Народознавчий урок (для учнів 6-8 класів). "Хато моя, біла хато..."

Народознавчий урок (для учнів 6-8 класів)

«ХАТО МОЯ, БІЛА ХАТО…»

Мета: відтворити в пам’яті дітей особливості української хати як важливого елементу нашої матеріальної і духовної культури; виховувати повагу до праці, до поколінь, відчуття відповідальності за збереження надбань народу; виховувати відчуття «родинного гнізда», пам’ять про рідну домівку, отчий поріг.

Тип уроку: урок-бесіда.

Обладнання: стіл, накритий скатертиною; на ньому хліб, колоски, гілочка калини, вишиті рушники, вислови, ілюстрації, вироби дітей; відео «Смерекова хата», «Душі криниця».

                                                            Вислови:

«Тримай хату, як у віночку..»

«Приходь, брате, з діточками,

                                                                       В мене хата з квіточками»      

«Яка піч, така й господиня»

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми та мети уроку

     Мотивація навчальної діяльності

ІІІ.  Сприйняття учнями навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

Дедалі більше віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садочку, з колискою та мудрим усміхом батька. Та чепурна й мальовнича хата, яку ми бачимо з обох боків Дніпра чи на картинах, що, за словами Т. Г. Шевченка, «стоїть собі на пригорі в садочку, квітами повита, неначе  дівчина», або, як пише Яків Щоголів, «під горою, край долини, у вишневому садочку та в камені» забувається нами.

Але саме тут, у цій маленькій, біленькій хатині творилася журлива й оптимістична доля народу, складалися пісні і легенди, жеврів і вибухав гнів, тут люди переймалися буденними клопотами, народжувалися і вмирали.

Хата, як і людина, уміє плакати і усміхатися, вона може бути горда й сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній живе.

Свого часу О. Довженко так писав про покинуту хату.

Учень. «Споконвіку кидали її, і хто кидав, мало вертався… Покидав він у хаті свою мову, і вона оставалась там жити і так чомусь сталось на світі, що поза нею вона в’яне, як квітка у дорозі».

Вчитель. Тож не даймо всохнути родовому дереву нашого народу, не забуваймо української білявки – хати. Дуже гарні слова написав Микола Бакай, а Павло Дворський написав на них музику. Так народилася пісня «Смерекова хата»

(Звучить аудіозапис пісні)

А зараз згадаймо кількома словами історію виникнення  хати.

Учень. Хаті передувала землянка. Це була яма із склоподібним дахом та діркою посередині. Вночі, коли згасає полум’я вогнища, то недогарки викидали через відтулину в даху, а потім її щільно закривали хутрами.

На Волині й у Галичині досі зберігаються досі зберігаються курні хати. У таких хатах нема димарів, а лише стоїть піч. З усіх боків у хаті пороблено дірки, які відтуляють відповідно до напрямку вітру, для випускання диму. Доки не вигорить у печі, двері й вікна не зачиняли.

Вчитель. Дякую. З історії нам відомо, що у 16-17 ст. хата  вже була панівною формою житла. А що ми маємо на увазі, коли кажемо «хата»?

Учень. Хата – це світле й чепурне  приміщення з однієї чи  з двох половин, з придачею іноді темної комори та з солом’яним дахам.

Вчитель. Так. (показ макетів хат, перегляд презентації)

Ми з вами вже знаємо, що будівництво нової хати в українців – це, за традицією, цілий ритуальний обряд. Адже дуже важливо було обрати для цього хороше, чисте місце, де було б родині завжди затишно, спокійно і ніхто не хворіє. Чимало звичаїв і обрядів є пов’язаних із вибором місця для побудови нової хати.

Учень. Є місця щасливі, або ще їх називають «чистими», які були придатними для будівництва. Це були місця, де лягала велика рогата худоба, або там, де були мурашники. Позитивно оцінювали місце, на якому довго і щасливо жили дід та прадід. Користувалися і ворожбою:

• Господар клав у шапку срібні монети, перетрясав їх і кидав на землю: «якщо номером догори, то місце щасливе…».
• Брали свіжовипечений хліб і на гаданому місці будівництва кидали його проти сонця на землю. Якщо хліб упав до землі опуклою частиною, то місце вважалося непридатним для хати.
• Ворожили і за допомогою води. Господар намічав на землі чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати. На кожному з них він ставив увечері по одному глеку, наповненому точно виміряною кількістю  свяченої води. Посудину закривали дерев’яним кружечком. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва. Доброю вважалась ділянка, де вода залишалася незайманою, або прибувала.

Учень. А є були, як вважали, ще й «нечисті», нещасливі місця. Це було те місце, у яке потрапляла блискавка, якщо хата горіла, коли господарі хворіли чи сварилися.

Вчитель. Давайте спробуємо заглянути у смутну батьківську оселю – полишене гніздо, з якого діти повилітали і вже не вернуться із затишного для них, але духовно бідного вирію, заставленого однаковими меблями, кришталями, де немає місця вишитому рушникові чи вербовій колисці. Спробуємо переступити поріг тієї української хати, яких уже небагато збереглося, але в них ще залишився дух мудрих народних традицій.

Учень. Як чисто  і затишно було в цій невеличкій хатині. Долею їй було суджено бути біленькою. З давніх-давен у народних уявленнях біла барва – це символ чистоти, душевної краси, здоров’я.

В одних регіонах стіни хати білили, в рублених оселях їх мили водою. Всередині, а часто і ззовні, їх прикрашали розписами.

Учитель. Йоган – Георг Коль, котрий у 1838 році (нім. географ) побував на Україні, відзначав у своїх мандрівних нотатках: «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині кожної суботи миють їх, і раз на 2 тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

Учитель. Українська хата в минулому мала нерухомі меблі, котрі майструвалися одночасно з нею: піч, піл, лави, полиці для посуду, жердки. Рухомих речей було небагато – стіл, ослони, скриня, стільці, дитяча колиска.

У чому ж заключалося симвоілчне значення цих предметів? Оскільки найголовнішою у хаті була піч, то й розглянемо її значення.

Учень. Центром хати була красуня-піч.

Піч – мати головною була, бо хліб народжувала. А хліб – то життя.

Піч розмальовували (квітами, півнями, різними витинанками), іноді оздоблювали кахлями. Побутує багато прикмет і повір’їв, пов’язаних з нею. Наприклад, якщо запалений вперше вогонь горів ясно, то життя у хаті передбачається радісне, якщо тьмяно, дим ішов на хату, то неминуче сварки.

Учитель. У кожній хаті не обходиться і без столу. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька, як голови роду. Стіл ставили на покуті, під образами.

Його завжди накривали скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою (з вишитими візерунками).

Крім хліба, накритого рушником, на столі нічого не лежало; особливим гріхом було покласти на стіл шапку, стукати кулаком по ньому, чи сідати на стіл. Батько повинен був першим сідати за стіл, благословивши їжу.

Учень. Біля столу  стояла скриня – тут складалося вбрання, вінок, рушники, прикраси дівчини. Ніхто не мав права зазирати до скрині. Вона була власністю дівчини на все життя. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї.

Учень. Необхідними у хаті були і лави. На них працювали господарі. Для цього в них робили отвори для гребеня, кужілки. На лавах також відпочивали.

На стінах, біля дверей встановлювали простий дерев’яний мисник (сучасний буфет) – там тримали святковий посуд.

Учень. Ознакою охайності і працьовитості кожної жінки були прибрана хата, а в ній – чистий рушник.

Не випадково в народній пісні мати повчає доньку як годити свекрусі:

 Тримай хату, як у віночку,

І рушник на кілочку.

Тримай відерця всі чистенькі

І водиці повненькі.

Прийдуть зовиці пити водиці,

Будуть тебе хвалити.

Рушники – це і символ щасливого життя. Його можна порівняти із піснею, вишитою на полотні:

Рушники, рушники, рушники,

То моєї матусі роки…

(показ різних видів рушниках)

Учитель. Хато, моя рідна батьківська хато! Усім найкращим, що є в моїй душу, завдячую тобі. Що навчила цінувати хліб і сіль. Ти навчила мене змалку поважати старших, шанувати батька й матір, бути терплячим і роботящим. Де б я не був, де б не жив, ніколи не забути твоєї чистої стелі. Будь благословенна, моя хато!

Учень

Хоч сторона моя багата,

Красива квітами й людьми, -

Найвища в світі – рідна хата

Під ясеновими крильми.

У ній тепло і очі мами,

І доброта її руки,

А над смутними образами

Горять барвисті рушники.

Тут батьків труд і труд матусі,

Здобуте чесне, не рясне.

А хліб домашній на обрусі,

Неначе сонце весняне.

Йдемо додому, як на свято,

Милуємося ворітьми.

Найвища в світі – рідна хата

Під ясеновими крильми.

                               І. Цюпа

Висновок

Учитель. Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, вона буде завжди символом добра і надії.

Нині їх менше й менше стає на сільських обочинах, бо нестримно перебудовує село. Але і для неї, старої хати, має знайтися місце, хай хоч на околиці села, як пам’ятник минулого.

       Хто б що не говорив, а Вітчизни без рідної хати не було й не може бути. Як образно мовиться в пісні, Батьківщина починається з рідного порога, а отже – з батьківської домівки. Не забуваймо ж її, білявки – хати, яка вивела нас на безмежні овиди житейські! 

        (Звучить пісня «Душі криниця»)