Основи філософських знань Тема1. "Світогляд. Предфілософія. Філософія"

• Тема: 1. Світогляд як духовно-практичний феномен. Філософія, її предмет, проблеми та функції.

Питання:

1. Світогляд як феномен життя суспільства. Структура світогляду.
2. Філософія, її проблеми, функції. Основне питання філософії.
3. Міфологія, релігія, філософія і наука як історичні типи світогляду
4. Цінність філософії для особи та суспільства. Взаємозв'язок філософії з різними науками.

1 Світогляд – це результат духовного освоєння, усвідомлення дійсності з позицій взаємовідносин природи і людини. Це складне явище суспільної та індивідуальної свідомості. Суттєве значення для характеристики світогляду має присутність у ньому різних компонентів – знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, ідеалів тощо. Дійсна сутність світогляду "захована" в забезпеченні відповідності самосвідомості суб'єкта його життєвому світу. Саме тому поняття світоглядної самосвідомості, залежно від обставин і культури індивіда здатне матеріалізуватись у різних формах свідомості. Як та чи інша людина виявляє своє світоглядне кредо – залежить від її соціального буття, способу життя, досвіду, знань, культури та ін. Істотним є те, що незалежно від форми і мови, світогляд повинен бути органічним виразом самосвідомості суб'єкта, він має поєднувати і узгоджувати внутрішній світ індивіда, його "я" з зовнішнім світом.

Це означає, що функції світогляду і самосвідомості полягають у забезпеченні духовного і практичного самовизначення індивіда в тому реальному світі, який є сферою його життя.

Світогляд, отже, це не просто знання про навколишній світ або про людину в ньому, це певна система поглядів на місце і роль людини у світі. Саме ця проблема є основою будь-якого світогляду і як така являє собою основне питання світогляду: людина-світ. Тому світогляд дає не тільки уявлення про Храм, ідеал, до якого ми наближаємося, а й про стратегію цього руху, принцип шляху до обраного Храму.

Світогляд у будь-якій своїй формі існує в будь-якому суспільстві і в будь-якої людини. Людина, яка не звикла розмірковувати про принципи та ідеали, вважає, що всі люди прагнуть приблизно до одного – до звичного, зрозумілого для неї та найближчого її оточення. Тим часом це далеко не так.

У структурі світогляду виділяється пізнавальний (гносеологічний) компонент, що ґрунтується на узагальнених знаннях – професійних, повсякденних тощо, і являє собою універсальну картину світу, в якій систематизуються результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення народу, епохи тощо.

Морально-вольовий компонент – це емоційно-вольове засвоєння, перетворення в особисті погляди вірувань, знань, а також цінностей і моральних норм у практичні вчинки і дії.

Ціннісно-нормативний (аксіологічний) компонент – забезпечити вміння керуватись певними суспільними цінностями, ідеалами, переконаннями, віруваннями тощо.

Цінність – властивість предмета, явища задовольняти потреби, бажання індивіда. До системи цінностей можуть входити уявлення про добро і зло, щастя, нещастя, сенс і мету життя та інше.

До структури світогляду входить також практичний компонент. Світогляд – це не тільки узагальнені знання, а й реальна готовність людини до певного типу поведінки в різних обставинах.

Інший поділ світогляду – на буденний і теоретичний. Буденний світогляд виникає через почуття, емоції, настрій, в яких відображується діяльність людини. Він рухомий, мінливий, не має логічної форми. У буденному світогляді позиція людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чи нелюбові та інше.

Теоретичний світогляд ґрунтується на поняттях, концепціях, теоріях, гіпотезах, ідеях. На цьому рівні створюється світоглядна картина яка пізнає сутність явищ. Крім вищерозглянутих рівнів світогляду є індивідуальний чи масовий.

Індивідуальний світогляд відображує специфіку неповторних рис особливості людини та особливості її існування.

Масовий світогляд властивий націям, племенам, класам, групам людей.

 

2. Людина не просто приймає чуттєво осяжний світ таким, яким він є, а дивуючись, запитує про причину: "Чому взагалі щось існує ? Що стоїть за видимими явищами ? Чому ми живимо ?"

Коли завдяки цим, актуальним для будь-якого часу, запитанням буденна самозрозумілість уперше підпала під сумнів, стало зрозумілим, що з накопиченням поодиноких знань сутність і зміст цілого залишаються прихованими. До причин, які дають поштовх філософствуванню належить сумнів. Витоки філософії вбачали також у тому, що людина живе усвідомлюючи власну смертність.

Постійна загроза кінця життя перешкоджає бездумному існуванню без будь-яких питань, спонукає людину до роздумів про саму себе і до вибору, що в житті головне.

Філософські питання постають перед кожною людиною. Філософствування – це споконвічна природна потреба, властива свідомо-відповідальному людському буттю. Термін "філософія" в перекладі з грецької означає "любов до мудрості" (pheleo - люблю, sophia - мудрість). Вважається, що це слово вперше застосував давньогрецький математик і мислитель Піфагор (VI ст. до н.е.). Завдяки Платону цей термін закріпився у європейській культурі. Спочатку він означав сукупність усіх теоретичних знань, що охоплювала не тільки практичні спостереження і висновки, початки наук, але й роздуми людей про світ і про себе, про сенс життя і цілі людського існування.

Мудрість цінувалась тому, що дозволяла приймати практичні рішення, була засобом керівництва людською поведінкою і способом життя. Джерелом розвитку філософії на перших етапах були спостереження людини за її власним життям, її сім'єю, суспільством, державою.

Філософія – це теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, на місце людини в ньому. Філософію вважають матір'ю науки, і перші природознавці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загально значимих принципів і положень. Філософствування означає пошук цілісної картини світу. Філософія навчає мислити, пізнавати навколишній світ і себе самого, вчить умінню дивлячись – бачити. Осмислюючи й обґрунтовуючи світоглядні ідеали, філософія виконує світоглядну функцію. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації ідеалів, формуючи загальні принципи та норми філософія виконує методологічну функцію. Існує і виховна функція. Її мета – орієнтація людини на відповідні цінності в житті.

Проблеми філософії:

1) Що складає сутність природи і Всесвіту;

2) В якому відношенні знаходиться розум та зовнішній світ;

3) Що таке людина та її місце у світі.

Отже, сутність філософії утворює не який-небудь особливий специфічний предмет розгляду, а саме філософське мислення, філософствування, яке полягає в прагненні особистості встановити згоду між собою і навколишнім світом, тому філософія є формулою її самореалізації. Кожна особистість створює свою філософську систему з вибором ідей, які виражають внутрішній стан особистості філософа.

 

3. Неповторність шляхів формування індивідуальних чи групових світоглядів не заперечує, однак, можливості визначення сталих форм світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це – міфологія, релігія, філософія і наука. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці ґрунтовними, базовими залишаються поняття «людина» і «світ». Саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування.

Міфологія є історично першою формою світогляду. Це світогляд, заснований не на теоретичних доказах і міркуваннях, а на образноемоційному переживанні світу та на суспільних ілюзіях, породжених дефіцитом точних знань про світ. Але саме з міфології починається своєрідне піднесення людства над важким і буденним існуванням, над суворим реальним світом – у «інший світ», світ умоглядний, більш привабливий і більш справедливий. Потребу у не речовинних и невидимих світах люди відчували майже завжди. Мрія та уява першими допомагають здійснити піднесення над буденністю, стають найбільш простими й доступними формами перетворення дійсності, які давали тимчасове забуття від щоденних турбот й труднощів виживання.

Існування первісної людини вже включало в себе такі потреби, які не мали безпосереднього біологічного значення – ритуальні танці, поховальні обряди, навчання, магічні дії. Саме вони закладали основи перших ціннісних комплексів. В подальшому саме цінності допомагали людині вибудовувати соціально-привабливі світи можливої дійсності. А завдяки усвідомленим суспільним потребам та соціальним інтересам людина поступово навчалася керуватися в житті образом належного, а не реального, ще неіснуючого стану речей. Належні цінності утворювали особливий світ духовного буття, який і підносив людину над повсякденністю та допомагав визначати сенси власного не тілесного існування. Ідеальному світу стала згодом відводитися роль зразка світобудови, якому мали б відповідати й взірці людськоїналежної поведінки.

Міфологія (від грец. mifos – легенда, переказ і logos – слово, вчення) –спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. У духовному світі первісного суспільства міфологія була універсальною формою суспільної свідомості. В міфі світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння злиті у єдиний комплекс, в якому перетинаються зародки знань, вірувань, різних видів мистецтва. Тут також відсутні розмежування людини та світу, думки та емоцій, знань та поетичних образів, реальності та вигадки, ідеального та матеріального. В міфології зближувалися явища природи і культури, людські риси та властивості переносилися на навколишній світ, який сприймався одухотвореним, одушевленим (де гори здригалися, ріки гнівалися, море хвилювалося, земля народжувала, трава пітніла тощо). Природні сили й космос хоч і олюднювалися, але вважалися неперевершеними і нездоланними для людей. Потреба виживання змушувала людей знаходити шляхи порозуміння зі світом, запроваджувати певні системи дій, якіб запобігали гніву природи та викликали доброзичливість й прихильність до них. Так народжувались ритуали, обряди, традиції.

Міфи, казки, легенди, епоси є у всіх народів світу. Вони переказують про справи богів і героїв, фантастичних істот і духів. Багато міфів присвячено спробам знайти відповіді на питання про початок світу, походження людини, природних стихій, про можливість руйнування цього світу та його відновлення. Є міфи, що намагаються пояснити культурні здобутки (добування вогню, початок землеробства, походження ремесел, звичаїв, обрядів), зміну сезонів, стадії людського життя, явища смерті тощо.

Міфологія виконувала дуже важливі функції у первісному суспільстві:

1) закріплювала та підтримувала певну систему цінностей;

2) визначала межі добра і зла, заохочуючи чи засуджуючи ті чи інші вчинки;

3) формувала колективні уявлення про належні форми дій заради виживання роду;

4) започатковувала культурні традиції, забезпечувала духовний зв’язок поколінь;

5) створювала більш-менш цілісну картину світу, в якій людина ще не про-

тиставляється йому, а, навпаки перебуває в гармонії з ним та несе відповідальність за підтримання світової злагоди.

Міфологія постає спільним джерелом більш зрілих форм світогляду –

релігії та філософії – бо саме вона ініціює пошук відповідей на вічні питання про таємниці життя та смерті, походження космосу та людини, сенси  людського існування тощо.

Релігія (від лат. religio – благочестя, набожність, святиня) – така форма світогляду, в якій осмислення світу здійснюється через його подвоєння на природний, земний, видимий світ, що сприймається органами чуття, та небесний, невидимий, трансцендентальний, що закритий для розуму й почуттів і потребує лише віри. Природний світ вважається вторинним, похідним від світу небесного або від Творця. Бог як джерело і початок світу вважається незбагненним і недосяжним для людей. Бог – це Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських чи природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він породжує все, тому не може бути чимось з того, що сам породжує. Тому людина не може пізнати Бога як будь-яке природне явище або відкрити як науковий закон. Ще Іммануїл Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести , ні спростувати. Як теологічні, так і наукові пошуки доказів «за» чи «проти» існування Бога тривають здавна, але вони марні. Ці докази нічого не доводять людині, яка не вірить, та не потрібні людині, що вірує. Віра і виступає головним способом осягнення буття.

Релігія обґрунтовує перевагу ідеальних сутностей, що в практичному плані має доводити пріоритет духу над тілом й постійну необхідність дбати про чистоту душі, думок і справ. Потойбічне життя тлумачиться як відплата за земне існування.

Релігія, як і міфологія, постає наслідком споконвічної потреби людей

вийти за межі цього світу, знайти щось вище, краще, досконаліше, ніж що-

денне просте існування у турботах й тривогах, знайти спасіння і втіху. Виникнення релігії відносять до часу існування ранніх родових общин. Відтоді

релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм. Релігійні вірування завжди були пов’язані з конкретним життям конкретних народів, тому єдиної релігії з єдиним змістом віросповідань і єдиним культом скластися не могло. Класифікувати різноманітні релігії вкрай важко. Найчастіше вчені пропонують визначати:

1) племінні культи;

2) національно-державні релігії;

 3) світові релігії.

Племінні культи, або первісні форми релігії, існують як поклоніння

природі, її явищам, священним тваринам (тотемізм), матеріальним предметам (фетишизм), душам померлих предків. Ці культи, як правило, ще не мають Святого Письма та якогось узагальненого уявлення про Бога чи богів.

Національно-державні релігії з’являються з формуванням народностей і класових суспільств. Вони не поширюються на інші держави, а формуються як локальні духовні культури, бо прив’язані до способу існування й менталітету конкретного етносу. Найчастіше такі релігії є політеїстичними, тобто сповідують багатобожжя – шанують відразу декількох богів або мають цілий їх пантеон (грец. – храм усім богам). Більшість богів, як правило, антропоморфні, тобто схожі на людей. Зміст віровчень викладений вже у священних книгах. Формується також особлива спільнота священнослужителів – жерців, які узурпують часто всю духовно-ідеологічну сферу свого суспільства. Національно-державні релігії існували в Стародавньому Єгипті, Персії, Месопотамії, Греції, Римі. Деякі з них (іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм, індуїзм) популярні й досі.

Світові релігії з’являються пізніше за інших, за умов пожвавлення торговельних зв’язків, військово-політичних процесів, освоєння нових тери-торій, формування імперських держав тощо. Світові релігії спираються в певній мірі на деякі національно-державні, але відрізняються від них космополітизмом (від грец. kosmopolites – громадянин світу), тобто своєрідною «наднаціональністю» та прозелітизмом (від грец. proselitos – новонавернений), тобто намаганням завербувати якнайбільше прихильників. Для світових релігій характерні розвинуті догматика (тлумачення священних канонів), теологія (вчення про Бога), культ, церковна організація, міжнародні зв’язки. Світовими релігіями нині вважаються буддизм, іслам та християнство. Всі три є монотеїстичними релігіями, бо сповідують віру в одного Бога (Будду, Аллаха, Христа).

Виникнення релігії – величезний поступ в історії людства. Вона морально

зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога – ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Всі люди, як особи, як носії моральної свідомості, рівноцінні та рівноправні.

На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка являє собою принципово інший тип світорозуміння, потужним підґрунтям для якого стали позиції розуму, інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, доведення витісняють фантастичні вигадки, образи та сюжети. Початково поняття «філософія» мало значно більш широкий зміст, ніж згодом. Воно було синонімом теоретичної думки взагалі і науки, що народжувалась. Філософія існувала як сукупність всіх знань, а філософом вважався мудрець, якого цікавили і причини людських хвороб, і хід зірок у небі, і закони віршування, і політичні пристрасті, і сенси життя та смерті, і багато чого іншого. Філософія справді була своєрідною «колискою» всіх наук, які формуватимуться по мірі накопичення інформації про той чи інший об’єкт світу.

Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення на просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Вища мудрість полягала у володінні особливого роду знанням – знанням «єдиного в усьому», відмінного від знання окремих речей. Більш того, «любов до мудрості» передбачала і міркування про природу людини, її долю, належне улаштування та цілі людського життя. Цінність мудрості вбачалася у вказуванні правильного шляху і образу життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, узгодити знання і дії.

Виникнення філософії означало появу особливої духовної мети – пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з усіма їх віруваннями, ідеалами й надіями. До того ж геніальною здогадкою, що проявилася у самих витоків філософської думки, було і розуміння того, що мудрість – це не дещо готове, що можна відкрити, вивчити, запам’ятати і використовувати. Це прагнення, пошук, напруга розуму і усіх духовних сил людини, це шлях її власного зростання через прилучення до мудрості минулих століть і сучасності, до мудрості великих мислителів. Це шлях, який кожен має пройти самостійно, щоб відчути свою людську гідність. Філософування з того часу вважається способом духовного існування кожної нормальної свободної людини.

Наука – тип світогляду і водночас сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Поняття «наука» включає в себе як діяльність з отримання нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутої на даний момент інформації, що утворює наукову картину світу. Безпосередня мета науки –описання, пояснення та передбачення процесів і явищ дійсності, яка і складає предмет її вивчення на основі законів, що нею ж і формулюються, тобто мета науки в широкому сенсі – теоретичне відображення дійсності. Наука орієнтована на предметне і об’єктивне дослідження речей і процесів світу, виявлення суттєвих зв’язків та закономірностей (природних, соціальних, пізнавальних та інших).

Витоки науки сягають у практику безпосереднього виживання ранніх людських спільнот, коли пізнавальні та виробничі моменти були нероздільними. Однак справжнім початком науки слід вважати час, коли з’являються групи людей, для яких інтелектуальна діяльність стає головною, коли виробництво нового знання стає професією. Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н.е., коли в Стародавній Греції були створені перші теоретичні системи з математики, фізики, геометрії, астрономії, логіки (Піфагор, Евклід, Архімед, Філолай, Арістотель та інші).

Ознаками наукового знання, на відміну від знання повсякденно-практичного, є: доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, логічна послідовність, достовірність висновків, внутрішня системність, формальна несуперечливість, можливість перевірити дослідом, відкритість для критики, свобода від упередженості тощо.

Наука – досить складний і багатоплановий феномен у сучасній культурі. Вона складається з різноманітних наукових дисциплін, які суттєво відрізняються предметами, цілями і нормами дослідження. Визначають чотири

класи таких дисциплін:

1) логіко-математичні;

2) природознавчі;

3) інженерно-технічні;

4) соціально-гуманітарні.

 Кожна з конкретних наук, що відносяться до даних класів, намагається якомога глибше і грунтовніше дослідити свій об’єкт, і тому складається враження, нібито кожна наука лише «порається на своїй ділянці» і не чіпає без нагальної потреби об’єкти інших наук. Проте саме наука в цілому здатна створити найбільш об’єктивну картину світу та озброїти людину різноманітними технологіями організації усіх сфер її сучасного існування в світі.

Спільні та відмінні риси філософії з релігією та наукою. Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія, і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія – шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й «вписати» в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 

1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу;

2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія – за допомогою інтелекту;

3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія – да-

ти знання (а не віру) як життєву опору;

4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії – цікавість до світу (навіть здивування, на думку Платона);

5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія – як елітарний, оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум;

6) для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань

вона просто не може існувати.

Наука, як специфічна форма світогляду з переважанням інтелектуального компоненту, претендує на своєрідне «чисте знання» і тому прагне зосередитись перш за все на рівні світорозуміння, залишаючи світовідчуття та світосприйняття релігії і філософії. Однак всі науки народилися з лона саме філософії внаслідок диференціації знання. Тому розум був і є спільною основою та інструментом пізнання світу і для філософії, і для науки.

Спільним для них є:

1) прагнення відшукати істину за певними логічними принципами та методологією;

2) розробка відповідних понять, категорій, формулювання законів;

3) відштовхування від реального життя, від практичних потреб, від дійсності, яку треба осмислити, щоб пристосуватися.

Відмінних рис між наукою і філософією, однак, більше:

1) наука завжди переходить від одних проблем до інших, а філософія розв’язує одні і ті ж самі, вічні проблеми (що таке людина? Що таке Всесвіт? Що таке життя і смерть? В чому сенс життя? тощо), але щоразу у нових умовах, на новому рівні, у нових аспектах. Поняття «прогрес» до філософії не застосовується;

2) наука вивчає світ по частинах, кожна на своїй «ділянці», а філософія ніколи не забуває про єдність та цілісність світу;

3) наука створює систему знань відносно довершених і доведених, а філософія не дає готових формул чи рецептів, системність у філософії має зовсім інший зміст;

4) наукові знання призначені для загального і масового використання, а філософські істини – для індивідуального досвіду та особистісних міркувань;

5) в науці байдуже, хто саме робить чергове відкриття (бо поступ наукової думки часто утворює такі ситуації, що одну і ту ж закономірність формулюють майже одночасно двоє-троє осіб), а у філософії особа мислителя завжди перебуває на першому плані, бо цінується перш за все оригінальність думок, неповторність міркувань. Філософ спирається не тільки на силу розуму, а й на совість, волю, інтуїцію, гумор, кмітливість тощо. У філософії всі мислителі цінуються однаково, їх не можна «вишикувати» ні за хронологією, ні за значенням в історії;

6) наука завжди інтернаціональна, бо має свої символічні мови, знаки, терміни, зрозумілі науковцям (відповідно до фаху) всіх країн, а філософія, як правило, є національною, тому що віддзеркалює неповторний менталітет кожного народу, особливості його культури та шляхів історичного розвитку.

Тому маємо вивчати індійську, грецьку, німецьку, українську та

інші філософії, в той час як в науці не може існувати національних таблиць множення чи хімічних формул.

Філософія не є наукою, вона значно ширша за своїм змістом, ніж наука. З «надр» філософської думки народжуються і сама наука, і мораль, і право, і мистецтво. Філософія – животворний дух людства, візитна картка його культури.

 

4. Сьогодні неможливо охопити одним однозначним поняттям цінність філософії, адже сама вона визначає себе, кожного разу заново реалізуючись у мисленні. Тому значущість філософії можна визначити наступним:

1) Біля витоків філософії стоїть людина, яка хоче зорієнтуватись в загадках свого внутрішнього та зовнішнього світу;

2) Філософія принесе в світ здоровий розум;

3) Філософія розвиває наукове дослідження загальних питань пізнання світу і поглядів на життя.

Бути філософом – це не специфічна професія, і філософ – це не сформований ідеал, відповідно до якого людина могла б формувати себе, намагаючись стати цим ідеалом; буття філософа – це прагнення до самостановлення, яке забезпечує для себе в широких межах філософствування простір, можливість і спосіб вираження.

Відповідно до особливої проблематики і предметної сфери у філософії розрізняють самостійні складові (дисципліни):

Антропологія (Метафізика). Намагання пізнати природу людини. Спроба розмежування загального і людського служить самоосмисленню людини, з'ясуванню її особистого місця у світі (порівняно з іншими представниками живої природи).

Етика. Основні питання етики стосуються блага, яке має визначити манеру триматися і вчинки людини. Завдання етики – розкрити основи справедливих, розсудливих, осмислених дій і життя.

Естетика. Естетика дає загальне визначення прекрасного і форми його прояву в мистецтві та природі.

Логіка. Це вчення про послідовне і впорядковане мислення.

Епістемологія пов'язана з природою й обсягом знань, а також питанням: чи можливе знання взагалі. Серед центральних завдань епістемології проблема, породжена скептицизмом, а також відносини між істиною, вірою й обґрунтуванням.

Політична філософія займається вивченням державного управління, відносин окремих осіб і громад у державі. Вона розглядає питання про справедливість, добро, право, власність, права і обов'язки громадянина.

Філософія свідомості, предметом якої постає природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності. Для неї характерне протистояння дуалізму та матеріалізму. В останні роки філософія свідомості все більше зближується із когнітивною наукою.

Філософія мови досліджує природу, походження та використання мови, а також залежність пізнавального процесу та мови.

Філософія історії намагається осмислити й пояснити сутність, зміст і перебіг історії, а також зрозуміти людину в її історичності.

У філософії релігії досліджується феномен релігії і з'ясовується її значення для людини й суспільства.

Філософія права досліджує проблему обґрунтування права, особливо питання про те, чи є загальна норма, з якої можна вивести яке-небудь конкретне право.

Філософія інформації — область дослідження, яка вивчає концептуальні питання, що виникають на перетині філософії, кібернетики, інформаційних технологій.

Більшість академічних напрямків науки, перетинаючись із філософією, формують окремі наукові напрямки: наприклад, філософія науки, філософія математики, філософія логіки, філософія права і філософія історії, філософія інформації. Крім того, низка нині самостійних наук виокремились із філософського знання, серед них власне наука, антропологія, психологія.

 

Структура за сферами реальності

філософія природи, світу і космосу:

онтологія

натурфілософія

космологія

філософія суспільства та суспільної історії:

соціологія

соціальна філософія

філософія історії

культурологія

етнофілософія

філософія людини з її особливостями, здібностями і властивостями:

філософська антропологія

антропософія

структурна антропологія

соціобіологія

філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів:

логіка

гносеологія

етика

естетика

філософія релігії

філософія права

історія філософії

ноологія

 

Риси філософського мислення

Філософське мислення характеризується такими ознаками:

• гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття;
• постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору;
• окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, але й такою, якою має бути;
• є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність;
• філософське мислення постає внутрішньо пов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;
• прагне поставити й розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

Зазначені риси філософського мислення обумовлені тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тією мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тією мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тією мірою вона філософствує або постає філософом.

Філософія в культурі

Філософія займала і займає важливе місце в культурі людства — всіх матеріальних та духових продуктів і цінностей, створених людьми, на відміну від природи, що виникає й існує без стороннього втручання. Стародавні греки виділяли три розділи культури:

пов'язаний з істиною — предмет науки;

пов'язаний з красою — предмет мистецтва;

пов'язаний з визначенням добра і зла — предмет філософії.

Філософію Арістотель ділить на три галузі:

Теоретичну — про буття, називаючи її «першою філософією», наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.

Практичну — про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.

Поетичну, або творчу, метою якої є знання заради творчості.

Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво приділяють суттєву вагу людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, тому воно зображує дійсність зі значною часткою умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.

 

Філософія в медицині

У своєму історичному розвитку філософія і медицина завжди були тісно пов'язані. Як вважав ще Демокріт, лікарське мистецтво зцілює хвороби тіла, а філософія визволяє душу від пристрастей. Невипадково багато видатних філософів були лікарями, і, фактично, всі видатні медики були своєрідними філософами. Сучасні філософія і медицина мають багато спільного, зокрема наступне:

близькість до глибинних проблем буття, проблем життя і смерті;

спільне дослідження методологічних і соціальних проблем медичного пізнання;

спільне дослідження проблем, пов'язаних з виникненням нових медичних технологій.

Донині зберігають своє значення слова великого філософа і лікаря Демокріта:

«Від мудрості отримують такі три плоди: дар добре мислити, добре говорити і добре робити.»

Німецький філософ, творець самобутньої філософської концепції антропологічного матеріалізму вважав:

«Істинний філософ — лікар, але такий, що не дозволяє своїм пацієнтам здогадатися, що він їх лікар, він при цьому обслуговує їх відповідно до їхньої природи, тобто лікує їх, виходячи з них самих і через них самих.»

Філософія в релігії

Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також базуються на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень як істинних, тоді як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

Водночас релігія — не лише ідеї та погляди, але й соціальний інститут, певні ритуали й навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на розсуд самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим — не погодиться, та, врешті, як саме буде потім розв'язувати життєві питання.

Візантійський богослов і мислитель Іоанн Дамаскін у своїх працях одним з перших висловив ідею про те, що філософія як пошук істини має бути служницею богослов'я, оскільки відповідно до християнського вчення Бог (Боже Слово) і являє собою єдину Істину в усій повноті.

Філософія в психології

В «теорії потягів» Леопольда Сонді категорія «філософія» займає першорядне значення, оскільки саме філософія індивіда є фундаментом для прийняття рішень і здійснення вчинків.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність світогляду як духовно-практичного феномену?
2. Яким чином специфіка проблем, що стоять перед філософією, робить її основною потребою нашого розуму?
3. У чому полягає призначення філософії і як воно розглядалося в процесі її розвитку?

 

Проблемне завдання

"Філософія, як я буду розуміти це слово, є чимось проміжним між теологією і наукою. Чи поділений світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух і матерія? Чи є людина тим, чим вона видається астроному, – крихітним шматочком суміші вуглецю і води, що безсило метушиться на маленькій і другорядній планеті? Або ж людина є тим, і іншим одночасно?...

Чи, існує така річ, як мудрість, або ж те, що виявляється такою – просто максимально рафікована дурість?... Вивчати такі питання, якщо не відповідати на них, – справа філософії.

Учити тому, як жити без впевненості і в той же час не бути паралізованим нерішучістю, – це, мабуть, головне, що може зробити філософія в наш час для тих, хто займається нею." (Рассел Б. История западной философии 1999. – с. 11-12).

Чи згодні Ви з таким визначенням філософії, її місцем і роллю в житті та пізнанні?

 

Використана література:

1. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: в 2ч.-4.1. Історія розвитку філософської думки. – К., 2002. – С. 13-15; 18-20; 23; 35.
2. Кунцман П., Буркард Ф. – П., Відман Ф. Філософія. – К, 2002. – С. 11-13.
3. Заїченко Г.А. Філософія: Підручник. – К., 1995. – С. 7-8.
4. Філософія. Курс лекцій для студентів усіх напрямів підготовки усіх форм навчання / Відп. ред. проф. Г. Є. Аляєв. – Полтава: ПолтНТУ, 2012. – 288 с.