Обласна історико-краєзнавча акція "Герої не вмирають"

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти Болехівського виконавчого комітету

Івано-Франківської області

Поляницька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

 

 

Обласна історико-краєзнавча акція

 

 

«Герої не вмирають»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поляниця –  2017

Тобі, Україно моя,

І перший мій подих,

І подих останній тобі…

 

Учасники акції: учні 7 класу Поляницької загальноосвітньої школи                       І – ІІІ ступенів:

1. Гошовський Андрій Русланович
2. Домшин Юрій Юрійович
3. Дубів Богдан Юрійович
4. Дяків Марія Василівна
5. Іванів Іван Іванович
6. Івашків Дмитро Васильович
7. Кільгаєва Юлія Михайлівна
8. Кондрат Анатолій Ігорович
9. Кондрат Денис Юрійович
10. Кондрат Яна Володимирівна
11. Курило Роман Миколайович
12. Макара Марія Василівна
13. Павлів Анастасія Миколаївна
14. Петрюк Любомир Васильович
15. Стельмах Денис Андрійович
16. Стельмах Марія Ігорівна
17. Стельмах Юлія Дмитрівна
18. Чиж Денис Петрович
19. Чиж Святослав Васильович

 

Керівник: класний керівник 7 класу, Стефанів Мар’яна Зеновіївна

  Контактний телефон: (066) 64 41 996, (03437) 3 23 99.

 

План

1. Вступ
2. Богові – серце, людям – праця, собі – хрест (інтерв’ю з парохом села Поляниця, отцем Михайлом Дударем)
3.  Якщо не ми – то хто? (інтерв’ю з Марецьким Миронем Івановичем)
4.  Наш основний обов’язок – захищати свою Батьківщину (інтерв’ю з Пукасом Богданом Федоровичем)
5. Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може (інтерв’ю з Кондратом Василем Петровичем)
6. Україна починається з кожного з нас (інтерв’ю з Фамелюком Михайлом Ігоровичем)
7. Висновки
8. Список респондентів, спогади яких використані в роботі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Вітчизна — це не хтось і десь,

Я — теж Вітчизна. 
     І. Світличний 

Батьківщина, Вітчизна – такі знайомі з дитинства слова, що мало хто в своєму житті й задумується над їхнім глибинним змістом. Та попри все те, людська думка завжди прикована до осмислення цих понять і особлива увага виростає до них в моменти класових міжнародних конфліктів та соціальних змін. І саме тоді ми можемо зрозуміти, що таке патріотизм.

Що означає бути патріотом — це значить відчувати патріотизм, відчувати любов у своїй Батьківщині і ставити її інтереси вище своїх власних, це бажання зробити все можливе щоб зберегти її саму, її народ та її культуру, бажання захищати її інтереси і кордони.

Як і любов до чого-небудь або будь-кого іншого, любов до країни накладає на людину відповідальність. Щоб любити країну відповідально, щоб бути відповідальним патріотом, необхідно робити певні дії. Як мені здається, патріотичне ставлення і любов до країни означає терпимість. Далеко не завжди країна виправдовує вимоги людини до неї. Іноді людина не задоволена своєю країною, але вона повинна залишатися сильною.

Сьогодні поняття патріотизму — вічно актуальне, воно постійно відображає мінливі реалії життя. Поняття це є дуже складе та неоднозначне. Для одних –  це вища надособистісна цінність, за яку не шкода віддати життя, для інших – останній притулок відомо кого, хто заслуговує презирства.

Хтось реалізує своє уявлення про любов до батьківщини на словах і в зовнішніх атрибутах, хтось – приносить реальні жертви та здійснює великі вчинки. Що ж таке патріотизм в XXI столітті — в умовах глобального світу з його новими пріоритетами та оцінками?

Українські патріоти самі для себе ще не відповіли на запитання, любов до чого штовхає їх на подвиги: до території, нації, держави чи політичної спільності.

Для того, аби зрозуміти, зі змінами якого масштабу довелося зіткнутися українцям, досить згадати, що всього лише три роки тому їм доводилося пережити.  І сьогодні ми спробуємо дати відповіді на питання, які тривожать нас, представників молодого покоління.

Саме тому, темою нашої цьогорічної роботи  є «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі…». Ця тема є дуже актуальною. Адже забути те, що відбувалося в 2013 – 2014 роках просто неможливо. Народна мудрість гласить: «Хто не пам’ятає минулого – той не має майбутнього». Так, тільки пам’ятаючи про злочини минулого, можна боротися за щасливе майбутнє. Ця тема і стала напрямком роботи 7 класу, з яким уже проведено не одну виховну годину, не одну шкільну бесіду чи розроблену пошукову роботу, презентацію, колаж, тощо. Ось тому, було вирішено взяти участь у ще одній історико-пошуковій роботі, акції для більш широкого її вивчення, опрацювання та, звісно, засвоєння зібраного матеріалу.

Мета: розширити вивчення даної теми в класі та школі; зберегти пам’ять про Героїв сьогодення (взяти інтерв’ю в своїх односельчан, які побували на окупованій території); збагатити уявлення учнів про трагічні події, які відбуваються зараз на сході України; формувати національну свідомість школярів; виховувати почуття любові до рідної землі, українського народу; виховувати риси патріотизму, почуття особистої відповідальності за долю своєї країни; викликати бажання пізнавати історію рідного краю, бути гідними громадянами своєї держави.

Завдання: взяти інтерв’ю в учасників бойових дії нашого села; опрацювати різні джерела інформації; підготувати інформаційні повідомлення по даній темі, зібрати фотоматеріали; підготувати виховний захід по даній темі та розробити захист-презентацію проекту.

Життя – найбільший скарб, дарований Богом людині. Отже, слід цінувати й берегти не лише життя своє та всіх рідних і близьких, а й усіх без винятку. Протиставленням життю є війна. Ще не було жодної війни без жертв, без смерті, без кровопролиття і горя.

 

 

Богові – серце, людям – праця, собі – хрест…

(інтерв’ю з парохом села Поляниця, отцем Михайлом Дударем)

Події, які відбулися на території центральної площі української столиці напевно вразили весь світ. Протестуючи спочатку проти порушення волі народу, а потім і проти міліцейського свавілля, люди провели кілька місяців на вулиці в центрі столиці.

І знову люди вийшли на Майдан. Першими були студенти. Але після жорстокого їх побиття опівночі 30 листопада, мабуть, усі українці зрозуміли, що країну правлячий режим привів до прірви над якою – остаточне беззаконня, злидні і знищення нації. Вже 1 грудня наші маленькі громади в Поляниці та її околиці склали пожертви для постраждалих студентів. Багато людей вирішили їхати в Київ знову. Активними учасниками нашого села стали: Дубів Роман, Гринчарик Михайло, Пецоляк Богдан, Дубів Василь, Марецький Зеновій, отець Михайло Дудар…

•           Всечесний отче, у який момент Ви збагнули, що повинні бути на Майдані Незалежності?
•                        Перспектива всупу України до ЄС, задля якої зібрався Євромайдан, для мене, як, зрештою, і для багатьох людей, не була визначальною. Але коли сталося жорстоке побиття студентів, мабуть, всі українці зрозуміли, що правляча влада стає не на захист свого народу. І тому багато людей зголосилося їхати в Київ, і я не був винятком. Адже ми нарешті зрозуміли, що терпіти ділі таку наругу не можна.
•                        Скажіть, будь-ласка, яку роль відігравали священики на Майдані? 
•                        Від перших днів на Майдані були священики, а разом з ними і молитва. Богослужіння, Молебні, Акафісти звершувалися кожного дня. Ви знаєте, що колективна молитва має набагато більшу силу. І люди молилися і вірили… А це – основне.
•                        Ми знаємо, що найстрашніше було тоді, коли впали смертю перші Герої…
•                        Так, нажаль,нічого назад повернути не можна, але від  22 січня почався кривавий відлік… Це був час, коли нічого не можна було почути, тільки  жахливий плач та крик. І ти бачиш, що поранених починають зносити все більше і більше. Серед них були ті, яких  уже забрало небо… На моїх руках помер Сергій Нігоян, а вже мертвому Михайлу Жизнєвському уділив Маслосвяття. Їхня кров збагрянила мої руки і священичий епітрахиль. Стримати слів було неможливо…

•                        Чи можливо передати словами Ваш душевний стан у ту мить, коли Ви стояли на сцені і вели спільну молитву,а серед натовпу почалась кривава зачистка?
•                        18 лютого мирний наступ Майдану перетворився у криваве побоїще. Багато людей потрапило у пастку, особливо, – в Маріїнському парку. Скільки їх там загинуло чи пропало безвісти – один Господь Бог знає. Сцена Майдану поволі спорожніла. Вже під самий ранок я стояв на ній і надихав людей до боротьби з безперервною молитвою на устах. І сталося справжнє чудо, яке не підлягає жодному поясненню, коли зовсім невелика кількість оборонців Майдану зупинила озброєних силовиків. І, навіть, вітер постійно віяв у їхню сторону. Як не дивно, страху не було, але описати ті відчуття мені дуже важко…
•                        А що було найважче?
•                        Серце тріскало з болю, коли ми відправляли в останню дорогу наших дітей, братів і сестер, цвіт нашого народу…
•                        Як Ви, вважаєте, чи змінив Майдан людей?
•                        Я вважаю, що так. Багато хто з нас, переосмислив своє життя, свої цінності. Найбільше мене вразила молодь, перед якою я хочу схилити голову і попросити пробачення за нас і за наших батьків, бо ми стояли на колінах перед безбожним режимом. А вони своїм подвигом підняли цілий народ із колін, і підтвердили, що українці – велика нація. Подвиг Небесної Сотні – це великий урок для нації. А також – наказ провадити своє життя і будувати майбутнє з Богом і в Бозі.

 

 

Якщо не ми – то хто?

(інтерв’ю з жителем села Марецьким Мироном Івановичем)

«Він – дивовижна та незвичайна людина», «Він – не такий як всі», – ці вислови часто можна почути від жителів нашого села про одного нашого односельця. Це людина, яка живе по законах природи і палко вірить в Бога. Це людина, яка багато чого побачила і пережила, зокрема в зоні АТО. Це людина, яка співпереживає, мабуть за багатьох. Це – Марецький Мирон Іванович. Доля склалася так, що в нього немає сім’ї, але друзів – чимало.

•           Мироне Івановичу,що відчували Ви, що до вас прийшла повістка і  чи очікували Ви, що настане час, коли Вам необхідно буде піти і захищати нашу Батьківщину?
•   Коли ви чуєте, що до міс чи сіл привозять молодих, можливо ще зовсім невинних хлопців, то розумієш – якщо не ми, не батьки, тоді хто? Хто захистить наших дітей, дружин, і врешті решт всю сім’ю. І тому, коли прийшла звістка про мій призов, то я прийняв це як належне. Адже я здоровий чоловік, руки, ноги є, а отже не гірше будь-кого зможу оволодіти зброєю і захищати рідну землю в  зоні АТО. Це мій обов’язок.
• Де Ви були в зоні АТО і чим займалися?
• В зоні АТО я був у Донецькій та Луганській областях. До того, як піти на службу я вже мав військову підготовку. В основному, я міг керувати будь-якою технікою і перевозити найрізноманітніший вантаж. Починаючи від людей, закінчуючи мінами.
• Як на війні змінюється людина, її погляди, переконання, життєві цінності?
• Моя відповідь прозвучить банально, але найбільшою цінністю на передовій була питна вода, сигарети, їжа. В умовах, яких ми знаходимось дуже важко залишатись таким, як був колись. На твоїх очах кояться жахливі речі, які нещадно впливають на психіку будь-якого здорового чоловіка, яким би сильним та відважним він вам не здавався на перший погляд.
• Наскільки міцніше є чоловіча дружба в умовах війни. Як проявляється людина, її воля і характер?
• Якраз там все досить добре проявляється. Там прекрасно видно, хто ти є і як тебе звуть. Не всі витримували напругу війни. Були проблеми. Але все переосмислювалося до моменту першої небезпеки, тоді без коливань і окопи рилися такі як треба, і всі вказівки виконувались без жодних нарікань.
• Що б Ви хотіли побажати звичайним громадянам нашої держави?
• Щоб були  здорові і щасливі, щоб поважали один одного та вірили в те, що скоро все буде добре.

 

 

 

Наш основний обов’язок – захищати свою Батьківщину

 (інтерв’ю з жителем села Пукасом Богданом Федоровичем)

Пукас Богдан Федорович був мобілізований у 2015 році. Протягом року воював у складі ракетно-зенітної бригади «Афгмаз – 3» на території Попасної, Слов’янська, Мар’янки, Солідару. А через один рік і три місяці повернувся додому, вже іншою людиною.

•           Богдане Пертовичу, чи очікували ви, що настане час, коли Вам необхідно буде піти і захищати нашу Батьківщину?
•   Чесно кажучи, так. Я розумів, що мій обов’язок перед державою – захищати, але коли прийшла повістка про призов, то «побігли мурашки по тілу». Адже я – одружений, маю двох дітей та чотирьох внуків, і залишити їх було важко, бо не знаєш, що відбувається там? Чи повернуся ще додому живим? Чи побачу ще свою сім’ю? Але, можливо, дух патріотизму переважив і сім’я повинна була змиритися з моїм вибором, хоч це було важко всім.
• Побувавши там, скажіть будь-ласка, як це – побачити ситуацію з середини?
• Важко описати те, що відбувається там. Разом із своїми побратимами нам довелося побувати на передовій, на лінії вогню з ворогом. Кожен день був іншим і ми дякували Богу за прожитий цей день… Важко було. Біда в тому, що все це відбувається і досі... Одним словом – війна…
• Чи оснащували Вас усією необхідною амуніцією (екіпіровкою)  та продуктами харчування?
• Так. Усе те, що у мене було, було придбано за кошт держави. Велика вдячність волонтерам, які всебічно допомагали нам одягом, продуктами харчування, гігієни. Завдяки їм ми виживали. Харчувалися ж ми всі разом, самі готували. Раз на десять днів отримували сухі пайки. 
• А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?
• Страшно, авжеж страшно. Звичайно, під час перших обстрілів ми хвилювались, не знали куди подітись. І хоча з часом потрохи звикаєш до постійних пострілів, та все ж, навіть вдома, у своє рідне село, де тихо і спокійно, будь-який зайвий звук ще й досі примушує насторожитись.
• Які настрої були у місцевого населення?
• Я ніколи не міг зрозуміти, як так може бути, що люди в одній країні мають різний менталітет, але на Сході я дійсно побачив, що таке можливо. Більшість населення — це реально байдужі люди. Більшість місцевих до українських військових відносились досить нормально, але були й такі, які бачили у нас лише ворогів. А як чули наш діалект, так зразу «Почему сюда пришли «бандеровцы»?»
• Тепер, коли Ви побували у самому епіцентрі подій, чи є у Вас сподівання на швидкий прихід миру?
• Звичайно, надія помирає останньою, але було б на що сподіватися. Коли я був на Луганщині – ми по черзі несли караульну службу. А нас постійно провокували то російські війська, то сепаратисти, обстрілюючи з різних сторін. І коли таке відбувається, то чи можна говорити про перемир’я.
• Ну і щоб Ви побажали нашій державі?
• Звичайно, швидкого вирішення проблем між політиками, щоб припинилася війна, щоб перестали вмирати невинні люди. І, щоб нарешті, засіяло яскраве сонечко у кожного душі та в яскравому небі. Тож мирного нам неба!

 

 

 

Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може

(інтерв’ю з жителем села Кондратом Василем Петровичем)

Людина, яка залишивши вдома двох дітей, дружину та родину, відчувши дух патріотизму, зрозуміла, що головне – віддати життя за волю і свободу свого народу. Це людина, яка є не багата на слова, але відома своїми вчинками. Наш наступний Герої – Кондрат Василь Петрович.

•  Як Ви потрапили в зону АТО? Що саме підштовхнуло Вас до того, щоб піти і захищати нашу Батьківщину?
• Мабуть йти туди добровільно, звідки не знаєш чи повернешся, хочуть не всі. Особливо ті, в яких є сім’ї. Протее, коли прийшла повістка, я зрозумів, що повинен. Спочатку дружина, діти, родина були проти мого рішення, але згодом підтримали мене у прагненні захищати Батьківщину. І чекали мене живим та здоровим, хоч і дуже хвилювалися, переживали, але розуміли, що так треба і по-іншому бути не може.
• На якій території ви побували і чим в основному Ви займалися?
• Це були Луганська та Донецька області. В основному наступні міста Слов’янськ, Маар’янка та Попасна. Я – танкіст. Тому і про роботу мою можна догадатися.
• Який реальний стан речей стосовно воєнної техніки? Як оснащена наша армія на передовій?
• Давали ніби все, але якість була не надійна. Наприклад, у нас були ржаві автомати, кулемети Дегтярьова (ще часів Другої світової). Ми самостійно ремонтували, перебирали їх, вибирали робочі. Хоча це, звісно, краще, ніж бути зовсім без зброї…

• Як ставитеся до отримання Донбасом особливого статусу і укладення перемир'я?
• І після перших, і після другого перемир'я кількість загиблих і поранених українських військових збільшилася. Сепаратисти спеціально «довбають», щоб українська сторона відповіла і у Путіна з'явився привід офіційно ввести війська. Але при тому, що гинуть наші хлопці, ми вважаємо, що Порох (президент Петро Порошенко) в даний момент робить все правильно. За час перемир'я вдалося перекинути додаткові сили, підтягнути техніку, зміцнити кордон, створити кільця захисту, крізь які ніхто ніколи не прорветься. Для порівняння - в тій же Чечні Росія загрузла на 10 років, хоча у чеченців не було нічого, крім стрілецької зброї - автомати, кулемети, гранатомети, та й сама Чечня за розміром як одна Донецька або Луганська область. 
• Як би Ви оцінили настрої місцевого населення? Який був рівень сепаратизму на той момент?
• Немає там (на Донбасі – ред.) ніякого сепаратизму. Там є люди, яких зазомбували… Сепаратист – це той, хто генетично не готовий жити в певній країні, але не хоче її залишити. Наприклад, за походженням албанець, який живе в Сербії, і має такі погляди… На Донбасі таких людей відсотків 10. Це – корінні росіяни, заселені після Голодомору. Скільки би з ними не розмовляти, жодного результату. Для них Україна – це чужина… Але й повертатися в Росію вони не хочуть. Їм тут подобається. Хоча не вистачає виховання, щоб поводитися пристойно на чужій території. Решта населення Донбасу – це «ватники» (дуже вдало підібране слово). Вони постійно дивляться телевізор і не здатні критично мислити. Коли ми були в Артемівську, місцеві розповідали про так званих «ополченців». Але як правило, відгукувалися негативно. Насправді їм все рівно, яка прийде влада… Головне, як за цієї влади жити… Після зачистки міста окремі мешканці підходили і дякували, що місто не обстрілюють, що вони можуть гуляти з дітьми...
• Що для Вас було найважчим?
• Кожен день був важким. Адже ти не можеш знати, як він закінчиться: ви виживеш, а чи помреш будь-якої хвилини. І тому відповісти на це питання мені складно. Та й про що говорити, війна – то і є війна…
• У Вас не виникало такого бажання, щоб втекти і все покинути?
• Ви знаєте, перші дні були дуже важкі. Довкола – незнайомі люди, від яких не знаєш чого чекати, територія, яка тобі незнайома, навіть повітря не те… Але все пройшло, здається через тиждень, коли в мені загорівся дух моїх предків: а хто, як не ми? І тому покинути все – ні, такого бажання не було.

• Які настрої були у воїнів та у місцевого населення?
• Насрої були різні. Але населення думало своє, а в нас ціль, мета і завдання були інші. Тому ми просто старалися виконувати свою роботу.
• Тепер, коли Ви побували в самому епіцентрі подій, як Ви вважаєте, чи є сподіванняна швидкий прихід миру?
• Ви знаєте, це питання дуже болюче. І, мабуть, кожен мене про це питає. Давати прогнози на майбутнє важко, адже я не президент. Одне говорити, а друге – зробити. Здається, це все можна вирішити за один день. Але як, які шляхи плану дій? Ми можемо тільки про це догадуватися і вирити. Віра і надія повинна бути в кожному з нас.
• Як Ви вважаєте, що потрібно зробити нам українцям. Щоб покращити стан нашої держави?
• Важливо набратися терпіння і, безумовно, починати покращувати країну з себе самого. Якщо кожен українець почне з себе, постарається зробити Україну кращим місцем для життя і подасть усім приклад, я впевнений, що у нього вийде і він переконається в тому, що його старання ніколи не були марними. Також дуже важливо розуміти, що любити Україну і бути патріотом – це любити кожну окрему людину в цій країні. Не можна ділити українців на категорії і сорти, не можна ставитися до когось краще, а до когось гірше. Всі тут рівні і однаково заслуговують повагу, любов і терпимість. І ми повинні завжди вірити. Адже надія помирає останн

Україна починається з кожного з нас

(інтерв’ю з жителем села Фемелюком Михайлом Ігоровичем)

 Він –  ще зовсім юний, йому лиш 23 роки, а, будучи ще дитиною, зрозумів, що хоче присвятити своє життя воєнній справі.  Маленький Михайло завжди цікавився такими питаннями: Що таке війна? Які воєнні машини є? Для чого вони оснащені?.. І тому став на цю стежку, як тільки закінчив школу. У 2014 році закінчив Львівський університет Внутрішніх Справ. Зараз  працює у Долинському відділенні поліції на посаді оперуповноваженого карного розшуку.

• Нещодавно будучи учнем, а вчора будучи студентом, як Ви сприйняли той факт, що Ви повинні їхати на Схід, в зону АТО?
• Я був готовий до цього, адже був вихований так і за це щиро дякую своїм батькам. Я знаю, що треба захищати свою Батьківщину, свій народ, сім’ю. Адже я складав присягу на вірність народові України, про захист територіальної цілісності держави. І тому, коли на місце моєї роботи прийшла телеграма з МВС про те, що потрібно відрядити декілька працівників поліції у зону АТО, я вирішив піти добровольцем. Можливо,  в мені живе патріотичній дух предків, які також захищали нашу державу від ворога.
• Ми так розуміємо, що базову підготовку ви вже мали?
• Так, базову військову підготовку я отримав після закінчення університету, а перед виїздом у зону АТО ми їздили на полігон для проведення стрільб, медичної та тактичної підготовки.

          

• Як нам відомо, Ви вже тричі побували на окупованій території. Скажіть будь-ласка на якій території Ви були? І чим Ви займалися?
• Так, я вже тричі був на Східній Україні протягом 2015 – 2016 рр. В основному це були території Донецької та Луганської областях, зокрема, в основна робота наша була в сектор М міста Маріуполь. А щодо робота, то в основному ми стояли на блокпостах, перевіряли в’їзд та виїзд транспортних засобів, також заступали у ГШР- групу швидкого реагування, завдання якої було виїзд на місця обстрілу чи іншої надзвичайної ситуації, а  також, коли була зачистка території.
• Побувавши на Сході, скажіть, будь ласка, як Ви бачите ситуацію з середини, що відбувається там?
• Дана ситуація для кожного несе свій характер. Щодо мене, то в мене склалося таке враження, що наша влада це «стадо вівців»,  які не можуть ніяк домовитись, щоб це все закінчилось. Найгірше то, що страждають дійсно невинні люди.
• Ми бачимо, що Ви дійсно Герой, молодий патріот нашої держави і ми пишаємося Вами. Наступне питання: що для Вас було найважчим?
• Можливо, найважче було слухати те, що інші, тобто ті, хто не був в АТО, за спинами говорять, що ті хто туди пішли – дурні або не змогли «відмазатись», аніж те, коли ми потрапили в Ілловайський котел (8 моїх друзів там загинули…)
• Як було витримати постійні постріли? Невже не страшно?
• Страшно… Авжеж страшно. Адже, супротивник досить серйозний, особливо, спецпідрозділи Росії та ДРГ. Бачити їх доводилось під час затримування, Навіть спілкувалися з ними по раціях, коли виходили на однакові хвилі.

• Чи знайшли Ви там друзів, побратимів?
• Так, звичайно. Чесно кажучи, я часто чув про чоловічу дружбу, але не вірив. Проте, саме в таких ситуаціях проявляється реальна надійність та відкритість людини. І це, звичайно, зміцнює дружбу.
• Ну і щоб Ви побажали нашій державі?
• Звичайно, як кожен українець я б хотів миру в нашій державі, здоров’я міцного, добра, надії та кращих правителів.

 

 

 

 

 

 

Висновки

Історія - це людська пам'ять . Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається з покоління в покоління.

Україна перебуває у жалобі вже не перший рік за загиблими героями Майдану, та тими Героями, які полягли у ході кривавих протистоянь на Сході. Цих мужніх і відданих людей, які загинули у нерівній боротьбі, вшановує та оплакує вся Україна. На їх честь складають вірші, перейменовують площі, влаштовують імпровізовані меморіали та співають скорботні пісні.

Сьогодні пам’ять героїв стукає в наші серця. Ми не можемо, не маємо права зупинитися, поки не постане та українська держава, за яку боролися і загинули всі Герої,  – держава,  у якій українці будуть господарями на своїй землі.

Справа волі завжди пекла серця українського народу. Недарма на нашому гербі – тризубі читаємо слово „воля". Скільки їх – їх борців за незалежність! Не перерахувати, бо це займе не один день.

 І не час ділити лаври переможців – це робить історія... Вже в історію відійшли події на Майдані. Але саме вони нагадали всім, що ми – нащадки славного роду, що ми – патріоти,  що ми вміємо боротися за волю, навіть ціною власного життя.

Бути патріотом сьогодні досить непросто. Більшість людей вважають патріотизм не потрібним і безглуздим, інші лише показують любов до батьківщини, а насправді зовсім її не люблять. На цьому фоні в сучасному світі патріотизм щирий і діяльний – досить складний для виконання. Але нам хочеться вірити, що патріотів України буде ставати все більше і більше.

Герої Небесної Сотні, учасники подій в зоні АТО, Ви, навічно залишитеся у наших серцях, Ви – Герої України!  

Усім Героям – наша шана і молитва,

За чисті душі й за незвідані діла,

Низький уклін, Вам, й тричі “Слава!”

Нехай полине аж у небеса!..

Список респондентів, спогади яких використані в роботі

1. Дудар Михайло Йосипович, 1959 року народження, село Гошів, номер телефону: 0
2.  Марецький Мирон Іванович, 1968 року народження, село Поляниця, номер телефону: 095 227 49 22.
3. Пукас Богдан Федорович, 1965 року народження, село Поляниця, номер телефону: 066 070 06 54.
4. Кондрат Василь Петрович, 1979 року народження, місто Болехів, номер телефону: 066 975 17 57.
5. Фамелюк Михайло Ігорович, 1993 року народження, село Поляниця, номер телефону: 095 822 06 32.