Методичні матеріали до засідання гуртка "Літературне краєзнавство"

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

проведення засідання гуртка

«Літературне краєзнавство»

на тему: «Співець бойківської долі»,

присвяченої 150-річчю

з дня народження о. Ю. Кміта –

священника, письменника, етнографа

з використанням матеріалів

Львівського музею історії

Учитель української мови та літератури

ЗЗСО № 1 ім. Т.Г. Шевченка

 міста Самбора Львівської області

Мета: ознайомити учнів з життєвим та творчим шляхом письменника, священника, етнографа, літературознавця -  Ю. Кміта, викликати інтерес до його творів.

На прикладі о. Ю. Кміта виховувати учнів свідомими громадянами, допомогти учням усвідомити важливість виховання на основі християнської моралі, народних традицій, багато особистого досвіду.

Спрямувати на творення непохитної у Христовій вірі особистості громадянина — трудівника і борця за долю Батьківщини, за утвердження в житті християнських цінностей.

Обладнання: портрет о. Ю. Кміта, ксерокопії архівних матеріалів Львівського музею історії - газетні вирізки, книга В.Паламаря "о. Ю. Кміт”.

Цитати:

Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український народ.

Патріарх Йосип Сліпий

Українців багато.

Нас на щось величне призначив Бог.

Антін Княжинський

Хід заняття:

І. Вступне слово вчителя.

Бойківщина - це чудовий куточок України. Вона чарує нас своєю ніжною красою, приємним п’янким запахом смерек, сосен, ялиць. А гірські джерела немов промовляють до нас: ”Пийте джерельну воду - матимете силу і здоров’я на довгі роки життя”. Колись про Бойківщину говорили, як про край забутий і нецікавий. Але тут живе працьовитий народ, який творив і творить свою національну культуру і своє національне обличчя.

(Звучить пісня Я. Сторонської «Всім серцем взивало до Бога»,                              муз.  С. Цебенка).

Родом з Бойківщини, Юрій Кміт мав недолю жити і працювати тоді, коли в його краї верховодив зайда. Та він вивчав життя бойківського селянства, поневоленого політично і визискуваного соціально. Своєю творчістю духовний наставник намагався будити в ньому почуття власної гідності. На превеликий жаль, не тільки єпископ Константин Чехович, а й ще один перемишлянський владика Василь Семрантович негативно ставилися до його письменницької та громадсько-культурної діяльності. Та час, історія, врешті — решт, діяння оправдали цього світоча нашої духовності та подвижництва.

Сучасники назвали його Великим Бойком, письменником Франкової школи. Основним мотивом його подвижницької діяльності були неугасима любов до свого народу, рідної Батьківщини.

о. Юрій Кміт майже 30 років був парохом с. Чайковичі Самбірського району. Брав активну участь у національно-визвольних змаганнях, був духовним провідником місцевої організації "Просвіта", шкільним інструктором Рудківського повітового комісаріату ЗУHP, військовим священником УГА.

Нелегке життя й долю різних горян оспівує сумна муза Ю. Кміта в багатьох новелах, нарисах, оповіданнях, які щедро інструктовані бойківським фольклором. Він - автор збірок оповідань "Життя"(1903),  "З гір" (1907),                  "В затінку й на сонці" (1906), п'єс "Подружжя" (1903), "Тремтіння душі" (1922). Опублікував описи бойківських звичаїв і обрядів: "Бойківське весілля в Гвіздци Турчанського повіту" (1908), "Різдвяні свята у бойків" (1911), дослідження і матеріали з історії Бойківщини; працював над словником бойківського говору.

Виступав з рецензіями, літературно-критичними і публіцистичними статтями та літературознавчими розвідками про творчість українських письменників: "В столітні роковини видання Енеїди І.П. Котляревського", 1898, Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)", 1900. Перекладав твори Г. Ібсена, Міксата.

Його повернення із забуття розпочалося на початку дев'яностих. У Львові було видано збірку "Образки з життя", де є кілька новел Ю. Кміта з біографічною довідкою.

Помер Ю. Кміт в 1943р. в селі Татаринів (Рубанівка) Городоцького району.

2.   Виступи учнів за планом (доповіді додаються).

1.  Духовний злет (життєвий та творчий шлях о. Ю.Кміта).

2.   Літературна творчість.

3. Наука правдивого виховання християнина і громадянина в проповідях о.Юрія Кміта.

  а) читання «Молитви за Батьківщину» (на фоні музики «Ave, Maria») 

4. Доробок у літературознавстві. 

5. Етнографічні дослідження.

6. Скарбниця бойківської мудрості.

IV. Заключне слово вчителя.

Ми маємо пишатися Юрієм Кмітом, як самбірчанином. У Самборі він закінчив вселюдну школу та гімназію. Тут з багатьма однодумцями активно відвідував сходинки таємного гуртка українських учнів. Саме в Самборі молодий Кміт познайомився з Шевченковим Кобзарем, "Русалкою Дністровою" і іншими виданнями. А чого тільки варта його співпраця з "Бойківщиною " - музеєм і Товариством.

Спогади мусять бути, це справа нашої гідності і честі.

Його ім’я замовчувалося, бо все його життя і творчість, патріотична і гуманістична діяльність суперечили духу тоталітарного режиму. Бо тепер, із здобуттям незалежної держави, ім’я Ю.Кміта повертається до нас. Нині твори, щире слово і думка Ю. Кміта мають змогу промовляти до людей, допомагати відродженню української нації.

Його "Проповіді на свята цілого року”, на моє глибоке переконання здатні замінити сотні книжок, що в тій чи іншій мірі поширюють норми Християнської моралі, правила поведінки.

Одягнувшись у броню любові, озброївшись Вірою і Словом Правди, він відважно вступав хресною дорогою служіння Богу й народу.

Світлим духом, широким серцем і глибоким розумом він увібрав усе високе, святе і вічне, перетворивши його на джерело, яке понині живить націю, дає їй силу зберегти себе, свою віру і нездоланне прагнення до волі.

МАТЕРІАЛИ

ДО УСНОГО ЖУРНАЛУ

1. Духовний злет

 (життєвий та творчий шлях о. Ю.Кміта)

1872, 24 квітня - народився в селянській сім'ї в с. Кобло Старе на      Старосамбірщині.

1879 - 1894 - навчання в народній школі, Самбірській гімназії.

1894 - 1900 -навчання у Львівській духовній семінарії (член літературно - наукового товариства). В газеті "Буковина"                                (ред.  О. Маковей) публікується перше оповідання Ю. Кміта "Ніч". У Науковому імені Шевченка, журналі "Літературно - науковий вісник" (ЛНВ) (співпраця з І. Франком,                     М. Грушевським, В. Гнатюком), газеті "Діло", "Руслан", публікує статті про Карпенка-Карого, І. Котляревського,         Т. Шевченка, Г. Ібсена, переклади творів К. Міксата,                     Г. Ібсена, наукові розвідки з історії Галичини, огляди літератури та рецензії на книги. Ініціатор постановки в семінарії п'єси Г. Ібсена "Ворог народа".

1990 - одруження з Володимирою Кочерган, дочкою вчителя з        с. Краківець (біля Яворова): висвячення на священника.

1901,23 I.-19.ІІІ. - праця сотрудником у с. Великі Мости.

1901,20.ІІІ. - працює сотрудником у м. Яворові.

1903, 16.IX. організовує"Кредитову Спілку", філію товариства

                                 "Просвіта", "Сокіл" і "Січ" (1904), філію "Сільського Господаря" (1908); ініціатор відкриття української гімназії в Яворові (1908).

                                 Виходять в "ЛНВ" стаття про Ф. Ніцше (1901), перша етнографічна праця "Весілля в Семирівці" (1902) Збірка новел "Житє", п'єса "Подружє" (1903), праці з історії Галичини.

1903.-1910, VII -працює адміністратором у с. Купновичі Комарнянського деканату, сотрудником у с. Жовтанці Жовківського повіту, адміністратором у с. Бараничі Самбірського деканату, адміністратором у с. Гвіздець, парохом у с. Дзвиняч Горішній Турківського повіту.

Публікує збірки новел "В затінку й на сонці" (1906),                 "З гір" (1907), "Пятдесятилітнє подружє", повість "Сотрудник" (1908), праці з етнографії, історії.

1910, 1 .VIII       - працює парохом в с. Чайковичі Рудківського повіту.

Організовує фінансово-господарські й культурно- просвітні установи. Пише повість "Змагання", рецензії на твори І. Франка, М. Коцюбинського. Робота шкільним інспектором Рудківського повітового комісаріату ЗУНР, священницька діяльність серед УСС на фронті (1918-1919).

1919-1921 - адміністратор парафії с. Чайковичі. Ініціатор відновлення діяльності українських установ. Опубліковано три книги "Святкові проповіді" (1924, 1928, 1930), збірку нарисів і оповідань "Тремтіння душі" (1922), етнографічні праці та матеріали до бойківського словника в ж. "Літопис Бойківщина"  (м. Самбір).

1939-1941 -перебування в м. Кракові.

1941. VI - повернення в Україну, призначений священником в          с. Татаринів (біля Рудок) Городоцького району.
1942.  2.II - померла дружина Володимира.

1943,25 червня     -  помер о. Юрій Кміт в с. Татаринів, де й похований

(біля церкви).

2.Літературна творчість

Письменник Юрій Кміт залишив у літературному процесі кінця XIX - початку XX століття чималий доробок. Його шанували і любили в Галичині. Походження з бойківського підгір'я, подальше перебування у правдивому бойківському середовищі, нагода докладно ознайомитися з побутом бойків, позитивно вплинули на цього зацікавлення бойківським говором, бойківською звичаєвістю.

Його літературна спадщина - багатогранна. Він зреалізував свої можливості у прозі, драматургії, публіцистиці. З-під його пера вийшли збірки оповідань "Життя" (1930), "З гір" (1907), "В затінку й на сонці", п'єса "Подружжя" (1903) "Проповіді на свята цілого року" (1924) та інші твори.

Новелістику о. Юрія можна розділити на дві групи. Перша - про життя простих селян. Друга - про життя українського духовенства в умовах поневолення.

Першу групу творів письменника об'єднала збірка " В затінку й на сонці". Вже в першому оповіданні автор використовує такий художній прийом як контраст, а також застосовує елементи обрядовості, у сюжеті оповідання "В затінку й на сонці" введено народний звичай закладання будівлі.

Після церковної відправи Марися з ріднею чинили обряд. Спочатку приповідали, а потім у кутові врізини вливали живе срібло, вкладали кусочки червоного, чорного та синього шовку. Робили це "з незвичайною ревністю і пієтизмом: очі їх горіли натхненням, здавалося, що хотіли взяти тут усі засновані врізання цілу свою душу". І все це робилося з метою, аби "прогнати демона на ліси і дебри..., вбезпечитися від лихого..., вбезпечитися гараздом." Описуючи це, автор проймається любов'ю до цих простих людей, його захолю їх моральна чистота і гідність.

Прийоми контрасту використано ще у двох оповіданнях - "Ніч" та "Запис" . У "Записі" бачимо трагедію двох старших людей, що розповідають одне одному про своє горе. Розмова селян відбувається погожого літнього дня, що дуже виразно підкреслює трагізм їхнього становища. Що ж трапилось? А те, що батьки відписали своїм дітям землю, а ті чинять їм кривду.

Ось такий він Юрій Кміт, така його тенденція - в кожному оповіданні подавати коментар, а не обмежуватися відтворенням події. Письменник ставить селянина в площину соціальних відносин, розглядає його через взаємини з Богом і Природою.

Та коли торкнувся природи, то не можу не захопитися майстерністю письменника, з якою він, власне, її описує. За отцем Кмітом, природа постійно перебуває у взаємодії з людьми: вона співчуває їхньому горю, співпереживає з ними, підкреслює їх душевний стан. Людина і Природа у творах новеліста виступають як одне ціле.

Отця Кміта справедливо називають співцем, на жаль, гіркої бойківської долі.

 Про життя галицького духовенства в умовах чужоземного поневолення розповідає друга група новел письменника. Отець Юрій намагався відтворити перед читачем усе те, що пережив як душпастир. Твори цієї тематики він об'єднав у збірку "Життя".

"Глупе і трагічне життє! У вечер кладемося на сон, аби приспати дізнаний біль, а будимося, аби нові тортури ранили, кровавили наші серця.         І так без кінця".

Тайна оповіді пронизує однойменне оповідання "Сповідь". Життя сільського священника проходить крізь ще одне оповідання - "Трагічні хвилі". В селі лютує епідемія скарлатини. Місцевому отцеві згадуються і свої діти, які можуть стати жертвою цієї хвороби. Важкі почуття переповнюють його душу. Вірний своїм священичим обов'язкам, він іде, щоб поховати дитину...

Проза письменника кличе до перемоги над злом, за гідне людини життя, за її Християнську мораль. Страшні поневіряння, великі нестатки витерпів, і український народ. Все це з болем сприймав і відтворював новеліст. І нині, коли згадуємо тих, які віддали своє життя за Христове Євангеліє, за рідну Церкву, за волю та державність України, ми повинні спом'янути й світоча бойківського письменника о. Юрія Кміта.

3.Наука правдивого виховання християнина

й громадянина в проповідях о. Юрія Кміта

До недавнього часу ім'я й діяльність о. Ю. Кміта (1872-1943), письменника, етнографа, шкільного інспектора повітового комісаріату ЗУНР, військового священика УГА, незаслужено замовчувались, були призабуті Усні й друковані проповіді Досконалі красномовним мистецтвом, громадянським запалом, знанням Божої науки, глибин людської душі.

У книзі «Проповіді на свята цілого року» (1924) розкрито важливість виховання і його завдання, шляхи самовдосконалення:

1. Батькам належить добре розпізнати їх важливість і корисність, і обов'язки, виховувати дитину для Бога й церкви, себе самої та Батьківщини. Від нього залежить щастя сім'ї, злагода між народами, розвиток Батьківщини, доля дітей. Батьки, які довели до занепаду своїх дітей занедбанням, лихими розмовами, поганими вчинками є скусниками, їх душовбивцями.
2.  Обов'язки виховання: старання за здоров'я тіла й душі, хосенна наука, добрий приклад і пильне око. Своєчасно подавати дітям хліб тіла й душі, вправляти їх у тому, що Боже, що добре. Змалку вчити вимовляти перші святі слова й імена, хреститися, молитися, витворити в дитині чисте серце, непохитний характер, прищеплювати їй уяву про Батьківщину й обов'язки перед нею. Якнайчастіше відвідувати з дітьми церкву. Зробити себе тим, ким має стати дитина. Діти у всьому наслідують батьків. Дітей тримати твердо, але не жорстоко, їх помилки виправляти розважливо. Призвичаїти їх до сумлінної праці, подбати, щоб оволоділи ремеслом, набралися знань.             
3.  Картина Рафаеля «Преображення Христа» є вірним образом життя, в ній показана мета й життєві завдання.

Людському діянню має присвічувати висока мета, роздуми над собою, дотримання правила: чинити все з розвагою і порадою, не відкладати важкої справи на пізніше, завжди дивитися на її кінець. Зберігати чистоту серця, керуватися нею. Чистота в словах і вчинках. Вона — підмога й мірило в оцінці всякого діла, людей. Порада з власним серцем, мудрими людьми, з Богом. Самопізнання й самоперевірка, важливість і спосіб — дорога до виправлення душі.

Коротке, але цінне земне життя, бо готує щастя у вічності, Не марнувати його, а сповняти добрими ділами. Народ, що не використав нагоди збудувати державність, не зготує майбуття. В земному часі все мінливе, використати це для зміни свого єства і напряму душі.

4.  «Всі християни мусять у деякій мірі бути мучениками». Велич геройства мучеників за Батьківщину, Христову віру шанує небо і земля. Безкровне мучеництво — готовність самопожертви. Духовне мучеництво. Кожному християнину  треба стати ангелом рятунку для ближнього словом, ділом, добрим прикладом.

Пізнати шляхи й способи милосердя, вправлятися в людяності, співчутті, милосердній любові до хворих тілом і душею.

5. Треба мудро користуватися надією. Надії: слушні, безпідставні, немудрі. Надія має йти разом із праведним життям, невтомною працею, обережністю. Безпідставні надії ведуть до розчарувань, відчаю, незичливості, проступків. Нещасним є народ, що втратив віру в свої сили, а сподівається лише на чужу підмогу.
6.  Суть і важливість трьох зв'язків миру: з Богом, ближнім, самим собою. Берегти їх і відновлювати. Християнська любов до свого народу, важкість пізнання історії Батьківщини, єдності, наших обов'язків. Всі народи кличуть: «Отче наш».

У проповідях о. Юрія Кміта розкрито важливість і завдання виховання на основі християнської моралі, демократичних народних традицій, багатого життєвого досвіду. Пафос проповідей спрямований на творення непохитної у Христовій вірі особистості громадянина-трудівника й борця за кращу долю Батьківщини, за утвердження в житті християнських цінностей. Практичне значення мають і слушні поради для самовдосконалення сучасної людини на її шляху до праведної завершеності.

3а. Молитва за Батьківщину

Ю. Кміт

 (Виривок із «Святочних проповідей»)

Господи Боже, як же нам приниженим  Тобі пісень співати? Як же нам у неволі Тебе вихваляти?

Та Твоє милосердя широке, просторе, наче те синє море — вменши наші злидні, вменши наше горе!

Допоможи ж нам усі народні сили до праці зібрати й могутні заборола, могутні твердині належнього розвитку збудува­ти, щоб і ми могли в рядах великих, культурних народів стати!

Ми віримо, що Твої пророки й для нас писали, до нас кли­кали й нас напоминали:

«Сім раз у день свою Батьківщину згадаймо, сім раз у день до неї повертаймо, сім раз у день за неї небо вмоляймо, бо тільки її чарівні, таємні звиття дають людині справжнє життя!»

 Боже, Боже, Тобі визнаємо, що свою Батьківщину любимо, цінуємо, що для неї все найкраще, все найліпше за офіруємо.

Боже, Боже, Тобі повбіцяємо, що все для Батьківщини звершимо, всього доконаємо:

Не дамо спати очам нашим, ні дрімати повікам нашим, ні не припочинемо біля жадної слави, поки не визволимо своєї держави!

Спогадай же, Господи, що з нами сталось: зглянься, до­дивися, яким смутком наше серце залялось!

Ти нас до Себе приверни, нашу долю обнови і всі наші  змагання щодрою правицею поблагослови!

4. Доробок у літературознавстві

Певний доробок залишив Юрій Кміт у літературознавстві. Ще будучи слухачем богословського семінару, він знаходив час для розвитку своїх літературних уподобань. Виявом цього інтересу були статті про знаних на той балетристів.

Відомі дві розвідки Кміта-літературознавця: "В столітні роковини видання "Енеїди" Івана Котляревського” та "Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). На другу відгукнувся Іван Франко

Розглядаючи на фоні суспільного життя творчість І.Котляревського, автор розвідки виразно акцентує на його новаторстві на заслугах перед українською культурою, зокрема, її красним письменством, він пише, що  деякі проблески народної були й перед Котляревським, але се робилося доривочно, спорадично, не з виразною тенденцією і самосвідомістю. Доперва Котляревський забрався щиро до діла і положив тривкі підвалини під нову українсько-руську літературу" («Буковина» — 6-8 липня - 1898).

Розвідка “В столітні роковини видання “Енеїди” Івана Котляревського” розпочинається коротким заглибленням в історію, починаючи від трагічної для України Переяславської ради, до народження самого автора поеми.

Отцеві Юрію Кміту була відома духовна, а відтак, і політична смерть, що огорнули тодішню Україну. А отже, треба було шукати сили аби викликати в ній нове життя. Нею став І. Котляревський.

Літературознавець зауважує, що столітній ювілей безсмертної "Енеїди” доводиться, на жаль, святкувати у важкий для Батьківщини час. Він пише: "Деспот російського царства продовжує "геройське" діло своїх батьків над Україною на глум дев'ятнайцятому століттю. Справді так, адже запроданці та ренегати, як ніколи, активно спричинилися до руйнування і компрометації української справи і правда

Отець Кміт високо оцінив "Енеїду" за її демократизм, а послідовників І.Котляревського назвав "зачинателями" нової української літератури. Він закликає сучасників до активної культурно-просвітницької праці. Ця робота є не стільки літературознавчою розвідкою, скільки літературно- публіцистичною статтею, що закликає націю до відновлення своєї державності).

До літературознавчих праць о. Кміта можна віднести його доповідь "Тарас Шевченко", виголошену ще під час навчання у Львові на одному з літературних вечорів. Доповідач заперечив дечиї твердження про те, що спадщина Великого Кобзаря начебто втратила актуальність. Зрештою у 1879 році журнал "Громада" зазначав: "Кобзар" єсть вже річ пережита..."                    (Ж-л "Наша культура". — N26 (170). — Варшава—1972—С13). Тому-то літературознавець переконує: "Стоячи в обороні прав своєї рідної країни, керуєся Тарас величними гуманними ідеями, котрих стійкість не хвилева, але повсякчас триватиме". Зробивши ґрунтовний огляд революційних віршів поета, доповідач робить висновок. "Шевченком не керував ніякий національний шовінізм... Вірші Шевченка пронизані найкращими, вселюдськими, поступовими ідеями..."

У статті "Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)" розглядається творчий шлях драматурга. У ній відзначається, що автор "Наймички", "Мартина Борулі", "Ста тисяч", "Хазяїна", "Безталанної, "Суєти", "Житейського моря" та історичної драми "Сава Чалий" займає провідне місце серед українських письменників свого часу.

Отець Кміт дає високу оцінку праці І. Карпенка-Карого для України, для її духовного розвитку. Він каже, що його п'єси є гордістю національної театральної культури. І це не випадково,адже драматург був не тільки великим артистом, а й хрещеним батьком українського театру. Своїми правдивими творами, зазначає, критик,. Карпенко-Карий сприяв визвольним змаганням українців проти соціального і національного гнобленні.

У своїй статті літературознавець робить докір деяким організаторам, а радше, режисерам-постановникам театральних вистав, за інколи легковажне ставлення деяких акторів до трактування окремих образів і використання "чужих глупих фарсів".

На думку Юрія Кміта, "Субстратом усіх творів Карпенка-Карого є соціальні, економічні й побутові відносини українського люду. Вони - головна й улюблена тема його писань” (ЛВН.— Кн.VIII —С.21).

Перекладені твори угорського белетриста К. Міксата (1847-1910) ”Марта Тімарова ("Діло .— 1896) та норвезького драматурга Г. Ібсена (1828-1906) "Ворог народу" (ЛНВ.— 1899) свідчать про широким світогляд і обізнаність літературознавця.

у 1909-1910 роках на сторінках "Літературно-наукового вісника” появилися два повідомлення о.Кміта про бельгійського поета Еміля Верхарна (1855-1916). Ці публікації теж засвідчили інтерес їх автора до творчості представників найрізноманітніших жанрів європейського письменства.

Отець Юрій Кміт рецензував книги О.Харківського, Д.Міллера,                              А. Гальбана, О.Лазаревського. Він популяризував творчість Г. Гофмана, Г.Гофмансталя Г.Бічер-Стоу, М.Ворд, В.Текерей, В. Мері, Х.Свінбурна                Г. Гауптмана, Е.Ростанда та інших.

Досліджуючи літературний процес ХІХ-ХХ століть, українські вчені широко використовували спадщину своїх попередників. Зокрема И.Онишкевич у "Нарисах лексикографії та лексикології Бойківщини (Львів, 1967) зазначає, що в опрацьований ним словник увійшли не тільки власні матеріали, зібрані протягом двадцяти п’яти років, а й друковані і рукописні словники та словнички бойківських говорів, починаючи з 1841 року, в тому числі, й унікальні, як, наприклад, "Словник бойківського говору" Юрія Кміта.

Іван Франко написав "Примітку до статті” о. Ю. Кміт Карпенко- Карий (Іван Тобілевич)"(ЛНВ.—1900.—Т.П.—Кн.7.—С.1-22).

Відповідно, вдячний письменник склав "Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці: 1874-1914".

Аналізуючи книжку Івана Франка "Батьківщина і інші оповідання”, Юрій Кміт після ознайомлення з творами "Вільгельм Тель", "Пироги з черницями", "Задля вразника" та "Геній" писав: "Ще раз зазначаю, що головний інтерес поданої збірки лежить у чудовій майстерній характеристиці виведених осіб у влучному широкому обмалюванні підкладу на якому відіграються події (ЛНВ.—кн.ІХ.''—1911. - С. 437).

Ознайомившись із збіркою Михайла Коцюбинського "Дебют" (1911), Ю.Кміт зауважив: "... впадає в око ся здібність, сей талант творити життє, викликати ілюзію справжньої дійсності і змальовувати живих людей з їх маркантними індивідуальними рисами, а " до того подавати найпрепишніші та найвлучнійші порівняння при описах природи і в моделюванню виведених осіб. Сі описи таки насильно беруть у полон наше око, серце і нашу уяву. Перед нами просуваються виразні, пластичні образи . " (ЛНВ.— кн.І—1912. — С. 199) У новелах "Сміх" і "Невідомий" Ю.Кміта вражали психологізм, правда життя і художня майстерність.

Однозначно, що об'єктивні рецензії Юрія Кміта сприяли успішному розвиткові української літератури того часу.

5.Етнографічні дослідження

Періодично "Літописи Бойківщини" знайомили читачів із бойківськими матеріалами, які опрацьовував Ю.Кміт, подаючи до них власні наукові коментарі. Зібране у с.Волосатому, містить розмаїття місцевих назв гір, полонин, лук, потоків, описи обрядових дійств, Новорічних, Різдвяних, Великодніх свят і похоронних звичаїв.

В оповіданні "Собітка", видрукованому 1930р. в часописі "Нова зоря"(ч. 14) описується як пастухи лаштували "собітку", утворюючи  низьку загороду. Посередині ставили молоду смерічку, на яку вивішували вінки, поверх загороди накладали "чатиння і ялове гілля". Увечері "собітку" підпалювали. Грали музики, співала і танцювала молодь. Діялося на зразок купальського свята.

Деякі праці о.Кміта друкувалися у виданнях Наукового Товариства  ім. Шевченка, як приміром "Бойківське весілля в Гвіздци Турчанського повіта ".В описі цього весілля подано багато пісень, які супроводжують кожну церемоніальну дію: зрізання барвінку, повернення з ним до хати молодої, зустріч молодого, розплітання коси і таке інше.

Цікавими є й топографічні дослідження о.Кміта. Він пише, що Волосатий складався із 14 округ: Нижній Кінець, Зарічани, Звір, Коріння, Один Горб, Другий Горб, Сікачі, Прадіди...

Цікавими є прізвища, необразливі та образливі назви. Скажімо, сказане один одному "ти ходаку", сприймалося за велику образу. У своїй праці о.Кміт описав низку сільських звичаїв. Ось наприклад, у церковній стіні є сук. Після шлюбу молодята повинні були його поцілувати, аби першим дитям народився син.

Автор захоплений сільськими забавами, про одну з яких - "шиють шийку" - варто розповісти. Хлопці сідають на землю,"ногами до купи". Вибирають одного, котрий стає в середину. Його б’ють скрученим рушником, який ховають поміж колін. Так званий центровий шукає того, в кого знаходиться цей рушник. У кого знайде, той і займає його місце.

У Волосатому люди ворожили. Ці ворожіння теж записав о.Юрій. Вважалося, що "вугіль має правду". Тому-то на Новий рік виймали з печі вугілля і на півгодини давали йому можливість охолонути. Якщо вугілля покривалося білим попелом, то це означало, що хвора в сім’ї людина одужає і житиме. Коли ж вугілля залишалося чорним, то це було ознакою того, що "челядник" невдовзі помре.

На молоко ворожили у Великодні четвер і п’ятницю та на введення до храму Пресвятої Діви Марії. Для цього ходили по чужих стайнях і "лупали стовпа". Перед цим, клали на стежки і дороги сіль і вугілля.

Окремо розповідь про карачун  - білий хліб, спечений до Святої вечері. А ще, пекли закусованки (паляниці) з житньої муки . Перед вечерею ґазда обходив худобу з поламаною палицею і частував її. fie означало, що "худобина бесідує з собов". Вважався щасливим (негрішним) той, хто "чув бесіду худоби". На Святий вечір не повинно бути нічого "голого" , а тому все пов’язувалося вівсяним повереслом.

Бойківське село завше жило розмаїтими передвеликодніми приготуваннями. Одним із таких було печення паски. Розчиняючи на паску, на тісто клали три галузки молодої верби і накривали, аби добре кисло. Потім паску "смарували міцями" і аж після цього сажали до печі. При цьому лопатою торкалися голови кожного члена сім’ї, аби був гарний як паска.

Багато записав о.Юрій Кміт від старожила Волосатого Михайла Мощича. Старанно попрацював етнограф у Гвіздці (тепер - Старосамбірський район) і Дзвинячі Горішньому, що відійшов до Польщі. Зібрані в цих двох селах матеріали, дали йому змогу в 1915р. видрукувати в "Записках Наукового Товариства ім.Шевченка" (том СХХІІ) статтю "Похоронні звичаї і вірування-бойків".             

Ось що із "Похоронних звичаїв і вірувань у бойків". У Гвіздци, коли хорий не міг померти, йшли до таких людей, з якими він судився, щоб прийшли проститися. А ще беруть свіжу солому і свіже, випране простирадло та простеляють під нього. Коли постелять на землі, то вважають що це добре на скін, але швидко беруть конаючого до постелі, бо якби вмер на землі, то розповідають, що сім літ земля того газди не хоче родити.

Відразу після смерті вибігає з хати жінка або дочка пустити голосом звістку про це. Пізніше, коли посходяться жінки, кревняки та своячки, стають у ряд або на присьбі перед вікнами, або в хаті, якщо на дворі холодно, і заводять голосом плачі - жалі. Це роблять вранці, увечері та тоді, коли приходять посильники з хоругвами на обору, а також у часі похоронного походу.

О.Кміт наводить плач дочки за померлим батьком, записаним ним на похороні в с.Дзвиняч Горішній:

"Татунцю наш солоденечкий, золотійко наше! Ой ти вже заверташ на тоту дорогу від нас і від своїх сусідойків... Йой-йо-йой, золотийко наше солоденейке! Та ти туда до ня гостинойку годив, та ти туда до ня дарунойки носив, а тепер твоя хижа все недалеко... Коли ж я тя ввиджу, татуюню мій солоденейкий... Йо-йо-йой золотийко наше! Та ти свою дівойку лишаєш! Коли до ня завітаєш? Вже ся земля виметана... Ой ти, сестрице, його вся ся приждала... Татууню наш солодейкий, золотийко наше! Йо-йо-йой! Надійойко моя, вже тя забирают, та вже тя до гробу спущают... Ту тя сонейко ни догріє, ту тя вітер не додує золотийко моє."

Як приклад, о.Юрій описує одну з багатьох забав при мерці, що називалася "бити лопатки". Один одному, сидячи на стільці, закриває очі. Третій тримає лопатку. Хлопець із закритими очима піднімає ногу. Його б’ють по підошві лопаткою, а тоді відкривають очі. Він вгадує, хто його вдарив. Відомі й такі ще забави, як "печи гуску", "різати сало", "баранці".

У названій статті автор подає назви бойківських сіл, де на той час біля мерців проводилися забави: Славське (17 забав), Волосянка (15), Лавочне (8), Головецько (9), Хащів (4), Бориня (3). В основному - це села теперішніх Сколівського, Турківського, Старосамбірського районів.

Далі о.Кміт зазначає, що дитині до труни дають грейдар, бо "пляц купується". З цією ж метою, за батьком і матір’ю, діти також кидають до могили по крейцару. Етнограф згадує і про тих, які за життя захоплювалися спиртним і курінням, також клали до труни пляшку горілки чи файку.

Коли тіло заберуть із хати, то родина тричі обходить стіл, аби "не банували". 3а ґаздинею і ґаздею перед виносом тіла з хати випускали скотину, щоб теж "не банувала". Поставивши труну на фіру, беруть трішки насіння, зав’язуть його у півку і кладуть перед возом. У Гвіздці, коли винесуть труну на обору і поставлять на віз, двоє з родини "обвержут" вузлик з насінням довкола домовини, аби насіння "не банувало" і продовжувало добре родити.

Горнець, в якому стояла свічка, після виносу покійника з хати, кидають до порога, аби "відійшов жаль". Вважалося, поки мерцем не торкнуть порога, до цього часу "він усе чує". Крім того, таке торкання символізувало "відкланювання".

У с. Дзивинячі Горішньому коло мерця клали на вікно часник, щоб покійник "не снився і не приходив".У Гвіздці дуже боялися мерця, тому-то прощаючись, його не цілували. Натомість, цілували віко труни.

Після похорону все з-під мерця спалювали (сіно, тріски, сміття) і дивились, куди піде дим ("вгору","вниз") звідти треба чекати нового мерця.

О.Кміт своїми спостереженнями зробив значний внесок у бойківську етнографію. Таким чином, о. Ю.Кміт - це вдумливий і послідовний збирач скарбів духовного життя народу, хоча з притаманною скромністю вважав себе простим робітником, що збирає камінь. При цьому іншим радив: "Котрий камінь добрий - беріть, а котрий кепський - відкиньте".

6.Скарбниця бойківської мудрості

(Використання прислів'їв, приказок, казок, повір’їв, коломийок у творчості Ю. Кміта).

Оповідання, новели і нариси Ю. Кміта надзвичайно рясно оздоблені народними прислів’ями і приказками. Його проза - це скарбниця бойківської мудрості, "мужицької філософії ".

Вивчаючи творчість письменника натрапляємо на розмаїття бойківських приповідок. їх можна погрупувати на такі, що викривають або висміюють  кривдників людей і на такі, що кличуть до непокори. Ось деякі з них :

" Бодай дідько служив тим панам " ("Подружжя" ).

" Пани мають розум приучений, а хлоп природжений ".

" Кождий з язиком мудрий " ("Поропол").

" За паном усі, а за хлопом пес не гавкне " ("Музика").

" За плач ніхто хліба не дасть. І правди не вииплаче" ("В затінку й на сонці").

Ще одна група народних висловлювань стосується гіркої дійсності долі.

" Розпряжися і в труну спати кладися " ( " Мати " ).

" Жінка держиме три вутла, а ґазда - єдно ".

" Мудра ґаздиня, як у коморі повна скриня. А як єдина крупа то вона тогди глупа".

" Буде добра псоня, як є міх пшона "("З гостини ").

У цих перлинах піднятих з глибин народної творчост Ю. Кміт, як і його сучасник В. Стефаник " перетоплював кожне мужицьке слово". Все, про що писав письменник, те не боліло.

Отець Ю. Кміт на кожному кроці бачить соціальне зло, а тому з гіркотою пише, що "біда біду робить",  Автор "Листа до посла", "Перестороги ", " Розвіяних мрій " із жалем констатує : " Там гаразд, де не нас ". Кривда, нестатки, служок заполонили край. У цих висловленнях, яким збагатив свої оповідки новеліст, простежується його вболівання за селянство. Тут - повага до бойківських традицій, родинних стосунків, прагнення до правди і справедливості.

Скарбницю народної мудрості доповнюють казки, повір’я, коломийки. Знавець життя, письменник доречно вплітав їх у такі оповідання, як "З гостини", "Роман", "На дорозі", "Господарський син","Перед війною", та ін.

Заслуговує уваги казка про бідного чоловіка ("З гостини"), який мав тільки скрипку. Пішов якось до лісу, сів та грає. Враз, вилізла з-під пенька поганка. Дала йому камінець, а це означало: застанем у хаті: "що їсти, пити і вбратися".

Подібне чоловік повторив наступного дня, а на третій - пішов поганці рубати голову, аби заволодіти усіма камінцями. Проте, вдалося відрубати лише хвіст, бо, й сам залишився без носа - відкусила поганка.

Став каятися, звинувачуючи жінку, яку послухав. На це поганка відповіла: "твій хвіст”. Ось і вся мораль, виховне значення якої незвичайно велике як для дорослих, так і для дітей.

Бойківські коломийки збагачують і урізноманітнюють п’єсу Ю.Кміта "Под­ружжя”

Ой хто ж там рубає

Зеленого бука?

Прийди, прийди подивися

Ой хто ж таки там рубає

Зелену ліщину?

Прийди, прийди подивися

Як я марно гину!

Та не лишень жінка оплакувала свою долю. Негаразди траплялися у чоловіків. Так у новелі "Роман" любовниця глузує^ чоловіка нещасної молодиці:

Ни сам ти ся, рибцю, вженив.

Люди тя вженили

То коби то твої жоні

Завтра задзвонили...

Та коби їй задзвонили

В усі штири дзвони,

Та коби ї усукали 

Свічійку зи смоли...

Бойкам властивий тонкий гумор. Ю.Кміт незважаючи на сумний тон своєї прози, підкреслює це в багатьох оповіданнях. Як приклад - коломийка з новели "Господарський син"

Та чоботи - до роботи,

Ходаки - до танцю.

Мамалига - до молока

Капуста - до смальцю.

Цей гумор і в оповіданні" Поронок "

Кисилиця, паляниця –

Тото моя їда,

А косити, молотити –

Тото моя біда.

" Сумний настрій простелився на всіх ", колипішла чутка про те, що " нас - тупного життя закличуть до війни в Боснії. Всі захвилювалися. У цей стан письменник намагається повязати з рекрутською піснею :

Ой підемо, пане - брате помаршеруєме –

На кого ми свої любці повідказуєми?

Ой підем, пане - брате до Босні, до Босні,

Ой цисаре, ой цисаре, цисаре Францішку,

Пусти мене додомойку жоні на потішку.

В "Листі до Америки" нещасна жінка шукає єдину розраду в колисанці, яку співає дитині, бідкаючись на чоловіка, що подався за океан. Він рідко згадує про рідних, а тут "дитиня гине без лижкі молока".

Вени, дитино, на годинку, дві,

На годинку, на дві - даст Пан Біг добрі

Повішу я колисочку та на яблоночку,

Буде вітер колисати, заки я ся верну,

Діти мої , діти, ліпше било в літі

Хоть єсте ни їли, хоть єсте ся гріли...

Привертає увагу кінець колисанки. Сумно завершує бідна мати свій спів про босе та голодне дитинство маленьких бойків,

Отже у творах о. Ю.Кміта простежується повага до бойківських традицій. Родинних стосунків, прагнення до правди і справедливості, рясно оздобленими народними повір’ями, прислів’ями, приказками.

Використана література

1. Кміт Ю. «Карпенко-Карий», ж. «Літературно-науковий вісник», т.15, 1901, стор. 1—22.
2. Кміт Ю. «В столітні роковини видання «Енеїди» Котляревського»                   г. «Буковина», 1898 p., 24, 26 червня.
3. Питула С. «Мов з чистої криниці», газ. «Дністрові хвилі», від 30 липня 1991 р. м. Ст. Самбір;
4. Тиличко І. «Вшанували пам’ять славного земляка», газ. «Господар­ник від 30 червня 1992 р. м. Самбір.
5. Паламар І. «о. Юрій Кміт». Львів «Логос» -1995.