Методичні розробки уроків літератури рідного краю. Рідна Слобожанщина

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків - 2022р.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………4

1. Літературне краєзнавство……………………………………………….5

2. Укладання та використання матеріалів з літературного краєзнавства на уроках…………………………………………….…………………………..7

3. Мотивація актуалізації краєзнавчого компоненту в літературній освіті студентів: від патріотичного до націотворчого аспекту………………………10

4.Біографії письменників рідного краю…………………………………..13

Список літератури………………………………………………….………33

Додатки……………………………………………………………………...34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Література без традицій – храм

без фундаменту; без пошанування

рідноїспадщини – приреченість

на меншовартість»

МиколаВозіянов

Вступ

Харків і Харківщина в усі часи своєї історії були багаті на літературні таланти. Тут народжувалися і утверджувалися в своїй творчості багато наших всесвітньо відомих земляків, які прославили Слобожанщину, Україну на весь світ.

Згадаймо імена наших видатних майстрів слова і думки, серед яких Семен Климовський, Григорій Сковорода, Петро Гулак Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко. Це вони зачинали літературну славу нашого краю.

Саме завдяки таким письменникам про Харків заговорили як про культурний науковий центр. На Харківщині народився і вчителював автор "Словника української мови" Борис Грінченко, а своїми науковими працями збагатили світову думку Олександр Потебня і Микола Сумцов. Великого загальноукраїнського значення мала діяльність поета Павла Грабовського і громадської діячки Христини Алчевської. Проте з найбільшою силою розквітнув талант багатого грона письменників у роки Українського відродження: Василь Єлан-Блакитний, Микола Хвильовий, Микола Вороний, Петро Панч, Микола Куліш та багато інших боролися за нову Україну, її майбутнє.

Поети, письменники, літературні критики - це передова частина мистецької інтелігенції Харківщини, її еліта, які визначають творче і мистецьке обличчя краю, його духовності та моральні засади. Саме харківські літератори були завжди попереду у виборюванні незалежності України, відродженні і розвитку національної культури, духу і мови.

Саме тому мета цієї роботи – донести до сучасної молоді зміст та значення літературної спадщини рідного краю, виховати повагу та вміння цінувати творчість талановитих митців Харківщини.

1. Літературне краєзнавство

Позитивною прикметою часу стало підвищення інтересу українців, особливо учнівської молоді, до краєзнавства, і зокрема літературного. Зрозуміло, це пояснюється виходом України на самостійний простір національного розвитку, що зумовило появу новітніх публікацій, про які раніше годі було й думати. До українського читача повернулися П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов, М. Грушевський, Б.Грінченко, В.Винниченко та інші, до цього заборонені, подвижники української ідеї.

Кардинальна зміна поняття патріотизму сприяла появі й іншого відрадного факту: рівень ерудиції учнів  з гуманітарних питань став одним із вагомих критеріїв його загальної культури. Відтак нагальним завданням освітян нової епохи розвитку України є виховання свідомих патріотів. Такі вимоги ставляться не випадково, адже заради утвердження авторитету на світовому просторі наша держава має всіляко репрезентувати свої національні культурні надбання, в тому числі і в регіональних масштабах. Хоча останнє, відверто зізнаймось, ще нам не завжди вдається.

І навіть враховуючи означені зрушення, літературне краєзнавство ще гідно не поціноване в навчально-програмній документації, а тим більше в методичній літературі.

Із «Словника літературознавчих термінів» В.Лесина, О.Пулинця дослівно цитуємо: «Літературознавче краєзнавство або літературна географія краю - це вивчення літературного життя краю, області, міста, біографій письменників і творів, зв'язаних із даною місцевістю, музеїв, пам'ятників і меморіальних дощок, що увічнюють пам'ять діячів літератури, архівів тощо».

Питання методики краєзнавчої роботи не нове: ним переймались у різні часи К.Ушинський, X. Алчевська, Т.Бугайко, С. Мазуркевич, В.Сухомлинський, П. Ходосов, Є. Пасічник та інші відомі вітчизняні педагоги і методисти.

На сучасному етапі завдання полягає в створенні чіткої науково обґрунтованої методичної системи формування національної самосвідомості юних українців, стрижнем якої має стати краєзнавство в якнайширшому розумінні цього слова.

Потреба наукового підходу до визначення співвідношень регіонального й загальнонаціонального особливо відчутна в нашому, вельми щедрому на літературні традиції регіоні.

Згадаймо, на харківській землі було знайдено чи не першу давньоукраїнську пам'ятку - "Велесову книгу"; тут відбувалися події, описані в "Слові про похід Ігорів"; літературна палітра України немислима без слобожан, вперше зафіксованих етнографом К.Зіновіївим і поетом С.Климовським. Як відомо, край, що з'явився на місці колишнього Дикого Поля, найдовше зберігав козацькі вольності. Це й зумовило стрімкий розвиток науки і культури. Тому тут знайшов свій пожиттєвий притулок український Сократ Г. Сковорода.

У пантеоні визначних синів Слобожанщини бачимо універсального вченого В.Каразіна, стараннями якого 1805 року в Харкові було засновано перший  університет, котрий швидко став науковим і культурним центром не лише України.

Вельми прикметним явищем для слов'янських літератур стала загальновідома Харківська школа романтиків, котра репрезентувала Європі цілу плеяду таких яскравих талантів, як: П.Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, І.Срезневський, А.Метлинський, М.Петренко, М.Костомаров, Я.Щоголів та ін. Та й бунтівний романтизм Тараса Григоровича значною мірою сформувався саме на ґрунті цієї школи.

Окрім уже згадуваних митців, Слобожанщина стала колискою для Б.Грінченка, П.Грабовського, Г.Хоткевича, Д.Яворницького, Д.Багалія, М.Сумцова. Тут вчились чи працювали Марко Вовчок, М.Старицький, М.Лисенко, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Харкову багато в чому зобов'язані такі українські письменники, як М.Гоголь, Є.Гребінка, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, І.Франко, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Самійленко, Леся Українка, В.Стефаник, А.Тесленко. І це далеко не повний список відомих митців, котрі причетні до літературної Слобожанщини XIX ст.

Світ знає Харків, як місто неординарних особистостей, котрі зробили вагомий внесок у духовну скарбницю цивілізації.

2. Укладання та використання матеріалів з літературного краєзнавства

Сьогодні важко уявити продуктивне студіювання будь-якого, а зокрема гуманітарного, навчального предмету середнього загальноосвітнього закладу без логічно вмотивованого ув'язування навчального матеріалу з місцевістю, іншими словами з усім тим, що ми називаємо „ малою Батьківщиною ". Навчальними програмами з української літератури навіть передбачено проведення спеціальних занять. Отже, продумане запровадження краєзнавчого матеріалу не тільки не викликає розумових перевантажень, навпаки, сприяє якісному опануванню знань.

Таким чином, як це не банально звучить, у серцях вихованців постійно прописується образ „малої Батьківщини", а це завжди було й залишається надійною підвалиною для формування свідомого громадянина-патріота. Раціональне вкраплювання краєзнавчого матеріалу на уроках є важливим показником рівня методичної озброєності вчителя. Аксіоматичним є те, що матеріали про письменника, життя і творчість якого прямо чи дотично пересікається з літературою рідного краю, позитивно позначається, впливає на ефективність засвоєння навчальних досягнень здобувачів освіти, на формування національно-патріотичних почуттів, що є важливою функцією освіти, а зокрема літературної.

Цілком слушним видається укладання тематичних папок по творчості письменників, накопичення таких матеріалів річ корисна, адже свідчить про творчі прагнення викладача розширити свій фаховий рівень.

Досвід роботи учителів Харківщини підказує, що цілком правильно створювати блоки папок під такими рубриками:

  Письменники - вихідці з Харківщини;

  Літературні імена Слобожанщини;

  Митці - вихідці інших регіонів України, котрі тут тимчасово працювали чи перебували на Харківщині, а то й Слобожанщині;

  Письменники України, котрі хоча безпосередньо й не були на території сучасної Харківщини, проте через харків'ян мали прямі чи опосередковані зв'язки з нашим краєм;

  Письменники, вихідці Харківщини (Слобожанщини), котрі писали російською мовою;

  Українські митці - не слобожани, які писали російською мовою і мали творчі зв'язки з нашим краєм;

  Письменники Росії, котрі хоча й не бували на Слобожанщині, але підтримували тісні зв'язки з харків'янами;

  Письменники інших країн, які мали зв'язки з харків'янами.

Якщо такі матеріали вже зібрані, учителеві залишається їх творчо використовувати в процесі підготовки уроку, а це - принагідне застосування зв'язків письменника з рідним краєм, здійснення міжпредметних паралелей; при відзначенні літературних дат, підготовці питальників для атестацій, організації предметних тижнів, олімпіад, конкурсів тощо.

Для наукової організації праці словесника корисна річ - створення бібліографічної картотеки, куди вносяться в тематичному порядку чи за алфавітним принципом поіменно краєзнавчі першоджерела, персоналії та інше. Зрозуміло, основу таких покажчиків становлять статті газет і журналів як регіонального призначення, так і публікації центральних видань.

Досить ефективним у роботі словесника є використання наочних схем, плакатів, котрі свідчать про зв'язки письменників з рідним краєм, стосунки поміж письменниками Харківщини (Слобожанщини) з іншими митцями України чи зарубіжжя. Педагогічна практика переконує, що такі наочні посібники допомагають всителеві у визначенні тем  рефератів або тем для виступів, при підготовці занять, літературних вечорів, проведенні тематичних конференцій тощо.

Отже, наукова організація праці щодо використання матеріалів з літературного краєзнавства є важливим чинником для поглиблення знань вихованців про зв'язки свого регіону з літературами сусідніх країн, Європи, світу, залучення до поглибленого вивчення та захоплення літературою рідного краю, врешті сприяє подальшому вибору фаху, а що найголовніше - пробудженню патріотичних почуттів, гордості за свою національну культуру.

Така система перш за все передбачає створення своєрідного моніторингу, завдяки якому здійснюються не тільки управлінські функції словесника науково-методичним забезпеченням навчально-виховного процесу, а й програмування і, що головне, відстеження рівня впливу різноманітних ефективних чинників формування знань, умінь і навичок учнів, іншими словами навчальних досягнень , шляхом проведення різнорівневих завдань.. У ході аналітичного опрацювання отриманих даних визначаються не тільки результати щодо виконання поставлених завдань, а й щодо впровадження на місцях різних як теоретичних, так і практичних інновацій.

Уже зазначалось, що залучення учнівської  молоді до духовних джерел рідного краю сприяє не тільки глибшому розумінню своєї кровної причетності до його долі, а й пробуджує усвідомлену зацікавленість до культури інших регіонів України, інших народів, що вже переходить у сферу інтернаціонального. І це вельми значуще, адже хто не цінує чуже, той не здатний по-справжньому оцінити й своє. Скільки б ми не малювали образ Батьківщини, від того він не стане виразнішим, як це можна здійснити завдяки місцевій легенді, пісні, розповіді про конкретних людей, що жили або ще й живуть у місті, селі, а ще краще організувати творчу зустріч. Тільки шляхом такого систематичного впливу можна ввести наших дітей  у духовний храм моральних цінностей. Практика переконує, що ненав'язливе застосування краєзнавчого матеріалу не лише не викликає розумових перевантажень, а й полегшує засвоєння теми, сприяє тому, щоб знання стали моральними переконаннями, а в серці довічно оселився найдорожчий образ Батьківщини.

3. Мотивація актуалізації краєзнавчого компоненту в літературній освіті учнів: від патріотичного до націотворчого аспекту.

Методологія дослідження літератури рідного краю в основних напрямках. Рубрикація літературного краєзнавства:

•      письменники, які народилися у Харкові,

•      сторінки творчої біографії яких пов'язані з Харківщиною (тобто котрі тимчасово перебували та працювали у цьому регіоні),

•      опосередкований зв'язок з літературним процесом на Слобожанщині (творчі та особисті контакти між митцями Харківщини та різних регіонів України й представниками інших національних культур),

•      література Слобожанщини як феномен, зумовлений історико-географічним та етнокультурним факторами мистецького життя регіону.

•      культурні осередки та літературні угруповання, школи, традиції краю. Літературна карта Харкова (Харківщини, Слобожанщини) в іменах.

Ретроспективний огляд літературного життя краю: від давнини до сьогодення.

• "Велесова книга" та "Слово о полку Ігоревім": пам'ятки давньої літератури як свідчення високого рівня розвитку культури пращурів.
• Харківський колегіум як центр літературного життя Слобожанщини у XVIII столітті. (Ілля Филипович, Стефан Вітинський, Василь Двигубський) Літературна спадщина Г.С.Сковороди ("Басні Харьковскіе").
• Відкриття Харківського університету. Заснування літературних журналів.  Осереддя Слобожанського літературного кола; Орест Сомов, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Яків Щоголів. Харківська школа романтиків. Вихід "Українського альманаху" (1831) - помітна подія в культурному житті краю. Україномовна книга в Харкові.
• Перипетії літературного життя Слобожанського регіону в XIX столітті. Літературно-художній альманах "Складка" (1887 - !897) та його автори: Борис Грінченко, Микола Вороний, Дмитро Яворницький, Павло Грабовський, Ганна Барвінок, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Іван Франко.
• Літературне життя Харкова у XX столітті. Заснування часописів та видавництв. Розмаїття літературного життя: утворення організацій та угруповань ("Плуг", "Гарт" / ВАПЛІТЕ "Молодняк" та інші).
• Створення Харківської обласної письменницької організації (1934).
• Митці - вихідці зі Слобожанщини в українській діаспорі (Юрій Шерех, Іван Багряний, Григорій Костюк).
• Відновлення літературного життя у повоєнний період. Повернення до Харкова Василя Мисика, Ігоря Муратова, Івана Виргана, Василя Борового. Журнал "Прапор" 1956).
• Харківське поетичне коло (Анатолій Перерва, Леонід Тома, Віктор Бойко, Ольга Тараненко, Сергій Шелковий та інші).
• Початок 90-х - період активізації авангардного літературного руху на Харківщині: "Червона Фіра" (Сергій Жадан, Ростислав Мельників).

У творчості більшості митців слова Слобожанщини можна простежити уславлення нашої мови, захоплення її барвистою красою, вираження щирої любові до неї. Цей матеріал можна широко використовувати у всіх навчальних закладах.

Один з основних шляхів якісного реформування вивчення української літератури у школі – широке використання літературного краєзнавства, яке прилучає здобувачів освіти до духовних скарбів рідної землі. Проте цілісної стреми вивчення літератури рідного краю (ЛРК) ще не вироблено,брак її гостро відчуваємо ми, вчителі-словесники.

Обов’язкові вимоги положень Державного стандарту  передбачають на уроках української  літератури формування потреби і відповідних навичок у читанні художньої літератури,створення на основі засвоєних літературних знань оптимальних умов для всебічного розвитку і реалізації особистості, формування національних і загальнолюдських цінностей, залучення учнів до найкращих здобутків духовної культури.

Мета занять з ЛРК - виховання любові до рідного краю, його культури, ознайомлення учнів з творчістю письменників-земляків, розвиток творчої уяви.

Рідна наша Харківщина... Безкраї твої простори, переткані павутиною електромереж автомобільних сполучень, широких степів, зелених ланів пшениці. Про що розповідаєш устами поета ти, мій рідний краю? Про славне й безславне минуле? Про світлу чи трагічну долю твоїх синів і дочок? Про нерозділене кохання та високе материнство?

Такими словами починаю я уроки лі тератури рідного краю. Вважаю їх надзвичайно важливими, бо вони пробуджують в учнів, майбутньому України, гордість за рідну землю і її талановитий народ.

Чарівний світ літератури допомагає зовсім по-іншому, через призму бачення письменника, глянути на світ, замилуватися ним і відчути гордість за те , що ти народився саме на цій землі, живеш тут.

Харківщина багата іменами визнаних одразу або з великим запізненням письменників: Василь Еллан-Блакитний, Гнат Хоткевич, Борис Грінченко, Василь Мисик, Микола Трублаїні.

Було перегорнуто чимало літературних сторінок Харківщини. В класі під час кожного уроку з ЛРК панував дух української поезії.

Нині, в часи становлення України як незалежної держави, національне виховання повинно займати провідне місце в усьому навчально-виховному процесі. На превеликий жаль, сучасна методика літератури, як і вся наша педагогіка, не забезпечує навчальні заклади не тільки теоретичними працями з проблем національного виховання, а й повноцінними підручниками, посібниками для вчителів, навіть текстами програмових творів. Тому їм доводиться самим шукати шляхи й засоби формування в учнів високої національної свідомості.

Пропоновані розробки занять з ЛРК створені на основі досвіду (див. Додатки).

4. Біографії письменників рідного краю

Ігор Муратов (1912 - 1973)

Ігор Муратов своїм життям довів ту єдність слова і вчинку, яка лише й може бути справжньою запорукою довір'я читача. Вічна невдоволеність собою, поривання до чогось ще не осягненого, не збагненого, не здобутого - ось риси, притаманні цьому художникові.

«Відкрилась тайна слів мені на схилі років», - зізнається І.Муратов і напише слова глибокого філософського змісту: «Є у звершенні сум безпричинний...» Сум від обмеженості людських можливостей, конечності людського життя, від того, що не все із задуманого вдається здійснити. Але поки людина живе, то разом з нею живе і прагнення нових відкриттів.

Хто скаже, чого більше - заперечення чи ствердження - у такій ось строфі

Чого я жду?

Яких нових навчальних,

Яких іще нових прекрасних катастроф

Після моїх тривог дев'ятибальних

І неповторних вистражданих строф?!

( „Напровесні стою на перехресті...")

Тут - діалектика почуттів, настроїв живої душі митця. Ігореві Муратову було добре знайоме почуття самокритичності, воно виразно звучить в одному із віршів останніх років:

Усе боюсь не встигнути... куди?

Чогось не доробить... Чого? Для чого?

За мною роки - як важкі сліди,

Що залишила ти, моя тривого!

Творю, руйную, мучусь, і люблю,

І не спинюсь, аж поки серцем стихну,

І все одно - чогось не дороблю,

І все одно - кудись таки не встигну.

(„Усе боюсь не встигнути... ")

Життя поета було часткою життя країни, а творчість - часткою літератури. Перша збірка І.Муратова „Комсографік" вийшла в 1933 році, а друкуватися він почав значно раніше - ще з 1925-го, тобто в тринадцятирічному віці ( народився письменник 28 липня 1912 р. в Харкові, в сім'ї службовця ). Літературне змужніння проходило разом з гартуванням характеру в робітничих лавах: у 1930 р. закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі «Електросталь», потім на ХТЗ техніком-ливарником. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету Харківського університету, який закінчив 1939 року, уже будучи відомим поетом, автором кількох книг.

Творчі принципи молодого автора окреслюють уже самі назви збірок. «Комсографік» утверджує комсомольську, робітничу тему, декларує атакуючі ритми: напружена ситуація, енергійна, рвучка фраза, лаконічна репліка, як, наприклад, у вірші «Чотири бригади вантажили поруч»:

-Вірно! — сказали.

- Дайош! — кричать.

Хто — покривився,

Хто — промовчав.

Рушили.

П'ять чоловіків стоять.

Що ж це ви, хлопці? —

питаю я.

Уже в 60-і роки, письменник сам недвозначно „уточнив" свою позицію, - давши у вірші „Лірична спокута" (1969) належну оцінку колишнім спрощеним уявленням:

Ми картали поета:

мовляв, не поет, а піїт;

Не горіння, мовляв,

а байдуже  безкрилля естета,

Дезертирство у сон,

за незнаним засуджений сум...

Аж тепер я збагнув,

що була то й моя естафета —

Від Гомера й до нас

неприборкана віра в красу !

(«Лірична спокута»)

Усвідомлення цієї естафети приніс життєвий і мистецький досвід, а  приходив він нелегко, і не тільки до І.Муратова. Для багатьох тоді, скажімо, поняття «сонет» асоціювалося із затишком, ідилією.

Можна відзначати принаймні три чинники, під впливом яких формувалося творче обличчя І.Муратова: поезія В. Маяковського й П.Тичини і пов'язане з нею тяжіння до, акцентного вірша, щедре введення у тканину творів розмовних інтонацій; українська й російська поетична традиція; стихія фольклорної поетики, зокрема баладного драматизму. Все це з часом синтезувалося у творчості І.Муратова, переплавившись і витворивши його власну манеру, але на початку виразно давали про себе знати прямі впливи.

Вплив класичної традиції особливо помітний у таких ранніх поемах І.Муратова, як «Зелені зозулі» (1935) та «Остап Горбань» (1938). У першій ідеться про утвердження нових моральних норм у тогочасному селі (право на кохання, яке перемагає в боротьбі з пересудами), в другій - розгорнуто широку картину життя в роки громадянської війни.

Велику Вітчизняну війну І.Муратов зустрів уже бувалим солдатом, гартованим у боях з білофінами (в армії служив з 1939 року). Спочатку воював рядовим, потім молодшим сержантом піхоти. В листопаді 1942 року був контужений і потрапив у фашистський полон. У поемі «Сповідь солдата» (1945-1960) розповідається про обставини полону та про концентраційний табір на півострові Узедом у німецькій Прибалтиці:

Півострів. Ні села, ні міста

Але його не перейти,

Ні стать на ньому, ані сісти,

Бо вздовж і впоперек - дроти...

А ще, бувало, - хтось там десь

Утік чи здумав утікати,

Вже зранку табір наш увесь

Як стій стоїть. Під автоматом

Іде лічба з кінця в кінець,

І кожний, хто десятий - мрець.

Художнім документом страхітливого табірного, побуту є поема «Розчахнута брама», основу якої склали дев'ять віршів, написаних у концтаборі й замаскованих між строфами народних пісень. Коли б вони були виявлені, поет  поплатився  б  за  них життям.

Доля змилувалась над І.Муратовим, і дев'ять табірних віршів, які через двадцять  років  прийшли до  читача розділами «Розчахнутої брами», стали свідченням сили і незламності людського духу й глибокої мудрості, здобутої в умовах, коли людина перебуває на грані життя і смерті і їй відкриваються останні істини..У дев'ятому вірші, який є, по суті, квінтесенцією циклу і всієї поеми, перед читачем розгорнута градація бажань:

І перше бажання було - тікати...

І друге бажання було - наїстись...

І третє бажання було кричати...

Й четверте бажання було - забутись...

І п'яте бажання давило: мститись!..

І шосте - любити!..

А сьоме бажання з'явилося згодом.

А сьоме бажання було -збагнути.

Поет не боїться розкрити читачеві душу до кінця, без останку, не приховуючи слабостей. У єстві його героя жило й інше почуття, яке допомагало долати наругу і страх. Це почуття, здавалося, готове було погаснути під невсипущим жовтим оком з прожекторних вишок оточеного колючим дротом табору, та в необхідний, остаточний момент воно виростало з глибин свідомості. Так, було бажання помститись:

І тим, хто так ревно топтав нас і мучив,

Зирнути у жовті від жаху щілини

І тішитись, тішитись, тішитись довго

Аж поки не гримне короткий постріл.

І далі - вдертись в їх затишні житла,

Де кров моїх кревних на кожнім трофеї,

Де сині арійські баньки з колисок,

З рожевих ресорних дитячих візочків

Безпомічно вирячили на мене

Малі недорощенічингісхани,

Яких би простив я.

Але бажання помсти відступило, як тільки з'явилися в уяві дитячі візочки. Цей спогад знову спливе в пам'яті поета, коли в «Сповіді солдата» він уже тверезо й розсудливо скаже про те, що «наша ненависть не стала безумством месників сліпих».

Ігор Муратов брав безпосередню участь у боротьбі з гітлерівцями. Після визволення з концтабору в березні 1945 року він знову на фронті. А по війні - головний редактор газети „За повернення на Батьківщину". Потім - рідний Харків, триває перервана війною літературна робота. Одна за одною виходять нові книги поезії, прози, драматургії, критики, публіцистики.

За кілька днів до смерті (помер письменник 9 березня 1973 року) І.Муратов написав поему «Серце Тичини». В ній показано мужніння Тичини як громадянина і митця, його духовний поступ. Постать великого поета була для нього моральним прикладом і творчим стимулом.

У художній спадщині І.Муратова поезія займає провідне місце. До того ж на нього як на прозаїка - а він є автором романів „Буковинська повість", „Свіже повітря для матері", „У сорочці народжений", „Сповідь на вершині", повісті „Жила на світі вдова", документальної поеми в прозі „Дорога до сина" - багато в чому вплинула поезія. За прозу він узявся, маючи вже чималий поетичний досвід, зокрема в епічному жанрі. Поезія і проза мовби взаємно доповнюють одна одну в його творчості.

Постійне прагнення йти у „Вогонь передніх ліній" визначили основну рису літературної спадщини І.Муратова. Оригінальною образною мовою він намагався відобразити неповторність свого часу, стверджуючи в плині минущого «вічності і хвилини голоси", і в цьому - істина його художнього слова, яка відкривається усе новим і новим читачам. Адже твори письменника - документ епохи і сповідь, слово про час і про себе, вони несуть відблиск його світобачення, темпераменту, сповнені неповторних настроїв, почуттів, інтонацій.

...Поезія Ігоря Муратова - „явище галактичне, всеосяжне, потужне".

...Поезія Ігоря Муратова живе своїм життям із турботами і клопотами, із бунтом і повстанням, а ще непідвладна вікам, вона наступальна і загальна, глибоко сокровенна, наче сповідь, в стривожений час - кличе на вічні барикади...

Поезія Ігоря Муратова зазнавала, та й зазнає нині, доброї ласки, неабиякої цікавості, щирої любові.

Злети на незбагненну височінь та падіння у прірву відчаю.

Йому, майстрові, істинному синові України, судилося заживо долати пеклові кола та виходити з них нескореним ані фашистськими концтаборами, ані блюзнірством доморощених можновладців із батогом та пряником у руках.

Ніч прожену, розвію.

Подолаю

Навалу ненависних сновидінь,

В яких, самотній, мучусь і волаю,

І назирці за мною - страх, як тінь.

Вік проживу в ім'я незнаних років,

Плекаючи земну стобарвну цвіть,

Аби мені щодня ~ щасливий прокид,

Аби щодня - святої віри мить.

...Академічна освіченість, велике чуле серце поета, вроджена інтелігентність, високість задумів, наполегливість, відчайдушність... ...Гострий, мов лезо...

...Іскрометний жартівник... ...Надзвичайно цікавий співрозмовник... А іще - співчутливий критик-рятівник.

Їхали до Муратова з усіх усюд: з Карпат і Запоріжжя, з Полтави і Галичини, із півдня і півночі України, їхали як до доброго порадника з надією на захист, на порятунок... Напишіть слово про першу збірку... Хочуть посадить за вірші... Запроторять до божевільні...

Апостольську добру вдачу поета згадують і донині.

Ігор Муратов - майстер першої руки. Про прозу письменника написано багато і ґрунтовно. Як публіцисту, вважаю, досі в Україні немає йому рівних за пристрасністю, за дотепністю, за оригінальністю думок, за вишуканістю стилю. Про ораторські здібності Ігоря Муратова кажуть - легендарний автор численних п'єс, кіносценаріїв, оперних лібрето... Але, перш за все, Ігор Муратов - Поет.

Добро і Зло в тривозі важу,

Гріхи й розгрішення земне,

Братерства міць і силу вражу,

І вічне, й те, що геть майне.

Тремтять мої тарелі дивні.

Уважно гир нових ждучи,

І кожна - все на тому ж рівні.

Не переважена нічим.

А я?! Мов ревище ревуче,

Почувши серце,

„Вже пора!"-

Кажу -

й кладу своє горюче

На ту тарель, де біль Добра.

Боєць і сіяч, сіяч і боєць, як колись козаки: шабля і плуг,  і Дай нам, Боже, дорости до його високочолості, до його глибини, до прозорості. Він зернистий і колосковий, загадковий і стривожений. З роду бунтів він у невпиннім бою за сокровенне і святе.

Постраждаю за Христа...

Він терпів не для терпіння,

Біль його - моє кипіння.

Що на бурю вироста.

Хай течуть у попіл очі.

Та речуть Слова пророчі,

Слухай правду, Русь свята...

Постраждаю за Христа.

А нумо, гляньмо на творче оточення Ігоря Муратова. Хто поруч? Славетні Тичина, Свідзінський, Олекса Веретенченко, Ліна Костенко, а іще Роберт Третьяков і Валентин Мисько. Великий майстер засівав літературну ниву добрими іменами, здібними творцями.

...Вимогливий до себе і доброзичливий до молодих...

Маючи невиліковну хворобу, поет нікому не жалівся, працював, творив...

...Гарний на вроду... Скромний і людяний... Тонкий психолог... Духовний...

Літа безжально відкопитили, страшна тиша без Ігоря Муратова, без Василя Мисика, без Івана Виргана... Харків осиротів, Україна осиротіла. Які постаті, які глибокі душі, які пружні думки...

То хай же оця добірка поезій Ігоря Муратова, із неопублікованих, досконалих, як свіжий хліб, як джерельна вода, осяє наше буття і подасть надію. „Живому – жити!"

Ігор МУРАТОВ

Не думати б...

А думається, лізе,-

I не про щось:

про все,

про цілий світ.

У ревищі тотального заліза

Стою собі, замріяний піїт.

Розгублений...

Трибуном би, трибуном!

Оракулом...

Пророком...

Сурмачем!

Віддати кожне слово

буйним лунам,

Підперти світ

натрудженим плечем.

Тривожністю

з'ятрити, наче сіллю,

Ще й віщим словом,

що на сполох б'є...

А тут біліє ніжне ромен-зілля

Й сурмі сестрою рідною стає.

***

Диктатор міг би і дожити

До ста, як зичили йому

Засліплені ягнята-діти,

Раби, вколінені в пітьму.

Диктатор міг би й не сконати

Тоді, як ждали тайкома,

І фарс диявольський дограти,

Щоб раєм стала нам тюрма,

Й могли довіку на дзвіницях

Відтяті голови стирчать,

Коли єдина рятівниця -

Столика смерть...

Та всі мовчать.

Сонячний реквієм

Співця проводжають

в останню путь,

Чотири вдови

за труною бредуть;

Перша вдова –

невтішна жона,

Друга вдова –

коханка смутна,

А третя вдовиця –

гучна його слава,

Четверта - це заздрість

до нього лукава.

1 тільки

пречиста

його наречена

Не проводжала

на цвинтар мерця,

Бо й зовсім не знала

про смерть співця:

То була його пісня натхненна.

***

Не дивуйся й не сердься, кохана,

Коли я не жахаюсь безмірно,

На безжурних очах твоїх раптом

Невгамовні побачивши сльози.

Я людина бувала і знаю:

Справжнє горе висмоктує вільгу

До найменшої краплі, а з нею

Неодмінно й останню надію

На відроджений паросток щастя..

Ось чому його жертви невтішні

Гинуть мовчки. З сухими очима.

Радій Федорович Полонський (1930 - 2003)

Прозаїк, драматург

 

Р. Ф. Полонський народився 12 жовтня 1930 року в м. Харкові в сім'ї агронома. 1952 року закінчив відділення журналістики Харківського університету. Працював у редакціях газет Закарпаття, Києва, Харкова, кореспондентом Українського радіо по Харківській області.

Перша книга — збірка оповідань „Весна на рейках" (1961) засвідчила прихід у літературу митця талановитого, вдумливого, спостережливого. Журналістська робота, зокрема на Закарпатті, давала можливість для спостережень над життям оновленого краю. Письменник намагається художньо осмислити зміни, що сталися тут за роки Радянської влади, в повістях „Я залишаюсь", «Любили хлопці дівчат" (1962).

Морально-етичні проблеми життя знайшли відображення в романі „Добридень, несподіванко!" (1965), романі-ліричній хроніці „Яблука пахнуть снігом" (1967).

Роман «Острів диваків" (1978) присвячено людям авіації, проблемам її сучасного розвитку.

Вмінням відчути зв'язок минулого й сучасного відзначаються твори, присвячені революції й громадянській війні, зокрема панорамний роман «Життя — як день, і день —як вічність" (1980).

Подібним проникненням у «дух часу» відзначається й драма Р.Полонського „Мирний двадцять перший" (1980).

Р.Полонський — письменник різнобічний, багатогранний: прозаїк, драматург, публіцист. Йому належить кілька науково-фантастичних творів, книжок для дітей „Чому мовчав телефон" (1962), „Таємниця країни Суниць" (1964), „Артем повертається" (1971), „Казка про викрадену зозулю" (1986).

Р.Ф.Полонський — у порі творчої зрілості. Окрім літератури,велику увагу приділяє проблемам суспільного життя, виявляє велику громадську активність. У 1968 —1973 роках — відповідальний секретар Харківської організації СПУ. З 1987  року - голова правління Харківської письменницької організації.

Член Спілки письменників з 1964 року.

Помер 5 травня 2003 року.

Іван АндрійовичБагмут (1903 - 1975)

І. А. Багмут народився 7 червня 1903 року в с. Бабаївка Царичанського району на Дніпропетровщині в сім'ї сільського вчителя. Але харків'яни вважають його своїм, бо прожив він у Харкові більшу частину свого життя.

Збираючись продовжити батьківську справу, юнак закінчив учительську семінарію, працював у семирічній школі рідного села. Став ватажком сільської молоді, очолив комсомольську групу, здійснював велику культосвітню роботу, брав участь у збройній боротьбі проти петлюрівських банд.

1922 року комнезам відрядив молодого активіста на навчання до Харків­ського сільськогосподарського інституту. Але юнака захопила літературна діяльність. Навчаючись в Інституті, він працював редактором Державного видавництва України, пізніше одержав літературну освіту.

До війни вийшли книги нарисів „Подорож до Небесних гір" (1930), «Преріями та джунглями Біробіджана" (1931), «Карелія» (1933) та інші.

У роки Великої Вітчизняної війни письменник був на фронті, повернувся тяжко пораненим. Про суворі будні війни розповів у книзі «Записки розвідника" (1944).

У повоєнний час працює переважно для дітей. Ласку, теплоту випромінюють всі оповідання й повісті, адресовані юному читачеві. У них багато гумору, сповненого живої сили. Найвідоміші його твори — «Шматок пирога" (1957), «Щасливий день суворовця Криничного» (1948), «Господарі Охотських гір" (1948), „Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим. (1964). Помер І.А.Багмут 20 серпня 1975 р.

 

 

 

Юрій Іванович Стадниченко(1929 - 2009)

Поет, перекладач

Ю.І.Стадниченко народився 15 травня 1929 року в м. Харкові в учительській сім'ї. Навчався в СШ    №137 м. Харкова, яку закінчив у 1949 році із золотою медаллю. Цього ж року вступив до Харківського гірничого інституту. З 1954 по 1974 рік працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті організації та механізації шахтного будівництва Міністерства вугільної промисловості на посадах молодшого наукового працівника, інженера конструкторського відділу, провідного конструктора та заступника завідуючого конструкторським відділом.

З 1974 року — заступник головного редактора журналу «Прапор».

Ю.І.Стадниченко — автор багатьох поетичних збірок, серед яких, починаючи з першої — «Стежками юності" (1957), визнання читацьких кіл і широкої літературної громадськості здобули .Моє неспокійне серце" (1961), „В океані нескінченності" (1965), „Охоронці вогню" (1973), «Надія і вірність" (1977), „Зоряний прибій" (1980), „Підкова і якір" (1982), «Дорога крізь довге літо" (1983), а також збірка сатири та гумору „Смішинки з перцем". Поезії Ю.Стадниченка притаманні свіжість і глибина художньої думки, злободенність і висока пристрасність.

В останні роки письменник активно працює в жанрі публіцистики. Його публіцистичні виступи, зокрема стаття „Два крила нашої духовності", отримали широкий резонанс.

Крім цього, поет багато часу і сили віддає перекладацькій роботі з російської, польської, білоруської та інших мов, чим робить вагомий внесок у збагачення української культури. У Варшаві він занесений до енциклопедичного довідника Польщі «Кращі перекладачі польської літератури».

Учасник IV Міжнародного конгресу перекладачів польської літератури (Варшава - Краків, 1979).

Учасник міжнародного симпозіуму «Письменники проти війни" (ПНР, 1986).

Заслуговує на увагу робота Ю.І. Стадниченка по підготовці і вихованню молодої літературної зміни — десятки й сотні рукописів початкуючих авторів пройшли через руки поета за чимало років його громадської праці як консультанта-наставника, внаслідок чого багато хто з молодих авторів своїм подальшим творчим досягненням завдячують письменникові. Член Спілки письменників з 1962 року.

Помер 28 серпня 2009, Харків.

 

Іван Манжура (1851-1893)

Іван Іванович Манжура належить до тих людей, яких природа обдарувала яскравим талантом, а доля прирекла на вічні поневіряння і злиденне існування.

Народився поет в місті Харкові. Його батько, дрібний чиновник, часто конфліктував з начальством, тому не міг утриматись довго на одному місці. Міняючи посади, він усюди зазнавав цькувань з боку представників влади. Хворий на алкоголізм, з підірваним здоров'ям, він згодом і зовсім утратив службу й доживав життя, сяк-так перебиваючись.

Коли Іванові було п'ять років, померла мати. Хлопчика взяла до себе бабуся, але батько забрав його, пішки привів назад до Харкова і залишив без догляду. Хлопчина потрапляє до поліції, де живе разом із злодіями. Та його дитячі випробування не закінчилися. Захворівши, він опинився в лікарні, де знову зустрівся з татом. Одужавши, батько вирішив опікуватися сином і забрав його з собою. В автобіографії поет згадує, що до дев'яти років він пройшов з батьком двадцять губернських міст і зробив 6000 верст, чим неодноразово тато любив вихвалятися.

Коли Іванові минуло тринадцять років, він став круглим сиротою. На нього звернула увагу тітка по матері, дружина відомого вченого О.О.Потебні. Вона потурбувалася, щоб хлопчик здобув освіту в повітовій школі. Вчився він добре, і його, як кращого учня, прийняли на казенний кошт до Харківської гімназії. Та закінчити навчання Іванові не вдалося. З невідомих причин його виключили з шостого класу, хоча не вважали ман журу непокірним. Однокласник Сумцов М. Згадує: " Це була людина проста, але тиха і до вчителів поважна. Він завжди прихильно вклонявся вчителям ,тільки якось кумедно, що піп, жартуючи, казав, що Манжура "ниряє". Дев'ятнадцятирічним хлопець, щоб якось жити, дає приватні уроки. З ветеринарного інституту, в який він вступив, теж був виключений начебто за участь у таємному гуртку, який займався розповсюдженням народних книжок. І знову поневіряння. Манжура мандрує від села до села, міняє різні посади. Він і вчитель, і наглядач поштової станції... У листі до О.Потебні поет писав: "Плутаю я свої адреси, як заєць слід". Мандруючи, він записує народні пісні, приповідки, збирає цікавий мовний матеріал. Тому Іван Манжура відомий нам не лише як поет , а й як фольклорист-етнограф. Та гонорари за опубліковані праці такі мізерні, що він збирає колекції комах, рослин, тварин, продає їх і за виручені кошти живе. Свої вірші поет підписував псевдонімом Іван Калічка.

Знесилений хворобою, матеріальними нестатками, Манжура одного дня впав на вулиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). Перехожі підібрали його і відвезли до лікарні, де наступного дня він і помер.

 

 

Ніна Супруненко (1953 - )

Ніна Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася 31 травня 1953 року в степовому селі Новоселиця Семенівського району Полтавської області в сім'ї службовців. Дитинство надзвичайно щасливе: люблячі батьки Антон Іванович і Марія Олександрівна, старша сестра Валентина, дідусь Іван і бабуся Марія Микитенко, дідусь Олександр і бабуся Ганна Гавриляка. Навчання в школі, заняття спортом, захоплення народним театром.

Закінчила Лохвицьке медичне училище. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після одруження та переїзду до Харкова - учасниця Народного театру гарнізонного будинку офіцерів. Згодом - народження сина Антона, вступ на режисерське відділення Харківського державного інституту культури.

Після закінчення працювала завідувачкою інтернаціонального відділу Палацу студентів НТУ "ХПІ", художнім керівником, директором студентського клубу "Сучасник". Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтва, магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

В 1990 році - народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі». З 1992 року - член Національної Спілки письменників України.

Багато поезій Ніни Супруненко покладено на музику. Її пісні виконують ВаганГурджан, Анастасія Доро, Тамара Кадацька, Анатолій Мельніков, Юлія Прядко, Людмила Рубан, Марія Стецюн, Катя Чілі, Марина Чиженко, Валентина Шаровська, заслужені артисти Олег Дзюба, Валентин Перехрест, Олена Плаксіна, Андрій Тимошенко, Марина Чиренко, народні артисти Володимир Болдирєв, Ніна Шестакова, тріо «Купава» (Олена Уземчук, Юлія Меліхова, Тетяна Слюсаренко).

Поезії перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії, Великобританії, Білорусії, Німеччині, Польщі, США, Чувашії.

Ніна Супруненко - перш за все лірик, лірична стихія - її суть і основа. Намагаючись сприйняти та оцінити цю авторку як суб'єкта літературного процесу, варто вдатися не до звичної військової термінології (літературним генералом вона не є), але скоріше до сфери фізики та уявити собі літературний процес як потік енергетично заряджених часток, більших і менших, з позитивним чи негативним зарядом. Таке порівняння здається доречним, бо саме виходячи з нього, розумієш, чим приваблює, захоплює, заполоняє читача поезія Ніни Супруненко, її сила і принадність - саме в її енергетичній наснаженості.

Якщо взяти до уваги психологічний аспект творчості, то цю авторку можна означити як екстраверта, що, власне, нетипово для українського ліричного ґрунту, адже більшість наших ліриків інтроверти, їм перш за все притаманна меланхолійна тональність. Творчість Ніни Супруненко втілює позицію, котру Василь Мисик колись охопив одним рядком: «Спочатку посади, а потім оспівай» За цим принципом і живе лірична героїня поезії Ніни Супруненко. Це на диво цілісна та рішуча людина з активною життєвою позицією.

Журі конкурсу україністики при фундації Українського вільного університету у Нью-Йорку у пресовому повідомленні від 11 листопада 2011 року оголосило лауреатів за 2009 рік. Серед нагороджених — харківська поетеса Ніна Супруненко за збірку віршів «Сонце осені».

Повідомлення підписав голова журі академік Леонід Рудницький. До складу журі входять також авторитетні науковці, зокрема, доктори наук професори Анатолій Карась, Михайло Присяжний, Тарас Салига, Євген Федоренко.

Поетичну збірку «Сонце осені» Ніни Супруненко відзначено третьою премією поряд з іншими літературними виданнями, випущеними в Полтаві та в Івано-Франківську.

Супруненко Ніна, член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки письменників України, поет, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Олександра Олеся, премії Фундації Українського вільного університету США, нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії, орденом Святої Великомучениці Варвари, Почесною медаллю Ради Міжнародного видавництва "Берегиня" (Харків).

Згодом вийшли книги поезій:

•    «Цветные сны» (Київ, 1993),

•    «У лабіринтах болю і розлук» (Київ, 1995, 1996),

•    «Звезда, упавшаявчера» (Москва, 1997),

•    «На обрії душі» (Рівне, 2002),

•    «Вітри протиріч» (Київ, 2003),

•    «Полиновий світ» (Рівне, 2004),

•     «Бремена жизни» (Москва, 2004),

•     «Закономернаяслучайность» (Харків, 2006),

•     «Преодоление» (Москва,2007),

•     «Межа часу» (Харків, 2007)

•     «Оттискладони» (Харків, 2008),

•     «Сонце осені» (Харків, 2009),

•     «Вселенная» (Харків, 2009),

•     «Планета любви» (Чебоксари, 2009),

та дитячі книги:

•     «Сашеньке в подарок» (Київ, 2003),

•     «Загадки для маляток» (Харків,2008),

•     «Святкові дні» (Харків, 2009),

Лауреат премії імені Олександра Олеся (1999 рік).

Нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії (2003), орденом Святої великомучениці Варвари (2006).

Літературний процес

Книга «Сонце осені» (Харків, 2009) - це певний звіт авторки перед самою собою. До неї включено вірші останніх років, твори з попередніх  періодів становлять скоріше  виняток,  аніж правило. Це підведення підсумків носить сповідально-автобіографічний характер. Багатий спектр живих миттєвих імпресій, вражень від подорожей, зустрічей, спогадів, котрі негайно фіксуються, заносяться в своєрідний поетичний записник пам'яті, котрі не потребують шліфовки, доопрацювання, бо від такого втручання втрачається щось неповторне:

Поезії- не «доробляю».

Я не «працюю» - я живу!

Вважаю землю справжнім раєм:

Люблю дощі, вітри, траву.

І дихаю на повні груди!

До - споконвічної пітьми...

Люблю людей за те, що - люди,

    Що - залишаються людьми...

Вибір поетичної форми зумовлений передусім самою безпосередністю душевних порухів, тому і поетична форма тяжіє до традиційного римованого вірша, що часом виростає на народнопісенній основі. Власне, для кожної людини все починається з малої Батьківщини. Для Ніни Супруненко такою малою Батьківщиною стало село Новоселиця на Полтавщині:

Тут - все по-іншому.

Тут - світ мого дитинства.

Тут - все інакше, все - як і колись!

Це тут - моїх далеких мрій колиска,

Тих мрій, що вже до неба возвелись...

В одних віршах ця причетність до роду-народу заявлена безпосередньо, в інших - вона виражається через складне мереживо поетичних алюзій та асоціативних рядів, ще в інших читач цей підтекст домислює сам, органічно прийнявши особливості авторського світосприйняття.

У Рівному вулиці рівні,

У Гощі гостинні двори.

Яка наша мова безмірна,

Як сонце, що сяє згори.

А Білий Колодязь?

Неначе Джерельна вода потекла!

Й верба хоч плакуча - не плаче –

Бо назва ж яка у села!

        Саме через причетність до свого роду і народу лірична героїня відчуває відповідальність перед Вищою Істиною, Богом, етичним ідеалом нації.

Сяду на призьбу, згадаю бабусю,

Очі закрию - в уяві вона...

Я вже нічого в житті не боюся,

Тільки б у серці не зріла вина

За недолюблену землю, родину,

Недооцінку земного буття,

Бо найстрашніша тортура - провина

І запізніле на смерть каяття.

Сьогодні в літературі, як і в культурі взагалі, багато намагань вийти за межі усталених норм. Тон задає гонитва за модою, і навіть відомі, аж ніяк не молоді автори не цураються епатажу, намагаються привернути до себе увагу за будь-яку ціну. За таких умов відпадає потреба в чіткій світоглядній позиції, міцній етичній основі. Ці «застарілі» чесноти легко може замінити ефектна фраза, скандал, знущальні висловлювання про ті чи інші загальновизнані цінності.

Ніні Супруненко скепсис повністю чужий, бо він підриває основу людського життя. Авторка не боїться видатися комусь немодною, надто традиційною, речницею архаїчних цінностей. Її позиція чітка і дитинно довірлива. Оптимізм та щира віра в оновлення світу - це для неї не спрощена декларація, а готовність оплатити всі рахунки долі, лише не здатися, не піддатися зневірі.

Цієї - як і кожної весни –

Згоряють край дороги бур'яни,

Як наші дні, що відійшли у вічність.

З-під шару попелу за кілька днів,

Вогонь, переборовши біль і гнів –

Нова трава проб'ється, наче ніжність!

У руслі теми «роду-народу», традицій та вічних цінностей сприймаються, як на мій погляд, найщемливіші вірші,  присвячені матері. Мабуть, немає поета, котрий не писав би творів на цю тему. Саме цей факт робить її найближчою, найпростішою, але водночас і найскладнішою. Традиційне народнопісенне порівняння посивілої матері з горлицею в поетичному контексті творчості Ніни Супруненко набуває нового значення, привертає увагу щирістю інтонації, емоційністю та дитинною відвертістю:

Мамочко, мила матусю,

Горлице, що посивіла,

Так за Вас нині боюся!

Господи, дай же їй сили!

Хай поживе ще на світі,

Сонцю й дощам порадіє!

Літня людина - у літ –

Має ж на зиму надію...

Вплив народнопісенної традиції виражається в поезії Ніни Супруненко також через узвичаєну тематику річного колообігу, звернення в цьому контексті до народно-обрядових звичаїв, національних свят. На особливу увагу читачів заслуговують вірші купальського циклу з яскравою образністю, де засоби вторинної номінації позначені простотою та природністю вислову, глибина почуття вихлюпується через інтонаційне розмаїття, де на повну силу проявляється лірична стихія:

Купальський дощ

Цілий день на Івана Купала

Небо землю дощем поливало!

І летіли, й летіли краплини,

Не стихаючи ні на хвилину!

Обмивали і квіти, і трави –

Прохолодні та ніжно-ласкаві!

Шепотіли: «Хіба ж ти не знала:

Дощ - це щастя на Йвана Купала!»

Ніна Супруненко - авторка не лише численних ліричних віршів, але й книг для дітей. Це не випадково, адже дитинна довірливість - одна із природних складників її світосприйняття. Нею позначені пейзажні замальовки, акварельна прозорість окремих штрихів. Вона особливо відчувається в поетичному синтаксисі.

Пошук соковитого слова, природної інтонації, що викликає довіру та огортає теплом, розгортання розмаїтої гами кольорів, - це шлях, що неодмінно дарує знахідки і відкриття. Ніні Супруненко не треба вдаватися до ефектних жестів, загадувати літературні ребуси тощо, її багатство - в природності.

Смак медово-вишневий у червні,

Терпкість терну і свіжість калини...

Я, здається, як світ оцей, древня!

І одвічна, як жита зернина.

Книга «Сонце осені» тішить око чудовими ілюстраціями, що їх підготувала для кожного циклу юна художниця Олеся Супруненко. Безумовно, жодна збірка сучасної української лірики у наш час не може стати комерційним проектом, але добра книга все одно знаходить свого вдячного читача.

Список літератури

1.   Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - X, 1990 - 256с.

2.   Борзенко О. Біля джерел літературної слави Харкова // Слобідський край -1987- 17 вересня. - С.З.

3.   Головінов  В.,  Гомон П.  Духовні  джерела Слобожанщини.  Навчальний посібник - X:: Прапор, 1998.-208 с.

4.   Гомон П. Літературному краєзнавству - наукові засади // Українська мова і література вшколі.-2003.-№2.-С. 61 -64.

5.   Зеров М. Українське письменство ХГХ ст. // Зеров М.Твори: У 2-х т. - К., 1990. -Т.2.-С-4-245.

6.   Куліш В. Слово про будинок "Спою"// Березіль. - 1991-№5.-С.85-115.

7.   Мельників Р. Нарис історії літературного життя Слобідського   краю//Від бароко до постмодерну: - X.: Майдан, 2002-С. 196-212.

8.Рідний край: Навчальний посібник з краєзнавства – X., 1999. - 562с.

9.Семененко О. Харків, Харків...-Х., 1992.

10.Слобожанська муза: Антологія поезії. - X., 2001.

11.Хвильовий  М.,  Сосюра В., Йогансен М.  Наш універсал // Жовтень.  -Х.,1921.-С.1-2.

12.  Хрестоматія з літератури рідного краю - X.: Східнорегіональний центр гуманітарно- освітніх ініціатив, 2001.- 416 с

ДОДАТКИ

Урок 1.

Тема: Життя і творчість Василя Мисика.

Мета:

  ознайомитиучнів з творчістю українського поета, який творив на Харківщині в 20-30 роках, розширити уявлення  про літературу Харківщини;

  розвивати і поглиблювати інтерес до поетичного жанру, розвивати вміння декламації, учити спілкуватися, висловлювати думку;

  виховувати патріотичні поняття любові і поваги до митців рідного краю.

Обладнання: книжкова і виставка літературна; поезії В.Мисика

Метод:  лекція, бесіда.

Хід заняття

1. Вступне слово вчителя. Любі друзі.

Сьогодні ми знову зустрілися з вами у літературній вітальні, щоб поговорити про письменників-наших земляків. Давайте пригадаємо, про кого з письменників-харків'ян ми вже говорили. (Бесіда з учнями ).

Сьогодні мова піде про Василя Мисика, творчість якого пов'язана з Харківщиною.

Отже, тема уроку  «Життя і творчість Василя Мисика».

Сьогодні ми ознайомимося з його поезією, навчимося спілкуватися, ділитися враженням, а головне - пізнаємо поезію. Харківщина... Люба сторона. Рідний край. Ти дивишся синню ставків. Про що розповідаєш, мій рідний краю ? Про минуле, славне й безславне ? Про світлу чи трагічну долю твоїх синів? Чарівний світ літератури допомагає зовсім по-іншому, глянути на світ, милуватися ним і відчути гордість за те, що ти народився саме на цій землі, живеш тут і будуть жити твої нащадки. На почесному місці - портрет поета. На столі його поезії. З кожного вірша на нас спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям, виглядає його світ. І все. Більш нічого. Світ, поет і його слово.

2. Виступ учнів  з доповіддю «Життя і творчість Василя Мисика"

Доповідач склав хронологічну таблицю основних дат життя письменника і оформив її у вигляді плаката.

3.     Цей поет народився на Дніпропетровщині, але його життя і творча праця пов'язані з Харковом.

Розкрились журавлі на Журавлівці. Здивувались гончарі на Гончарівці:

- Ми у вічність відійшли вже, слова Богу;

Ти, поете, розбудив нас. А для чого?

Озирнулись журавлі: хіба не вчора -

Глянеш в далеч - тільки верби й осокори.

Там за річкою, за Харковом - болото.

Не впізнали Журавлівки - полетіли.

Потягнулись, закурликавши ласкаво,

На Донець, у тихі плавні, у заплави.

Саме тут почав він друкувати перші свої твори - ще з 1923 року, зовсім молодим. У 1927 році вийшла збірка поезії "Трави", у 1929 - Блакитний   міст", 1930 - "Чотири   вітри", 1932 Турксит", 1933 - "Будівники".

Писав нариси, багато перекладав. У роки масової нищення української інтелігенції був арештований і відправлений у сталінські табори. Тяжка доля випала цій людині, цьому творцеві. Але він не поступився совістю, не став відступником. Повернення В.Мисика до сучасного читача пролягло через колючі терни сталінських репресій.

Хоча й арешт той був "випадковий"- жив у будинку "Слово" (там мешкали українські письменники). До будинку "Слово" у   30-ті роки  часто  вночі під'їжджали "ворони" і забирали людей. Тієї  ночі  їхали не  по Мисика, а по іншого письменника, теж Василя, але Минка. Та помилилися поверхом і вирішили: "...а какая разница, и один и другий на Ми..."(Мисик, Минко). "Оба украинцы..."

Так у пішов у поневіряння й жахи. До речі, сидів у камері разом з поетом Олексою Влизаком. Того розстріляли. А Василь Мисик не погодився зі звинуваченнями, не підписав паперів, у 1941 році просто з тюрми пішов до армії. Воював. Після війни працював робітником на заводі. Реабілітація прийшла після 1956 року.

У зв'язку з тим усім тривала перерва у творчості до середини 50-х рр.

Василь Мисик – поет дуже тонкий, точний у слові, щирий.  Ось  один з його віршів  під  назвою "Слово".

Ласкавий легіт,

але що в ньому,

коли з пустелі віє він?

Привітний вогник,

але що в ньому,

коли на безлюдді сяє він?

Прекрасне слово,

але що в ньому,

як не від серця йде воно?

4.     Бесіда зі студентами.

-        Як ви розумієте основну ідею цього вірша? Сформулюйте її. (Поетичне слово має бути щирим, чистим, хвилювати людські серця).

-        Які художні засоби використав поет для розкриття цієї ідеї?

5.   Учитель.

Характерним для світобачення В.Мисика є його вірш "Сучасність".

Так, мабуть, в часи Бояна.

Квітчалася пора весняна,

І накрапали молоді дощі,

І хмари насували з-за Дніпра,

І пінилась потоками гора,

І озивалися цимбали,

І в пролісах озера голубі.

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все, як тоді.

А де ж вона, сучасність?

Вона - в найголовнішому: в тобі.

Мисик не любив кучерявих слів, претензій на модерн, він умів знайти слова природні, афористично лаконічні, часто лагідні. Ось ніжно пише про невеличке деревце в одноіменному вірші, і про насінинку, що її несе вітер:

Не дуже швидко , не дуже помалу.

 Вітер несе насінину зухвалу.

Куди ж опустили тебе? - питає –

Тут гай та луг, а там поле безкрає.

"Спускай де хоч! - насінинка сказала.

- Півсвіта за літо я облітала,

Але ніде не знайшла догоди

Для серця свого, для своєї вроди.

("Насінина").

Через напівжартівливий діалог поет ненав'язливо стверджує думку про те, що головне, мабуть, у цьому світі - зустріти любов, уміти любити. Взагалі мотив пошуку щастя - один з центральних у поезії Мисика.

А ще - думка про те, що радість життя - в умінні дивуватися бесконечно багатогранним виміром людського буття на землі.

Іван Драч пише про твори В.Мисика: " Ця поезія повертає людину в такий звичний, конкретний світ простих і вічних істин, іде, здавалося б, легко посковзнутися на льоду банальності, та вивірене чуття майстра позбувається цієї прикрості. Буденність Василя Мисика - це буденність свіжого, (щойно випеченого хліба. Це свято простих вчинків, спокійне, ваговите, свідоме своєї незнищимої гідності. Поетове око вистежує деталь, просту, але бездоганно точну: " Орли, що в небесах купаються, пливуть хрестами по траві" (Збірник В. Мисика "Планета”).

6. Питання до учнів:

- Які асоціації викликає у вас останній процитований рядок?

- Чому, на вашу думку, тут з'являється образ "Хреста"?

У поезії  Василя Мисика є  глибинно філософські роздуми про сенс людського буття, про зміну поколінь, про тепле почуття вдячності} до старших. Ось у поезії "Дуби " читаємо саме про це:

От і дубам старим прийшла пора:

Один по одному всихають

Пра-прадіди зеленої малечі;

Що підпирає знизу, кволі Плечі

Вже пробує під бурі підставлять,

Хоч мало й вітру там, де ще стоять,

Ці велетні, ці божества суворі,

Гартовані в одвічнім перекорі

З негодами в тяжкій борні, яка

Незграбною очам молодняка

Тепер здається - в цю печальну пору,

Коли все квітне, пахне пнеться вгору.

Василь Мисик був чудовим перекладачем. Перекладав поетів сходу - Омара Хайяма, Рудакі, ГафізаСааді, Фірдоусі, поетів заходу - Роберта Бернса,  Гете, Байрона, Шеллі.

Фахівці високо цінують його переклади за їхню мистецьку адекватність оригіналу, прозорість, органічність, природність звучання.

"Сонет", переклад із Роберта Бернса, написаний у день народження автора, коли він, гуляючи вранці, почув пісню дрозда.

Співай, о пташку мій, на голім гіллі!

Я слухаю тебе, співай, співай!

Глянь: і в зими, що оголила гай,

Твій спів розгладжує уста змарнілі.

Так в одинокім бідності кутку

Сидить спокійно безтурботна втіха.

Не жде фортуни, не боїться лиха

Й вітає хвилю - все одну яку.

Спасибі за цей день, блага істотно,

Що світла сонця нам зі сходу ллєш.

Я вбогий, так! Але мені даєш

Ти кращий скарб, коштовніший за злото!

Приходь, людино, змучена нуждою!

Останню крихітку я розділю з тобою!

7. Слово учням.  Виразне читання поезій В.Мисика із збірки "Планета".  Вірші:  "Планета", "Чорнотроп", "Совість", "Обрій" і відповіді на запитання:

- Яке враження справили на вас ці вірші?

8. Підведення підсумків. Обговорення питань:

- Що дав вам сьогоднішній урок?

-    Чи можна сказати, що літературний процес в Україні завмер?

-    Який підсумок нашої зустрічі?

Висновки.

1.     Ми побачили, що не можна зупинити прагнення людини по-своєму осмислювати події, явища, навколишнє життя.

2.     Життя поета продовжується в його поезії.

3.     Без любові до рідної землі немає поезії. Живою водою доброти і любові скроплений кожен вірш поета.

4.     Маємо відродити в наших сучасних українцях генетичну пам'ять, почуття гордості, доторкнемося до збайдужілих душ запашним зіллям рідного слова.

Д/з. Вивчити напам'ять невеликі уривки поезій за власним вибором та прокоментувати їх.

 

 

Урок 2

Тема: Слово синівської любові. Урок за творчістю Івана Перепеляка.

Мета:

      ознайомити здобувачів освіти з творчістю Івана Перепеляка, розкрити ідейно-тематичне спрямування його поезій;

      формувати високі художньо-естетичні смаки;

      виховувати почуття патріотизму, національної гордості й гідності, любові до рідного слова.

Обладнання: портрет письменника, збірки його творів.

Хід заняття

I. Оголошення теми і мети уроку.

II.Освоєння теми.

Учитель. Іван Михайлович Перепеляк народився в  селі Оболонь Семенівського району на Полтавщині 7 листопада 1943 року. Після закінчення школи проходив військову службу на Кубі. У 1978 р. закінчив філологічний факультет Харківського державного університету,  працював журналістом в обласній газеті. З 1980 р. - член Спілки письменників України. Останні десять  років  очолює  Харківську  письменницьку  організацію. І.Перепеляк - автор книжок "На березі світання" (1976), "Тополина Оболонь" (1979), "Над Сулою-рікою" (1983), "Великий степ" (1985), "Вибране" (1992), "Остання любов гетьмана" (1994), "Козацький монастир" (1995), "Бунт" (1995), "Неопалима купина" (1997), "Поезії" (1999).

Поетом щедрого і своєрідного обдаровання, співцем своєї доби можна назвати І.Перепеляка. Його поезії пройняті глибокою любов'ю до рідної землі. Власне, вся його творчість - то слово синівської любові до України.

Вірш "Україні", який увійшов до збірки "Вибране", - це схвильоване звернення до Вітчизни. Кожна строфа містить конкретно чуттєві, дорогі серцю поета образи. Своє щастя він бачить у щасті Вітчизни, живе її болями й радощами.

Учень.

Ти для когось - верби і тополі,

Акварельно-чистий небосхил...

Зажурюся на твоєму полі

Древнім смутком праведних могил.

Ти для когось - далина співоча,

Солов'їний щебет на зорі.

Задивлюся я в осліплі очі,

Тугу розділивши Кобзарів.

Оксамитом стелешся весною.

Медоцвіту пити і не спить.

Запечалюсь я полин-травою,

Що твоїм Чорнобилем гірчить.

Україно!

У твій день погожий

Щастя нам судилося одне.

 Що болить -

не віда перехожий,

Радості моєї не збагне.

Учитель. Поет не розуміє любові, яка виражається в пустопорожніх словах. Істинна любов живе в глибині душі.

Пуста любов ота, що на словах...

Тому й мовчу про неї я частіше.

Мовчанням помолюся в тишині

І знову поцілую рідну землю.

Із творів І.Перепеляка перед нами постає тисячолітня українська історія. Поет осягає красу і славу України, осмислює її трагічні сторінки. Його душа протестує проти насилля, братовбивства.

Твої святилища стоптали дико.

І вже на душу посягнув булат,

І хижим оком накида владика,

Аби супроти брата вийшов брат.

І.Перепеляк відчуває кровну єдність з рідною землею. Це засвідчують вірші. У своє слово він вдихає магічну силу, надзвичайну чарівність, і читача вражає створений поетичною уявою дивовижно-казковий і водночас такий реальний, близький і зрозумі­лий, безмежно дорогий навколишній світ.

  Учень.    

В теплих плесах тиші

тоне кінський тупіт.

Лунко розсипається дзвін стальних підків.

Літо, красне літо!

Радість не відступить!

І табунник легко розпочне свій спів!

Сходить сонце рано

на круту орбіту.

Світоньку мій, світе,

Скільки в тобі див!

Кличе в сад багатий

Дзвоном яблук літо.

Світлом наливаються молоді меди.

Учитель. Сенс літературної творчості І.Перепеляк вбачає в тому, щоб твердо стояти на позиціях найвищої правди. Болючим сплеском душі поета є твори про голодомор, який чорною примарою впав на українські родючі чорноземи, тотально вигублюючи українців - трударів-хліборобів. З поезій постають реальні картини-образки, що є ілюстраціями сумної й жорстокої дійсності.

Учень.    

Стежки-дороги перетоптані.

Шукай!

А де людську шукати правду?

На всі чотири боки прокричи -

Дарма!

Одне лиш чути: І полову перевіять...

Зернину до зернини -

Все віддай!

Звідкіль комісія ця

Надзвичайна?

Звідкіль же може бути ще -

З Москви!

- Нас Молотов прислав,

Тому не розсуждать.

(Що скажеш тут, Коли наган при боці...)

Москва од нас далеко -

Не дійти!

А ти ж тут - наший!

Бігав голопуцьком.

Гостинці з ярмарку

Тобі возив.

-   Помовчав краще б, діду,

Я на службі - бачиш!

-    Є-е-ех ви, партійці,

Грім би вас побив,

Уже й померти

Не дасте По-людськи...

Учитель. Вражає оголеною правдою "Відьма" - вірш трагічного звучання, в якому тонко вмотивована поведінка і психологічний стан збожеволілої матері. Що ж змусило жінку, покликання якої - дарувати життя, відібрати його у своїх рідних дітей? Чому мати стала людоїдкою? Пояснення знаходимо у творі: це наслідки нечуваного геноциду, результати правління керівників-тиранів.

Учень.    

Прийшли уповноважені - для чого?

Уже і крихти в хаті не знайти.

Сухарик чорний, що діставсь од Бога,

І той забрали. Всім теши хрести!?

Собак поїли - залишилися коти -

Тепер їх не докличешся у хату.

відьмою в кутку принишкла мати,

До якої страшно підійти...

А діти де? Іще ж були до Спаса.

1 звідки в тебе повна діжка м'яса?

Куди від печі ділись рогачі?

Знайшли таки, хоча не це шукали:

Кістки дитячі в грубці - замість сала,

Дві смалені голівки у печі...

Учень. І.Перепеляк порушує злободенні проблеми, з великою художньою силою розкриває тему боротьби проти кар'єризму, духовного браконьєрства, прислужництва. Обурення й осуд звучать у поетичних словах, звернених до звироднілих холоднокровних убивць, яких не хвилює доля мільйонів людей, приречених на загибель, для цих людців основне - кар'єра.

Учень. 

Перешукати в кожній хаті...

Макуху знайдете - забрати!

Прилюдно грався револьвером

І посміхався прохолодно...

Кого чекає смерть голодна,

Для нього основне - кар'єра!

Хвалився він про перемоги,

І Мовляв, трудився до знемоги,

Та кулаків схова багровість...

Що він робив - спитай сьогодні:

Про це розкажуть вам голодні,

Як він їх добивав... на совість!

Учитель. Свідомий «свого високого покликання, поет розмірковує про свою позицію літератора і громадянина, про ту ношу, яку взяв на свої плечі. Як виклик звучать його слова:

Не міг ти сам од себе одступить,

Гидливо вибирався з купи гною...

І плюнув кату: - Ну, ламай кістки,

А спробуй-но мою дістати душу!

І в смерті ти до неба горілиць!

Аби лишитися самим собою!

І.Перепеляк - людина-правдолюб,  який  не прагне пересидіти лиху годину в затишку. Він безкомпромісний до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників.

Гнівом, осудом, зневагою пронизані рядки, адресовані услужливим лакизам.

Учень.  

В палацах службу він почав, як чорнороб.

По службі вище - підростав на спині горб.

На кожну примху, забаганку і каприз

Годив услужливіше від усіх лакиз.

В мундирі старшого собі сказав: -

Ура! Нарешті випрямитися прийшла пора.

Тепер у небо задивлявся, а не вниз.

Ішов із хруском по горбах своїх лакиз.

Звідколи мірку зняв сувору із горба:

Тепер у кожному шукав свого раба...

Учитель. З дволикістю, підступністю, і злом, брехнею і невіглаством веде постійну боротьбу народний трибун. І боротьба ця чесна, безкомпромісна й нещадна.

Там, де б'ються нещадно, допоки є сил,

Де сильніший не просить підмоги,

І у тому бою я забуду про тил,

Аби чесну здобуть перемогу.

Основою духовного життя народу є його мова. Аналізуючи творчість І.Перепеляка, переконуємось, що він добрий знавець мовних скарбів свого народу. Багато творів митець присвятив видатним синам і дочкам України, які своїми громозвукими словами обстоювали право рідної мови на життя, на розвій. Гарячою любов'ю і співчуттям до долі великого Кобзаря сповнена поезія "До портрета Тараса Шевченка".

Учень.  

Я збагну його долю!

Всі приниження і тортури.

Де він взяв стільки сили?

В каземат заповзає нудьга.

Навіть птахи не чути -

Облітає камінні мури,

Тільки окрик фельдфебеля,

Наче удар батога.

Розпростерлась душа!

Мов шпіцрутени, думи шмагають.

І лукавиця-слава

Знову проводить крізь стрій.

Не впаде, не заплаче він, -

Хай недруги знають,

Хоч і думи важучі, і недолі пече суховій.

Ні сльози на щоці!

Лиш суха потекла борозенка.

Знов затяте: - Не каюсь!..

На Чернечу крута підійма.

Знов у хаті із покуті Зводиться слово Шевченка,

Біль ховає в зіницях –

На щоці цій сльозинки нема!

Учитель. Своїми поезіями І.Перепеляк підводить нас до висновку: мова народу - найбільше його багатство. Синівську відданість рідному слову поет протиставляє зреченню; безпам'ятству новітніх яничар. Він картає перевертнів, що зневажили рідне слово, нищили духовні багатства нації. Як докір нам, сучасним українцям, звучить поезія "На святі української мови". Чи ж то не ганьба, коли свято рідної мови не що інше, як ілюзія, "вигадка і не більше"? Вірш вражає щирим уболіванням за долю української культури.

        Учень.  

Усміхнулося квітно

На проспектах

Шевченкове слово.

На урокахщебече ~

Зачаровані син і дочка.

Поспіша в дитсадки,

На заводи і новобудови,

Перелісно співає

І близьким

Джерелом

Закликає...

Тільки що це -

Ілюзія,

Чиста вигадка

І не більше:

Солов'їні проспекти

І святковий у школі урок?

І самотньо ячать

У цеху збайдужілому вірші

В нагороду за слово -

Вигодованця

Осміх-зівок...

І ніякого свята

В наперед запланованих буднях!

Порожнеча в оправі...

Та кварталів печаль

Безпробудна.

Учитель. У пошуках істини І.Перепеляк звертає свій зір до визначних постатей в історії української літератури: І.Вишенського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, Лесі Українки. У душу поета вривається затяте Шевченкове "не каюсь!" і наказує:

Яви ранкову, із приходом сонця

Щасливу людям пісню і повідай,

У чому мудрість справжнього життя.

З почуттям глибокого болю згадує поет у розділі "Портрети біля свічі" славних синів  українського  народу, знищених, замордованих в концтаборах. Ми чуємо сповідальні монологи  поетів Розстріляного Відродження Олени Теліги, М.Драй-Хмари, М.Хвильового, В.Свідзинського, Є.Плужника, Д.Фальківського. Перед нами постають мученики нації, які зійшли на життєву Голгофу, явивши світові свою непересічну поезію. Перепеляк розкриває духовну велич поетів, які з думою про Україну та українців умирали, не ставши на коліна перед катами. З поезії "Володимир Свідзинський" до нас лине клич:

Візьміть із полум'я

Мої слова-страждання!

Як заклик звучать слова Олега Ольжича:

Наше повинно бути

Самоврядування!!!

Геть польське,

Німецьке...

Україна - для українців!

Видихнув я востаннє -

Це було на світанні.

І.Перепеляк устами Олени Теліги стверджує думку: те, що започаткували українці, за що вони гинули, продовжать нащадки.

Учень.

- Вогнем лякаєш, кате? - і сміюся, -   

Сконать за Україну не боюся!

Не доведеш мене ти до плачу. –

Я помирати кожного навчу...

Бо я- щаслива... Рідну землю маю!

Вона мене, як мати, спеленає.

Ти хочеш залякати, що помру,

Навіки ляжу в Бабинім Яру?

Я - із когорти "лицарів абсурду!"

І не страшуся нічийого суду.

Пали! Козацьку іскру, що в крові,

Роздмухають і понесуть живі!

Учитель. І.Перепеляк - співець глибоких почуттів людини. З його поезій струменить надихаюча сила кохання. У них утверджується - вічне і всесильне - почуття, що окрилює людину, надає їй снаги, робить щасливою.

 

Учень.

Зневіри гніт я сам переступлю,

Ти тільки не кажи мені - не треба!

Скажу одній лиш - так тебе люблю,

Що крила за плечима пахнуть небом.

До зір підняв би, щоб одна лиш ти

Мені була немеркнучим світилом.

Захочеш - зведемо свої мости

Й захлинемося у травневих зливах.

Від мук отерпло серце знов сумне,

Зневіри гніт я розірву на клоччя.

І, може, завтра блискавок вогнем

Моїх очей - твої торкнуться очі.

Учитель. Часто в поезіях митця з'являються образи, що символізують добро і щастя. Закоханим співзвучна і природа. Поет добирає такі слова, кожне з яких зроджує низку асоціацій, викликає почуття щастя. З творів І.Перепеляка постає чарівний світ закоханих.

Учень.  

Стихає вітру сонне колихання,

Принишкла тиша горнеться до віт.

Схилившись на осінній живопліт,

У вікна задивилося смеркання.

І темряви поважчало кайдання.

Куди так швидко поспішає світ?

Не встиг його пізнати алфавіт,

Як викрадає ніч сонцеписання...

Щось кожен раз втрачаю непомітно.

Так дні мої минають безпросвітне,

Поки не зглянешся до мене ти.

І усмішка твоя одна миттєва

Знов заступає клопоти життєві,

І повертає світ із темноти.

 

Прикінцева бесіда.

Що нового ви відкрили для себе, торкнувшись душею і серцем поезій нашого талановитого земляка? Які вірші сподобалися найбільше? Чим саме? Які художні образи схвилювали й запам'яталися вам?

 

 

        Урок 3

Тема. Петро Василенко. «Печенізьке поле».

Мета:

   ознайомити учнів з творчістю харківського поета Петра Пантелійовича Василенка;

   розвивати в школярів інтерес до культури та літератури рідного краю;

   виховувати  повагу до історичного минулого Харківщини.

Обладнання: збірки поезій П. Василенка, карта Харківської області, енциклопедія

«Міста і села України».

Хід заняття

I. Оголошення теми та мети уроку.

II.Сприйняття та засвоєння  навчального матеріалу.

1. Слово вчителя.

Сьогодні ми поговоримо ще про одного харківського поета — Василенка Петра Пантелійовича.

Народився він 29 червня 1937 року в с. Мартова Печенізького району Харківської області в бідній сім'ї колгоспників. Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут у 1960 році, отримавши фах вченого агронома-економіста. За спеціальністю пропрацював у селі 30 років. Останні роки працює журналістом газети «Печенізький край». Друкуватися почав у 1957 році. Петро Василенко — поет, прозаїк, публіцист, краєзнавець, економіст. Він член ініціативної групи по створенню Національного ландшафту парку «Печенізьке поле» на Харківщині.

У 1995 році вийшла книга Петра Василенка «Печенізьке поле». Це дев'ята книга у творчому доробку поета. Поема «Печенізьке поле» - урочистий і щирий гімн українській землі, людині, яка оберігає й збагачує красу природи; ліро-епічна симфонія про історію України. «Печенізьке поле» — трилогія. Вона складається з трьох поем: «Сіверяни», «Свобожани», «Країна Лебідь».

СВОБОЖАНИ

Спливли за обрій Вусові часи,

Пора Троянова поросла полинами.

Хто сіверян почує голоси,

Притлумлені примучили віками?

Виходжу на безсмертний битий шлях,

Я, кревний родич віщого Бонна.

Мов на горбах, стою я на віках,

З чутливим серцем вільного тарпана.

Я хочу упіймати далину,

Знайти луни всі витоки гримучі,

Спізнати старовинну тишину

В непоказному чебреці квітучім.

Я хочу осягнути давнину

І поєднати з нашим сьогоденням.

Хіба не витязів я бачу на лану,

Які правують хлібозбір з натхненням?

Жнивує Печенізький наш районі

Хліб пахне так, як і в часи Бонна,

Як і тоді, синіє ніжно льон,

Землі всеплідній і любов, і шана.

провадила Ганна Максима в похід —

Татари розбоєм ішли в Україну,

Схилилась в журбі на ліщиновий тин,

Зронивши пекучу сльозину.

За тирсою звик у просторах козак.

Чи вернеться в славі, чи славно загине?

Не знає ніхто. А відунський вітряк

Все хрестить окілля долини.

Жила-поживала цвіт-Ганна в степу.

З синами. З дочками. Постійно в турботі.

Орали, косили, вели молотьбу,

Коноплі мочили в болоті.

Женились сини. Дочки заміж ішли.

Селилися поряд з вітцевим обійстям.

І там, де джмелі в конюшині гули,

Сільце розрослося опісля.

Померла та Ганна. А Ганаівка є.

Онуків і правнуків родить.

Людини тоді на землі не стає,

Коли добру справу не зробить.

Маленьке село.

Поряд з полем — зернина.

А ганнівцям в світі одне —

Батьківщина.

Печенізьке поле — це поле в радіусі 60—70 кілометрів довкола Печеніг, це поле приблизно від Харкова до Ізюма, від Дворічної до Балаклії, від Вовчанська до Змієва, від Шевченкового і Куп'янська до Салтова — все це велике, історичне Печенізьке поле, в якому мальовничий Печенізький район.

Печенізьке поле — це намисто сіл: Артемівка, Борщова, Ганнівка, Гарашківка, Гуслівка, Новий Бурлук, Базаліївка, Василенкове, Кицівка, Лебеже, Лозова, Олександрівка, П'ятницьке і низка інших. Читач-земляк мене зрозуміє, що я не зможу сказати своє віршоване слово про кожне з них. Але коли пишу про Печенізьке поле, то пишу і про Мартову, і про Печеніги, і про Баку і... про всі села і містечка славного Печенізького краю...

 

Слава Печенізькому Полю-Краю!

Стриміла в небо Бусова гора,

А поруч, де пахтіла дика м'ята,   -

На плесі бавились бусята—

Забави полюбляє дітвора.

Дивились бусли радісно на них,

Буслихи від шулік їх боронили.

Ніхто на птиць не цілив стріли —

Обожнювали люди їх.

Тотемним богом був крилатий Бус,

Вважавсь родоначальником він роду.

Ніхто не смів робити буслам шкоду.

Це щастя, як на хаті чорногуз!

Село, що поряд з буслами було

Назвали Бусдівкою нарочито.

Віки пройшли. На місті плеса — жито.

Тепер тут Гуслівка-село.

2.Коментоване читання поеми «Слобожани».

3.Пояснення значення незрозумілих слів.

Вусові часи — четверте століття нашої ери;

Боян — поет часів Київської Русі;

лях — польський шляхтич;

гарба — великий віз;

дід-січовик — запорізький козак;

Хміль — гетьман Богдан Хмельницький;

Сагайдачний — гетьман України;

папежани — польські католики, єзуїти.

4.Завдання.

1)Знайти на карті Харківської області населені пункти, які згадуються в поемі.

2)Розповісти про історію виникнення сіл Артемівка, Борщова, Гарашківка, Ганнівка, Гуслівка.

3)Прочитати розділ-довідку про Печенізьке поле.

4)Знайти в 10-му розділі слова й вирази, які П.Василенко присвячує своєму рідному селу.

5)Запитання.

а) Які картини ви могли б намалювати до десятого розділу поеми?

6)     Що ви знаєте про своє рідне місто?

Д/з Прочитати третю поему «Країна Лебідь».

 

Урок  4

Тема: "Творчість Христі Алчевської

Мета уроку:

•    познайомити учнів із життєвим і творчим шляхом письменниці Христини Алчевської;

•    виховувати  інтерес і любов до творчості письменниці, рідного краю;

•    розвивати пізнавальні здібності здобувачів освіти.

ПЛАН

1.Біографія Христі Алчевської.

2.Творчий доробок поетеси.

3.Місце Христі Алчевської серед українських письменників початку XX століття.

ХІД ЗАНЯТТЯ

Учитель: Сьогоднішній наш урок присвячено літературі рідного краю, який дав чимало відомих імен. Наше місто ніколи не було на периферії літературного розвитку, більше того, час від часу Харків ставав одним із осередків літературного руху. Так сталося на початку XIX століття з відкриттям університету, навколо якого гурту­валася творча молодь, з'явилася харківська школа романтиків.

Скажіть, будь ласка, кого ви знаєте з харківських митців, які творили в цей час?

Учні: Г. Квітка-Основ'яненко, П.Гулак-Артемовський.

Учитель: у 30-х роках нашого століття Харків також перетворився на літературний центр: в цей час у нашому місті видавалася маса книжок, журналів, діяв театр Леся Курбаса "Березіль". Яких діячів куль­тури цієї доби, що працювали в Харкові, ви знаєте?

Учні: Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Верховень, Леонід Первомайський, Роберт Третьяков.

Учитель: сьогодні на занятті ми з вами познайомимося з творчою постаттю Христі Алчевської, нашої видатної землячки. Талановита поетеса, прозаїк, авторка двох драматичних поем, вона з неповних 50 років життя майже 30 віддала праці на збагачення літературно-мистецької скарбниці рідного народу. "Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини", — казав Тарас Шевченко. Подібно до свого літературного вчителя X.Алчевська теж завжди була свідома невіддільності своєї долі від народної: "Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк", — писала вона, коли відтягували видання її першої збірки, через те, що її вважали пережитком минулого, який не відповідав віянням нової епохи.

Учень: Христина Олексіївна Алчевська народилася 16 березня 1882 року в Харкові. Батько, Олексій Кирилович, — великий промисловець і банкір, брав активну участь у культурному житті міста. Мати, Христина Данилівна, засновниця жіночої приватної недільної школи. Тож не дивно, що Христина Алчевська отримала пристойну освіту: спочатку навчалася у так званій домашній школі, потім у Харківській Маріїнській жіночій гімназії, у 1900-1902 рр. — на вищих педагогічних курсах у Парижі.

У формуванні літературно-естетичних смаків Христі Алчевської значну роль відіграло її спілкування з Борисом Грінченком (який вчителював у заснованій Христиною Данилівною Олексіївській школі на Катеринославщині), з харківськими літераторами: ГнатомХоткевичем, Олександром Олесем, Михайлом Обачним, а також Пантелеймоном Кулішем, Тадеєм Рильським, Миколою Вороним, які часто збиралися у батьковому і материнім салоні. Це був цвіт тогочасної інтелігенції, і юна дівчина переймалася її турботою про теперішнє та майбутнє рідного народу, про подальший розвиток літератури.

Хто знає, як склалася б життєва і творча доля обдарованої дівчини, коли б не самогубство батька 1901 року. Втрата, по суті, єдиної матеріальної опори різко наблизила Алчевських до питання про виживання. Аби утримати себе і матір, Христя йде працювати до гімназії, педагогічна робота стає для неї після літературної творчості другою справою життя.

Учитель: Поетичний доробок Христі Алчевської досить великий: він обіймає 12 збірок, чимало окремих віршів та кілька поем. Але ті твори, в яких звучить турбота про долю Батьківщини і всього світу, де показано самоту й беззахисність простої людини в експлуататорському суспільстві, вшановуються видатні майстри культури і мистецтва, де оспівані краса природи і глибоко інтимні почуття, і нині зберігають свою історико-літературну й естетичну вартість.

Поетичний доробок авторки, зібраний у перших книжках "Туга за сонцем" (1907), "Вишневий цвіт" (1912), "Пісні серця і просторів" (1911), нерозмаїті у жанрово-тематичному аспекті, віршування теж не відзначається особливою оригінальністю й новизною, арсенал художніх засобів порівняно небагатий. Першу збірку позитивно оцінив І.Франко, вказавши водночас на ідейну нечіткість, а також "салонову мову багатьох віршів".

Учень:

"Самітня смерека-журба то похила,

Що в серці у тебе надії схилила;

А вітер, що в лісі над нею буя,

То — думка моя!..."

Учитель: Чимало творів цього часу позначено мотивами розгубленості, смутку.

Учень:

"Як тяжко!...

Співає знудьгований вітер,

І плаче, і стогне, і в вікна нам б'є,

І крила тужливо свої розпинає,

Шепоче й ридає, і знов затихає:

"Як тяжко!"

Дивися!... Сіріє байдужість убога,

На небі панує і землю хова;

У розпачі б'ється кохання і скніє,

Благає й німіє:

"Воскресни, надіє, Вернися!"

Даремно!"

Учитель: Проте поетеса висловлювала надію на духовне розкріпачення людини, щасливе майбутнє рідного краю.

Учень:

"Співайте пісні голосніш,

Будіть думки про волю!

Тоді ми встанемо міцніш

За кращу братню долю...»

«Живи! Люби! Кохай Вкраїну!

Поверне кращая доба...

В краю не буде смерті й тліну,

Не смерть міцна, а боротьба!..»

   Христина Алчевська багато  віршів  присвятила  видатним  діячам української культури; І.Франку, Т.Шевченкові, Лесі Українці, М.Павлику та іншим

"Скотилась зоря України

Вночі з темніючих небес...

Немає слів... О, чом на світі

Ми вже не діждемо чудес?!"

("На смерть Лесі Українки")

 Основний пафос збірок "Сльози" (1915), "Встань, Сонце!", "Мандрівець" (1916) — викриття антинародного характеру імперіалістичної війни, утвердження гуманістичних ідеалів:

"Мій рідний край, палаючий стражданням,

Алмазні сльози інших розлива

І плаче сам, забувши всі слова,

В негоду згублені, задавлені стогнанням"

 ("Під час війни")

Христя Алчевська вітала лютневу революцію 1917 року, вважала, що вона приведе до відродження країни:

"Гей, не дивуйтесь, добрії мої,

Що на Вкраїні повстало:

Що сонце правди, свято свободи

Нам із небес засіяло!"

("Народний Марш")

Після Жовтневої революції у творчості поетеси знов з'являються мотиви смутку, проте зрештою вона прийняла нове життя. Свідченням цього є драматичні поеми "Луїза Мішель" та "Загибель юнака".

Літературний талант Христі Алчевської певною мірою виявився і в інших галузях художньої творчості: її проза, лі­тературно-критичні та публіцистичні праці, переклади дозволяють краще зрозуміти як індивідуальний стиль письмен­ниці, так і загальні тенденції розвитку української літератури того  часу.  Такі твори як "На отлет", "На роковину", Несвідомо" присвячені важливим суспільно-політичним подіям початку століття; "Метелик", "Хлоя", "Одірвана гілка" зображують трагічне становище "маленької" людини у суспільстві; опові­дання "Калина", "В Аджорстані" — відобразили складність нової доби.

Дуже активною була перекладацька діяльність Христі Алчевської. Вона перекладала:

 Італійською - Франка, Грабовського, Старицького, Чернявського;

Українською - Беранже, Вольтера, Корнеля, Мольєра, Гюго, Барбюса;

французькою - Шевченка, Франка, Тичину.

Безперечно, письменниця заслужила на нашу вдячну пам'ять, пильне вивчення її життєво-творчого шляху, видання творів. Слід зазначити, що 100-річчя з дня народження Христі Алчевської було внесено до календаря знаменних дат міжнародної організації ЮНЕСКО.

 

 

  Урок 5

Тема: "Творчість Василя Еллана-Блакитного".

Мета уроку:

     ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Еллана-Блакитного;

     виховувати за допомогою мистецтва святе почуття патріотизму;

     розвивати творчу уяву .

Обладнання: збірка творів поета.

ХІД УРОКУ

1.Повідомлення теми, мети, визначення завдань уроку.

2.Вступне слово вчителя.

Споконвічна традиція всіх народів — патріотична. Любов до клаптика рідної землі, де ти народився і виріс, повага до батька-матері, пам'ять про предків, шанування рідної мови, історії. Усвідомлення себе кров'ю і плоттю свого народу, бажання передати його духовні надбання у спадок наступним поколінням - це природні почуття кожної людини будь-якої національності.

Сьогодні у нас незвичайний урок — урок за творчістю земляка-поета В.Еллана-Блакитного.

В бурхливе триріччя громадянської війни з'явилось в українській поезії ім'я: Василь Еллан.

З широкого кола читачів ніхто ще не знав Еллана як поета, хоч перші його вірші, що згодом увійшли до збірок творів, дато­вані 1912 роком. Друкуватися він почав лише у 1918 році.

Василь Еллан і Василь Блакитний — поетичний і політичний псевдоніми Василя Михайловича Елланського, видатного поета, політичного діяча, критика, редактора і публіциста.

Проживши недовго (всього тільки 31 рік), Василь Еллан-Блакитний дав надзвичайно багато для розвитку української літератури. Разом з П.Тичиною, В.Чумаком, В.Сосюрою він відкрив її перші сторінки.

У 1920 році вийшла перша збірка творів Василя Еллана-Блакитного "Удари молота і серця".

Літературна спадщина Еллана-Блакитного різноманітна.

Крім натхненних рядків політичної лірики, крім гостроуїдливих сатиричних творів, він написав сотні статей на літера­турні, культурні, політичні теми.

2. Основні біографічні відомості про В.Еллана-Блакитного

Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 року в селі Козли на Чернігівщині у родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки, і вся родина опинилась у скрутному матеріальному стані. Спочатку хлопець учився у сільській школі, а потім у Чернігівській бурсі і духовній семінарії. З четвертого класу залишає семінарію і вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту, де згодом навчався і Павло Тичина.

Ще в семінарські роки Василь Елланський багато читає, особливо цікавиться забороненою літературою. Він бере також участь у нелегальних гуртках, неодноразово очолює студентські протести проти свавілля начальства. Уже у 18-річному віці він перебуває під поліційним наглядом.

Василь Елланський щиро хоче віддати свої сили організованій боротьбі проти царизму, але спочатку не знаходить правильного шляху у революційному русі.

Що вплинуло на формування світогляду поета?

Його позитивний ідеал на той час, коли спалахнула революційна буря, якнайкраще розкривається у його вірші в прозі "Україна", написаному у лютому 1917 року, очевидно, під свіжим враженням звісток про Лютневу революцію, і в надрукованому влітку 1919 року в збірнику "Червоний вінок".

"Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі" — такими словами щиросердої присяги на вірність рідному краю починається цей натхненний твір. (Василь Еллан-Блакитний. Твори, т. 1, Київ, 1958 рік).

1920 року Блакитний організовує видання "Вістей" — великої щоденної газети українською мовою. Більш ніж п'ятиріччя редагував В.Блакитний "Вісті", що стали однією з кращих за статейним і за інформаційним матеріалом газет.

Це була нелегка праця, якій редактор "Вістей" віддавав багато сил і здоров'я. Треба було зламати опір великодержавних елементів, які заперечували доцільність української загальнополітичної газети українською мовою.

Нелегко було з кадрами, яких в українській пресі, по суті, не було. Редактор Блакитний умів добирати співробітників для своєї газети. Це він відкрив Остапа Вишню, залучив його до редакційного колективу, і фейлетони Вишні почали систематично з'являтись на сторінках газети.

Водночас із газетною працею Блакитний розгорнув велику організаторську діяльність на літературному полі. Він створює і очолює перше об'єднання українських пролетарських письменників "Гарт". Не обмежуючись тільки літературою, Блакитний прагнув поширити пролетарський "гартованський" вплив на суміжні мистецтва. Так виникають "Театральний гарт", "Музогарт".

Згадуючи свої зустрічі з Блакитним у часи створення "Музогарту", композитор П.Козинський писав: "Блакитний на мене робив враження повної електричної зарядки акумулятора. Невеликий дотик, запитання — і цілий феєрверк енергії, блискавиця думки, іскри розуму, спостережень, інтуїції і разом глибокого, тверезого аналізу... Чарівним теплом віяло від його постаті. Вірилось йому безмежно і хотілось іти за ним і любити його без краю..."

3. Огляд творчого шляху.

Учні читають поезії Василя Еллана-Блакитного у супроводі мелодій "Місячної сонати" Л.Бетховена, "Сонати для скрипки і фортепіано" Д.Шостаковича, "Реквієму" Моцарта, "Ноктюрна" Глінки.

 

В житті горю, життя люблю,

І лоскіт сміху, й терпкі сльози,

І кожну радощинку п'ю,

Як сонце п'є ранкові роси.

       

Не розкажу я дум своїх

Людям зрадливим, хижим, хитрим, —

Хай краще слухають гаї,

Веселі квіти, хмари, вітри...

Для вас, мої єдині друзі,

Я серце принесу розбите,

І очі, виплакані в тузі,

І слово, жовчею облите.

       

Червоні плями листу осіннього —

Криваві рани на сірих вулицях...

І сонце — вже не сонце... Тінь його

 На небі хмуриться, у хмари щулиться ,

Вночі ключі гусей за хмарами

Одсталих кличуть срібними сурмами,

І в душі стомлені утом ноктюрнами

Ті звуки бризкають огнями-вдарами,

       

Старовинний цілують рояль

Білі тонко-стрункі рученята...

Сивий морок зловісно насовує в хату...

Серце стис невимовний,

розпачливий жаль...

Заридати б тепер, заридати,

Як ридає рояль...

Елегійний ноктюрн завмирає

У отруйнім екстазі конання...

Тихі звуки і пестять, і ранять...

А байдужість солодка ляга, як гора,

На безсиле думок поривання

Ах, цей вечір, ця гра!...

           

Ви, що тікаєте з життя,

Зневірившись в своїх надіях,

Що тягне вас до небуття,

В обійми чорної повії?

Невже безглузде слово "жить"

Страшніш безглуздя слова "вмерти",

Що всякий радісно біжить

Назустріч таємниці смерті?

Я чую крізь "нема мети"

"Життя — то вічна таємниця...

" Невже ж хто думає знайти

Розгадки в небуття криниці?

             Поет

Серце на часточки кришеш —

Людям новітнє причастя...

Чи ж хто зомлів від щастя,

Прочитавши те, що ти пишеш?...

А може — все це омана,

Казки ночей безсонних:

І урочисті тони,

Й кривава на серці рана.

             Юний лад

Струни настрою, настрою

На бадьорий юний лад:

Гей, летить життя стрілою —

Не повернеться назад.

Вітер гнув гінку тополю,

Намагався уломить, —

І знемігся... Знов на волю

Струнко рветься у блакить.

Грайте ж, радості і болі —

Іскри в пінному вині:

Той не буде плазом долі,

Що гартується в огні.

           

Насміюся я над долею

І отруту ночі питиму

На балконі, оповитому

Виноградом і красолею,

І віддам жадібно губи я

Поцілункам вітру мрійного,

І порветься нитка грубая

Блідо-млявого, постійного...

Учитель: Великого напруження сил потребувала багатогранна робота, яку день у день вів Василь Блакитний. Хворе з 14-річного віку серце не витримало цього напруження. Майже весь 1925 рік поет був прикутий до ліжка, але роботи не припиняв.

4 грудня 1925 року Василь Блакитний після тяжкої хвороби помер. Остап Вишня згадував, як на початку хвороби Блакитний, вірний оптимізмові, казав: "Хоч веселого некролога напишіть!" Потім, коли полегшало, знов пожартував: "Не доведеться, брат, некролога писати! Скоро в редакції буду. Запрацюємо!".

І от — нема Блакитного. Нема Василя Еллана. Догорів! Чим же дорога для нас поезія Елланського? Про що писав поет?

Мінор, який у переджовтневі роки розповсюджувала в українській літературі декадентська лірика, поклав свій відбиток лише на окремі вірші молодого поета. (Ми з ними ознайомилися на початку заняття). Він писав про "червоні плями листу осіннього — криваві рани на сірих вулицях" і про "самотності свавільно-гордий спів". Молодий поет звертався до гаїв і квітів, хмар і вітрів з розпачливим визнанням:

До вас, мої єдині друзі,

Я серце принесу розбите,

І очі, виплакані в тузі,

І слово, жовчею облите.

Це була данина літературній моді. Але не ці мотиви, випадкові і скороминущі, визначали поетичне обличчя молодого автора, що входив у літературу.

У тому ж 1912 році, коли складались ці сумні рядки, поет написав світлий оптимістичний вірш, що сприймається як чудесний заспів до всієї його поезії:

В житті горю, життя люблю...

І лоскіт сміху, й терпкі сльози,

І кожну радощинку п'ю,

Як сонце п'є ранкові роси.

Василь Елланський належав до літературної молоді, що зростала під керівництвом видатного письменника Михайла Коцюбинського.

Водночас із настроями оптимізму в ранніх віршах молодого поета з'являється й іронія, яка завтра стане такою могутньою зброєю сатирика Валерія Пронози. Вона спрямована проти лицемірної моралі навколишнього буржуазного суспільства. Поет із запалом молодості робить їй виклик:

Замовкли дзвони невгамовні

В чеканні чуда. З-під колони

Жерці шепочуть: "Не диши".

А я до ніг святих мадонни

Припав з благанням: "Согріши!..."

Напередодні грозових подій 1917 року Василь Елланський у вірші "Вперед" пристрасно кличе до боротьби: Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні! "Еллан — поет скупий, мовчазний і одривчастий, — писав один із критиків у 20-х роках, пробуючи визначити стильові ознаки віршів цього поета,— його одинока книжка зветься "Удари молота і серця". Одточені поезії цієї збірки дійсно міцні, як удари молота".

Виступав Еллан і як прозаїк. Здебільшого його вабили безсюжетні жанри, зарисовки. І в прозових творах відчувається велика і тривожна душа людини, яка надмірним напруженням волі перемагає хворобу (новела "Лист без адреси").

Бесіда з учнями  за запитаннями:

1.          Які асоціації викликає у вас знайомство з поезіями Василя Еллана-Блакитного?

2.          Що незвичного ви побачили у творчості поета?

3.          Чим зворушує нас рання лірика молодого Елланського?

4.          Яка тема є домінуючою у творчості Василя Еллана-Блакитного?

5.          Дайте стислу рецензію на новелу «Лист без адреси».

Розвиток зв'язного мовлення: Скласти твір-мініатюру «Мої роздуми над збіркою поезій поета Василя Еллана-Блакитного».

Підсумкова бесіда.

—         Які основні мотиви поезії Василя Елланського?

—         Які вірші найбільше сподобалися і чим?

Домашнє завдання: Вивчити напам'ять вірш «Осінь».

ВПЕРЕД

Ні слова про спокій!

Ні слова про втому!

Хай марші лунають бадьорі й гучні...

Хоч ніч облягає — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні...

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо — а здобудем ключі від життя.

ОСІНЬ

Вже не прийма земля настирливих дощинок,

Все більше в калюжках шматків небес,

І серед листу жовтого воскрес

Буянням трав пригноблений барвінок.

У хмарах трублять сурми журавлині,

 Гаї скидають шати золоті,

І пишно грає барвою на самоті

Зелена хвоя юної ялини.

Тендітні руки вогняного Змія

Все рідше пестять персоньки Землі...

В кирею з сивої імли

Вона вгорнулася, зітхає і німіє...

 

 Урок 6

Тема: "Тематичні обрії творчості І. Мироненко".

Мета уроку:

     розглянути тематику творчості Ірини Мироненко;

     виховувати небайдуже ставлення до своєї країни, до людей, що поруч з тобою;

     розвивати в учнів  уміння самостійно працювати з текстом, вибирати головне, робити аналіз творів.

Обладнання: фрагменти з фотоальбому «Українські письменники Харківщини», збірка віршів І. Мироненко «Вокзальна скрипка».

ХІД УРОКУ

1. Вступне слово вчителя, оголошення теми й мети уроку.

Літературний Харків бере свій початок ще з XI століття, бо по території сучасної Харківщини проходила дружина новгородсіверського князя Ігоря, і, можливо, саме тут народжувались рядки безсмертного твору «Слово о полку Ігоревім».

Харківськими шляхами мандрував "філософ з народу" Григорій Сковорода, проповідуючи як по панських садибах, так і по селянських хатах свої ідеї.

Сковородинівськими стежками потім пройшло багато визначних митців. На Харківщині працювали численні діячі науки, культури, літератури. Серед них і Г.Квітка-Основ'яненко, письменник, драматург, журналіст; В.Н.Каразін, вчений і громадський діяч; О.Потебня, мовознавець і літературознавець; М.Костомаров, видатний історик.

Сучасна літературна Харківщина теж багата на імена. Серед них можна назвати і Олександру Ковальову, і Анатолія Перерву, й Івана Перепеляка.

Сьогоднішній урок присвячений ліриці Ірини Мироненко — нашої талановитої землячки і сучасниці.

Борису Олійнику належать такі слова:

«Коли вже народився ти поетом,

За все відповідай у всім житті..."

Мета уроку — прослідкувати за тематикою поезії І.Мироненко; проаналізувавши твори, визначити, за що ж "відповідає" поетеса.

2. Опрацьовування нової інформації.

2.1.     Реферативне повідомлення учнів.

Ірина Дмитрівна Мироненко народилася 27 вересня 1960 року в селі Нова Водолага Харківської області в сім'ї службовців. Навчалася на філологічному факультеті Харківського університету. Після закінчення його у 1983 році працювала кореспондентом багатотиражної газети Харківського велозаводу. З 1988 року І.Мироненко — методист Клубу письменників імені В.Блакитного.

Перша збірка віршів І.Мироненко "Жіночий танок", за яку поетеса удостоєна обласної премії ім. О.Зубарєва, вийшла у 1984 році. У 1987 році з'явилася друга збірка "Вокзальна скрипка". Обидві книги здобули схвальну оцінку критиків і читачів. І.Мироненко прагне осягнути складний духовний світ сучасника, художньо осмислити вічні проблеми буття.

2.2.     Аналіз творів.

І.Мироненко народилась у сільській місцевості, а зараз проживає у Харкові. Тому в її віршах нерідко зустрічаємо сплетіння міського й сільського світоглядів.

"На порозі балкона,

а наче на березі річки,

так чекаємо змін,

а всього причинили балкон

і замовкли, і вимкнули магнітофон,

і од свічки у вічі сховались

малі чоловічки,

і од неба відринула тисячолітня вода..."

(«На порозі балкона, а мов на краєчку гнізда»)

Зустрічаємо у віршах нотки ностальгії за тихою і милою сільською домівкою:

1.       "Нас місто вибрало у юності

на ярмарку,

судьбі на здачу кинувши ілюзій,

щоб ми забули, звідки впали яблуком,

чиї ми діти, і чиї ми друзі".

2  "Міцні міста своєю неминучістю,

невмінням на дрібницях зупинятись,

своєю невблаганністю, незручністю

в очах того сільського цареняти,

що вміло заплітати світ короною..."

(«Міський триптих, написаний у селі»)

Аналізувати ліричні твори І.Мироненко непросто, бо в них переплелися різні настрої, почуття, думки. Але все-таки відчувається намагання дізнатися, що ж хвилює її сучасника, чим він живе:

"Хрестик — ми вросли, а не виросли —

в ці проспекти, книгарні, кав'ярні.

Нулик — тільки б мами наші не плакали,

наших доль роздивившись шитво..."

Поетеса помічає, що:

"З рукава кобзаря визирає

сучасний важкий годинник

І, як мед казковий по вусах,

по струнах стікають хвилини.

Кобзарева дружина

казки пов'язала у вузлики.

Але людям ще треба

хліба і сала до музики".

(«З тюльпаном по місту»)

І.Мироненко хвилюють "глечики необпалені — душі без суму"; "торжество нездар пристосованих і талантів дрібне баловство", їй болить "світле протистояння садків, а натомість наче півень на півня — піджак шкіряний на піджак". («Це була б напівправда...»)

Хіба може бути спокійною душа, коли:

"В бермудських трикутниках

зігнутих ліктів

пульсує-зникає двадцяте століття.

Зникає все бабине, сором'язливе,

змиває все мамине музики злива..."

(«Дискотека»)

У пошуках матеріальних благ люди забувають моральні цінності, що передаються із покоління в покоління, минуле, свої витоки.

"Я — за техніку. Чого ж на дні сидіти,

обережно воду куштувати.

Але ж діти і діди. Діди і діти..."

Тому як крик душі звучить риторичне запитання:

"Ми біля джерел старих прочани, перехожі чи рятівники?" («Виливають колодязь».)

Сама ж І.Мироненко у своїх творах нерідко звертається до минулого. Насамперед, це власний кут зору на події Великої Вітчизняної війни, її слід в долях наших бабусь і дідусів.

1."Моя мама бачила сотворіння світу,

слухала, як лунко міситься життя".

(«Хлібних карток я не застала»)

2.       "Вибирала доля солдатська
діду моєму дружину —
сірооку бабу мою Валентину,
сірооку, аж за Дунаєм, могилу.

У війну! У страх жіночий стелила".

(Сон про війну)

Влучними порівняннями (квадратики повоєнних хлібних карток, наче сурові куплети; бабуся, мов трави, збирала сни); епітетами (сіробока могила, раннє поле, барвінковий рід) І.Мироненко посилює драматизм воєнних буднів, разом зі своїми рідними переживає заново ці події. І тому так гірко бачити, що зараз:

"Півлюдства — солдати?

Півлюдства — солдатки?

І всі разом — живі мішені..."

(«Мамин червоний берет»)

Авторка також звертається і до своїх талановитих попередників, у першу чергу, до славетного майстра слова, до великого Кобзаря Тараса Шевченка. У вірші "Шевченко в Литві" поетеса разом із відірваним від Батьківщини юнаком переживає тугу за Україною, тяжкий тягар кріпацтва "Паперу й пензлів перше цілування — і на душі вже не кімнатний протяг, - а танцювання Вітру вкруг стовпів, смугастих, мов арештантський одяг..."

Хвилює її також і ставлення сучасників до видатного поета:

1."А їхнім нетутешнім черевикам хіба ж до Вас, Тарасе, добрести!».

2."Постою на вологому камінні, погріюсь біля Ваших дужих рук. Хай нашим дітям не дається вміння До Вас курний вимощувати брук..."

(«В Шевченковому повінь»)

І.Мироненко народилася на Харківщині та є послідовницею "Харківських голосників". Цикл віршів з такою назвою поетеса присвятила своїм творчим вчителям: П.Гулаку-Артемовському, Маркові Вовчку, І.Манжурі, П.Грабовському, Олександрові Олесю.

Наснагу для творчості авторці дає глибоке народне коріння, розуміння своєї нікчемності без минулого, без традицій бабусь та дідусів, усвідомлення безперервного зв'язку зі своїми попередниками. Мистецький талант І.Мироненко дарує нам загальнолюдські цінності, проповідує світ без душевної черствості, байдужості, егоїзму. А сама поетеса бачить своє покликання у тому, щоб:

"Не нам спочивати —

ще стільки почистити треба, криниць,

і стільки у кожного цілить рушниць,

і стільки до нас наробили дурниць".

(«Багдадський виноград»)

Поезії І.Мироненко

Для скрипки з оркестром,

для голки з наперстком,

для цигана з віником

біля метро

Я вишивку-пісню зібралася пестить,

підслухану десь

під вокзальним шатром.

Та замість концерту —

вітрами подерті прості вишиванки —

вокзальні співанки.

І серцю замало красивого жесту.

Це доля — вступати раніш від оркестру?

(«Вокзальна скрипка»)

А листя швидко старшає у липні,

у вікна електричок заліта.

Ще пізні яблука у гілку міцно влиті.

Ще сокирками не обтято в житті

на колосі життя мої літа.

А колос телефонної розмови

своє останнє зернятко затис.

Між нами вже давно не рушниково,

і я знаходжу слово, як підкову,

так рідко — сад устигне підрости.

А пальчики маляти в кулачатах

я тільки уявляю колоском.

А мамі, може, й сняться онучата,

та колос пам'яті їй слово дав мовчати,

в листі не прохопитись і рядком.

Як довго колоском сплітати косу —

як швидко в рідні руки розплести,

в цілющі ці, багаторічні роси.

А листя в липні вже таке доросле —

ось-ось услід колоссю відлетить.
    («Колос пізнання»)

 

  Урок 7

Тема: "Поетичні обрії Ігоря Муратова

Мета уроку:

   познайомити учнів із життєвим шляхом, поетичним доробком харків'янина Ігоря Леонтійовича Муратова;

   показати різноманітність тематики його поезій;

   виховувати любов до поетичного слова; спонукати здобувачів освіти  до пошукової краєзнавчої літературної роботи.

Обладнання: твори І.Л.Муратова різних років видання; слайди (природа Харківщини), музика.

Література: Олександр Галич «І не спинюсь аж поки серцем стихну» («Українська мова і література в школі» №9-1990 р.), Володимир Брюпен «Знайомий і незнайомий Муратов» , Наталя Забіла «Про життя і творчість Ігоря Муратова» 1960 р.

На дошці записані слова, що є епіграфом до уроку:

Я іскру б викресав з каміння

й при ній на брилі самотинній:

«Я син твій, людство», — написав.

ХІД УРОКУ

Учитель: Багато чого цікавого й повчального може розповісти читачеві лише той письменник, який завжди був тісно пов'язаний з народом, який сам багато бачив і чимало пережив на своєму віку.

Поет, прозаїк, драматург, публіцист Ігор Леонтійович пройшов складний життєвий шлях, на якому зазнав він і труднощів і великих радощів.

Давайте прослухаємо повідомленняучнів про життя Ігоря Муратова.

1-Й УЧЕНЬ: Син професійного революціонера Ігор Муратов раннє дитинства провів у Парижі. Після перемоги революції в Росії батько з родиною повертається додому.

У 1921 році Ігор іде в харківську школу. Він був веселим і дотепним хлопцем. Уже в дитинстві в нього виявилися літературні здібності: вірші, замітки стали з'являтися в шкільній пресі, а потім (у 1925 році) і в республіканській газеті.

По закінченні семирічки майбутній письменник навчається в хімічній профтехшколі, а потім працює на харківському заводі. Юнака приваблювала романтика велетенських будов першої п'ятирічки, і він без вагань їде на Тракторобуд. Ливарний цех ХТЗ дав йому робітниче загартування, збагатив і розширив його духовний світ.

Починаючи з 1932 року, він систематично друкується в газетах, журналах, а в 1933 році з'являється його перша книжка «Комсомольський графік» і після того він уже цілком віддався літературній праці, а разом з тим продовжував своє навчання в Харківському університеті на літературному факультеті. У 1939 році, після закінчення університету, поет був покликаний до лав Червоної Армії, брав участь у війні з білофінами і був нагороджений медаллю «За відвагу».

2-Й УЧЕНЬ: Тяжка доля спіткала поета, коли на нашу країну несподівано й «підступно напали німецькі фашисти. Дивізія, де служив Ігор Леонтійович, була в той час на маневрах в Західній Білорусії і потрапила під перший удар фашистських танкових частин.

У бою проти ворожих танків Муратов був контужений і засипаний землею в окопі. Під натиском ворогів наші частини відступили, а Муратова випадково знайшли і відкопали місцеві селяни. Вони забрали його до себе і виходили. Потім, допомогли йому перебратися в ліс, де він знайшов ще кількох таких, як сам. Разом вони вирішили пробиватися крізь фронт до своїх або вести партизанську боротьбу в тилу ворога. Та не пощастило Ігорю Муратову: його спіткала тяжка хвороба. Товариші потайки перенесли хворого до одного селянина, який взявся доглядати й лікувати його.

Раптом нагрянули з облавою фашисти з поліцаями:

— Хто такий, — спитали вони, побачивши в хаті сторонню людину.

— Це наш швагер з дальнього села! — відповіли хазяї.

— Як звуть? Документи! — гримнули поліцаї.

Документів, звичайно, не було. Тоді фашисти забрали його і разом з іншими погнали в неволю, у Німеччину.

Довго поневірявся Ігор Муратов по німецьких концтаборах, на найтяжчих роботах, куди фашисти гнали поневолених людей. Багато загинуло там від непосильної праці й голоду.

3-Й УЧЕНЬ:

І в неволі поет не перестав складати вірші, потайки він читав їх своїм товаришам, підтримуючи в собі і в них стійкість і віру в нашу перемогу. А коли наша армія пішла в наступ і почала бити фашистських загарбників, Ігор Муратов з групою товаришів утік з концтабору назустріч нашим частинам. Тут їм одразу дали в руки зброю, і вони пішли далі в переможні бої проти фашистів.

Скінчилася війна. Ігор Леонтійович працював у Германії в редакції газети «За повернення на Батьківщину». А демобілізувавшись з армії, повернувся до Харкова і почав писати нові твори — поезії й повісті, сценарії і публіцистичні статті.

УЧИТЕЛЬ:  Життя поета — частина життя країни, а творчість — частина літератури. Твори І.Муратова — документ епохи і сповідь, слово про час і про себе, вони несуть відблиск його світобачення, темпераменту, сповнені неповторних настроїв, почуттів, інтонацій.

Ви, юні читачі і критики, познайомилися вдома з поезією Муратова. Давайте ж спробуємо визначити проблематику творів нашого земляка.

УЧЕНЬ:  Я звернув увагу на те, що в різних збірочках, у різний час Ігор Леонтійович присвячував вірші рідному Харкову, своїй Батьківщині. Я хочу познайомити всіх з віршем «Ода рідному місту» (розповідає вірш напам'ять).

Учениця аналізує вірші «Вечірні проспекти», «Мій Харків», «Вогні».

УЧЕНЬ: А в рідному місті живуть прекрасні люди — робітники, вчені, актори.

(Він аналізує вірші «Незабутнє», читає вірш «Дзвонить перший трамвай» в музичному супроводі).

УЧИТЕЛЬ: Ці твори перейняті молодечим ентузіазмом, пафосом будівництва нового життя. Ліричний герой його творів — це молодий ударник, подібний до самого поета, що разом із своїми товаришами живе в єдиному трудовому ритмі, будує заводи й міста, зростає фізично і духовно.

Ці вірші хвилюють особливою задушевною ліричністю, намаганням розкрити найтонші порухи людської душі.

Недаремно харківський поет, вчитель Олекса Марченко написав про Муратова:

«Всім єством ти вростав

У задимлену лірику міста,

Ти — поема його.»

УЧЕНИЦЯ: Ми з групою дівчат підібрали вірші Муратова про природу в різні пори року, в різний час доби. Одна із збірок поета названа «Осінні сурми». Поет придивляється «як гай зимовий занімів», «як стомились хмари», «як п'є багрянець соснові крони», «як у мовчазному натхненні ліс мішає фарби на палітрі», «як молодими жолудями в дібровах світяться дуби», «як палять полини», «як ходить в задумі зима».

Учні розповідають вірші (в цей час демонструються слайди): «Осінні сурми», «Краса», «Осінні вогнища», «Березова рапсодія».

УЧЕНЬ: Ми відчуваємо широку гаму почуттів, настроїв людини, душу її. Поет відкриває в природі таємницю безсмертя, вічного оновлення. (Вона аналізує поезії «Крутояр», «Вересень», «Червнева акварель», «Щедрість», «Весняний етюд», «Живому жити», «Березневі омани».)

 Багато віршів Ігор Леонтійович присвятив чудовому людському почуттю — коханню. Скільки радості воно приносить людині: «тепліє усмішка від радісних видінь», «то світлий полон»; і яке це щастя відкривати таємниці коханої, коханого до останнього подиху.

Учениця читає вірш:

Яке це щастя — плакати від щастя,

В його морях згубивши береги!

Мов тих вербичок лоскоти пухнасті,

Милують серце, сповнене снаги.

Який це жах — розлуки перше вістря,

Коли всі інші страхи — замалі!

... Топтавши ряст,

хоч двадцять літ,

хоч двісті,

Хто не кохав — не жив на цій землі.

Учень: А мою увагу привернули твори поета про війну. Поема «Розчахнута брама» — одна з кращих у нашій країні поезій про війну, про тяжкі випробування воїна-патріота у фашистській неволі. Фабула поеми розгортається як низка бажань ліричного героя, що в умовах полону здаються нездійсненними, його перше бажання — втекти з цього пекла, друге — наїстися, третє — забутись... І всепоглинаюче — мстити ворогові за всі наруги. Нарешті — останнє бажання: збагнути причини наших невдач на війні, масових репресій 30-40-х років, зростання національного нігілізму тощо.

До всього цього вдаватися Муратову в цей час було нелегко: над ним тяжіло сталінське тавро — полон. І все ж, попри недовіру, підозріння, він багато й напружено працював.

УЧЕНЬ: читає вірш «Мара». Інсценівка твору «Матуся». Персонажі: Автор, Матуся, сосни.

Учитель: Слухаючи твори поета, ви відчули, що Муратов своїм життям довів ту єдність слова і вчинку, яка лише й може бути справжньою запорукою довір'я читача. Постійна невдоволеність собою, поривання до чогось ще не осягненого, не збагненного, не здобутого — ось риси, притаманні цьому художнику. Це поет, з яким нам по дорозі у цей нелегкий час.

Нам віриться: високій нашій мрії

Підвладні будуть кожна ера й мить: —

І пристрасті, й шаленства, і стихії,

І хоч би що — на світі гарно жить!

Завдання додому: прочитати повість «Жила на світі вдова». Підготуватися до бесіди за питаннями: проблематика повісті; в чому краса людини; ставлення до жінки-матері.

 

Урок 8

Тема: "Табірний побут в Ігоря Муратова".

Мета уроку:

     ознайомлення школярів з життям і творчістю харківського поета і прозаїка Ігоря Муратова,

     виховання любові та поваги до пристрасного слова митця

     осягнення його неповторного світобачення.

Обладнання: твори в 4-х томах, фотознімки.

Епіграф:

«Усе боюсь не встигнути... куди?

Чогось не доробить... Чого? Для чого?

За мною роки —- як важкі сльози,

Що залишила ти, моя тривого!»

І.Муратов

Всім єством ти вростав

У зачумлену лірику міста

Ти — поема його.

О. Марченко

ХІД УРОКУ

Учитель: Любов до рідного краю, знання його історії — основа, на якій тільки й може відбуватись зростання духовної культури нашого суспільства

Література рідного краю розглядається і вивчається на уроках у кожному класі. Ми живемо на території Харківщини, а яке бурхливе літературне життя пов'язане з Харковом! Це повинно не тільки цікавити, але й бентежити наші душі. Скільки імен та прізвищ можна назвати, які цілком і безпосередньо мають відношення до нашого рідного краю. Це й Василь Мисик, Христя Алчевська, Олександр Досвітній, Гнат Хоткевич, Еллан-Блакитний та багато-багато інших.

Якщо звернутись до історії, то можна пригадати, що літературний Харків бере свій початок із XI ст., майже за пів тисячоліття до заснування міста при злитті річок Харків, Лопань і Уди. Саме на території сучасної Харківщини в 1185 році проходили війська новгородсіверського князя Ігоря під час його походу проти половців. Ці події описані в творі «Слово о полку Ігоревім», який став пам'яткою давньоруської літератури.

Ім'я Сковороди, першої високоосвічоної людини з народу, тісно пов'язане з життям нашого краю. Він був не лише філософом-просвітителем, а й фундатором української літератури. Із Харковом пов'язане ім'я першого прозаїка нової української літератури Г.Квітки-Основ'яненка. Поштовхом до зростання Харкова як провідного культурного центру на Слобідській Україні стало відкриття в 1805 році університету. У нашому краї народилось чимало прекрасних народних пісень, дум про подвиги й перемоги козаків Слобожанщини.

Один із учнів розповідає вірш Муратова «Незабутнє».

Розповідь про життєвий та творчий шлях Муратова підготували учні.

Одним із відомих прозаїків нашого краю був Ігор Леонтійович Муратов. З містом Харковом пов'язане все життя письменника. Творчий доробок його становить понад 40 книжок. Серед них «Слово про Харків» (1950), «Розчахнута брама» (1967) та інші. Вся його творчість — це спадкоємність художніх традицій. У віршах, поемах, повістях, і романах, і п'єсах відображені ентузіазм довоєнних років, часів війни, напруга повоєнних років.

28 липня 1912 року в Харкові в сім'ї службовця народився майбутній прозаїк. Ще з 13 років він почав друкуватись. Перші його збірки вже з'явились в 1933-1934 роках. У другій збірці «Загибель синьої птиці» ще переважають фактографізм, плакатність, пошуки удаваного людського щастя. І уже з середини 30-х років починається справжня історія в його творчості і поворот до класики. Під впливом поем Пушкіна й Шевченка були написані поеми «Зелені зозулі» (1935), де йдеться про утвердження нових моральних норм у тогочасному селі (право на кохання, яке перемагає у боротьбі з пересудами); «Остап Горбань» (1938) - герой цієї поеми — учасник громадянської війни й перетворення життя.

У 1930 році Ігор Муратов закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі «Електросталь», потім на ХТЗ техніком-ливарником. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету Харківського університету, який закінчив у 1939 році, уже будучи поетом.

Творче обличчя письменника формулювалося під впливом поезій В.Маяковського, П.Тичини.

Війну Ігор Муратов зустрів уже бувалим солдатом, бо перебував у армії з 1939 року: воював рядовим, потім молодим сержантом і потрапив у ворожий полон, а потім — у фашистський концтабір на півострові Узедом у німецькій Прибалтиці. Про ці події він розповів у поемі «Сповідь солдата» та «Розчахнутій брамі». Після визволення з концтабору в березні 1945 року поет знову на фронті. А по війні — головний редактор газети «За повернення на Батьківщину». Потім рідний Харків, триває перервана війною літературна робота. Поет відкриває у природі таємницю безсмертя, вічне оновлення. Великий прозовий твір з'явився в 1957 році під назвою «Буковинська повість» про долю буковинського краю.

«У сорочці народжений» (1964). В основі твору — сімейна хроніка. «Свіже повітря для матері» (1962). Центральне місце належить морально-філософській проблематиці. У цих романах можна побачити войовничий гуманізм, боротьбу за чесність, за чистоту людських душ. Драма «Нейтральна зона « (1970). П'єса «Земля моїх правнуків» (1963). Остання книга «Мить і вічність». В усіх цих творах простежується осмислення такого поняття, як щастя. Для поета — це «жадання, надія, рух, і дерзання, і дія». А найненависнішими ворогами для нього були міщанство, безідейність, соціальна байдужість. В останній книзі лунають такі слова:

Чи вмієш ти читати по очах,

Вичитувати в них чужі тривоги,

 І рішення, й поразки, й перемоги,

й закоханість у людях і речах?

Коли це й справді так — щасливий ти:

Світ збільшився в мільйон разів для тебе...

А останнім передсмертним твором була поема "Серце Тичини". Він писав її в лікарні і закінчив на світанку в прощальний день свого життя.

А 29 березня перестало битися серце харківського митця.

Учитель: Великі спомини залишилися у прозаїка від страхітливої війни.

Там він повною мірою зазнає усіх злигоднів концтабірного в'язня, але тримається мужньо, гідно, навіть під страхом смерті створює свій "поетичний репортаж" — дев'ять віршів, які згодом стали основою циклу "Розчахнута брама". Цю поему, справді, можна вважати художнім документом страхітливого табірного побуту.

Вірші, які ввійшли до цього циклу, були замасковані між строфами народних пісень. Якби вони були виявлені, поет поплатився б за це життям. Він не боїться розкрити читачеві душу до кінця, без останку. В єстві героя жило й інше почуття, допомагало долати напругу і страх.

Робота з текстом поеми:

1. Зміст інтродукції.

2.Як згадується в поемі про фронтових друзів?

3.Війна — це не вічне.

4.В'язні не повинні плакати, сумувати.

5."Ми не сміємо ні жити, ні вмерти".

6. Посивілий батько, який втратив трьох синів.

7.Любов до дівчини.

8.Відомості з рідних домівок.

9.Брехливі твердження фашистів.

10.Особливість 9-го розділу.

11.Ідейний зміст епілогу: слід вірити в щастя, але й горя не забувати.

Дев'ятий розділ побудований на таких запитаннях:

Чи буває день без ночі?

Сміх без сліз?

Життя без смерті?

Віра без розчарування?

Без ненависті любов?

Слід гартуватись у негодах. Крізь розчахнуту браму пригадуються всі страшні епізоди табірного життя. Першим бажанням було тікати, другим — "вдихати цілющу духмяність життя...", третім — закричати: "Я вільний!", четвертим — забути все, що було вчора, як під наркозом, п'ятим — мститися!... петляти світами слідом за звіром, шостим — любити сонце, берег, сьомим — збагнути, що був не людиною, а рабом безсловесним.

А в епілозі підкреслюється те, що необхідно простежити за тим, щоб «фактам залізним не зраджували».

Пізніше про все це Ігор Муратов напише поему «Сповідь солдата» — сповідь солдатського серця, яке і в найтяжчих випробуваннях не зрадило своєму ідеалові. Він вийшов з цих випробувань загартованішим, мудрішим, пройшов таку академію життя, так запліднив нею свій талант, що на багато років дало йому матеріал для творчої роботи.

Підсумок: отже, твори письменника — документ епохи і сповідь, слово про час і про себе, вони несуть відблиск того світобачення, темпераменту, неповторних настроїв, почуттів.