Урок "Народне вбрання західноукраїнських земель в замальовках Олени Кульчицької"

Тема: «Народне вбрання західноукраїнських земель в замальовках Олени Кульчицької».

Мета: ознайомити учнів з творчістю української художниці Олени Кульчицької, народним традиційним вбранням Західної України, розвивати вміння та навички в роботі з акварельними фарбами, уяву, фантазію, творче мислення, виховувати любов та повагу до скарбів українського мистецтва, традиції та звичаїв українського народу та Батьківщини.

Обладнання та матеріали – для вчителя – мультимедійна презентація «Народне вбрання в замальовках Олени Кульчицької», відеоролики «ТОП-5 автентичних українських костюмів» https://www.youtube.com/watch?v=5M0UyBGyOZ8,  https://www.youtube.com/watch?v=4vy92prbnIs, https://www.youtube.com/watch?v=K_xJ1jgD-zo, акварельні замальовки народного вбрання західних областей на зразок Олени Кульчицької, наочність «Одягни мене. Чоловічий та жіночий народний костюм»; для учня – аркуш паперу А4 формату, олівець, гумка, акварель, пензлі, палітра, стаканчик з водою.

Тип уроку: комбінований

Вид уроку: розповідь, бесіда, лабораторно-практичне заняття.

Методи навчання: за джерелом інформації - аудіовізуальні, практичні; за характером пізнавальної діяльності - пояснювально-ілюстративний.

Форми роботи на уроці: фронтально-колективна.

Очікуваний результат: створення акварельної замальовки народного вбрання західноукраїнських земель на аркуші А4 на основі зразків Олени Кульчицької.

 

Перебіг уроку

І. Організаційний момент.

1. Перевірка присутності учнів в класі.

ІІ. Актуалізація опорних знань та вмінь.

1.               Назвіть основні пропорції людської жіночої фігури.
2.               Перерахуйте відмінності між чоловічою та жіночою фігурою.

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

(Слово вчителя доповнюється мультимедійною презентацією «Народне вбрання в замальовках Олени Кульчицької»).

 

Олена Львівна Кульчицька є одним з найвидатніших діячів українського мистецтва. Вона — митець визначного таланту і великої творчої енергії. З однаковим успіхом вона працювала у різних мистецьких жанрах і різноманітній техніці, була талановитим живописцем, видатним майстром гравюри, ілюстратором.

 

 

Олена Львівна Кульчицька народилась 15 вересня 1877 року в Бережанах Тернопільської області. Свої дитячі та юнацькі роки вона провела серед західноукраїнських трудящих. Життя рідного народу цікавило її не тільки як художницю, а й як громадського діяча та дослідника. З метою вивчення побуту народу Кульчицька пройшла всю територію Західної України і зробила багато цінних зарисовок.

Олена Кульчицька - перша жінка-художниця із Західної України, яка отримала професійну освіту. Вона закінчила художньо-промислові школи у Львові і Відні. Тривалий час викладала малювання в школах Львова і Перемишля.

 

 

У 1909 р. Олена Кульчицька вперше виставила свої роботи у Львові. Це були 50 картин, створених під час навчання у Відні. У 1912 р. художниця вперше взяла участь в українській художній виставці в Києві, а вже наступного року на цій же виставці була визнана найкращим графіком. Художниця не мала власної родини, повністю присвятивши своє життя мистецтву.

 

  

 

Творчість Олени Кульчицької була багатогранною: живопис, станкова графіка, книжкова ілюстрація і декоративне мистецтво. Вона створила понад півтори тисячі ілюстрацій і книжкових прикрас.

Гравюри Олени Кульчицької представляли визначні постаті з історії України: портрети князів: Кия, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, письменників: Т. Шевченко, І. Франко та інші.

 

  

 

Важливою віхою у мистецькій діяльності художниці 1920-30-х років була робота у книжковій графіці. Вона проілюструвала "Слово о полку Ігоревім", "Тіні забутих предків", понад сімдесят дитячих книжок.

Одним із захоплень Олени Кульчицької були листівки. Вона вважала листівку одним з найкращих способів популяризації мистецтва. Найбільше листівок у неї на тему Великодня.

 

 

Багато працювала також над ескізами килимів, народних вишивок, прикрас та інших предметів побуту, які виготовлялися в емалі, кераміці, бронзі та різних ткацьких матеріалах.

 

 

Художниця була чудовим дослідником-краєзнавцем, етнографом і збирачкою народного мистецтва. З її ініціативи в 1931 році в Перемишлі створено музей української старовини “Стривігор”.

Серед численних творів О. Л. Кульчицької важливе місце займає серія малюнків народного одягу, над якими вона працювала протягом багатьох років (1928—1946). Ці етнографічні зарисовки, зроблені з натури в багатьох місцевостях України, становлять велику історико-пізнавальну цінність.

 

  

 

Підготовлений Оленою Кульчицькою альбом малюнків національного одягу українців західних областей, в якому є 74 таблиці, що містять понад 100 малюнків, заслуговує на особливу увагу істориків, етнографів, мистецтвознавців, художників.

Національний одяг українців західних областей дуже різноманітний. На території Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Дрогобицької, Львівської, Волинської і Ровенської областей існувало п’ять-шість типів національного одягу, по суті, близьких між собою. Проте їхні художні прикраси були такі різноманітні багатством орнаменту і барв, що в зарисовках Олени. Кульчицької вони створюють враження багатьох типів.

На основі замальовок народного вбрання ми маємо можливість ознайомитися розмаїттям жіночого та чоловічого одягу західних областей, як святкового, повсякденного, так і зимового і літнього.

 

 

 

Жіночий комплекс одягу складався з сорочки з вставками з білого домотканого полотна. На лінії талії пов’язувалась широка в збірку спідниця з полотна або ситцю. Поверх спідниці жіночий стан обгортали вишитою вовняною запаскою-фартухом і кафтоном з білого полотна.

Запаска є найдавнішим загальнослов'янським варіантом незшитої спідниці, відома майже всюди в Україні, мала й локальні варіанти, складалася переважно з 2 вузьких пілок саморобної вовняної  тканини, перш за все на талії пов'язувалася її задня частина, ширша та довша,  спереду ж закріплювали другу, вужчу та коротшу).

Кафтан (кавтан) – жіночий святковий одяг галицької городянки.

 На голову одягали очіпок, хустку, яку раніше ткали з вовни, і зверх неї — перемітку, намітку.

Очіпок – головний головний убір заміжньої жінки, шився на зразок шапки. Повсякденний очіпок виготовляли з дешевих матеріалів, тоді як святковий – з дорогих тканин )парчі, тафти, шовку, оксамиту).

Намітка – традиційний головний убір заміжніх жінок для виходу в люди у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини довжиною до 5 м., шириною близько 50 см. Часто зав’язувались на пишний бант ззаду. Виготовлялась з льону, рідше – бавовни, конопель або шовку.

У південних районах Тернопільської області спідницю заміняє обгортка — прямокутний шматок тканини, якою обгортають нижню частину тулуба (карта). Замість каптана тут поширений кептар — вишитий короткий кожушок без рукавів. У деяких наддністрянських селах до обгортки спереду одягають запаску з кольорової вовняної тканини домашнього виробу. Головний убір дівчини-нареченої дуже барвистий і багатий на прикраси.

Чернівецький комплекс жіночого одягу є подібним, тільки сорочка тут більше прикрашена вишивкою. В деяких селах замість фартуха підв’язують велику хустку з довгими торочками, але здебільшого носять горбатку — обгортку з піднятими спереду й заткнутими за пояс кінцями.

Цілком відокремлено виступає одяг жінки на Івано-Франківщині. Тут така сама сорочка з уставкою і вишивкою, але обгортку заміняє строката спідниця з квітчастого ситцю. Запаска й хустка теж строкаті. Замість кептаря тут носять керсетку-ріклю – жіночий верхній одяг без рукавів, спереду неприталений, а ззаду пошита достану і поширена з вусами або зборами.

На малюнках О. Л. Кульчицької представлений також станіславський комплекс жіночого одягу, який частіше називають гуцульським. Він складається з сорочки з уставкою, двох запасок, які підв’язують поясом спереду і ззаду (замість спідниці), і кептаря. Хустка і капчури (постоли й нараквиці) доповнюють цей одяг (карта, фіг. 3). Взимку тут носять сердак (сардак) – корткий сукняний одяг з рукавами з чорного домотканого сукна з яскравою вишивкою. Цей тип одягу поширений у гірських районах Івано-Франківської, на заході Чернівецької і на сході Закарпатської областей.

На малюнках Кульчицької подані різні варіанти прикрас цього комплексу жіночого одягу; особливо добре зроблені ескізи головних уборів, вишивки і деяких деталей сорочки.

Львівський комплекс народного одягу складається з сорочки, спідниці у вертикальну або горизонтальну смужку, вишитої блузки з рукавами (кабата), вишитої запаски, хустки й чобіт (карта). У деяких місцях замість кабата носять сукняний жупан — керсетку в талію з фалдами. Так само, як у Дрогобицькій області, тут була поширена полотнянка — верхній літній каптан — але значно довша й без вишивки. Особливе місце завдяки барвистості та декоративному багатству займають весільні головні убори жінок з Городка, Домажира та інших місцевостей.

На території Волинської й Ровенської областей існував комплекс жіночого одягу двох варіантів. Волинський варіант має сорочку, спідницю з домотканої вовняної матерії (літник), керсетку (досить коротку), запаску,пояс, намітку (“плат”) і чоботи, а в поліській частині — личаки (карта, фіг. 6). Взимку цей одяг доповнювався свитою з білого або сірого домотканого сукна. В Ровенській області поширений той самий комплекс, але в окремих селах він має деякі відміни. Вони полягають у тому, що спідниця й запаска зроблені з яскравих вовняних тканин в смужку, а строкатий лайбик, замість керсетки, щільно облягає талію і має великий виріз на грудях. Голову прикрашає кольоровий очіпок. Рукава сорочки також багато вишиті. Своїм характером цей варіант подекуди наближається до польського одягу (лайбик) і в той же час до литовського (спідниця, запаска й очіпок). На півдні волинський комплекс щільно зв’язаний, з одного боку, з львівським, а з другого — з подільським (північним варіантом).

 

 

Чоловіий одяг західних областей складався з вишитої сорочки – кошулі, тунікоподібна, з невеличким коміром-стійкою та прямими рукавами на манжетах. Сорочку підперізували крайкою, яку пов’язували на лівому боці. Поверх вдягався кожушок (кептар) – верхній чоловічий та жіночий одяг без рукавів. В зимовий період основні елементи чоловічого вбрання були сердак, гугля (плащ-накидка), кожух, гуня (пухнастий кожух з овечої шерсті). Серед карпатських лемків була поширена чу́га (чуганя) — прямоспинний плащуватий одяг із коричневого саморобного сукна Особливістю чуги були фальшиві рукави, які зшиті знизу і використовувались як кишені, та дуже довгим коміром, що звисає на плечах поза пояс (одяг). Прикрашена довгими френзлями (звисаючі нитки, бахрома), плетеними в коси — або зв'язаними в мережку. Чуга у лемків вважалась символом заможності.

 

 

Доповнювався наряд чересом (пояс) – широким шкіряним ременем.

В теплий період вдягали гачі – літні штани, в холодну пору – холошні – шерстяні зимові штани, які одягались поверх гатів і були чорного, темно-синього та темно-червоного кольорів. Носили також шкіряні штани – дублені.

На голові носили чорні капелюхи – кресані, взимку клепані – шапки з вухами.

На ногах носили шкіряні постоли, а також бочкори - з загостреними носами, які одягали поверх плетених капчурів (пунчох) білого, чорного, червоного кольорів.

Крім названих типів національного одягу, яскраво відображених на малюнках Кульчицької, в альбомі представлені зразки одягу українців, які проживали до 1946 р. на Лемківщині — території, що відійшла нині до Польщі. Малюнки Кульчицької тим більш цінні, що українці з цих місць переселені в інші місця, де вони перестали носити зафіксований художницею одяг. Описані типи одягу жінок із західних областей України при наявності окремих елементів, що значно відрізняють їх один від одного, мають в своїй основі риси, які об’єднують їх в один український тип.

Чимала цінність малюнків Олени Кульчицької полягає і в тому, що на них зображені багаті прикраси одягу жінок із західних областей України. Головною прикрасою одягу в описаних комплексах є вишивка — найпоширеніший вид народної орнаментації. Своїм колоритом та багатством орнаментальних мотивів народна вишивка одягу весь час привертала увагу художниці. Органічний зв’язок орнаментальної композиції вишивки з кроєм одягу, що показаний майже на всіх малюнках, свідчить про великий художній смак, з яким український народ прикрашав свій одяг.

 

Художниця цікавилась також і деталями орнаментальних мотивів вишивки, розглядаючи їх в тісному зв’язку з одягом. Її зарисовки орнаментальних мотивів показують високу художню творчість українського народу з його національною специфікою. Багатолітня праця Олени Львівни Кульчицької є значним вкладом в справу вивчення культури українського народу взагалі і історії розвитку українського національного одягу зокрема.

Для закріплення пройденого матеріалу зіграємо з вами в пізнавальну гру «Одягни гуцула». Завдання полягає в тому, що учні колективно мають «одягнути» паперову фігуру людини (чоловіка, жінки) поетапно в народний стрій Гуцульщини.

 

 

 

IV. Практична діяльність учнів.

1.               Обираєте за власним бажанням замальовку Олени Кульчицької і відтворюєте її на аркуші паперу.
2.               Виконуєте легку лінійну побудову чоловічого або жіночого народного вбрання західних областей.
3.               Виконуєте замальовку акварельними фарбами.

 

 

4.               Зазначаєте олівцем назви елементів обраного народного одягу (сорочка, спідниця, плахта, кафтан, очіпок, жупан, штани і т.п.).

 

 

V. Підсумок уроку

1.               З творчістю якої української художниці ви ознайомились сьогодні на уроці?
2.               Звідки походила мисткиня? І яку художню спадщину вона залишила по собі?
3.               Назвіть головні елементи жіночого одягу.
4.               Перерахуйте традиційний чоловічий зимовий одяг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1.               І. Ф. Симоненко, 1959 рік. Стаття з альбому Народний одяг Західних областей України. Київ, Видавництво Академії наук Української РСР, 1959.
2.               Олена Кульчицька 1877-1967).Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво: альбом-каталог/ Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького; авт. статті, упоряд.: Л.Кость; упоряд. спогадів : Л. Кость, Т.Різун.- Львів; Київ: Апріорі, 2013.- С.16-52.