Оповідання на тему " Доторкнутись до Шевченка"

                                            Оповідання

                           Доторкнутись до Шевченка

       Ура! Ура! Ура! Довгождані канікули. Не треба вранці прокидатися рано, поспішати до школи. У хаті тепло і затишно, а за вікном розгулялася зима: віє вітер, мете сніг. Красиво!  Але на вулицю не поспішаю, бо прохолодно. Став біля вікна і милуюся зимовою красою, за спиною грає радіо. І раптом чую:

                                    Мені однаково, чи буду

                                   Я жить в Україні , чи ні.

                                   Чи хто згадає, чи забуде…

Голос ведучої: «Які сильні рядки, який могутній голос Великого поета – Тараса  Григоровича Шевченка…». Я не чув, що далі вона говорила, та образ поета чітко постав перед моєю уявою. Схожий на  старого дідуся, у каракулевій шапці, в кожусі. Таким я його бачив  у наших підручниках, таким він дивиться на мене зі стіни кабінету української мови та літератури. Саме таким він з’явився у моїй уяві, адже за вікном зима, і я не хочу, аби йому було холодно. Бо цього холоду було доволі  у його житті: раннє сирітство, скитання попід тинами, кріпацтво, арешти, солдатчина… . Як  може одна людина витримати

скільки і не зламатися, а шукати своє місце  під сонцем, боротися не тільки за свої права, а за долю цілого народу? Аби була кожна сім’я «вольна, нова», аби на нашій землі «врага не буде, супостата», вірити, що «нема на світі України, немає другого Дніпра…».

       Я підходжу до етажерки і на верхній поличці бачу книжку – «Кобзар» Т.Г.Шевченка. Вона ще мого татуся. Отже, його знають у кожній хаті.

       Мої думки перебив тато, який, засніжений, зайшов у оселю, заніс із собою клубок морозу. Я підійшов до нього і простягнув йому книгу.

• Твоя? – запитав.
• Моя,- посміхнувся тато.
• А що ти про нього знаєш?
• Ну, вчив його вірші, читав біографію. А хочеш, щось пригадаю:

             « Садок вишневий коло хати,

              Хрущі над вишнями гудуть…»

• І я це знаю, зрадівши,- сказав я.

А ще?

• «Настане суд, заговорять
• І Дніпро, і гори…». А мама теж знає про Шевченка, питайте у неї, бо у мене є справи.

Я підійшов до матусі, протягнув їй «Кобзар».

• О, ти читаєш Шевченка?- здивувалася мати. – Хороший поет, гарна людина, і дуже любив Україну.
• Ати пам’ятаєш щось?
• Я дуже люблю його «Катерину»:

                Кохайтеся, чорнобриві,

                Та не з москалями,

                Бо москалі чужі люди,

                Роблять лихо з вами.

І мати розповіла мені про Катерину, її долю, маленького Івася. Це виявилося цікавіше всяких казок і комп’ютерних ігор.  Я відкрив і гортав книгу, зачитався  і не помітив, як на землю зійшов вечір. Все не міг відірватись від сторінок «Кобзаря». Скільки болю і сліз за кожним рядком, скільки віри, що «і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».  А скільки любові до своєї Батьківщини:

                          Подивіться на рай тихий,

                          На свою країну,

                          Полюбіте щирим серцем

                          Велику руїну…

Це він звертався до нас  з надією, вірою. Ми не зрадимо тебе, Тарасе.

Наша земля переживає нині важкі часи. Та я вірю, як і ти, Великий Кобзарю, що ми є, були, і будем, і Вітчизна в нас одна.  Ми здолаємо всі труднощі, переможемо у війні, аби і далі читати Шевченка, говорити українською мовою, у свята одягати вишиванки і гордо заявляти: «Ми – українці, і в нас найкраща є земля!».