Обереги українського народу

ОБЕРЕГИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ – СИМВОЛИ ЛЮБОВІ Й НЕЗРАДЛИВОСТІ

(сценарій відкритої виховної години)

 

Куратор. Там, де місто й гамору багато,

Де нема пташиних голосів,

Хочеться в сільську маленьку хату,

До старих, як вічність, образів.

 

Хай шумить метелиця, як вепра,

Хай стежки засипле снігопад –

Дивна святість рідного вертепу

Збереже у час Різдвяних свят.

 

А коли розквітне Україна,

І прийде Великдень, як завжди,

Будуть явір, верби і калина,

Будуть дзвони церкви й крашанки.

 

Влітку перший хліб буде, як свято,

Теж пахучий. Також оберіг.

І старенька, наче вічність, хата

Усміхнеться шибками до всіх.

 

Рушники, напевне, часом шиті,

Крапелька свяченої води,

І, неначе з золота відлиті,

Вічні українські образи.

 

Сьогодні ми поринемо у світ оберегів. З давніх-давен наші предки вірили у магічні засоби, які оберігають і охороняють людину та її найближче довкілля від усілякої небезпеки. Обереги виникли ще в дохристиянські часи.

Батьківська хата, бабусина вишиванка, незамулена батькова криниця, старі жорна, що годували в тяжкі лихоліття – усе це наша родовідна пам’ять, наші національні символи, обереги наші.

На перший погляд ці прості й дивовижні предмети, що здаються якоюсь дрібничкою – звичайною ковдрою, піччю, іконою, – яких дуже багато. Але це не так! Наші реліквії-обереги – це наші талісмани, які ми цінуємо поряд із душевними якостями – добром, милосердям, любов’ю. Це найдорожче – наші корені, минуле родини, страждання й радощі…

Студент 1. Обереги – наші прадавні добрі символи-захисники, знаки віри у вище заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах, їх шанували, про них складали легенди.

 Студент 2. Вишитий рушник, вишита сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба, лелека – без них важко уявити нашу Україну. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.

Студент 3. Обереги мої українські, –

Ви прийшли з давнини в майбуття.

Рушники й сорочки материнські

Поруч з нами ідуть у життя.

 

Студент 4. Нам любов’ю серця зігрівають –

Доброта й тепло в них завжди.

Вони святість і відданість мають,

Захищають від лиха й біди.

 

ОБЕРІГ

(українські артисти до 25-ї річниці Незалежності України)

 

Слова і музика: Ігор Дріжчаний

На чужині Тебе я бачу в снах,

Хвилююся щоразу, мов дитина,

Коли літак, мов білокрилий птах,

Несе мене до Тебе, Україно!

Земля під небом, сповненим зірок,

Від Тебе і натхнення, і кохання.

Колись я тут зробив свій перший крок

І сподіваюсь тут зроблю останній!

 

Приспів:

Україно моя, серед тисяч доріг

Обираю свій шлях, він для мене єдиний!

І я знаю, що Ангел-хранитель несе оберіг

Над Тобою і дітьми твоїми, моя Україно!

 

Ти знала горе, втрати, біль від зрад,

І сонця світло бачила крізь грати,

Та знаю я, таких немає грат,

Щоб силу і любов мою зламати!

І сум мій зник і страх навіки щез,

А вибір став твердим і незворотнім,

В той день, коли сягнула до небес

Безсмертних душ твоїх героїв сотня!

 

Приспів:

Полісся, Крим, Карпати і Донбас – 

Одна земля, велика батьківщина!

В серцях і душах кожного із нас

Омріяна, оспівана, єдина!

 

Приспів:

Рідна моя, люблю тебе!

Люблю в гарячому серпні,

І в холодному лютому

Разом з прославленими і забутими,

З усіма болючими втратами

І гучними здобутками!

Люблю за того, кого можу назвати братом,

І за того, хто вже цих слів

Ніколи не зможе сказати!..

Для нас усіх Ти – спільна велика мати,

Або просто мама! Мама! Мама! Мама! Мама!

 

Приспів:

Не здолати Тебе, бо не можна здолати любов,

Твої діти з Тобою навік, тож повір, Україно,

Ми Тебе збережем, ми Тебе відбудуємо знов!

Ще могутнішу, ще красивішу, щасливу, єдину!

Ми Тебе збережем, ми Тебе відбудуємо знов!

Ще могутнішу, ще красивішу, щасливу, єдину!

 

Ведучий. Либонь, кожному з нас відомий вислів: «Стати під вінець» – себто поєднати свої долі. Але слово «вінець» (вінок) має значно ширше значення. Його символічна роль сягає глибини сторіч. Це передовсім замкнуте коло, що нагадує сонце. За допомогою таких символів наші пращури убезпечувались від злих духів. Форма кола-вінця присутня майже в усіх обрядових виробах.

Ведуча. Не випадково, дівчата напровесні, влаштовуючи веснянково-гаївкові забави, плели з живих квітів вінок і прихорошували ним голову, щоб у такий спосіб відвернути від себе «недобре око» і «лиху силу». З цією метою дівчата завжди, виходячи «на люди», зодягали віночки, як і каблучку, що також є своєрідним колом-оберегом. Цей атрибут використовували також й у весільному обряді.

Ведучий. Вінком, сплетеним із колосся, завершували і жнива. Його урочисто несли до господаря як символ закінчення збору зернових, а відтак статків і добробуту. При цьому казали: «Ось вінець і справі кінець». На Бойківщині вінками (юрками) з живих квітів прикрашали коровам роги, коли гнали з пасовиська – «щоб відьми молока не крали». Переважно це робили на Юрія та Петра-Павла – обрядових святах пастухів.

Ведуча. Але чи не найцікавішим обрядом було іменне дійство «Вінець». Воно призначалося лише батькам, котрі одружували останню в родині дитину. На третій день весілля однолітки відзначали батькові-матері «Вінця», але за умови, що всі їхні діти уже одружені, коли ж хтось із них розлучився, то обряду не справляли. Батькам готували пишний вінок і врочисто зодягали на них. Потім ділили коровай, виголошували поетичні тости, вручали подарунки і співали спеціальних пісень.

Ведучий. Зберігає український народ, як давній символ, пам’ять про хустку. Це перша ознака одягу жінки. Хустка широко розповсюджена по всій Україні. Багато чудових традицій і обрядів було пов’язано з хустиною.

Ведуча. У кожній родині, де підростала дівчина, розмальована на коліщатах скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, приспівуючи: Я не панна, я – господиня,

У мене хусток повна скриня.

 

Ведучий. Українські хустки бувають різного кольору, з різними візерунками. Вишивалися хустки золотою, шовковою та срібною нитками. Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною.

Ведуча. В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат, коли козаки вирушали у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірності в коханні. На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він загине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль: нею вкривають обличчя козака, «Щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали…».

Ведучий. Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

 

УКРАЇНСЬКА ХУСТКА

(вірш)

 

Чисто і ошатно

Прибрана хатина

На столі квітчаста

Вишита хустина.

Її господиня шила – вишивала

На нитки яскраві

Свою душу клала.

Молода дружина

У сім’ю вступає

Квітчаста хустина її покриває,

Щастя їм бажає

З милим в парі щиро

Вічного кохання,

Любові і миру.

В кожного народу

Є своя святиня –

Це для українців

Вишита хустина –

Світлий символ щастя,

Ніжності й добра.

Мов весна квітуча

Хустина оця.

 

Ведуча. Ще древні римляни і греки обмінювалися обручками при укладанні шлюбу. Тоді їх виготовляли зі шкіри, слонової кістки або навіть стебел рослин. І лише в період становлення Римської імперії ввійшли в можу металеві обручки, які коштували дуже дорого. У ті часи весілля не завжди було союзом любові, часто це була вигідна угода, яку укладали між собою знатні багаті сім’ї. Тоді обручка ставала заставою, вона затверджувала непохитність намірів нареченого. Підносили її як дар нареченій на заручини: такий подарунок означав формальне підтвердження юридичного акту одруження. Для юриста в Стародавньому Римі договір про укладення шлюбу, так званий футуратум, із врученням обручки мав першочергове значення.

 Ведучий. З часом на місце розрахунку і формальності прийшли любов і романтика. Разом із тим і обручка набула іншого сенсу. Поступово і якість матеріалу, з якого виготовляли обручку на подарунок нареченій, ставала все вищою. У ІІ столітті дарували вже бронзові обручки, в ІІІ столітті – золоті. Незаміжній дівчині, котра прийшла як гість на чиєсь весілля, слід обов’язково постаратися доторкнутися  до обручки нареченого або нареченої. Тоді її власне весілля не змусить на себе довго чекати.

Ведуча. Здавна вважали, що обручки мають певну надприродну силу, тобто є оберегами, тому їх часто використовували для лікування (хворі місця промивали водою, настояною на обручці).

Ведучий. Рушник – оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника.

Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.

Ведуча. Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Ведучий. Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – од колиски  і до домовини. Ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства (похрестини), дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська, обнадіювали на щасливе повернення. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов’язувала сватів, а на весіллі – родину молодого. Зрештою, цим обрядовим виробом поєднували наречених, вони мали «стати на рушничок», себто дати одне одному клятву на подружню вірність.

Ведуча. Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв’язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.

Ведучий. В усіх цих дійствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції. Їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам’ять про близьку людину. Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли  ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу.

Ведуча. Шануйте, люди, рушники,

Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди, що дала рідна мати,

Щоб легше в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Шануйте люди рушники!

 

Ведучий. Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника – як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала «Пісня про рушник» Андрія Малишка.

 

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

 

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

 

 

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

 

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й  твоя материнська любов.

 

 

Ведучий. Найдавніший зразок оберега «Ляльки-мотанки» – жіноче божество, берегиня-ляля (тобто, «земля», «богиня землі», «охоронниця»). Берегиня – мати всього живого, захисниця людини, природи та добра, охоронниця дому.

 Ведуча. Ляльку-берегиню створили понад 5 тисяч років тому. Це – не просто дитяча іграшка, це – витвір мистецтва. Народна лялька дуже екологічна, духовно чиста, образна і символічна. Така лялька має умовний силует. Створювали насамперед голову і тулуб ляльки, обличчя робили без деталей або з намотаним нитками хрестом, щоб у них не вселився злий дух. Для виготовлення ляльок використовували траву, сіно, солому, кукурудзиння, нитки, ганчір’я. Лялька була оберегом душі людської. Наші предки клали її у колиску до новонародженої дитини, щоб у хаті не селилися домовики; ляля забавляла дитя, допомагала йому пізнавати світ, перебирала негативну енергію, забирала хворобу; ляльку віддавали богам за здоров’я, урожай, дощ.

Ведучий. Мати повинна зробити ляльку-мотанку своїй доньці  та подарувати на весілля, тим благословляючи її на щасливе заміжжя та на народження здорових діточок. Вертикальні дві лінії на обличчі – це чоловіче, а горизонтальні – жіноче начала, їхнє перехрещення символізує продовження роду. По тому, як на світ з’явиться нове  життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, мовлячи: «Відвернися злом, повернися добром» – і покласти в колиску, де дитина спить. Ця лялька охоронятиме її сон. Оберіг викидати не можна – треба передати його вже своїм дітям.

Ведуча. У подарунок на іменини робили ляльку «Янголка». Ляльок-оберегів одягали не просто так, у якісь плаття. В одязі ляльки завжди мав бути червоний колір – колір сонця, тепла, здоров’я, радощів. Вважали, що це оберігає від травм, зурочень. Часто на одязі ляльки вишивали хрестики, кола, хвилясті лінії (знаки води), горизонтальні лінії (знаки землі); фігури жінок та оленів – символи родючості; ромби з цяточками всередині – символи засіяного поля; вертикальні лінії – знаки дерева, вічно живої природи.

Ведучий. Писанка – оберіг, символ життя. З давніх-давен люди звертаються до Бога з молитвою, здіймаючи руки до неба, благаючи захистити від лиха та зла. Тому рука, розкрита долоня стала символом захисту. Охоронцем домашнього вогнища завжди вважався вуж, а оберегом господи від грому і пожежі – півень. Найсильнішою захисницею всього живого є Мати-Берегиня. Люди малювали їх зображення на стінах житла, вишивали, ліпили з глини. Але найбільшу силу ці обереги мають, якщо їх написати на білому яєчкові. Вважали, якщо в кожній сім’ї будуть писати писанки з такими символами, то сім’ю минатимуть біди. 

Ведуча. Розмальовування писанки – це вже своєрідний ритуал. Пишуть її, помившись, у чистій хаті біля вогнища (свічки), коли домочадці полягали спати. Для розпису вибирають ціле яйце, не тріснуте, бажано домашнє, щоб було запліднене, інакше втрачається його магічна сила, і ні в якому разі яйце не вариться, бо з вареного не буде життя. За законом писанкарства, оберіг має зберігатися рік, до чергового Великодня, а потім пишеться нове яйце; адже протягом року в людини щось змінюється в житті, вона прагне чогось іншого, відповідно, замовляє щось нове для  себе. Стара писанка закопується в землю. Викидати її чи бити не гоже.

Ведучий. Є багато повір’їв, пов’язаних із писанкою. Освячену писанку із давніх-давен клали до першої купелі немовляти, щоб зростало на силі. Писанку приорювали в полі, щоб краще родило жито-пшениця. Клали під поріг стайні, щоб добре велося худобі. Зводячи нову хату, в кожнім кутку клали по писанці. Наші прадідусі й прабабусі вірили, що писанка охороняє оселю від пожежі, блискавки та різних напастей.

Ведуча. Шкаралупи від пофарбованих яєць раніше ніколи не викидали у смітник і не віддавали курям; їх закопували у землю чи викидали в бистру воду. Наші предки вірили, що за сорок днів (тобто на Вознесіння) вони допливуть до рахманів – на той кінець світу, де живуть безгрішні земляки – й оповістять їх, що воскрес Ісус Христос.

Ведучий. В жодного народу не було такої величезної пошани й любові до жіночої прикраси – намиста, як в українок. Як тільки народжувалася дівчинка, для неї з першого ж дня батьки готували «іменний амулет». Він передавався в спадок від матерів і бабусь, і що давнішим був, то магічнішим, а відтак і ціннішим. Образ українки в чужинців асоціювався з двома найголовнішими ознаками: намистом і барвистою вишиванкою.

Ведуча. Не було в Україні дівчини, котра хоч би в якій скруті не жила, не мала власного намиста (коралів). Віддавна побутував звичай: що пишніше у дівчини намисто, то більшу увагу й повагу викликала вона серед односельців.

Ведучий. Намисто мало подвійну функцію: магічну й естетичну. І все ж первісно головною роллю була оберегова. За допомогою амулетів людина намагалась убезпечитися від природних катаклізмів та злих сил. Майже кожен атрибут повсякденного побуту мав охоронні функції. Це стосується і намиста.

Ведуча. Що пишнішим, барвистішим, із більшою кількістю разків було намисто, тим магічнішим вважалося воно. Водночас намисто мало й естетичне призначення. Це чітко простежується на давніх фотографіях та художніх полотнах, де відтворені типажі українського жіноцтва. З намистом пов’язано чимало вірувань. Якщо розірвався разок коралів, то це віщувало лиху долю або нещастя. Тому кожна власниця постійно стежила за намистом, зберігала його в найпочеснішому місці, як найдорожчий скарб.

Ведучий. Для дівчини було найвищим виявом почуття, коли коханий дарував пишні коралі. Прийняти їх – означало дати символічну згоду на шлюб. Якщо з якихось причин хлопець вимагав повернути їх, так казали: «Були коралі, та пішли далі, а перли на мак стерли».

Ведуча. Серед усіх традиційних магічно-естетичних атрибутів намисту належала особлива роль. З цього приводу в народі говорили: «Без намиста і Душа нечиста».

Ведучий. Для сучасної людини сорочка є предметом одягу та естетичним фактором. У давніші ж часи вона мала й певну магічну функцію. Згадаймо традиційне українське весілля. Для молодої було за святий обов’язок подарувати вишиту сорочку своєму судженому. При її пошитті користувалися визначеною системою оберегових функцій. Особливо це стосувалося нанесення узорів. Сідаючи за вишивання, дівчина зверталася до покровительки жіночої долі – святої П’ятнички – за поміччю, просячи у неї «спору й таланту».

Ведуча. Процес вишивання, як правило,  супроводжувався наспівами. Вважалося, що вишиванка, виготовлена під мелодійний супровід, принесе її власникові довголіття, щасливу долю й подружнє життя. Але найбільше акцентувалася увага на оздобленні нагрудного розшиву. Це не лише естетичний момент – хоч і він має неабияке значення. Давні узори мали оберігати людину «від  лихого ока» та чорних і злих духів. Цій меті слугували й мережки на кінцях рукавів та горловині.

Ведучий. Чітко визначалися й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдатливим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: «Доживеш до старості, якщо матимеш «четвергову сорочку». Годилося протягом дня покраяти і пошити «четвергову сорочку», на якій нав’язували чимало вузликів. За повір’ям такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.

Ведуча. На особливу увагу заслуговує «вінчальна сорочка». Кожна дівчина заздалегідь запасалася нею: на полотні вишивала чимало узорів, барвистість мала уберегти молоду «від зурочин». «Вінчальну сорочку» зберігали протягом  усього життя, зодягаючи її лише на великі свята чи урочисті події (коли віддавали заміж дочку чи одружували сина). Нерідко іменний виріб переходив у спадок дочкам або внучкам і вважався «найдорожчим приданим». Зазвичай, коли дівчина виходила заміж, то мала виготовити не менш 10-12 святкових і повсякденних сорочок, що засвідчувало її особливу вдатливість і працьовитість.

А хто з присутніх знає – звідки виникла вишиванка? Є дуже багато легенд, до вашої уваги – одна з них.

 

Легенда про вишиванку

 

Був час, коли почали на землі люди дуже вмирати. Від невідомої хвороби. Отак йде людина і враз упаде, почорніє, спіниться і немає людини.

Уже й до лісу люди тікали. Та за ними гналася й хвороба. Не жалувала ні дітей, ні стареньких. Наступав час, що вже й ховати померлих не було кому…

А жила в селі біля Дністра бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і дітей. Лише найменша Іванка ще залишилась. Береже матір дочечку, як скарб найдорожчий. Але не вберегла… Почала хворіти Іванка: не їсть, а тільки п’є, блідніє, тане просто на очах. А ще просить маму:

– Врятуй, мамо, я не хочу вмирати! І так очі благають, що бідна жінка місця собі не може знайти. Одного вечора до хати прийшла якась бабуся стара. Як і коли прийшла, Марія не чула.

– Слава Богові, – привіталася.

– Слава.

– Що, помирає остання? А могла б жити!

Аж кинулася Марія:

– Як? Бабусю сердешна, як Бога прошу, – спаси, порятуй наймолодшу. Не лиши одну на старість!

Взяв стару за серце той плач і сказала:

– Розповім я тобі таємницю тієї злощасної хвороби. Але обіцяй, що не проговоришся. Дитиною присягни!

– Присягаю… Донькою! – Знай, послав цю Смерть Господь Бог. Грішних багато на Землі. Сказав Бог робити мертвими усіх, на кому немає хреста. А чортяки потішилися і всіх, на кому не видно хреста, умертвляють. Що їм до людських душ? Ото і вмирають праведні з грішними разом… Ти тяжко перенесла смерть дітей. Дам тобі раду… Виший на рукавах, на пазусі і повсюди хрести. Та ший їх чорні або червоні, щоби далеко чорти бачили… Але не кажи нікому, бо смерть донечки побачиш.

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дівочу сорочечку. Є на завтра до сонця і хрести, і хрестики. І собі понашивала. А дочечка міцнішала щодень і просила матінку:

– А виший іще терен… А калину… Дуже люди тому вишиттю дивувалися, то казали, що збирається йти в ліс самітницею. Хрести ж треба на благословення Боже і проти поголосу.

З тим вже дочка Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від туги, як бачить, що знову понесли покійника на цвинтар.

Якось вся у сльозах прибігла Іванка і потягнула матінку за рукав на сусідів двір. У домовинці виносили з хати двох хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Помарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує донечку, а думи все в голові:

– Боже милий, та ж то моя надія!

… А діти вмирають…

– Господи! Та ж я не переживу її смерті!

… А люди мруть… Не втрималася. Від хати до хати бігла:

– Шийте, шийте хрести… Вишивайте… Виживайте! Рятуйтеся!

Люди замикались в хатах. Вважали, що прийшла пора і Марії. Марія побігла в дім, взяла на руки Іванку і пішла до церкви. Забила з усієї сили в дзвін. За хвильку уже усі позбігалися.

Поцілувала Марія доньку і сказала до людей:

– Не вірите! Думаєте, що здуріла? Та хай так біде, діток мені ваших жаль…, – на тому зірвала з Іванки сорочку вишиту. Дитина на очах почорніла і померла.

– Вбивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі, – так і впала мертвою біля донечки…

Від тоді відійшла хвороба. А люди носять вишиванки. Потім зникла потреба у вишитих хрестах. Так матері навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки. Носять оту красну одіж і до тепер. Але мало хто знає, звідки прийшла така краса до людей…

 

Ведучий. Сорочка традиційно виконувала подвійну функцію – побутову й оберегову. Всім нам відомий вислів, який дійшов з глибини століть: якщо людині пощастило уникнути явної небезпеки, то казали, що вона в сорочці народилася. Неважко здогадатися, що йдеться про охоронну роль традиційного виробу.

Ведуча. Чим же насамперед є вишиванка для українця – оберегом, святинею, місточком між поколіннями чи красивим елементом одягу? Звернемося до історії вишиванки – основних її етапів, кожен з яких – цікавий факт, який, можливо, відомий не всім.

Виходять чотири студенти.

Студент 1. Скіфи – прародителі вишивки. Вишивкою, за свідченням Геродота, свій одяг оздоблювали ще скіфи. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VI століттям, при дослідженні показали ідентичність з вишивкою українського народного костюма
ХVІІI-ХІХ століть.

Студент 2. Найсильніший оберіг. Перші вишиванки відігравали не стільки функцію одягу, як, за повір’ями, оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі так, щоб малюнок торкався тіла. Для кожного ритуалу була особлива вишиванка. Дітям при народженні дарували вишиту сорочку, аби та оберігала їх від злих духів.

Студент 3. Перша школа вишивки. Першу школу вишивки в Київській Русі було створено ще в ХІ столітті. Її заснувала Анна, сестра Володимира Мономаха. У ній опановували мистецтво гаптування золотом і сріблом.

Студент 4. Символ кохання. Сорочка (особливо чоловіча) – символ кохання й вірності. У давньому замовлянні говорилося: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був». Кожна дівчина повинна була вишити сорочку своєму майбутньому чоловікові. І не просто так, а для того, щоб знати – вірний він їй чи ні. Вишиваючи сорочку, дівчата нашіптували старовинне заклинання. Вважалося, якщо сорочка втратить свою білизну після чергового прання, отже, як кажуть в народі: «скочив чоловік у гречку». А ще розповідають, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній дівчині. Інші жінки до такого сакрального ритуалу не допускалися. Так чумак підтверджував вірність  своїй коханій.

Студент 1. Перший модник у вишиванці. Ним був Іван Франко, який поєднав вишиванку з буденним одягом, а саме – з піджаком. У такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.

Студент 2. Безмежний простір для творчості. В Україні є близько сотні «вишивальних технік»! Серед найвідоміших технічних прийомів вишивання – гладь, хрестик, низь, мережання, бігунець, плетіння.

Студент 3. Вишиванка кожного регіону – унікальна. Кожен регіон України має свої особливості вишиванок. Кожен регіон України може похвалитися своїми унікальними вишиванками. Вони відрізняються фасонами, кольором, способом вишивання, орнаментом і візерунками.

Студент 4. Орнаменти – «списані» з природи. Орнамент вишивок ділиться на три основні групи: абстрактний, рослинний і тваринний. Цікаво, що рослинний орнамент тепер можна зустріти не тільки в вишиванках, а і в колекціях іменитих дизайнерів, натхнених культурою і традиційним костюмом українського народу.

Студент 1. Найоригінальніша вишиванка. Одна з найоригінальніших вишиванок – борщівська. Така сорочка розшита чорними нитками. Є легенда, що коли турки і татари знищили практично всіх чоловіків у Борщеві, жінки цього і сусідських поселень протягом декількох поколінь одягали саме такі чорно-білі сорочки в знак скорботи та печалі. На противагу цьому стилю, є і вишивка «білим по білому». Це художній прийом, в якому рельєфний візерунок вишивки створює гру світла. На виході майстри отримують дуже тонку унікальну роботу.

Студент 2. Першим ведучим, який з’явився у прямому ефірі у вишиванці, став Андрій Шевченко. У вишиванці він відкрив телемарафон «Ніч виборів» на «5 каналі» ще у 2004 році. Згодом таку тенденцію підтримали й інші.

Студент 3. Що пропонують українські дизайнери. На українських модних подіумах тема вишивки подається в найрізноманітніших варіантах. Багато відомих українських дизайнерів дуже вдало обігрують наш традиційний одяг, презентуючи  як на батьківщині, так і всьому світові чудові зразки своєї творчості.

Студент 4. Українська вишиванка – модна в усьому світі. Наш національний етно-колорит продовжує надихати і закордонних дизайнерів, які створюють все нові й нові варіанти інтерпретацій традиційних українських візерунків.

Приміром, у круїзній колекції «Resort 2017» від модного дому «Valentino» чітко прослідковуються українські мотиви – традиційні елементи нашого національного одягу були помітні у багатьох варіантах вбрання. Вишивка, мережки і стильні етноаксесуари виглядали на подіумі дуже оригінально!

Американський модний журнал про моду «Vogue» назвав українські вишиванку модною. Її успіх видання пояснює появою модельєра Віти Кін, яка почала активно використовувати традиційні українські візерунки в оформленні своїх уборів.

 

ПІСНЯ «ВИШИВАНОЧКА»

Вишивала вишиванку аж до самого світанку.

І не їла, і не спала – вишивала.

Но як тільки сонце зійде, і до мене милий прийде

Вишиваночку надіне мій єдиний.

 

Приспів:

Вишиваночка, вишиваночка, подивись яка файна панночка.

Я тобі своє серце лишила, вишиваночку тобі вишила.

Вишиваночка, вишиваночка, я кохана твоя – не коханочка,

Що тобі своє серце лишила, вишиваночку тобі вишила.

 

Вишиванку вишивала, бо так ніжно покохала.

Не кохала так нікого я до нього.

Моє сяє вишивання візерунками кохання,

Мов гарячі поцілунки – візерунки.

 

Приспів:

Вишиваночка, вишиваночка, подивись яка файна панночка.

Я тобі своє серце лишила, вишиваночку тобі вишила.

Вишиваночка, вишиваночка, я кохана твоя – не коханочка,

Що тобі своє серце лишила, вишиваночку тобі вишила.

 

Ведучий. За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково «обличчям до сонця», себто на схід. За первісних часів це було місце для пращурів. Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ.

Ведуча. Покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.

Ведучий. За народним звичаєм, коли народжувалася дитина, першу купелю вчиняли також на покуті. Це було й традиційне місце господаря. Сюди запрошували найдорожчих гостей, садовили молодого з молодою під час весілля; зрештою, коли помирала людина, труну також ставили біля покутя «головою до красного кутка». Отже, від народин і до смерті людина постійно «трималася покутя».

Ведуча. З цим місце пов’язані найурочистіші дійства. На покуті зберігали зажинковий вінок чи обжинковий сніп, тримали галузки свяченої верби, обрядові свічки; тричі на рік – перед Різдвом, Новим роком та Водохрестям – тут виставляли кутю. Великим святотатством вважалося сідати до покуття спиною – «оскільки то святе місце». Всі, хто заходив у світлицю, знімали головний убір і хрестилися на червоний кут.

Ведучий. З покутем, отже, пов’язані найважливіші ритуальні дії; він відігравав важливу роль в повсякденному житті, був духовним місцем, яке очищало й возвеличувало родовідну пам’ять, оберігало людину від усілякої біди. Щоб підтвердити непорушність даної обітниці, урочисто казали: «Клянусь тобі перед святим покутем!».

Ведуча. Любов кожного українця до рослини має дуже глибоке коріння. Здавна наші предки вірили, що кожне природне явище, кожна рослина мають душу, і тому з такою пошаною ставилися до них. Без потреби ніхто не зривав квітів та недозрілих плодів, а щоб зірвати рослину для лікування, потрібно було прочитати певну молитву, щоб квітка принесла користь.

Ведучий. Тобто рослини в українців були не тільки уживані в побуті, а мали ще й інше значення – були своєрідними символами-оберегами. Недаремно наш народ склав про свої улюблені рослини стільки пісень, легенд, казок. То ж помандруємо у давній світ уявлень наших предків і розкриймо таємничу історію кожної рослини.

Ведуча. Верба – одне з найпоширеніших і найулюбленіших дерев у нашого народу. Наші пращури вважали вербу священним деревом. Верба була символом родинного вогнища. На Вербну неділю вербу освячували в церкві, а потім несли додому і били нею всіх, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко». Освячену вербу зберігали за образами.

Ведучий. Верба оспівана у народних піснях, у веснянках, купальських піснях. Купайла дівчата робили також з вербової гілки і співали:

Наше Купайло і верба, з верби,

А ти, Іванку, прийди, прийди.

 

ПІСНЯ «ВЕРБА»

Біля млина калина, біля ставу верба,

Біля тина дівчина, біля серця журба.

А калина чарівна і вночі не засне,

А дівчина – царівна, що чекає мене.

 

Приспів:

А верба над грай-водою.

Наша пісня, наша доля,

Хай завжди мене верба

Та й до дому поверта.

Хай завжди мене верба

Та й до дому поверта.

 

Розквітає калина, зеленіє верба,

Моя пісня хай лине і зникає журба.

Знов калина чарує мої сонячні дні,

Знов дівчина дарує своє серце мені.

 

Приспів: (двічі)

 

Ведуча. Калина – рослина нашого українського народу. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це дівочі і навіть парубочі сорочки тяжіють тими могутніми гронами.  Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові – жінка – народження – Україна – відродження.

Ведучий. Калина – це символ України. Ягода калини нагадує собою полум’яне серце. Існує безліч легенд про сміливих дівчат, які заводили у нетрі монголо-татарські загони і там гинули від шабель ворогів, рятуючи рідні оселі. Легенди оповідають, що саме з крапель крові цих самовідданих дочок нашого народу поросли калинові кущі. З того часу розкошують вони біля кожної хати.

 

ПІСНЯ «ОДНА КАЛИНА»

Сумно, сумно аж за край…

Не дивись на мене, грай, музико, грай!

Зимно, зимно на душі…

Забирай, що хочеш, тільки залиши

 

Одну калину за вікном,

Одну родину за столом,

Одну стежину, щоб до дому йшла сама,

Одну любов на все життя,

Одну журбу до забуття

І Україну, бо в нас іншої нема!

Сумно, сумно аж за край…

Так чого ж ти плачеш? Грай, музико, грай!

Крапля горя не заллє,

Наливай, козаче, бо у нас ще є

 

Одна калина за вікном,

Одна родина за столом,

Одна стежина, щоб до дому йшла сама,

Одна любов на все життя,

Одна журба до забуття

І Україна, бо в нас іншої нема!

 

Сумно, так і не засну…

Краще буду думать про свою весну.

Та й війду за небокрай…

Вперше, як востаннє, грай, музико, грай!

 

Про ту калину за вікном,

Одну родину за столом,

Одну стежину, щоб до дому йшла сама,

Одну любов на все життя,

Одну журбу до забуття

І Україну, бо в нас іншої нема!

 

Куратор. Народна пісня, дума чи романс,

У душу ллється і заполоняє.

Та заворожує, чаклує нас,

І в саме серце раптом проникає.

Сльоза накотиться, не зупинить…

Десь винирне з душі неждано.

Услід за піснею душі летить…

А серце рветься невблаганно.

Так солодко тоді душа щемить,

А музика, мов хвиля, нагортає.

Струна чарівна в серці забринить

І ні для чого місця більш немає…

 

Грудочка батьківської землі, вишитий чорним з червоним рушник чи то сорочка, гілка калини, вінок, прикрашений стрічками, у який дбайливо вплетені барвінок та волошка, мелодійна пісня, дотепний жарт. І на полі, і на вечорницях завжди лунала пісня. Це – ще один з оберегів українців. В усі віки український народ  у радості і горі не розлучався з піснею. Народ жив і виживав піснею. В українських піснях усе: і радощі, і смуток, а особливо багато пісень про кохання. А в піснях багато символів, які для українців є оберегами: золотаві колоски пшениці – як символ достатку, врожаю; стиглі кетяги калини – любов до рідної Батьківщини, сині квітки волошки – незабутня пам’ять, кохання.

Давайте разом відроджувати обереги. Вони оберігатимуть наші домівки і донесуть культуру та звичаї українців до наступних поколінь. Плетіть собі на долю віночки, робіть ляльки, малюйте писанки, садіть калину, вербу, оберігайте лелек, вишивайте рушники, сорочки. Нехай вони оберігають від зла, підлості і неправди.

І на згадку про сьогоднішнє свято оберегів, дозвольте кожному з присутніх подарувати ще один оберіг на щастя – цю смачну підковку!