На перехресті долі Кобзаря

На  перехресті долі Кобзаря

( До дня народження Великого Козаря Т.Г. Шевченка)

 

На сцені хата, тин, за столом вечеряє родина Шевченка. Виходить ведучий. Звучить мелодія.

 

Ведучий. Наше свято  ми присвячуємо генію українського народу, великому патріоту України, її Пророку. Пошана і вдячність наповнюють серця усього людства, бо Тарас ШЕВЧЕНКО – не тільки співець України, він митець на всі часи, на всі віки і для всіх людей на землі. Ми пишаємось тим, що він – наш земляк,  і   прагнемо бути гідними  його нащадками.  Так, саме навесні прийшов у світ цей геній людства, «щоб всіх од сну нас розбудить» .

 

(З хати виходить мати з дитям на руках.  Підходить до родини.)

Мати  ( до батька) . Дивись, який гарний син росте. Як губи складає та лоба морщить.

Батько. Гарне ми дали ім’я нашому синові. Тарас – це бунтівник. Гарний хлопець. А що з нього вийде- хто знає?

Мати.                 Як гірко , як нестерпно жаль,

                             Що долі нам нема з тобою:

                             Ми биті, змучені раби,

                            Не знаєм радісної днини.

                            Нам вік доводиться терпіть,

                            Не розгинать своєї спини.

                            Промовиш слово – і нагай

                            Над головою люто свисне.

                            І так усюди- з краю в край-

                            Панує рабство ненависне....

 

( Звучить бандура, виходить малий Тарасик, роздивляється, читає.)

... Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко  в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють.

Між ярами над ставами

Верби зеленіють...

( Тарас іде до родини).

Катерина.  Прийшов. Прийшов , приблудо! Сідай уже вечерять. Де ти бродиш, моя доле?

Батько. Де ти був?

Тарас.  Ходив на залізні стовпи дивитися, що небо підпирають. А сонце заходить на ніч у золоті ворота, як корова у хлів.. Я бачив.

Батько. Ви його послухайте, так розповідає, ніби сам теє бачив.

Мати.  Тарасе , що з тебе буде?

Батько. Синові моєму Тарасу зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою. З нього вийде або щось добре, або велике ледащо.

( Родина залишає сцену. )_

Ведучий.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою —

І пісня дивна полилась,

Сповита вічною журбою.

В тій пісні людям він співав

Про щастя, про добро, про волю.

Будив зі сну, пророкував

їм вищу і найкращу долю.

Пісня «Зоре моя вечірняя»

Ведучий . З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова. 18 квітня 1840 року в Петербурзі з’являється друком перша збірка поета під назвою “Кобзар”.  «Кобзар» в нашій історії – це не просто книга, це сплав непримиренності до катів і неприйняття духовного рабства. Вона призначена «для пробудження усіх синів у всі століття», як сказав поет. Недарма її називають українською Біблією, яка створює навколо себе таку духовність, в якій мають виростати всі покоління народу. Сам народ визнав «Кобзар» своєю безсмертною книгою.

 

      Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці.

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин. Пани-кати…латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!

Шевченко. (замислено). Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Селянин .  Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко.  А що мені буде?

Селянин.  У москалі оддадуть…

Шевченко.Нехай!

Виходять

Ведучий. Я так її, я так люблю,

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

  Справді, його доля і доля України – невіддільні. Шевченко жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав своє неопалиме безсмертне пророче слово, утверджуючи віковічне прагнення українського народу до волі. Його слова і у наш час закликають до пробудження. У складні для України часи борці за справедливість зверталися саме до Шевченкового слова.

 

Пісня «Тополя»

Уривок із поеми «Гайдамаки»

Кобзар (сидить на пеньочку)

       Давно те минуло, як мала дитина,

       Сирота в ряднині, я колись блукав

       Без  свити, без хліба, по тій Україні,

       Де  Залізняк, Гонта зі свяченим гуляв.

       Вибачайте, добрі люди, що козацьку славу

       Так  навмання розказую без книжної справи.

(Входять Ярема та Оксана. Оксана тихенько плаче.)

Ярема (захоплено). Бач, Оксано, я жартую,

                                  А ти й справді плачеш

                                  Ну не плач же, глянь на мене:

                                  Більше не побачиш.

                                  Завтра буду я далеко,

                                  Далеко, Оксано…

                                  Завтра вночі в Чигирині

                                  Свячений  достану.

                                  Дасть мені він срібло-злото,

                                  Дасть мені він славу;

                                  Одягну тебе, обую,

                                  Посаджу, як паву,--

                                  На дзиглику, як гетьманшу,

                                  Та й дивитись буду;

                                  Поки не вмру, дивитимусь.

ОКСАНА.               А може, забудеш?

                                  Розбагатієш, у Київ

                                  Поїдеш з панами,

                                  Знайдеш собі шляхтяночку,

                                  Забудеш Оксану?

Ярема (впевнено). Хіба краща є за тебе?

ОКСАНА.              Може, й є , не знаю.

Ярема (переконливо). Гнівиш Бога, моє серце,

                                      Кращої немає

                                      Ні на небі, ні за небом;

                                      Ні за синім морем

                                      Нема кращої за тебе!

Оксана (соромлячись). Що се ти говориш? Схаменися!

(Ярема та Оксана виходять)

 

Кобзар.         Придбав Максим собі сина

                       На всю Україну,

                       Хоч не рідний син  Ярема,

                      А щира дитина.

                       Літа орел, літа сизий

                      Попід небесами;

                      Гуля Максим, гуля батько

                      Степами-лісами.

                      Ой літає орел сизий,

                      А за ним орлята:

                      Гуля Максим, гуля батько,

                      А  за ним хлоп’ята.

                     …Шануйтеся, вражі ляхи,

                    Скажені собаки:

                     Йде Залізняк Чорним шляхом,

                     За ним гайдамаки.

         Ведучий : 

В материнській вишиванці, де вогонь-руїна,

йшла до Бога  рано-вранці  Мова-Україна.

Вітер коси розплітає,в небі чорна хмара,

стала й в Господа питає:

- За що, за що така кара?

 

На сцену виходить дівчина в українському одязі, у вінку,  співає  пісню «Садок вишневий коло хати».  Навпроти виходять дві сестрички – одягнені  як середньовічні пані – в капелюшках та в пишних платтях.

 

Сестра 1.

- Що ти співаєш? Працювати треба , до нас  гості скоро приїдуть!

 

Сестра 2.

- Взяли на свою голову ледащо, ми ж тебе прийняли, дах над головою дали, а ти…. Могли  і вигнати…

 

 

Мова:

- Як же, рідненькі, ми ж …

 

Сестра 1:

- Ми ж, ми ж… А вирядилася як ! Скидай негайно,  це не модно і нам не подобається!

Сестри починають зривати з неї вінок.Мова захищається, але не може проти двох встояти.

 

Сестра 2:

- Іди працювати, а то нам треба гостей приймати, а тут  нічого не готово..

 

Сестра 1:

- Працюй -працюй, не думай співати…  все тут замінити,  то викинути, то прибрати!  (з презирством) Яка вбогість!

 

Мова покірно починає прибирати рушники,  свої речі. Сестри приводять себе до ладу, поправляють одяг,  зачіски і т.д.

 

(Приходять гості – посли різних країн .)

Гості

- Як ми раді вас бачити,   у вас тут так гарно…

 

Сестра 2:

- Проходьте, сідайте!

(Сестра підштовхує Мову, щоб та пригощала їх. )

 

Мова: 

- Пригощайтесь.

 

Гості :

- А це хто тут у вас? Гарненька, мила, працьовита…

 

Сестра 2:

- Та ви що, це ж злидня, нічого не уміє,  ( відштовхують Мову) 

 

Сестра 1:

- Все треба вчити: і робити, і розмовляти, і ходити, одягатися… Бездарність!

 

Мова стоїть в кутку, закривши руками обличчя, плаче..

Поки гості між собою розважаються, сестри виходять  вперед і починають розмовляти між собою.

 

Сестра 2:

- Треба, щось з нею робити, так далі не можна. На неї вже заглядаються, ще сподобається комусь.

Сестра 1:

- На нас навіть уваги не звертають.

Сестра 2:

- Треба її зі світу зжити.

Сестра 1:

- Нехай зовсім зникне!

 

Мова схиляється, йде на край сцени, присідає, закриває обличчя руками – як у страшному горі, звертається до залу:

Мова

- А я? А мені, що йти? Зникнути?  Померти?

Опускається на коліна, схиляє голову.

 

Сестри сміються та разом з гостями ( гості здивовані, з нерозумінням дивляться на Мову) виходять за куліси – важно, з гордовитою ходою.

 

Лунає мелодія….

(Входить Шевченко)

Праведная душе! Прийми мою мову

Немудру та щиру—прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилинь до мене, хоч на одно слово,

Та про Україну мені заспівай…

(Зупиняється біля Мови)

 

Мова:

- Що я чую?!  Ти хто?

 

Шевченко:

- Я —Тарас !

 

Мова:

- Хто тебе навчив так розмовляти, Тарасе?

 

 Шевченко:

- Ще в дитинстві мати рідна пісні співала, щоб міцно спав та вірші розповідала, щоб розумним став, говорити вчила , щоб людиною був.

 

Мова:

- Та мене ж заборонили, викреслили,  і в документах ніде немає і згадки!(показує документи)

 

Шевченко:

( сміється, забирає документи та рве їх)

- Серцю і душі документи не потрібні !Коли душа співає-- ніхто не в змозі це вбити! Ніхто не зможе всім матерям рота закрити, а материнська мова – рідна, серцю мила, з біди виручить, в тяжку хвилину підтримає,  в щасливу – звеселить, крила розправить!

 

 

Мова:

- То народ мене не забув, я можу жити ?!

 

Входять 2 дівчини-думи, наряджають Мову у вінок.

 

 

Шевченко: 

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

 

Дівчина-дума 1:

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому. …

 

Мова:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

 

Дівчина-дума 2:

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

 

Шевченко: 

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

На сцену виходять всі учасники вистави і беруться за руки. Виконується  пісня  Наталії Май «Кобзареві» 

Всі разом вклоняються.