Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, Що не вмирає

Ні! Я жива!Я буду вічно жити!Я в серці маю те,Що не вмирає. ДНЗ «Костянтинівське вище професійне училище»Підготувала класний керівник: Світлана КАРПЕНКОГрупа 3-К

Амазонки (Косачі, Косачки) — войовнича община давньо-українського жіноцтва III—І тисячоліття до н. е. Заселяли низ Дніпра, причорноморські й приазовські степи та багато інших територій.

За сучасною гіпотезою, Амазонки — засновниці української козацької вольниці. Підтвердженням цього — горельєфне зображення давньоукраїнського козака з «оселедцем» (на тім’ї) та довгою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знайдене в гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н. е.), підтверджує припущення про походження назви «козак» від слова КОСА

Щороку на свято Ярила амазонки мали шлюб з молодими скіфами. Виховували Амазонки лише дівчаток. Хлопчиків віддавали скіфам або вбивали (за Геродотом) чи зумисне травмували (за Гіппократом). В п’ятнадцятирічному віці дівчаткам випікали праву грудь, аби молода войовниця могла б вільно володіти мечем і луком (звідси назва «амазонки» — «безгруді»)

Амазонки не гребували родиною і дітьми

Коли з поселення уходили всі чоловіки, жінки озброювалися, бо мусили захищати свої маєтки від надокучливих кочових сусідів

 У краєзнавчому музеї Запоріжжя є кілька артефактів, що свідчать про перебування на території сучасної Запорізької області жінок-войовниць

Проти амазонок вели постійні війни греки, котрі прибували в гирло Дніпра з метою колонізації краю. Останню битву амазонок з греками описав Геродот. В цій битві перемогли греки й забрали полонених амазонок на корабель, аби повезти до Еллади й взяти з ними шлюб. Коли парусники вийшли в Південне (Чорне) море, греки відзначили свою перемогу вином. Цим скористалися Амазонки, що дружно повстали й перебили своїх переможців. Але невдовзі на морі здійнялася буря. Степові амазонки не знали морської справи, тому віддалися на милість стихії. Вітер заніс кораблі через Керченську протоку до Меотійського озера (Азовського моря) і там викинув їх на берег Ступивши на землю, Амазонки захопили табуни скіфських коней, погромили місцеві стійбища, деякі скіфські городища. Скіфські царі надіслали загін молодих скіфів з метою приборкати бешкетниць. Проте битви між амазонками і молодими скіфами не відбулося: обидва табори зійшлися й мирно одружилися. Але Амазонки не захотіли жити «в приймах». Вони примусили своїх молодих чоловіків піти до батьків, «узяти належну частину майна», повернутися і «жити окремо». Так скіфські юнаки і вчинили. Тоді Амазонки повели їх у дикі й суворі степи за рікою Рос (давня назва Волги). Так утворилося нове могутнє давньоукраїнське плем’я, що дістало назву САРМАТИ (САР-МАТИ, ЦАР-МАТИ в назві відбилася сутність сімейних взаємовідносин: в родині сарматів головувала жінка). Найістотніші ознаки племені: жінки їздили на полювання й війну з чоловіками, носили чоловічий одяг тощо. Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога. З часом старі Амазонки намовили своїх синів і внуків напасти на Скіфію й відібрати в «розпанілих» батьків і дідів «свої законні землі» Загартовані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно розгромили скіфів, які, захопившись збагаченням, в певній мірі втратили свої бойові здатності. Замість Скіфії утворилася Сарматія (лише на заході між Дніпром і Дунаєм зберігалася певний час Мала Скіфія). Криваві битви між сарматами і скіфами, між синами і батьками — трагічна сторінка в історії стародавньої України як свідчення самоїдства й самознищення нації.

А запорозькі козаки XVI—XVIII ст. у різних документах (зокрема в листах до польського короля) гордо йменували себе «нащадками сарматських царів», що свідчить про давнє українське походження сарматів, а отже, й амазонок.

Дехто думає, що жінка створена, щоб бути господинею і мамою, а от великі справи, мовляв, творять чоловіки. Але ж жінка відрізняється від чоловіка фізичною силою, та аж ніяк не розумом! А видатні справи робляться не м’язами, а саме завдяки мудрості, кмітливості, винахідливості. Звідки ж узялася думка, що жінка не здатна до великого? А було все так. Колись давно не існувало ні дитячих садочків, ні нянечок. Мати, народивши дитину, всі свої сили і вільний час присвячувала вихованню малечі. У сім’ях тоді було не так, як тепер, а по восьмеро-десятеро дітей! Тому жінка гляділа своїх синочків і донечок безперервно. Звісно, часу на навчання та розвиток їй бракувало. А без освіти жінки практично не могли долучитися до чогось визначного, потрапити на сторінки історії. Так уже повелося, що історія пам’ятає справи тільки «чоловічі», бо вони впадають в око. Помітні ті вчинки, які відчутно змінюють світ. Наприклад, війна, адже воюють чоловіки. А жіноча участь у війні—це лікування поранених, приготування їжі, ремонтування одягу для бійців—уся ця праця непомітна. Хоча без жіночої підтримки жоден чоловік не зміг би воювати. Та попри все це, в історії України є немало видатних жінок, які були не лише хорошими матерями й господинями, а й робили великі справи

Україна вирізнялася серед сусідніх країн тим, що з давніх часів у нас чоловік і дружина в шлюбі мали рівні права. Прикладом самостійності жінки у вирішенні не тільки родинних проблем, а й державних, є княгиня Ольга. Велика княгиня Ольга стала першою жінко-правителькою, яку церква вважає святою. Але свої високі титули вона дістала за цілком земні справи. Княгиня Ольга дбала про розвиток держави, прагнула, щоб про Русь дізналися інші європейські держави, здійснила багато перетворень. Вона запровадила чіткі норми збирання данини зі слов’ян—тобто тепер люди розуміли, скільки і чого мають віддати князям за захист своїх земель від ворогів. А зробила це вона тому, що пам’ятала, від чого загинув її чоловік, князь Ігор. А святою Ольга стала за спробу хрестити Русь. Вона намагалася прищепити на Русі християнство ще за кількадесят років до Володимира Великого. Однак їй це не вдалося, бо язичники чинили сильний опір. Усе-таки Русь була країною, де люди здавна вірили в багатьох богів, і прийняти ідею єдиного Бога русинам було ой, як важко.

За литовсько-польської доби українська жінка посідала доволі значне становище серед свого оточення. Це залежало не лише від статусу її чоловіка, а й від того, наскільки заможною була сама жінка, скільки грошей і землі вона мала. Зневага до жінки вважалася тяжким злочином і суворо каралася. А козаки вважали, що коли чоловік образить жінку, то такий злочин «знеславить усе Військо Запорозьке». Дівчину-козачку чи шляхтянку ніхто не мав права силою віддати заміж. Одруження відбувалося лише з її доброї волі. Свобода наречених була головною умовою шлюбного права. Тривалий час на українських землях існував цікавий звичай—право дівчини визволяти злочинця, засудженого на смерть. Від шибениці, за козацькою традицією, можна було врятуватися, якщо якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. На знак вибору вона накидала на голову 14 засудженому свою хустку. У цьому разі останній міг або згодитися на шлюб, і тоді вирок скасовувався, або не погодитися—тоді засудженого страчували. Кажуть, що якось козака вели на страту, і суддя звернувся до юрби, що спостерігала за цим, чи не хоче котрась незаміжня дівчина вийти за нього, щоб вберегти від смертного вироку. Одна дівчина вийшла з натовпу і сказала, що згодна одружитися із засудженим козаком, та коли той її побачив, то відповів, що вона негарна і він волів би краще померти. Тож козака скарали на горло.

Яскравий приклад втілення традиційних рис українки—Роксолана (Анастасія Лісовська). Ця цілеспрямована, самостійна, хитра й розумна жінка змогла приборкати свого чоловіка—турецького султана Сулеймана І Пишного. Анастасія Лісовська, дочка священика з містечка Рогатин на Галичині (нині Івано-Франківська область), під ім’ям Роксолани ввійшла в історію як впливова султанша. Другим ім’ям Насті в гаремі було Хурем—«та, що сміється», адже улюблениця султана мала веселу вдачу й гострий язик, усмішка ніколи не сходила з її обличчя. Одна з найосвіченіших жінок свого часу, Роксолана приймала іноземних послів, відповідала на послання іноземних правителів, впливових вельмож і художників. Європейські монархи передусім слали гінців саме до неї, а не до Сулеймана. У XVI столітті флорентійці навіть розмістили у своїй картинній галереї парадний портрет Хурем, для якого вона позувала венеціанському художникові. То був єдиний жіночий портрет серед зображень султанів у тюрбанах. Роксолана—унікальний випадок у світовій історії. Навряд чи десь знайдеться інша жінка, яка понад три десятиліття була однією з найвпливовіших постатей, та ще й у мусульманському світі!

Жінки завжди були творчими. Саме їхня творчість формувала особливі риси України і власне українок. Наприклад, славетна Маруся Чурай склала багато відомих і нині чудових пісень. Марусю вважають авторкою таких пісень, як «За світ встали козаченьки...», «Ой не ходи, Грицю...», «В кінці греблі шумлять верби...» та інших. У Марусі була цікава доля: не пробачивши зради, дівчина отруїла невірного коханого й була засуджена до страти. Завдяки її яскравому таланту, її пісням, з якими йшли на війну козаки, дівчину помилував сам гетьман Богдан Хмельницький. Незважаючи на відносну самостійність і незалежність українок, усе-таки біля керма влади стояли чоловіки, а жінки почувалися другорядними в багатьох проявах життя. Традиційно вважалося, що головне призначення жінки—це народжувати і виховувати діток, дбати про чоловіка і вести домашнє господарство. Та врешті-решт жінки почали боротися за рівноправність із чоловіками. Наприкінці ХІХ—на початку ХХ століття сталася важлива подія: жінки здобули виборче право (тобто право віддавати свій голос за того чи того політика під час виборів), чим забезпечили собі підґрунтя для свободи, рівноправ’я з чоловіками та незалежності. Жінки змогли здобувати вищу освіту, долучатися до науки, вільно творити.

Жінки брали участь і у війнах та локальних збройних конфліктах XVI–XVII століть. Особливо це стосувалося Південної України, близької до степу. Умови життя надзвичайно впливали на характери, робили жінок енергійними, активними, самостійними—не раз жінка вирушала разом з чоловіком проти ворога, брала участь у походах, сама командувала збройними загонами. В історії України були періоди, коли за часів козаччини саме жінка, а не гетьман, керувала всім. Існує думка, що під час гетьманування Івана Скоропадського його дружина Анастасія була правителькою держави. Старий гетьман був слабкою людиною та безвільним політиком, тому залюбки передав булаву своїй розумній і жвавій жінці. «Іван носить плахту, а Настя—булаву»,—таким, можливо, надто різким історичним прислів’ям народ охарактеризував період гетьманування в Україні Івана Скоропадського.

Перша жінка-офіцер у Європі була українка – Олена Степанів (1892-1963), яка воювала у Першій світовій війні, на фронті командувала жіночою чотою Українських Січових Стрільців, відзначилась у боях за гору Маківку (1915)

багато жінок, які дуже мотивовані йти до війська й захищати Україну!російсько-українська війна

Жива реформа. Вікторія Дворецька – живий приклад гендерної реформи в Збройних силах. Вона перша жінка в Україні, яка виборола право вчитися на бойовій спеціальності - командира механізованого взводу.