Методична розробка "Внесок українських вчених-фізиків у світову науку.

ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ ФЧЕНИХ-ФІЗИКІВ У СВІТОВУ НАУКУ

(учнівська конференція)

Наука не має батьківщини,

але не буває вченого без батьківщини,

і те значення, яке його праці можуть мати

у світі, він повинен відносити

до своєї батьківщини.

                                                   Луї Пастер

Багата й щедра на таланти земля українська. Вона пода­рувала людству цілу плеяду геніальних композиторів і по­етів, письменників і живописців, учених і винахідників. Та прогрес і добробут суспільства значною мірою визна­чається не тільки талантами, а й рівнем професіональної підготовки й кваліфікації спеціалістів найрізноманітні­ших галузей. Ефективність підготовки майбутніх кадрів у навчальних закладах залежить від методики навчання різних дисциплін, у тому числі й фізики.

Сучасна фізика — найважливіше джерело знань про нав­колишній світ, основа науково-технічного прогресу і ра­зом з цим — одна з найважливіших компонентів людської культури. Фізика має глибокий вплив на світогляд лю­дей.

Тисячоліттями людство нагромаджувало знання про нав­колишній світ. Пройшло чимало часу, перш ніж фізика та астрономія виділилися як окремі науки (початок XVII століття), хоча елементи фізичних наукових знань фор­мувалися раніше. У цьому процесі брали участь і вихід­ці з України.

Починаючи з XV століття багато українців здобувало вищу освіту в провідних університетах Італії, Франції, Німеччини, Польщі та ін. країн. Вони відігра­ли важливу роль у заснуванні перших вищих шкіл на Ук­раїні. Наприкінці XVI ст. (1576 р.) організовується Ост­розька академія (тепер Рівненської області), в якій серед навчальних предметів були науки про природу. Вітчиз­няні наукові традиції закладалися в Києво-Могилянській Академії (1632 р.), де слухачі вивчали систему світобу­дови Коперника, погляди Галілея. Видатний вихованець академії Феофан Прокопович розвивав фізико-астрономічні науки, мав чудове обладнання для спостереження за зоряним небом.

Чимало імен вчених-українців зустрічається серед про­фесорів і навіть ректорів багатьох університетів Євро­пи. Так, у XV—XVII ст. лише у Краківському універси­теті працювало не менше 13 професорів з України. Були серед них і доктори філософії.

Потужним науковим осередком в Україні кінця XIX ст. було Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Вибори перших дійсних членів НТШ відбулися 1 чер­вня 1899 року, до складу математично-природописно-лікарської секції було обрано 10 вчених, серед яких Іван Пулюй, Володимир Левицький — видатний вчений-математик, автор підручника з фізики, укладач української наукової термінології з фізики; Петро Огоновський — автор першого підручника з фізики, написаного україн­ською мовою (Львів, 1897 р.). Про високий науковий рі­вень НТШ свідчить те, що дійсними його членами були такі відомі світу вчені-фізики, як М. Планк, А. Йоффе, А. Ейнштейн. НТШ було прообразом майбутньої Ук­раїнської Академії наук. Значних зусиль у становленні природознавчої академічної науки в Україні доклав ви­датний український професор механіки, згодом один з провідних учених-фізиків США — Степан Тимошенко (1878-1972 рр.).

А зараз, більш детальніше розглянемо здобутки та досягнення малої частки українських фізиків

Михайло Петрович Авенаріус (1835-1895)

Відомий український фі­зик, організатор і керівник Київської школи фізиків ек­спериментаторів — першої фізичної школи на Україні, член-кореспондент Петер­бурзької АН (з 1876 р.). За­кінчив 1858 р. Петербурзь­кий університет, протягом 1865—1891 рр. працював у Київському університеті (з 1866 р. — професор).

Наукові праці стосуються термоелектричних явищ та молекулярної фізики. До­слідив залежність термоелектрорушійної сили від тем­ператури спаїв,              

запропонував й обґрунтував форму­лу цієї залежності (закон Авенаріуса); вивчав рідкий стан і пару при зміні температур і тисків, зокрема ви­значав критичні температури різних рідин. Протягом 1873—1877 рр. у Київській лабораторії Авенаріус разом зі своїми учнями (В. І. Зайончевським, О. Е. Страусом, К. М. Жуком, О. І. Надєждіним та ін.) одержав чимало критичних значень для багатьох речовин, які ввійшли в основний фонд фізичних величин і надовго лишали­ся -незмінними.

Народився Іван Павло­вич Пулюй у Гримайлові на Тернопільщині в релігій­ній греко-католицькій ро­дині. З відзнакою закінчив Тернопільську класичну гімназію. 1864р. вступає на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики та аст­рономії. По закінченні кур­су богослов'я замість сану священика обирає звання студента філософського фа­культету Віденського уні­верситету. Після закінчення навчання — асистент ка­федри експериментальної фізики цього університету, згодом — асистент-викладач кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м. Фіуме (тепер Рієка в Хорватії).

1875 р. в Страсбурзькому університеті вивчає електротех­ніку, з відзнакою захищає дисертацію і здобуває ступінь доктора філософії цього ж університету (спеціалізація з фізики).

Здобув звання приват-доцента Віденського університету. Обіймав посади технічного директора електротехнічного бюро у Відні, професора експериментальної та техніч­ної фізики у Німецькій вищій технічній школі (м. Пра­га). 1902 р. — перший декан першого в Європі електро­технічного факультету. Цісар Франц—Йосиф іменував Івана Пулюя Радником Двору, нагородив Лицарським Хрестом. Помер І. П. Пулюй 31 січня 1918 р. у Празі.

Після закінчення курсу богослов'я Івана Пулюя чекав вигідний сан священика. Цього надзвичайно прагну­ли і його батьки-хлібороби, які сповідували греко- католицьку віру. Іван Пулюй вибрав іншу життєву до­рогу — поглиблено вивчає фізику та електротехніку. Саме ці знання піднесли його на вершину світової сла­ви. Як не прикро, але в Україні ім'я Пулюя донедавна багатьом було невідоме. Тільки із здобуттям незалеж­ності про нього заговорили, його наукові здобутки ста­ли надбанням нації.

Учені особливо відзначають праці Івана Пулюя в галузі молекулярної фізики—дані про коефіцієнти внутрішньо­го тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчис­люють такі мікроскопічні величини, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх кількість в одній грам-моле­кулі тощо. У галузі електротехніки Іван Пулюй удоско­налив технологію виготовлення розжарювальних ни­ток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Ряд промислово розвинених країн Європи запа­тентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. За учас­тю земляка запущено ряд електростанцій на постійно­му струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струми. Досі залишається спірним питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім'я Івана Пулюя тільки здобуває обшири. На думку науковців, внесок Рентгена у дослі­дження X -променів є явно завищеним.

Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх пояс­ненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчен­ня механізму явищ, у тому числі й нововідкритих про­менів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомно-молекулярному рівні). П. С. Кудрявцев в «Истории физики» пише: «Невдала гіпотеза Рентгена була разом з тим свідченням хибності його теоретичного мис­лення, схильного до однобічного емпіризму.

Тонкий і вмілий експериментатор, Рентген не виявив нахилу до пошуків нового, як не парадоксально це зву­чить стосовно автора одного з найбільших у житті фізи­ки нових відкриттів».

Дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджу­ють, що вже через півтора місяця від першого повідом­лення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню X -про­менів, яка містить значно глибші, порівняно з Рентге­ном, результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві рентгенограми мали вищу якість, ніж Рентгенові, тривалий час лишалися неперевершеними за технікою виконання. Пулюй зробив перший зні­мок повного людського скелета.

На думку Ю. Гривняка, Рентген був знайомий з Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта і провадив досліди з катодними трубками під впливом Пулюя. Чи не тут бере початок «випадкове» відкриття? Гельмут Лінднер у книзі «Картини сучасної фізики» відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадко­вим. Дослідники життя та діяльності Рентгена не за­лишили поза увагою і такий факт, пов'язаний з від­криттям X -променів: працюючи в лабораторії, він перебував у повній ізоляції від зовнішнього світу, запи­си про свої спостереження тримав у таємниці і запові­дав спалити одразу після смерті, що було й зроблено. Посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, Рентген ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч вони у той час були добре відомі серед науковців. На дослідників діяльності Івана Пулюя ще чекають нові знахідки. Та вже й нині їх до­статньо, щоб вважати Івана Пулюя основоположни­ком науки про рентгенівські промені аж ніяк не мен­шою мірою, ніж Рентгена. Але не тільки науковими дослідженнями вичерпується талант Івана Пулюя. На­уково-популярні книги «Непропаща сила», «Нові і пе­ремінні зорі» глибоко філософські, в них формується мета наукового пізнання як відкриття законів приро­ди за допомогою досліду.

Велична постать Івана Пулюя і на громадській ниві: «...ти був людиною сильних переконань і гостро викарбуваною особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, ніж вірність власному наро­дові»,— говорив про нашого земляка ректор Празької політехніки. І не випадково. Ще гімназистом Пулюй за­сновує молодіжний гурток для вивчення і популяриза­ції української історії та літератури.

У студентські роки перекладає українською мовою під­ручник геометрії, пізніше виступає за створення ук­раїнського університету у Львові, друкує статті на за­хист української мови. В роки Першої світової війни виступає за відродження української державності. За свідченням очевидців, Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давні — грецьку і гєбрайську. Саме таку людину шукав Пантелеймон Куліш для перекладу Біб­лії. Творча співпраця тривала понад двадцять років. Переклад Нового Завіту було закінчено 1871 року. Ос­таточну редакцію, кінцеву коректуру Іван Пулюй за­вершив через вісім років, а ще через два роки кни­га побачила світ. «Тяжко було б подумати,— писала Пулюєві Ганна Барвінок,— що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої підмоги великої. Ка­зав один дуже освічений науковий чоловік: "Не було б Куліша, не було б і Біблії"».

А я тепер скажу: «Не було б Пулюя, не було б Біблії». Такі у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу разів Вам спасибі»..

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він зали­шався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич.

Народився в Полтаві. Закін­чив Харківський універси­тет (1880р.). Працював там же, з 1889 р. — професор. У1894-1902 рр.-професор Новоросійського універси­тету. В 1902-1908 рр.- про­фесор Харківського техно­логічного інституту. Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіо­активності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології. 1883 р. здій­снив геофізичні досліджен­ня у районі Курської магнітної аномалії і вперше подав думку про те, що подальші дослідження зможуть при­вести до відкриття багатих родовищ зольних руд. За­снував у Харківському університеті магнітно-метеоро­логічне відділення та метеостанцію, в яких здійснював дослідження з поляризації світла та метеорології. Сконс­труював сейсмограф, рефрактометр. На базі оригіналь­них експериментів відкрив низку незнаних властивостей рентгенівських променів. Відкрив і застосував на прак­тиці явище фотогальванографії. Винайшов спосіб керу­вання різними механізмами й пристроями по радіо, за­клав основи радіотелемеханіки. Для захисту радіопередач від перехоплення сконструював так званий радіопротек-тор. Збудував у Харківському технологічному інституті першу в місті радіостанцію. Заснував журнал «Известия Харьковского технологического института».

Ще навчаючись у Полтавській гімназії, М. Д. Пильчиков захоплено займався експериментами та винаходами у га­лузі техніки, фізики й хімії. 1878 р. студент-другокурсник Харківського університету винайшов електричний фо­нограф, на кілька десятиріч випередивши зарубіжних до­слідників, серед них і Т. Едісона, фонограф якого був ме­ханічним приладом. Після завершення університетського курсу М. Д. Пильчикова було залишено на кафедрі фізи­ки для підготовки до професорського звання. Його талант експериментатора й винахідника розкривається і міцніє. Тільки за 1881—1887 роки він створює 18 наукових пра­ць, винаходить і будує дев'ять власних фізичних та фізич­но-хімічних приладів, з-поміж яких рефрактометр для рі­дин здобув визнання в Росії та за кордоном. У ці ж роки М. Д. Пильчиков здійснив піонерську за своїм значенням роботу: спеціально дослідив район магнітних аномалій у Курській губернії, відкрив нові пункти та встановив те­риторіальні межі поширення аномалій. Ці досягнення молодого дослідника було відзначено срібною медаллю Російського географічного товариства.

На зібраному матеріалі Пильчиков захистив навесні 1888 р. у Петербурзькому університеті магістерську дисер­тацію, в якій заклав основи теорії аномалій геомагнетиз­му та вперше обґрунтував наявність «найбагатших пок­ладів залізної руди» в межах Курської магнітної аномалії. Це його передбачення, як відомо, цілком справдилося.

У 1888—1889 рр. М. Д. Пильчиков перебував у науко­вому відрядженні за кордоном, де працював у лабора­торіях видатних французьких фізиків Г. Ліппмана (зго­дом Нобелівського лауреата), А. Корню, Н. Маскара. Тут він здійснив немало важливих досліджень з електрохімії, зокрема розробив ефективний оптично-гальванічний за­сіб вивчення процесу електролізу, виступав з доповідя­ми на II Міжнародному конгресі електриків та І Між­народному метеорологічному з'їзді. Його було обрано членом Французького фізичного товариства та Міжна­родного товариства електриків.

Після повернення на батьківщину М. Д. Пильчиков стає професором Харківського університету, читає курси з фі­зики й метеорології та провадить дослідження з поляри­зації світла й атмосферної оптики. 1891 р. він заснував магнітно-метеорологічне відділення фізичного кабіне­ту та університетську метеорологічну станцію. Вчений обстоював потребу вивчення високих шарів атмосфери за допомогою спеціальних стратостатів і з цією метою за­пропонував конструкцію герметизованої кабіни — про­вісника сучасних космічних скафандрів. Цей харківський період творчості позначений також низкою блискучих експериментів, створенням нових методів досліджень, конструюванням дотепних приладів — інклінатора, однониткового сейсмографа та інших.

З 1894 р. М. Д. Пильчиков працює професором фізи­ки Новоросійського університету. Тут після появи звіс­ток про досліди В. К. Рентгена він першим в Україні й одним з перших у Росії здійснив вдалі експеримен­ти з X -променями, відкривши низку ще не знаних їх­ніх властивостей.

На 1896 р. припадає публікація здійсненого вченим від­криття: на основі застосування власного оптично-галь­ванічного засобу дослідження електролізу М. Д. Пильчиков встановив можливість фіксувати зображення предметів нарощуванням рельєфу на металевих пластинках. Так уперше у світі було відкрито та застосовано на практи­ці явище електрофотографування, назване вченим фо­тогальванографією.

В Одесі М. Д. Пильчиков провів чимало віртуозних ек­спериментів і з радіозв'язку. Він прийшов ще до одного видатного досягнення — винайдення способу керуван­ня різними механізмами й пристроями по радіо. 5 квіт­ня 1898 р. уперше продемонстрував це своє досягнення,, почавши відлік подальшому розвитку радіотелемеханіки. У 1899—1900 рр. М. Д. Пильчиков здійснив експеримен­тальні й теоретичні дослідження з радіоактивності. В Одесі він заснував перший у Росії за часом спорудження фізич­ний інститут при університеті, а також вимірювальну лабо­раторію — одну з найбагатших у тогочасних університетах. 1902 р. М. Д. Пильчиков повернувся до Харкова, де очолив кафедру фізики та фізичну лабораторію у Технологічному інституті. Він збудував першу в місті радіостанцію, де про­довжив дослідження з радіозв'язку, зокрема створив мо­дель радіокерованого протимінного захисту для військо­вих кораблів, обладнав радіостанцію на автомобілі тощо. На цей час припадає й завершення його роботи над проб­лемою захисту радіопередач від перехоплення. Вчений сконструював для цього так званий радіопротектор, випробуваний на бойових кораблях Чорноморського флоту в серпні 1903 р. Унаслідок енергійних зусиль М. Д. Пильчикова фізична лабораторія інституту за п'ять років пере­творилася на найбагатшу і найкраще обладнану з-поміж інших вищих технічних закладів тогочасної Росії. Він мрія в перетворити її на фізичний інститут, сам навіть спланував триповерховий лабораторний корпус для нього. Одначе тим  планам не судилося здійснитися: виснажений напруженою боротьбою задемократизацію інститутського життя у 1905— 1907 рр. проти реакціонерів-чорносотенців, М. Д. Пильчи-ков 19травня 1908 р. пострілом у серце обірвав своє життя. Творча спадщина вченого — це близько 100 праць, понад 25 оригінальних приладів та установок, кілька нових екс­периментальних методів досліджень.

Леонід Ісаакович Мандельштам

(04.10.1879 - 27.11.1944 рр.)

 Видатний фізик, академік (з 1929 р.). Народився в Одесі. Навчався в Новоросійсько­му університеті (Одеса), звід­ки був виключений за участь у студентських заворушен­нях. Закінчив Страсбурзь­кий університет, там і працював ДО 1914р. У 1915 р. був обраний приват-доцентом Одеського університету, 1918 р. — професор Одесь­кого політехнічного універ­ситету, з 1925 р. — Москов­ського університету.

Основні наукові праці стосуються оптики, радіофізики, теорії нелінійних коливань та квантової механіки. З його ім'ям пов'язані видатні відкриття у фізиці й виникнення  нових галузей техніки.

У квантовій теорії він запропонував чимало плідних ідей і передбачав подальші етапи її розвитку. Спільно з М. О. Леонтовичем розробив теорію явища, яка тепер відома як «проходження частинки через потенціаль­ний бар'єр». У його ідеях передбачено теорію матриці розсіяння. Мандельштам один з перших зрозумів фі­зичне значення теорії відносності та багато зробив для її роз'яснення й пропагування. За праці в галузі фізики 1931 р. Мандельштаму була присуджена премія імені В. І. Леніна.

Дослідження Мандельштама з теорії коливань спричи­нили створення нового напрямку — теорії нелінійних коливань. Розвиваючи цю теорію, Мандельштам охоп­лював коливальні процеси в радіотехніці, механіці, акус­тиці, автоматиці, аеродинаміці. З його ім'ям пов'язане відкриття нових видів резонансу, узагальнення й по­глиблення поняття резонансу, розробка нового мето­ду генерації електромагнітної енергії — параметрич­ні генератори.

Разом з М. Д. Папалексі зробив чималий внесок у радіо­фізику й радіотехніку: розробив нові способи радіотеле­графної й радіотелефонної модуляції, нові радіоінтерфе-ренційні методи дослідження поширення радіохвиль тощо. За розробку рад іоінтерференційної методики й одержані практичні результати Мандельштама 1942 р. удостоєно Державної премії СРСР.

Праці Мандельштама стосуються також історії науки. Створив школу фізиків.

Дмитро Аполлінарійович Рожанський

(01.09.1882 - 27.09.1936 рр.)

 Фізик, член-кореспондент АН СРСР (з 1933 р.). Народився в Києві. Закінчив в 1904 р. Петербурзький університет. У 1911-1921 рр. професор Харківського університету, в 1921-1923 рр. працював у Нижньоновгородській радіолабораторії, з 1923 р.,—у Центральній радіолабораторії в Ленінграді, згодом у Фізико-технічному та Політехнічному інститутах (Ленінград). 1921—1928 рр.— очолював також Харківську науково-дослідну кафедру фізики.

Основні наукові праці стосуються електричних розрядів та радіофізики. Під його керівництвом провадилися ро­боти для створення короткохвильових передавачів, ста­білізації частоти лампових генераторів, досліджували­ся особливості поширення коротких й ультракоротких радіохвиль з урахуванням властивостей іоносфери й ін­ших факторів. Розробляв питання радіолокації.

Створив першу школу фізиків у Харківському універ­ситеті. Його учнями були А. О. Слуцкін, С. Я. Брауде, Ю. Б. Кобзарєв, Д. С. Штейнберг та інші.

Синельников Кирило Дмитрович

 (29.05.1901 - 16.10.1966 рр.)

Фізик-експериментатор, академікАНУРСР(з 1948р.). На­родився в Павлограді (тепер Дніпропетровської області). Закінчив 1923 р. Кримський університет у Сімферополі. Протягом 1924-1930 рр. працював у Ленінградському фізико-технічному інституті І (у 1928—1930 рр. був у науковому відрядженні в Англії де працював у Резерфорда), з  1930 р. — у Харківському фізико – технічному інституті ( з 1944р. – директор) Професор Харківського університету з 1936р.

Наукові дослідження стосуються фізики й техніки високих напруг, прискорювальної техніки, ядерної фізики й фізики високих енергій, фізики високого вакуум; й вакуумної металургії, фізики плазми та керованих термоядерних реакцій. 1933 р. спільно з А. К. Вальтером О. І. Лейпунським та Г. Д. Латишевим уперше в СРСР розщепив атомне ядро штучно прискореними протона ми; брав участь у розробленні й спорудженні цілої низки унікальних прискорювачів (1933—1966 рр.), зокрема в створенні серії протонних лінійних прискорювачі на енергії від 5 до 20 Мев, лінійного прискорювача важких іонів та лінійних прискорювачів електронів на енер гії від 5 Мев до 2 Гев.

У1946-1949 рр. разом з Б. Г. Лазарєвим та іншими створив високопродуктивні дифузійні та кріогенні насосі для потреб атомної енергетики, що вдосконалювалися в подальші роки. Спільно з В. Є. Івановим розробив новий напрям вакуумної обробки металів, що дало змог; розв'язати чимало наукових і технічних завдань.

У Харківському фізико-технічному інституті від 1957р. Си­нельников очолював дослідження з фізики плазми та про­блеми керованого термоядерного синтезу. Було одержане важливі результати з інжекції плазми в магнітній пастці утримання в ній плазми, нагрівання плазми. Зокрема розроблено метод високочастотного нагрівання плазми

Створив школу фізиків-ядерників.

Бенціон Мойсейович Вул (22.05.1903 р.)

Фізик, академік з 1972 року. Народився у Білій Церкві. Закінчив 1928 р. Київський політехнічний інститут. З 1932 р. працює у Фізично­му інституті АН СРСР.

Основні праці присвячені фізиці діелектриків та напів­провідників. Досліджував електричну міцність діелек­триків, відкрив нову форму пробою (послідовного) діе­лектрика, досліджував про­бій газу при різних тисках, що мало важливе науково-технічне значення. Розро­бив також основи теорії процесу фільтрації аерозолей; дослідив тверді діелектрики з високою діелект­ричною проникністю, що мало важливе значення для розробки й виготовлення високочастотних кераміч­них конденсаторів. Широкого визнання здобуло від­криття Вулом зі співробітниками сегнетоелектричних властивостей титану барію (1944 р.), що започатку­вало створення нового класу діелектриків, відмінних своїми винятковими властивостями від інших діелек­триків, й отримало широке практичне застосування та відкрило нові технічні можливості (Державна пре­мія СРСР, 1946 р.). Вул вперше встановив основні за­кономірності зміни електропровідності діелектриків під дією гамма-випромінювання.

З 1948 р. Вул зі співробітниками розпочав досліджен­ня з фізики напівпровідників, унаслідок чого впер­ше в СРСР вирощено монокристали германію й до­сліджено не рівноважні електронні процесів ньому та створено перші в нашій країні напівпровідникові діоди й тріоди. Подальші дослідження в галузі фо­тоелектричних явищ у германії та кремнії призвели до створення кремнієвих фотоелементів радянських сонячних батарей. Вул запропонував також новий принцип використання напівпровідникових підси­лювачів. У 1962 р. Вул разом з працівниками своєї лабораторії фізики напівпровідників та лабораторії квантової радіофізики створив перший в СРСР на­півпровідниковий квантовий генератор (Ленінська премія, 1964 р.).

Герой Соціалістичної Праці (1969 р.).

Історія фізики — це історія відкриттів, кожне з яких поглиблює наше розуміння природи. Але за будь-яким відкриттям стоїть жива людина, а частіше група людей, чиї зусилля пробивають стіну невідомості й незнання, підіймають науку на новий щабель розвитку. 

Наш святий обов'язок пам'ятати свою історію, знати імена своїх вчених, світочів науки і культури. Інакше наше самоусвідомлення, як нації, буде неможливе. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Українські фізики та астрономи. // Автор-укладач Віра Шаромова. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 304 с.
2. Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці // Збірний нарисів.  Упорядник Романчук О. К. – Л.: Меморіал, 1972. – 544 с.
3. Шаромова В. Р. Фізика та астронорономія в школі: українознавчий аспект //  Позакласні заходи. Частина перша. – Тернопіль: Підручники і посібники,  2008. –223 с.
4. Г.Г.Кордун “Учням про видатних фізиків”. Київ 1979 р.