Опозиційний рух: «шістдесятники» і дисиденти.

З.М. 4. Опозиційний рух: «шістдесятники» і дисиденти.

Хочеш жити у вільній державі – не жалій себе.

Хочеш жити у чесній державі – не жалій інших.

Хочеш жити у правовій державі –

не бійся віддати своє життя

(Сенека).

ХІД ЗАНЯТТЯ

І. Організаційний момент (з’ясування емоційної готовності до заняття, перевірка присутніх)

ІІ. Оголошення теми і мети заняття.

Сьогодні ми з вами згадаємо про шістдесятників-генерацію подвижників на шляху до України в Україні. Сьогодні ми поговоримо про дисидентів і з’ясуємо: в чому різниця між цими поняттями і що їх об’єднує. Ці люди кожним діянням і словом своїм наражались на смертельну небезпеку і часто змушені були платити життям за право бути собою, або ж платити сумлінням за право бути живим.

Сьогодні ми пройдемося тернистими стежками людських доль і заглянемо в недалеке минуле, щоб зустрітися з представниками покоління 50-60-70 років ХХ століття, які не підкорилися тодішній тоталітарній системі. Отож, тема сьогоднішнього уроку: «Опозиційний рух: «шістдесятники» і дисиденти». Запишіть її в зошитах.

Епіграфом до нашої зустрічі я взяла слова давньоримського філософа Сенеки, який говорив: «Хочеш жити у вільній державі – не жалій себе. Хочеш жити у чесній державі – не жалій інших. Хочеш жити у правовій державі – не бійся віддати своє життя».

Саме цими словами я хочу розпочати наш урок. А у в кінці уроку, я сподіваюсь,  ми з впевненістю дамо відповідь на питання:

• Заради чого шістдесятники і дисиденти жертвували своїм життям?

ІІІ. Актуалізація опорних знань

• Отже, мова йтиме про 60-ті роки ХХ століття. Які асоціації пов’язані у вас із цим часом. Подумайте і озвучте їх.  (Празька весна, хрущовська відлига, реабілітація політв»язнів, ХХ з»їзд КПРС, послаблення цензури, київське метро, раднаргоспи, політ людини в космос, …)
• Молодці!
• Тепер давайте більш глибоко згадаємо терміни і основні дати цього періоду. Приготуйтесь до написання історичного диктанту.

Обміняйтесь зошитами і звірте правильність відповідей вашого сусіда! Час пішов! Нагадую: за кожну правильну відповідь – 1 бал! Порахуйте кількість правильних балів і виставте оцінку своєму товаришу!

Хочу зрозуміти, які були для вас найважчими. Підніміть руки, хто правильно дав відповідь на 1, 2… 12 питання. Зрозуміло! Ви добре попрацювали і засвоїли попередній матеріал! 

Тепер можемо з’ясувати, як зрозуміли та засвоїли матеріал, що ви отримали для самостійного вивчення.

ІV. Робота над уточненням та усвідомленням студентами матеріалу, отриманого під час самостійної підготовки до заняття (елементи оберненого навчання).

• Як би ви пояснили, що таке «шістдесятництво»? (Шістдесятництвом називають літературно-мистецьку та суспільно-політичну течію серед української інтелектуальної еліти, що виникли на зламі 1950-1960-х років.)
  •                      Передумовою виникнення течії були політичні зміни, які мали місце в період десталінізації і супроводжувалися викриттям і засудженням масових репресій, демократизацією суспільно-політичного і культурного життя в Україні.

Десталінізація пожвавила національно-культурне життя України і митці почали шукати способи, як «розширити творчі межі соціалістичного реалізму».

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є й модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Оскільки таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури і  не вкладалося в жорсткі рамки підцензурного стилю «соціалістичного реалізму» та загрожувало його існуванню, то радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя.

 «Шістдесятники не боролися з радянською владою і не піддавали сумніву соціалістичні цінності. Вони тільки наполягали на більш радикальній десталінізації і сподівалися разом із владою побудувати «соціалізм з людським обличчям».

Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Кн. 3. Київ, 2013. С. 191-192.

• На що спиралось поширення опозиційних настроїв в українському суспільстві? (Поширення опозиційних настроїв в українському суспільстві в період «відлиги» спиралося на тривалу традицію національно-визвольного руху.)
• Що призвело творчу молодь періоду хрущовської відлиги до появи неофіційних об»єднань і як вони називались? (Прагнення молодих  митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі переросло в культурно-просвітні акції і появу неофіційних об'єднань – клубів творчої молоді)
• В чому проявлялась діяльність таких клубів? (Діяльність таких клубів полягала в проведенні мистецьких заходів (літературних вечорів, художніх виставок, показів замовчуваних театральних п'єс, вечорів пам'яті репресованих митців), спрямованих на пропаганду культурної спадщини і пробудження національної самосвідомості).
  •                      Правильно! Ідея клубу виникла з ініціативи студентів організувати театралізовані групи колядників. Спочатку це викликало переляк у міськкомі партії, але коли за молодих людей заступився О. Аджубей, редактор московської газети «Известия» і зять М. Хрущова, київська комсомольська організація отримала вказівку очолити ініціативу.
• Де і коли  молоді митці-шістдесятники створили клуб творчої молоді? (Першим об'єднанням молодих митців-шістдесятників став клуб творчої молоді «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959 р. Під впливом київського клубу в 1962 р. утворено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, які пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, національну культуру діяли також у Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1968 р. клуб творчої молоді виник у Придніпровську.)
  •                      При клубах діяли секції: письменницька, художня, музична, кіно- й театральна. Члени клубу організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, влаштовували краєзнавчі експедиції (як-от до місць захоронення жертв масових репресій у Биківні). Чим далі, тим діяльність клубів набувала більшого громадського й соціального звучання.
• Що стало причиною для приводом  для закриття молодіжних об'єднань і застосування каральних заходів щодо їхнього активу?

(Політична відчуженість і яскрава національна спрямованість клубів стала приводом для закриття молодіжних об'єднань. Спочатку у 1964 р. ліквідовано клуби в Києві та Львові, невдовзі така ж доля спіткала учасників інших молодіжних об'єднань.)

•                      Наступ влади на творчу молодь виразно проявився після зустрічей М. Хрущова з творчою молоддю в Москві у 1962-1963рр. Поведінка радянського керівника була вкрай брутальною, молодих художників і поетів він звинуватив у безідейності, формалізмі, авангардизмі.

• Дуже добре! Ви впорались із самостійним вивченням матеріалу!

V. Робота над вивченням нового матеріалу.

•                      Нонконформістами й етичними максималістами були: поети й письменники М. Вінграновський, Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус; літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний; художники й графіки А.Горська, О.Заливаха, І.Марчук; скульпторка Т.Бриж; композитори В.Сильвестров, М.Скорик; кінорежисери, актори й театральні діячі Ю.Іллєнко, І.Миколайчук, С.Параджанов; публіцисти В. Марченко, В. Мороз, В.Чорновіл та ін.

Шістдесятників характеризують як внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму. Тому-то влада з великою підозрою ставилася до творчої молоді, особливо письменників і поетів. Партійні керівники докоряли шістдесятникам, що ті вдаються до «формалістичних викрутасів» або що їхні твори використовують «українські буржуазно-націоналістичні контрреволюціонери за кордоном».

Ще більше ситуація загострилася з приходом до влади Л.Брежнєва у 1964 р.  Тоді розпочався ідеологічний наступ консерваторів. Влада прагнула побороти не тільки критиків режиму, а й модерні форми культури. З шістдесятництва виростав дисидентський рух.

Дисидент (лат. dissidens - незгодний) – людина, яка активно виявляє незгоду з суспільно-політичними процесами в країнах з репресивними, диктаторськими режимами.

•                      У політичній історії України другої половини ХХ ст. дисидентство відіграло ключову роль. Хоча самостійно воно було нездатне виступити рівноцінним опонентом комуністичному режимові, однак істотно вплинуло на його занепад.  Представники цього руху наважилися на відкриту критику влади, вимагаючи ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Рух виріс з хрущовської десталінізації та шістдесятництва. Обмежені викриття страхітливих злочинів сталінізму викликали розчарування й скептицизм стосовно комуністичного режиму загалом. Тому спроба Л.Брежнєва згорнути лібералізацію викликала протидію, особливо серед інтелігенції.

Засадничою цінністю для більшості дисидентів була свобода слова, а також право певної культури на суверенність і самобутність (а подекуди й на саме існування), що стало результатом політизації головних настанов шістдесятництва.

•                      Першим голосним проявом людей, які не поділяли панівної в СРСР ідеології і не готові були миритись із придушенням свободи слова, свободи думки, придушенням декларованої на увесь світ демократії, стала подія, що відбулась на презентації фільму С. Параджнова «Тіні забутих предків», 4 вересня 1965 р. у новому кінотеатрі «Україна». Саме напередодні цієї презентації по Україні прокотилась І хвиля арештів дисидентів.

Першим на сцену вийшов І. Дзюба і розповів про арешти побратимів, що проводились у найкращих сталінських традиціях: майже одночасно у різних містах УРСР, таємно, вночі без дотримання якохось законних формальностей. Його підтримав В. Чорновіл, якому приписують звертання до публіки у залі: «Хто проти тиранії, встаньте». І першим на цей заклик відгукнувся і піднявся молодий, ще не відомий органам КДБ, Василь Стус. Так на політичну арену вийшли одні із найяскравіших постатей українського дисидентства.

•                      Дисидентство пов'язане з інакодумством. Однак, якщо інакодумство є явищем передусім світоглядним, то дисидентство передбачає відкрите, публічне представлення власної позиції. Дисидентство може відбуватись як індивідуально, так і в групах. При цьому не виключене використання таємних, підпільних методів протидії владі.
•                      Поширення власної позиції ведеться передусім у формі орієнтованих на публічність політичних документів (маніфестів, відозв, звернень, петицій, меморандумів), зокрема праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби й «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола. Поширення забороненої літератури, у СРСР набуло у феномені самвидаву - нелегальному виробництві й поширенні нецензурованої літератури. Українська інтелігенція розглядала самвидав як спосіб реалізації гарантованої конституцією свободи слова, як чи не найголовнішу форму інтелектуального опору тоталітарному режиму в СРСР. Самвидав був єдиною формою духовної опозиції. Написані від руки, надруковані на друкарських машинках, перефотографовані матеріали самвидаву передавали з рук у руки «надійним» людям, які поширювали їх серед родичів, близьких знайомих, друзів, робили таким чином процес стихійним і неконтрольованим. Оскільки матеріали самвидаву розповсюджувалися головним чином у містах (частина з них потрапляла за кордон, і там ставала «тамвидавом»), то його читачами були насамперед інтелігенція й робітники. Тільки невелика частина непідцензурної продукції потрапляла в село. Більшість творів самвидаву були присвячені констатації становища України у складі СРСР (утисків культури, мови тощо). Друковано й твори українських поетів і письменників, заборонені в радянській Україні. Головними центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. Найбільший осередок «тамвидаву» знаходився в Балтиморі (США), де в 1967 р. українські емігранти заснували видавництво «Смолоскип».
•                      Дисидентський рух в Україні, що зародився у сер. 1960-х років як результат політизації головних настанов шістдесятництва, виражав протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації та антирелігійної боротьби, з часом сформувався і почав розвиватися у 4 напрямках.
•                      1. У політичній історії України другої половини ХХ ст. дисидентство відіграло ключову роль, хоча самостійно воно було нездатне виступити рівноцінним опонентом комуністичному режимові. Однак представники самостійницького напряму виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Безпосереднім результатом роботи цього дисидентського напрямку став 1991 р. - повалення Радянського Союзу і відновлення української державності. Наголошую: характерною ознакою, яка від початку вирізняла дисидентство від попередніх етапів протистояння українців тоталітарному режиму, стала принципова відмова від збройної боротьби, виключно мирними засобами. Цей ненасильницький рух, за словами історика, був скоріше «рухом думки, волі, енергії, рухом особистостей» (Г. Касьянов). Таку боротьбу без зброї, без культу насильства і вбивства, чеський дисидент Вацлав Гавел назвав «силою слабких».
•                      І хоча ми говоримо про оформлення дисидентського руху з середини 1960-х р., першою «ластівкою» самостійницького його напрямку стала підпільна  організація «Українська робітничо-селянська спілка» (УРСС), яку у 1959 р. створив Л.Лук»яненко. Метою цієї організації було здобуття незалежності України шляхом виходу з СРСР конституційним шляхом. Усі члени УРСС мали вищу освіту, більшість з них була юристами, тому в літературі справу УРСС називають ще “справою юристів”. Вони хотіли виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції, радянських законів.

Якщо коротко розказати про цю унікальну особистість, то треба сказати наступне: народився на Чернігівщині у 1928р. і був старшим синомз 4 у сім»ї. Пережив Голодомор 1932-1933 рр., Л. Лук'яненко воював з 15 років, бо він не міг довести, що ще неповнолітній. Служив до 1953 року. Коли Лук'яненко приїздив додому, то бачив, що сім'я живе в злиднях. Тоді й вирішив для себе, що треба робити далі: вступив і закінчив Московський університет, юридичний факультет і отримав направлення на роботу у Львівську область. Там все і почалось.

Каральні органи КДБ мали всюди свої очі та вуха і серед 8 осіб учасників організації завівся зрадник (сексот- «секретний сотрудник»), що дозволило заарештувати всіх ще на стадії розробки майбутньої програми дій організації. Під час свого допиту на попередньому слідстві на звинувачення в антирадянській пропаганді та агітації Л.Лук’яненко зауважив, що «агітація за відокремлення УРСР від СРСР не складає жодного злочину, бо ст. 17 Конституції СРСР проголошує право виходу союзної республіки зі складу СРСР». Слідчий УКДБ капітан Денисов «відповів, піднявши Конституцію над головою: “Конституция существует для заграницы”.

В 1961 р. – Л. Лук»яненко був засуджений до страти і 72 дні провів у камері смертників, кожного дня і кожної ночі очікуючи, що це буде його остання ніч чи день. Після клопотань його і адвоката, вирок  буде змінено на 15 років ув»язнення, які Л. Лук»яненко відбуватиме у таборах Мордовії. І, звертаючись, до сучасного покоління,якому, ті далекі сторінки боротьби за самостійну Україну не дуже відомі, колись Л. Лук»яненко сказав: «Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання».

•                      2. Національно-культурницький напрям базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Більшість учасників цього напрямку – це колишні шістдесятники, які переконались, що з владою треба не співпрацювати, допомагаючи щось латати у системі, а треба з нею боротися! Силою слова, художнього мистецтва, театру чи кіно. Бо влада не бажає сама змінюватись, то треба їй допомагати. Продовжуючи розпочаті шістдесятниками відродження вертепів, проведення вечорів пам»яті, літературних вечорів чи мистецьких зустрічей, які, як правило проводились, на квартирах, тому отрималаи назву «квартирники».
•                      3. Правозахисний напрямок став на захист невід'ємних прав людини. За дотримання конституції і законів, виступали представники правозахисного напряму. Одним із яскравих представників такої роботи був генерал Петро Григоренко, який народився у Бердянському районі теперішньої Запорізької області. Пройшов усю війну і його військова, викладацька і наукова робота у післявоєнний час складалась дуже добре до 1961 р., коли він, виступаючи на одній із партконференцій вирішив підняти питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився? За такий демарш його було усунуто від викладацької діяльності, відправили на службу у в Далекосхідний військовий округ.
•                      А потім був арешт та примусове дворічне психіатричне лікування. Бо як іще пояснити простим радянським людям, чому бойовий генерал, фронтовик, комуніст, відзначений 4 орденами, численними медалями, який отримав поранення на фронті, раптом виступив проти радянської влади? Репресивна медицина починає набирати обертів. Петро Григоренко став одним із перших її ув»язненим. Але, незважаючи на лікування сильнодіючими психотропними препаратами, генерал зберіг здоровий глузд, гострий розум і не зламався в боротьбі з тиранією. Він не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримських татар депортованих у Середню Азію у 1968 р., а пізніше встав на захист лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. Невгамовний, з його ім'ям пов'язують створення правозахисної організації в СРСР Української Гельсінської групи (УГГ), про яку детальніше ми будемо говорити пізніше. Щоб позбавитись від нього, йому навіть дозволили виїхати на лікування у 1977 р., а поки його не було – позбавили громадянства СРСР. Тому останні 10 років свого життя змушений був жити і продовжувати правозахисну діяльність у Нью-Йорку.
•                      4. Релігійний напрям відстоював права віруючих, легалізацію греко-католицької церкви, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих. Серед найбільш яскравих представників борців цього напрямку був Йосип Тереля - український містик, мученик, сучасний пророк та ясновидець із Західної України, письменник, греко-католицький дисидент, в'язень совісті, який народився і проацював у Закарпатської області. 23 роки провів в радянських тюрмах (з них 9 років - в одиночці) за те, що був активістом українського католицького правозахисного руху. За цей час він у повністю містичний спосіб звершив дев'ять успішних втеч з тюрем і колоній посиленого режиму. Йосип Тереля - це людина, яка боролася за свободу віросповідань, вільне здійснення обрядів, звільнення засуджених за віру, одним з методом його боротьби було створення комітету захисту Української греко-католицької церкви. Про нього написано бестселер Майкла Брауна «Труба Гавриїла». Папа Римський провів з українським пророком тридцять шість аудієнцій. Іван Павло ІІ розпитував його про майбутнє.

У вересні 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви («Ініціативна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви»), що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.              Після чергового арешту і втечі він виїхав у Канаду, де і закінчить свій земний шлях.             

•                      Nota Bene!

Кількісно дисидентський рух не був надто чисельним і мав обмежений вплив на громадську думку. У СРСР дисиденти опинялися переважно сам на сам з потужною державою, яка мала колосальний апарат насильства й де інакодумство вважали кримінальним злочином.

Навіть коли до дисидентів зараховувати осіб, які хоча б раз підписали якісь петиції чи листи протесту (а серед них траплялися й випадкові люди), їхня кількість у період 1960-1972 рр. не перевищувала 942 особи. Після 1972 р. коло дисидентів фактично не розширювалося, однак мала кількість компенсувалася стійкістю. Базовими осередками руху були міста, а міська інтелігенція взяла на себе роль організатора й головного учасника руху. Близько 85 % дисидентів належало до інтелігенції, а серед неї найчисельнішою групою була гуманітарна інтелігенція. Стосовно соціального походження, то близько 60 % дисидентів були вихідцями з селянства, 30 % - з інтелігенції і 10 % - з робітників. У територіальному розрізі 38 % дисидентів мешкали в Києві, 25 % - у Львові, 9 % - в Івано-Франківській і Тернопільській областях, 19 % - у Кримській області, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Національний склад учасників дисидентського руху в розрізі статистики був такий (з 942 осіб): 77 % - українці, 0,5 % - росіяни, 10 % - представники інших національностей (головним чином це були євреї і кримські татари); для 12,5 % історикам не вдалося встановити національність.

•                      Ще кілька слів про  тактику радянських каральних органів періоду «відлиги»: вона змінилась. Від створення фіктивних контрреволюційних організацій, які давали змогу фабрикувати масові звинувачення й розгортати репресії, вони перейшли до акцентованого впливу на конкретних осіб і групи. Відмову від відкритого насилля почасти диктувало прагнення авторитарного керівництва уникнути негативної реакції міжнародного співтовариства (насамперед Заходу).

Нову тактику апробували в західних областях України, куди після ліквідації ГУЛАГу поверталися (навіть усупереч забороні) десятки тисяч осіб, раніше засуджених за участь в УПА чи зв'язки зі збройним підпіллям. Будь-які загрози відродження повстанського руху чи підозри у зв'язках населення із закордонними центрами націоналістів жорстко перепинялися.

Історики звертають увагу, що «співавтором» дисидентства в певному сенсі завжди є влада, яка прагне відновити максимальний контроль за суспільними процесами, зупинити громадську свободу й перешкодити проявам опозиції. Щоб досягти цього, влада активізує репресивний апарат держави, який, проте, рідко використовує для фізичного знищення інакомислячих. Головний акцент робиться на правовому переслідуванні, заходах морального, психологічного тиску, дискредитації особистостідля маргіналізації, підконтрольності або ізоляції. Зокрема, активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо

У 1961 р. набув чинності новий Кримінальний кодекс СРСР, у якому передбачено продовження практики політичних репресій. Сумнозвісними стали дві його статті: 61 («шкідництво») і 62 («антирадянська агітація і пропаганда»). Остання мала універсальний характер і могла застосовуватися щодо будь-якого прояву невдоволення владою.

•                      Влада не завжди знала, як діяти. Інколи навіть не могла зрозуміти, що відбувається. Несподіваним було те, що протести лунали із середовища людей, яким, як казали, «радянська влада дала все». Так було з І. Дзюбою, який нічого не приховував. Ба більше, навіть сам відправив рукопис статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» партійному керівництву в Києві й Москві. Звільнення з роботи (як це відбулося з М. Брайчевським в Інституті історії АН УРСР, а згодом і в Інституті археології) теж не давали бажаного результату. У 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів», а ЦК КПУ її продублював. Це стало підставою для проведення другої хвилі арештів дисидентів, яка  відбулась у 1972-1973 рр. і стали справжнім погромом. Тоді десятки осіб опинилися за ґратами (І.Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл, З. Франко та ін.), дехто з них вже не вперше. Одночасно почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках, бібліотеках, театрах і музеях. Було складено чорні списки письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації.

Але і ті українські дисиденти, хто не потрапив у в»язницю радикалізували методи своєї діяльності, хоча вони ніколи не наближувалися до насильницьких. Більшість дисидентів не були революціонерами ні за світоглядом, ні за культурою та способом життя.

VІ. Закріплення навчального матеріалу всієї теми.

1. Шістдесятництво – це ….

2. Кого з шістдесятників ви можете назвати?

3. Як наприкінці 1960-х років називали людей, які не поділяли панівної в СРСР ідеології?

4. Чи близькі поняття шістдесятники і дисиденти?

5.  Які напрямки дисидентства сформувались в СРСР?

6. Назвіть роки проведення масових арештів дисидентів.

7. Кого із дисидентів ви можете назвати?

VІІ. Підсумок та аналіз заняття. Повідомлення та мотивація оцінок.

•                      Давайте повернемось до питання, яке було на початку уроку:

• Заради чого шістдесятники і дисиденти жертвували своїм життям?

(Шістдесятники і дисиденти жертвували своїм життям заради любові до України, заради друзів-однодумців, проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму, виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність, права і свободи, записані в Конституції СРСР).

То ж і ви вчіться розрізняти добро і зло, правду і брехню, вірте у чесність, справедливість і порядність. Не йдіть проти себе. Не бійтеся сказати те, що думаєте. А науку цю беріть із творів, які написали чесні й порядні люди. Вони - частина України, частина нас самих. Вони любили і люблять свою Вітчизну і народ, вболівають за його свободу. Уся їх «провина» була в тому, що мали власний погляд на становище України і методи керівництва суспільством, у тому, що вірили у вільну Україну, любили рідну мову, сподівалися на свободу слова і дій. Особливо це треба розуміти зараз, коли відбувається пряма агресія РФ проти України. Так і не змирилась колишня імперія із втратою нашої території, яка стала вільна і незалежна і завдяки праці тих людей, про яких ми сьогодні говорили.

Ми ще неодноразово будемо на наших заняттях звертатись до їх діяльності, сьогодні лише перший дотик до цієї сторінки нашої історії. Будьмо гідні їх праці! Працюймо наполегливо!

Сьогодні добре на уроці працювали…

VІІІ. Домашнє завдання.

•                      Вивчити матеріали конспекту, доповнити його за параграфом 19,  виконати завдання до теми  ст. 24  «Електронних дидактичних завдань»