 %), недоступність якісної освіти для дітей (15 %). Перевагами життя за кордоном українські вимушені мігранти називають наявність стабільних можливостей працевлаштування (21 %), відвідування дітьми закладів шкільної та дошкільної освіти (11 %), відчуття інтегрованості (11 %).

Масові вимушені переміщення населення в межах України

Вимушені внутрішні міграції за масштабом співставні із зовнішніми, і також мають вплив на погіршення демографічної ситуації через зміну планів сімей щодо народження дітей, погіршення умов життя внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО), недостатність закладів соціальної інфраструктури в приймаючих громадах тощо.

Перед початком повномасштабного вторгнення Російської федерації в Україну було зареєстровано близько 1,5 млн ВПО. Відтоді їх чисельність стала стрімко зростати. Станом на 20 грудня 2023 року налічувалось 4,9 млн зареєстрованих ВПО, а загальна їх чисельність, за оцінками, становила

5,5–6,5 мільйонів. Серед зареєстрованих ВПО 3,6 млн осіб (73,5 %) перемістилися після 24 лютого 2022 року, переважно з територій, на яких ведуться бойові дії або які є тимчасово окупованими. Діти до 18 років становили 21,3 % ВПО. У 2022 році кількість внутрішньо переміщених сімей з дітьми зросла у 6 разів – з 124 тис. до 739 тисяч.

Значна кількість ВПО не зможе найближчим часом повернутись до власних домівок через їх зруйнуваність. Відсутність власного житла, переміщення в інші населені пункти та, як наслідок, втрата роботи та інших джерел доходів є суттєвими чинниками невпевненості у майбутньому і залишатимуться такими ще тривалий час, поки ВПО інтегруються у нові територіальні громади або повернуться до попереднього місця проживання. Це призводить до зменшення рівня народжуваності серед ВПО, а також до підвищення рівня передчасної смертності внаслідок стресу, недостатності доступу до інфраструктури, тощо.

Прогноз кількості населення в територіальних громадах є базою планування інфраструктури (наприклад, необхідної кількості лікарень, шкіл, дитячих садочків  тощо), розроблення житлових програм, довгострокових бізнес-планів. Тому необхідним є регулярний моніторинг налаштування ВПО щодо повернення чи подальшого переміщення. Станом на червень 2023 року, за даними Міжнародної організації з міграції, близько 60 % ВПО повідомили, що бажають залишитися на новому місці, 25 % – переїхати, з них переважна більшість (84 %) хочуть повернутися до місця основного проживання. Проте бажання, а також можливість (наприклад, цілісність житла) повернення змінюються з розвитком воєнної ситуації та інтеграцією на новому місці.

Державні програми можуть заохочувати ВПО повертатися до своїх домівок на прифронтових територіях, або навпаки – переїжджати на території, віддалені від зони бойових дій, якщо там є потреба в робочій силі та забезпечено доступність інфраструктура. Політику стосовно доцільності стимулювання ВПО, які виїхали із зони бойових дій, до повернення на території в безпосередній близькості від кордону з Російською Федерацією, має визначити Міністерство оборони України.

Інші чинники відтворення населення

Демографічні процеси не є ізольованими від інших процесів у суспільстві, вони тісно пов’язані та взаємно обумовлені. З одного боку, демографічний стан визначає параметри функціонування соціальної та економічної систем, з іншого – рівень розвитку державних інституцій чинить вплив на демографічні процеси. Це вимагає комплексного підходу до покращення демографічної ситуації, вагомою складовою якого є розроблення стратегії розвитку територій у безпосередній близькості від кордону з Російською Федерацією.

 Безпека

Безпекові ризики внаслідок повномасштабної агресії Російської Федерації проти України стали вирішальними факторами зовнішньої та внутрішньої міграції, зменшення народжуваності, зростання смертності (в тому числі передчасної). Важливим безпековим фактором у довгостроковому періоді є також велика площа замінованих територій, що суттєво обмежує шанси на повернення мігрантів до своїх постійних місць проживання. Згідно з даними Міністерства економіки України, площа потенційно забруднених земель в Україні становить 174 тис. кв. км, що становить 29 % загальної площі України.

Крім того, недостатня кількість та неправильне облаштування сховищ, в тому числі в житлових будівлях, ставлять під загрозу безпеку людей, збільшуючи ризик поранень і втрат. При цьому чинними державними будівельними нормами не передбачено обов’язкової наявності сховищ і захисних кімнат в об’єктах житлового будівництва.

Важливим для повернення громадян є відчуття не лише фізичної, але й емоційної безпеки. Соціальна розшарованість може поглиблювати розбіжності та створювати конфліктні ситуації у суспільстві.

Житло

Вагомим чинником повернення громадян, які виїхали за кордон, до України та прийняття позитивного рішення про народження дітей є наявність якісного індивідуального житла. Масштабні руйнування поглибили і без того суттєву проблему з доступом до якісного житла для багатьох українців. За оцінкою Київської школи економіки, станом на січень 2024 року загальна кількість зруйнованих і пошкоджених об’єктів житлового фонду становить понад 250 тис. будівель, з них 222 тис. – приватні будинки, понад 27 тис. – багатоквартирні будинки, 526 – гуртожитки.

В Україні фактично немає соціального житла, доступного для громадян, які потребують індивідуального житла, але не можуть його придбати.

В критичній ситуації, спричиненій війною, держава та місцева влада дуже обмежені у можливості надання якісного житла у тимчасове користування тим, хто його потребує.

Руйнування власного житла, незахищеність прав орендарів і орендодавців у взаємних відносинах, відсутність інструментів підтримки громадян, які не мають можливості взяти житло в кредит чи сплачувати ринкову вартість оренди,  – всім цим значно послаблюється впевненість багатьох українців у майбутньому, суттєво впливає на їхню налаштованість щодо еміграції, народження дітей тощо.

 Ринок праці

Однією з базових потреб сім’ї, якою обумовлюється прийняття рішень щодо народження дитини, проживання за кордоном чи повернення в Україну, є можливість забезпечити себе та свою сім’ю фінансово, що напряму залежить від наявності можливостей працевлаштування та отримання гідної заробітної плати.

Війна негативно вплинула на ринок праці України. Заоцінкою Міжнародної організації праці, у 2022 році зайнятість в Україні скоротилася на 15,5 %, що відповідає втраті 2,4 млн робочих місць. Однак попри значне скорочення робочих місць і зростання безробіття внаслідок повномасштабної воєнної агресії на українському ринку праці спостерігається дефіцит робочої сили. Вопитуванні, проведеному НБУ, зазначається, що 25,6 % підприємств заявили про негативний вплив на їхню роботу недостатності кваліфікованих працівників.

Серед ключових причин такої ситуації:

масштабна еміграція кваліфікованих кадрів (ОЕСР визначив, що 77 % вимушених мігрантів з України мали досвід роботи на батьківщині, 20 % були самозайнятими або підприємцями; дані щодо освіти показують, що 71 % воєнних мігрантів мають вищу освіту);

масова мобілізація до Збройних сил громадян, які раніше були учасниками ринку праці,

невідповідність навичок та кваліфікації на вакантні посади кандидатів вимогам роботодавців.

Диспропорції на ринку праці перешкоджають і спроможності підприємств відновлювати свою діяльність, і спроможності громадян мати власні джерела заробітку і планувати своє економічне майбутнє.

Дисбаланс на ринку праці буде посилюватись. За прогнозом Мінекономіки, протягом наступного десятиріччя на ринку праці виникне дефіцит близько 4,5 млн працівників. Зокрема, до 2028 року максимальне зростання попиту на фахівців очікується у сферах адміністративного та допоміжного обслуговування (в 2,4 раза порівняно з 2022 роком), будівництва (у 2,3 раза), інформації та телекомунікацій (у 2,2 раза). Впродовж цього періоду зростатимепопит на фахівців у ключових галузях економіки та суспільного життя, а саме: інженерів, технічних фахівців, військових фахівців, STEM-спеціалістів (природничі науки, технології, інженерія, математика), медичних працівників, енергетиків, будівельників, фахівців з публічної політики та врядування.

Окремою проблемою ринку праці є низький рівень працевлаштування осіб з інвалідністю та ВПО. Станом на вересень 2023 року із 2,1 млн ВПО працездатного віку було працевлаштовано близько 800 тис осіб. До початку повномасштабної війни з 2,7 млн осіб з інвалідністю, зареєстрованих в Україні, було працевлаштовано 16 %.

Війна спричиняє втрати функціональності організму різних ступенів у значної кількості громадян, особливо військовослужбовців. Неспроможність ринку праці забезпечити зайнятість таких громадян після реабілітації призведе до ризику втрати такими громадянами власних джерел доходів. Це матиме негативний вплив як на фінансову самостійність їхніх сімей, так і на збільшення дефіциту фахівців на ринку праці.

Недостатня якість умов життя

Неможливість забезпечити в Україні свої базові потреби (в енерго-, водо-, теплопостачання, зв’язку) ускладнює умови проживання і ставить під сумнів плани повернення додому.

Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним компанією Gradus, у 2023 році серед українських вимушених мігрантів за кордоном, 41 % респондентів вважають, що облаштування міст за кордоном є значно кращим, ніж в Україні. Це є свідченням відмінностей як щодо розвитку публічної інфраструктури, так і зручностей місць для проживання. Крім медичної інфраструктури та закладів дошкільної освіти, йдеться про недостатність в Україні освітніх і закладів з догляду та відповідних послуг для осіб, які їх потребують. За результатами дослідження, проведеного Civitta на замовлення UNICEF, в Україні понад 3,5 млн осіб потребують послуг з догляду.

Через війну та руйнування громадської інфраструктури погіршився доступ до базових послуг. Заінформацією МОН, від бомбардувань та обстрілів постраждали 3 798 закладів освіти, із них 365 зруйновано. За даними Мінінфраструктури, внаслідок бойових дій зруйновано та пошкоджено 159 закладів, які надають соціальні послуги, зокрема соціальних центрів, геріатричних установ, санаторіїв, дитячих таборів та інтернатів (у тому числі для осіб з інвалідністю). Це призвело до погіршення інклюзивності та доступності послуг, проблем з отриманням медичних і соціальних послуг, особливо для осіб з інвалідністю та людей похилого віку.

Облаштуванням міст для життя охоплюється не лише наявністю базової громадської інфраструктури, але й безбарʼєрністю, зручністю, наявністю місць для дозвілля (культурні заклади, публічні бібліотеки, парки), що напряму залежить від якості планування міст і дотримання стандартів планування забудовниками.

Домашнє завдання:

1. Вивчити теоретичний матеріал лекції
2. Переглянути відеоматеріали та презентації за посиланнями

Рекомендована література

Основна література

1. Географія (рівень стандарту, академічний рівень). Пестушко В.Ю., Уварова Г.Ш. 10 клас. Генеза. Наказ МОН від 03.03.2010 №177
2. Географія (рівень стандарту, академічний рівень). Коберник С.Г., Коваленко Р.Р. 10 клас. Оберіг. Наказ МОН від 03.03.2010 №177
3. Соціально-економічна географія світу (рівень стандарту, академічний рівень) за редакцією Яценка Б. П. 10 клас. Інформаційно-аналітична агенція «Наш час». Лист МОН від 25.08.2010 №1/11-8147
4. Географія (профільний рівень). Паламарчук Л.Б., Гільберг Т.Г., Безуглий В.В. 10 клас. Генеза. Наказ МОН від 03.03.2010 №177
5. Географія (профільний рівень). Паламарчук Л.Б., Гільберг Т.Г., Довгань А.І. 11 клас. Генеза. Наказ МОН від 16.03.2011 №235

Додаткова література

1. Соціально-економічна географія світу з додатком: підсумковими контрольними роботами. Коберник С. Г., Коваленко Р. Р. 10 клас. ФОП Сисин О.В. Лист ІІТЗО від 10.02.2014 №14.1/12-Г-97
2. Навчальний посібник «Соціальна і економічна географія світу. 10 клас: Тестовий контроль знань» . В. Ф. Вовк. ТОВ «Літера ЛТД». Лист ІІТЗО від 05.06.2015 №14.1/12-Г-413
3. Навчальний посібник «Соціально-економічна географія світу. 10 клас: Зошит для практичних робіт». О.Г. Стадник, В. Ф. Вовк. ТОВ «Ранок». Лист ІІТЗО Від 26.06.2015 №14.1/12-Г-723
4. Навчальний посібник «Соціально-економічна географія світу. 10 клас: Комплексний зошит для контролю знань». В. Ф. Вовк, Л. В. Костенко. ТОВ «Ранок»Лист ІІТЗО від 26.06.2015 №14.1/12-Г-721
5. Основи геоінформаційних систем і технологій. Даценко Л. М., Остроух В. І. 10-11 класи. ДНВП «Картографія». Лист ІМЗО від 30.11.2015 №2.1/12-Г- 95
6. Посібник «Підсумкові контрольні роботи з географії. 11 клас». Кузишин А. В., Заячук О. Г. Редакція газети "Підручники і посібники". Лист ІІТЗО від 05.06.2015 №14.1/12-Г-418
7. Географія в опорних схемах, таблицях та картосхемах. Кобернік С. Г., Коваленко Р. Р. Абетка. Лист МОН від 30.05.2014 №14.1/12-Г-781