Михайло Стельмах. "Гуси-лебеді летять..."

1912-1983 Український поет, прозаїк, драматург, творив у жанрі соцреалізму. Автор поетичних книжок для дітей. Член Спілки письменників України. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932-1933 років та боротьби ОУН-УПА проти СРСР.

24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського повіту на Вінниччині в бідняцькій сім’ї народився Михайло Стельмах

Панас Дем’янович – селянин, в період Російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.

Ганна Іванівна – добра, ласкава і невтомна трудівниця, перша пробудила в дитячому сердечку сина любов до навколишньої української природи. «Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її … потрісканих рук».

Дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий він здобув славу великого умільця. Дід Дем’ян втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, щедрість, багатогранну обдарованість, винахід-ливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, закоханість у красне слово і пісню.

Бабуся любила доглядати за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як із близькими рідними; Михайлику іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.

«Я не соромлюсь, а горджусь тим, що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду й нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був мій батько».

До восьми років Михайло Стельмах мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси. Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни.

Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоціненний скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом. Найбільше захопили його дві книжки: «Кобзар» Т.Г.Шевченка і «Тарас Бульба» М.В.Гоголя.

У 1921 році хлопчик пішов до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла Громадянська війна. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи. Тому Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках.

По закінченні початкової сільської школи Михайло Стельмах вступає в школу колгоспної молоді. Після її закінчення навчається в Вінницькоиу педагогічному технікумі.

Через те, що батько Михайла був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але справедливість була відновлена, і в 1933 році бідняцький син перший з мешканців Дяківців отримав вищу освіту, закінчивши Вінницький педагогічний інститут.

Із дитячих років Михайло звик працювати в полі. Він орав і сіяв, жав і косив. Пізніше допомагав батькові теслярувати. В 1928 році він очолює в Дяківському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі. Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля.

Перші поезії Михайло Стельмах надрукував у 1936 році. Одним із творчих наставників Михайла Панасовича був відомий український поет Максим Рильський, який допомагав редагувати перші його твори навіть під час війни.

1939 року Стельмах мобілізований до армії. Війну письменник пройшов солдатом-артилеристом. У 1941 році отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини». Воля до життя і прагнення творити стали найкращими ліками для Михайла.

У 1944 році в Уфі вийшла перша прозова збірка «Березовий сік». Кілька років після війни Стельмах працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії, упорядкував збірки фольклору, писав наукові статті. Його дитячі вірші легко сприймати, вони музичні, з веселою іронією, гумором, дотепні.

Під час колективізації Михайло Стельмах, який саме розпочинав літературну кар’єру, своїх у біді не залишив. Для чотирнадцяти дітей розкуркулених і засланих до Сибіру дяківчан облаштував щось на зразок школи-інтернату. Найняв хату, жінку, щоб за дітьми наглядала, привозив малим одяг.

Музей відкрито 24 травня 1989 року на батьківщині відомого українського письменника Михайла Панасовича Стельмаха в спеціально побудованому приміщенні. До квітня 1991 року музей діяв на громадських засадах, а згодом - як відділ Вінницького обласного краєзнавчого музею. З 1992 року він стає самостійним державним музеєм. Фонди музею нараховують близько 700 предметів. Щороку музей відвідує понад 1 500 осіб. 

Михайло Панасович дуже любив дітей (у нього самого було два сини і донька), тому писав вірші та казки. Можливо, не випадково останнім твором, над яким він працював перед самою смертю, була казка для видавництва «Веселка». І останню книгу, яку взяв із собою до лікарні, була «Лесные были и небылицы» В. Біанкі. До останніх днів М. Стельмах залишався самим собою: простим і працьовитим, із селянською жилкою, та разом із цим був благородно тонким інтелігентом, проникливим художником, людиною, яка не цуралася чорної роботи, вірним другом, людиною з великим серцем.

Син Михайла Стельмаха – український дитячий письменник, драматург, кіносценарист, перекладач. 1949 - 2001

Осінь журилася, проводжаючи його в останню путь. І, мабуть, символічним стала поява бджілки, яка не в належний час (письменник помер 27 вересня 1983 року) - не зі стельмахівського чи саду - злякано метушилася і дзижчала над труною Михайла Панасовича, мов ніби від імені природи прощалася з ним.

  Епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за спектром охоплення життєвих явищ і рівнем їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Розрізняють повісті: історичні, науково-фантастичні; біографічні; соціально-побутові; пригодницькі. (від гр. Autos – сам, bios – життя, grapho – пишу) – опис автором свого особистого життя; художній життєпис.

Лебедя вважають Божим символом. Його білий колір часто сприймається як душевна чистота, цнотливість. Водночас у народній міфології цей образ означає красу та вірне кохання. За міфами, саме в лебедя перетворювалися грецький Зевс, слов’янський Білобог. Аполлон їздив на колісниці, запряженій лебедями; птахом-тотемом був він для бурятів. Світова міфологія знає чимало творів, у яких дівчата перетворюються на лебедів і навпаки. Сестру легендарних засновників Києва звали Либідь. В народній пісні лебідь символізує козака. ЛЕБІДЬ – це символ щасливого дитинства.

Михайлик – головний герой твору, бідний сільський хлопчик. Портрет і зовнішність героя. Риси характеру: чемний, добрий, працьовитий, шанобливий, кмітливий, цілеспрямований, допитливий. Прагнення героя: жага до навчання, любов до природи, пізнання світу, читання книг та написання власних творів. Михайлик та інші герої твору. Значення образу Михайлика.

Дід Дем’ян – представник старшого покоління Стельмахів. Портрет і зовнішність головного героя. Риси характеру героя: добрий, розумний, працьовитий, веселий, відчайдушний. Роль діда у вихованні Михайлика.

Ганна Іванівна – берегиня родинного добробуту і злагоди. Зовнішність героїні. Риси характеру матері Михайлика: щира, добра, працьовита, уважна, справедлива, наполеглива, цілеспрямована. Ставлення Ганни Іванівни до природи, городини, художніх творів, Біблії. Ганна Іванівна – це образ духовно багатої, красивої, працьовитої жінки-селянки.

Люба – подружка Михайлика. Портрет і зовнішність героїні. Риси характеру Люби: щедра, добра, чуйна, лагідна, працьовита, турботлива. Любов героїні до природи. Люба – гарна співачка. Значення образу подружки Люби.

Автор повісті «Гуси-лебеді летять» із великою любов’ю оспівує у творі простих людей з народу, щедрих душею, які відкрили Михайлику дорогу в життя, прищепили йому любов до праці та книги, добра і краси. Письменник показав життя людей окремої епохи, адже у творі змальовано події 1921-1922 років в українському селі Дяківцях: становлення нового суспільного ладу на Поділлі, потяг колись неписемних сільських людей до науки, прагнення учити хоча своїх дітей, коли самим не довелося опанувати шкільну освіту.